Туран: забута концепція минулого чи перспективний проєкт майбутнього?

На початку 1990-х років Генрі Кіссінджер говорив про підйом тюркського світу «від Адріатики до Великої китайської стіни». Багаторазовий премʼєр Туреччини Сулейман Демірель потім часто згадував про цю фразу, описуючи братерські відносини з країнами Центральної Азії.

Описуючи нещодавнє погіршення відносин Росії з Азербайджаном, Z-воєнкори часто згадують про Туреччину та пантюркізм як ворожу до концепції «русского міра» ідеологію. Начальник ГУР МО України Кирило Буданов у недавньому інтервʼю згадував про те, що «геополітичний проєкт Великий Туран – давня мрія багатьох», і додав, що Україна може мати свій інтерес у цьому питанні.

Що таке Великий Туран, як до нього ставиться Туреччина та країни Транскаспійського ареалу, чи реалістична наразі така концепція та які публічні (і не дуже) кроки приймають сторони для її реалізації? 

Історична перспектива з боку Туреччини

У пізній Османській імперії пантюркізм став ширитися за правління Комітету єдності та прогресу. Пізніше пантюркський рух перетворився на націоналістичний та етнічно орієнтований рух, який прагнув замінити халіфат державою. Згодом частина з відповідних ідей увійшла до фузії ідеологій младотурків. Важливим раннім представником пантюркізму був Енвер-паша, османський міністр війни та виконуючий обовʼязки головнокомандувача під час Першої світової війни. Пізніше він став лідером руху басмачів (1916–1934) проти російського та радянського панування в Центральній Азії. 

Із моменту становлення Турецької республіки після Першої світової війни пантюркістська ідеологема стала одним з важливих, але не основних векторів розвитку турецького суспільства.  Так, у 1923 році Зія Гекальп, відомий поет і теоретик ідеології тюркізму, написав свою книгу «Принципи тюркізму» й ідеалізував єдність тюркських народів, назвавши Туран метою тюркізму. Зрештою, Мустафа Кемаль Ататюрк та його прихильники замінили пантюркський ідеалізм формою турецького націоналізму, яка мала на меті зберегти існування «анатолійського ядра». 

Пантюркістські рухи набрали певного розмаху в 1940-х роках завдяки підтримці з боку Німеччини, яка прагнула використати пантюркізм для підриву радянського впливу, щоб заволодіти ресурсами Центральної Азії під час Другої світової війни. У Райху заснували Туркестанський легіон, який складався переважно із солдатів, що прагнули створити обʼєднану центральноазійську державу після війни, але ця ідея широкого відклику не набула. 1944 року президент Ісмет Іноню виступив із промовою, в якій засудив пантюркізм як «небезпечну і хворобливу прояву останніх часів», додавши, що Туреччина «зіштовхується з ворожими до її існування силами», а ті, хто відстоює ці ідеї, «принесуть лише неприємності та лихо». 

Алпарслан Тюркеш робить знак «сірого вовка», традиційний жест турецьких націоналістів, під час мітингу в столиці Туреччини Анкарі, 2 травня 1993 року. (Фото AA)

Провідним історичним діячем пантюркістського спрямування, засновником МНР (відома як Партія націоналістичного руху) та відомого правого руху «Сірих вовків» був полковник Алпарслан Тюркеш. До речі, у націоналістичному середовищі його досі називають «Лідером» (Başbuğ) – хоч Алпарслана звинувачували у нацистських поглядах та виразному антикомунізмі.

У 1933 році він вступив до військового ліцею в Стамбулі, а пʼять років потому він вступив до армії і розпочав військову карʼєру. Разом з іншими націоналістами, такими як Ніхал Атсіз і Неджет Санчар, Тюркеш був відданий під військовий трибунал за звинуваченням у «фашистській і расистській діяльності» в 1945 році. Він провів 10 місяців у вʼязниці, після чого був звільнений того ж року в рамках процесу «расистів-тураністів». Пізніше Тюркеш де-факто очолював «Сірих вовків» та обіймав посаду віцепремʼєр-міністра в урядах у 1970-х. Після військового перевороту 1980 року він був увʼязнений на понад чотири роки, а уряд вимагав для нього та інших турецьких націоналістів смертної кари.

Тюркеш опікувався «великою турецькою нацією», що проживала в так званому Турані, до якого, на його думку, входили турки, де б вони не жили, чи то в Греції, чи на Кіпрі, чи деінде: «Той, хто щиро каже «я турок» і має свідомість своєї турецької приналежності, є турком. У визначенні турецькості та турків ми не віримо в спотворені міри, особливо в сектантство, географічну дискримінацію та лабораторний расизм. Антропологічний расизм, який принижує інші народи та ставить під загрозу світовий мир, не відповідає ідеалам турецького націоналізму. Наше розуміння націоналізму є духовним, раціонально-демократичним, сучасним націоналізмом». 1992 року Алпарслан Тюркеш відвідав Баку, щоб підтримати тодішнього президента Ельчібея під час президентських виборів в Азербайджані. 

У сучасному суспільному житті Туреччині найбільшим адвокатом пантюркізму є все та ж МНР на чолі із Девлетом Бахчелі. Політик був в опозиції до Ердогана ще у 2011 році, коли він закликав тодішнього премʼєра зʼявитися на площі Таксім із десятьма тисячами бійців проти тисячі «Сірих вовків». Ердоган відповів: «Наразі молодь не повторює кримінальних помилок з вашого минулого». За декілька років владна АКР та протюркістська МНР увійшли в коаліцію, а сам Ердоган продемонстрував знак «Сірих вовків».

«Сірі вовки» та ісламокемалізм

Один із прапорів «Сірих вовків»

Як вже було згадано, пантюркізм став ідеологічним підгрунтям праворадикальних «Сірих вовків». Члени організації, також відомі як «ідеалісти», дотримуються поглядів правого кемалізму – за секулярну пантурецьку владу. Організація відома своїми антикомуністичними поглядами.

«Сірі вовки» набули популярності під час доби політичного насильства в Туреччині наприкінці 1970-х років, коли її члени брали участь у міських сутичках з лівими бойовиками та активістами. Організацію повʼязують із насильством, включаючи сутички в Мараші в грудні 1978 року, причетності до заворушень на площі Таксім у травні 1977 року та у значній ролі в курдсько-турецькому конфлікті з 1978 року. Серед головних противників «Сірих вовків» – нетурецькі етнічні меншини, як-от курди, греки та вірмени, а також ліворадикальні активісти. 

Що цікаво, пізніше «Сірі вовки» були заборонені ще у 1990-х роках у Азербайджані після втручання у спробу перевороту в 1995 року та визнані терористичною організацією у 2000-х у Казахстані. 

Помірковано пантюркістські погляди вкладаються в ідеологію «ісламокемалізму» – концепції повернення релігійних та тюркістських традицій без відкидування кемалістської лінії. Така течія почала вирізнятися після Другої світової війни: одним із перших послідовників відповідної лінії був екс-премʼєр Аднан Мендерес. 

Використовуючи теорію Семюеля Гантінгтона, колишній премʼєр та ідеолог владної «Ак Парті» Давутоглу свого часу обґрунтовував теоретичну концепцію Туреччини як «оригінальної цивілізації», що є результатом взаємодії між унікальністю ісламу, різними культурами, змішаними в анатолійському просторі, та багатогранним географічним покликанням. Ісламокемалісти вважають Ататюрка лідером, який зробив все необхідне для забезпечення свободи своєї нації, а така ідеологія зазвичай асоціюється з правоцентристськими, правими і ультраправими силами турецької політики – такими як «Сірі вовки». 

Туран за межами Туреччини

Наразі ідея Турану представлена Організацією тюркських держав (ОТД). До неї входять Туреччина, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан та Узбекистан, і як спостерігачі – Угорщина, нейтральний Туркменістан та невизнаний Північний Кіпр. Хоч Таджикистан є країною Центральної Азії, його населення є переважно перським, тож він не входить до концепції Турану. 

Мапа країн, що входять до Організації тюркських держав або є спостерігачами станом на 2025 рік. ОТД включає до свого складу і "Північний Кіпр". (Зображення Organization of Turkic states)

Перший Саміт тюркомовних держав відбувся у 1992 році, одразу після розпаду СРСР, до якого входили майже всі вищеназвані члени ОТД. Датою створення організації вважають 3 жовтня 2009 року, коли була створена Тюркомовна рада. У 2021 вона була перейменована в Організацію тюркських держав.

Для кращого розуміння турецької внутрішньої та зовнішньої політик: Стамбуліфікація. Туреччина у моменті: протести, курди і Сирія, безпека Європи

Сучасний Туран насправді має чимало проблем із самого виникнення. Почати варто з того, що центральноазійські держави-члени та Азербайджан були частиною СРСР, а Угорщина – частиною соціалістичного табору, де приналежність до тюркського світу всіляко стиралася. Загалом, пантюркізм на державному рівні всіляко засуджувався. Так, у 1921 році на черговому зʼїзді КПРС, пантюркізм та панісламізм були засуджені як «ухили в бік буржуазно-демократичного націоналізму». Окрім цього, Туркестанське генерал-губернаторство Російської імперії було поступово перетворене на 5 різних радянських соціалістичних республік, які після розпаду СРСР складають сучасну Центральну Азію. Це також сприяло розділенню тюркських народів.

За правління Сталіна здійснювалися репресії проти мусульманського населення регіонів. Інститут Гудзону повідомляє, що кількість мечетей у Центральній Азії зменшилася з 26 000 у 1912 р. до трохи більше 1000 у 1941 р. Мусульмани були звільнені з державної служби, а їхнє майно масово вилучали. Репресіям піддали й джадидистів – послідовників руху, що виступав за реформацію ісламу та модернізацію.

Очевидно, що тюркська ідентичність також придушувалася, оскільки формувалася нова "радянська національність". Контакти з Туреччиною та горизонтальні звʼязки між республіками обмежувалися, особливо після вступу Анкари до НАТО в 1952-му році, коли дві країни опинилися у двох ворожих блоках.

Іншим кроком стало переведення письма з арабиці спочатку на латиницю, а потім на кирилицю. У 1940-х роках писемність всієї Центральної Азії та Азербайджану була переведена на кирилицю. Після розпаду Радянського Союзу колишні республіки почали зворотній процес переходу на латинку, проте просувається він по-різному.

В Азербайджані та Туркменістані повністю використовується латинка (цікавий факт: деякі версії туркменської латинської абетки використовували знаки долару $, єни ¥ та фунту £ для позначення деяких символів). В Узбекистані писемність також переведена, проте процес повного переходу багато разів відкладався та триває досі. У Казахстані та Киргизстані користуються кирилицею. Президенти обох країн критикували занадто швидку латинізацію, відправляли відповідні закони на доопрацювання та закликали до відповідального підходу. 

Існує загальна тюркська абетка з 34-х букв, прийнята Організацією тюркських держав у 2024 році. Для всіх країн-членів було рекомендовано створити комісії з переведення своїх писемностей на неї, проте цей процес йде не надто швидко. Наразі жодна з держав не прийняла її, тож уніфікація у цьому питанні відсутня.

Варто додати, що Туреччині досі не вдалося досягти повної політичної єдності серед членів ОТД. Однією з точок напруги є питання Турецької Республіки Північного Кіпру. ТРПК визнає лише Туреччина, проте всіляко просуває її інтеграцію через ОТД. Під час Девʼятого саміту Організації тюркських держав у Самарканді Північний Кіпр був офіційно прийнятий до організації як спостерігач. 

Нещодавно ж ситуація змінилася в інший бік. Під час саміту ЄС-Центральна Азія, що відбувся у квітні 2025 року, Казахстан, Туркменістан та Узбекистан підписали спільну декларацію, що визнавала незалежність Північного Кіпру незаконною. Це викликало дуже негативні реакції з боку Туреччини та невизнаної республіки. Киргизстан не долучився до декларації, адже має особливо тісні відносини з Анкарою, про що мова йтиметься згодом.

Зліва-направо: президент Таджикистану Емомалі Рахмон, президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв, голова Європейської ради Антоніу Кошта, президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв, президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, президент Туркменістану Сердар Бердимухамедов та президент Киргизстану Садир Жапаров під час першого саміту Центральна Азія – Європейський Союз 4 квітня 2025 року, що відбувся у Самарканді. (Фото European Council).

Також з 2020 року країни Центральної Азії акредитували послів до Кіпру, що викликало незадоволення у Туреччини та невизнаного турецького Кіпру. Найбільш неохочим до питання невизнаної республіки є Казахстан, оскільки тільки на попередній саміт ОТД в Астані не було запрошено представників Північного Кіпру.

Викликом є й боротьба за лідерство у тюркському світі. Казахстан та Узбекистан змагаються за першість у Центральній Азії та не готові віддати цю роль Туреччині. Особливо, зважаючи на необхідність балансування між Китаєм, Росією та Заходом, Анкара наразі не може заповнити цей простір, оскільки не набула настільки великої потуги.

Про геополітичне становище Центральної Азії читайте: Всидіти на двох стільцях: як країни Центральної Азії допомагають рф обходити санкції?

Туран, що працює

Незважаючи на багато труднощів, тюркська єдність має й великий потенціал. Це ідеальний приклад проєкту, який просувається повільно, але впевнено, а також свідчення політичної волі, яка не згасає десятиліттями. 

Економіка

Найголовніші спільні сфери розвитку наразі це логістика та економіка. Каспійське море сполучає Центральну Азію, Азербайджан та Туреччину, через нього проходить чимало логістичних шляхів. Головним є Транскаспійський міжнародний транспортний маршрут – ініціатива Китаю. Він проходить через Казахстан, Азербайджан, Грузію та Туреччину, зʼєднуючи ці регіони. Існує й Лазуритовий коридор, що зʼєднує Туреччину та Афганістан через Грузію, Азербайджан і Туркменістан.

Також на Південному Кавказі є низка шляхів, що зʼєднують окремо Азербайджан та Туреччину: нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан, газопровід Баку-Тбілісі-Ерзурум, залізна дорога Баку-Тбілісі-Карс, Південний газовий коридор. Усі вони так чи інакше були ініційовані Анкарою.

Наразі в життя може втілитися ще один амбітний проєкт – Зангезурський коридор, який нещодавно отримав нову назву «маршрут Трампа за міжнародний мир і процвітання». Це сполучення основної території Азербайджану з його ексклавом Нахічевань, що відділений територією Вірменії. Якщо все вдасться, то Баку отримає довгоочікуваний прямий доступ до Туреччини без потреби оминати вірменську територію літаком або через Іран.

Проєкт Зангезурського коридору. (Зображення Caspian Policy Center).

У межах коридору планується побудова газо- та нафтопроводів, залізниці та оптоволоконних ліній. Це створить нові можливості для всіх тюркських країн, адже відкриється прямий та короткий сухопутний шлях поставки товарів і сировини до Європи. Загалом, згода Вірменії на запуск Зангезурського коридору це стратегічна перемога Туреччини в союзі з Азербайджаном.

Культура 

Як було зазначено вище, політична єдність тюрків ще не досягла ідеалу. Натомість, Туреччина просуває культурну співпрацю та мʼяку силу у межах ОТД та інших організацій. 

У цьому контексті варто зупинитися на Міжнародній організації тюркської культури (TÜRKSOY). У межах неї між країнами відбуваються культурні заходи, навчальні обміни, історичні саміти тощо. Основою виступає спільна тюркська ідентичність.

Однак в організації є дуже цікавий аспект. Окрім традиційних тюркських країн, які є членами, спостерігачами TÜRKSOY є російські регіони з тюркським населенням. Це Тива, Хакасія, Татарстан, Башкортостан, Алтай і Саха. Також у цей список входить молдавська Гагаузія. 

Москву давно непокоїть зростання тюркської ідентичності у своїх сусідів, а аналогічні процеси всередині держави є неприпустимими. Незважаючи на це, у тюркських регіонах РФ проходили тематичні заходи з іноземними гостями. Наприклад, саміт «Казань — культурна столиця тюркського світу» 2014 року.

Анкара використовує правильний підхід та грає стратегічно. Звісно, наразі спільна ідентичність тюркських народів у Росії знаходиться на дуже низькому рівні, але це не буде тривати вічно. Прикладом є нестабільний Північний Кавказ після розпаду СРСР, свідомість народів якого також намагалися стерти в імперський та радянський часи. Незважаючи на це, регіон врешті-решт вибухнув. Якщо це відбудеться з умовними татарами (усі можливості для цього були у 1990-х), то Туреччина вже матиме непоганий стартовий майданчик для роботи з ними.

Туреччина займається й роботою з молоддю. Існує багато програм обміну з тюркськими країнами, в межах яких місцева молодь може приїжджати до Туреччини на навчання та культурні програми. Популярним є й навчання у турецьких медресе – ісламська освіта також вітається.

Окрім цього, у тюркських країнах відкриваються турецькі культурні центри, де вивчається турецька мова та культура. Наприклад, такий заклад функціонує у столиці Киргизстану Бішкеці. Це яскравий прояв турецької мʼякої сили, що сприяє поступовому зближенню країн.

Військове співробітництво

Турецька оборонна промисловість з кожним роком все зростає. У 2024 році експорт турецького озброєння склав рекордні $7.15 млрд, а у 2025 році очікується подальше збільшення цих показників. Анкара використовує це для поставок до своїх найближчих тюркських партнерів.

Найвідомішим символом турецької зброї є безпілотник Bayraktar TB2. Азербайджан має 5 таких систем, Киргизстан – 3, Узбекистан – 4, Туркменістан – 3. Окрім цього, Киргизстан та Азербайджан володіють новітніми турецькими Bayraktar Akıncı. Під час смертоносних збройних сутичок на кордоні Таджикистану та Киргизстану 2022 року, останній, скоріше за все, використовував саме турецькі безпілотники. Вони дозволили завдавати суттєвих втрати таджицькій армії.

Голова Державного комітету національної безпеки Киргизстану Камчибек Ташиєв (зліва) та президент Киргизстану Садир Жапаров оглядають турецькі безпілотники Bayraktar TB2. (Фото Прес-служби президента Киргизстану).

У 2022 році в Киргизстані також було відкрито базу турецьких безпілотників. У 2023 на офіційному рівні Бішкек заявляв, що придбав не лише Bayraktar TB2 та Akıncı, а й Anka та Aksungur. Це робить киргизький парк турецьких дронів найбільшим серед тюркських держав. Більше того, у 2025 році дві країни підписали угоду про військове співробітництво, яка має вивести цю міждержавну роботу у цій сфері на ще вищий рівень. 

У Казахстані своєю чергою запустили спільне з Туреччиною конвеєрне виробництво та систему обслуговування безпілотників ANKA. Країна є першим іноземним майданчиком, де будуть випускатися ці дрони. В Узбекистані також планують запустити спільне виробництво військової техніки. У цьому випадку мова йде про броньовані автомобілі Ejder Yalcin 4x4. Відповідна угода була підписана у 2017 році, перші 24 машини поставили до армії Узбекистану у 2019 році. Наразі проєкт знаходиться на етапі розвитку.

Окрім цього, Узбекистан та Туреччина, як і випадку з Киргизстаном, підписали військову угоду у 2022 році. Це виводить міждержавні відносини країн на новий рівень.

Ситуація з Туркменістаном залишається найбільш скромною, адже це нейтральна країна, що обмежує занадто тісні мілітарні відносини з іноземцями. Незважаючи на це, країна імпортувала декілька «байрактарів». Також турецькі та туркменські військові посадовці обмінюються досвідом та здійснюють міждержавні візити.

Загалом, оборонна співпраця між тюркськими країнами знаходиться на досить пристойному рівні. Військовий експорт Туреччини до своїх партнерів оцінюється у сотні мільйонів доларів та постійно зростає. Анкара конкурує з більш великими країнами, Росією та Китаєм, проте намагається компенсувати це новітніми технологіями. Наприклад, своїми відомими дронами.

Найкращий друг – Азербайджан

Одним з найближчих союзників до сучасної Анкари, звісно, є Баку. Уособленням дружби двох країн є Шушинська декларація, що закріпила союзні відносини. Місце укладання документу не випадкове – повернення штурмом міста Шуша під час Другої Карабаської війни стало переломний моментом всього конфлікту Азербайджану з Вірменією. Після цього став очевидним той факт, що Єреван не здатний перемогти.

Президент Туреччини Реджеп Ердоган та президент Азербайджану Ільхам Алієв на церемонії укладання Шушинської декларації у 2021 році. (Фото Прес-служби президента Азербайджану).

Заслуга Туреччини у поверненні Нагірного Карабаху до Азербайджану є дуже великою. Десятиліттями Анкара підтримувала Баку фінансово та військово, допомагала технологіями. Саме турецькі безпілотники зіграли важливу роль у війні.

Вас може зацікавити: Посткарабаський Азербайджан: час тріумфу чи проблем?

За допомогою цього союзу, Туреччина отримує вплив на Південний Кавказ, який історично вважався сферою інтересів винятково Росії. Цей процес посилюється з ходом російсько-української війни, коли ресурси Москви обмежені та сконцентровані в іншому місці. Азербайджан також слугує невідʼємною ланкою сполучення із Центральною Азією – частиною тюркського світу. Вашингтонська декларація між Вірменією та Азербайджаном із планами щодо запуску Зангезурського коридору ще більше сприяє зʼєднанню країн. Як зазначалося вище, це геополітична перемога Туреччини.

Наразі Баку має змогу йти на конфронтацію із Росією саме через наявність надійного тилу у вигляді Туреччини. Так, у країні закрили «Русский дом» – агенцію, що займається поширенням мʼякої сили РФ. До того ж, раніше була обмежена діяльність російського пропагандистського медіа «Sputnik», в офісі якого було проведено обшуки, під час яких були затримані керівник та співробітник місцевого філіалу агенції. Азербайджанські медіа повідомляють, що вони можуть бути агентами ФСБ.

Більше того, присутність в Азербайджані дає змогу мати вплив на Іран – суперника Туреччини. Там проживає до 30 млн. азербайджанців, що дуже непокоїть Тегеран. Для тюркської спільноти це великий козир.

Майбутнє Турану

Саміт Організації тюркських держав у Астані, 2023 рік. (Фото Organization of Turkic States)

Туран – актуальний. Індикатором цього є той факт, що у правлячій турецькій Партії справедливості та розвитку вже у 2025 році ввели посаду заступника керівника зі звʼязків з тюркським світом. Окрім цього, як можна бачити з попередніх розділів, відносини Туреччини з партнерами по ОТД також активно розвиваються.

Усі вони, крім Туркменістану, є стратегічними партнерами. Найтісніші відносини Туреччина має з Киргизстаном та Азербайджаном. Баку є офіційним союзником Анкари. Союзницькі відносини поширюються й через непрямі домовленості. Наприклад, Азербайджан та Узбекистан є союзниками, що опосередковано робить союзниками Анкару з Ташкентом. 

Киргизстан ж завжди займає особливу протурецьку позицію. Про це каже найбільший безпілотний турецький авіапарк, прихильність до питання Північного Кіпру, сотні мільйонів доларів оборонної співпраці.

Очевидно, що у найближчий час тісної інтеграції не відбудеться. Центральна Азія знаходиться у вкрай важкому геополітичному становищі та тримається на певній відстані від Анкари. До речі, однією з країн ОТД є Угорщина — проте це тема для окремої статті.

Однак Туран може використовуватися для інтеграції тюркських країн до західних інституцій. Наразі невідомі всі деталі мирного процесу між Вірменією та Азербайджаном за посередництва США, але це цілком може бути частиною спроб «відрізати» місцеві країни від китайського та/або російського впливу. Якщо це правда, то турецькі проєкти будуть зручною платформою для здійснення таких планів, передусім через логістичні маршрути, першим з яких може стати Зангезур.

Загалом, тюркський проєкт є дуже цікавою ініціативою, що ще обовʼязково себе проявить. Туреччина не полишить своєї роботи, тож слід очікувати повільної, але впевненої інтеграції та співпраці в усіх сферах. Із послабленням Росії в Анкари залишається ще складніший суперник – Китай. Буде дуже цікаво спостерігати, як Туреччина просуватиме свої інтереси в таких умовах.

Автори: Олександр Буряченко, дослідник програми «Азія» аналітичного центру ADASTRA, автор блогу «TransCaspianUA»; Давид Деревляний, головний редактор аналітичного центру ADASTRA, дописувач блогу «боспорські береги»

Підтримайте аналітичний центр ADASTRA – інвестуйте в незалежну аналітику майбутнього!

Фото на прев'ю: Президент Реджеп Тайїп Ердоган під час девʼятого саміту Організації тюркських держав у Самарканді, Узбекистан 11 листопада 2022 року. (Фото AA)