Стамбуліфікація. Туреччина у моменті: протести, курди і Сирія, безпека Європи
Два роки тому Реджеп Таїп Ердоган втретє став президентом Туреччини. За цей час Туреччина збільшила свій вплив на Близькому Сході – у грудні 2024 року угруповування «Гайят Тахрір аш-Шам», лояльне до Анкари, за менш ніж два тижні призвело до повного колапсу режиму Башара Асада, а сам диктатор був вимушений тікати у напрямку Ростова-на-Дону.
Наслідком зламу ситуації в Сирії стала ескалація стосунків Ізраїля та Туреччини – держави увійшли в (поки що) дипломатичний клінч стосовно майбутнього Алеппо. Ердоган послідовно не приховує ненависті до Ізраїлю на словах, на ділі ж – досі веде доволі обережну політику та підтримує нормалізацію життя в Сирії. Більш того, влада Туреччини активізувала діалог з курдами у намаганні мирної трансформації, недопущення зміни нового статус-кво та відновлення активних бойових дій.
У світлі неприхованої агресивної риторики 47-го президента США Дональда Трампа та його адміністрації до ЄС Анкара нагадує про свої амбіції стати членом Європейського Союзу – тепер уже наголошуючи на безпековій компоненті об’єднаної Європи. У свою чергу, представники ЄС поки не поспішають критикувати заточені на обмеження демократії дії Ердогана – і не так активно заступаються за заарештованого мера Стамбула Імамоглу.
Березневі протести та чому «підтримати не можна проігнорувати»
Туреччиною знову пронеслися протести: популярного мера Стамбула Екрема Імамоглу затримали 19 березня у звинуваченні в корупції та співпраці з терористичними угруповуваннями. Показово, що затримання відбулось незадовго до праймеріз Республіканської народної партії (тут і далі за турецькою абревіатурою CHP) – провідної опозиційної сили та партії творця Турецької республіки Мустафи Кемаля Ататюрка, де мав би визначатися президентський кандидат від політсили на наступні вибори президента 2028 (!) року. До цього Стамбульський університет, alma mater Імамоглу, відкликало його диплом – наявність вищої освіти є однією з вимог до реєстрації на пост президента Туреччини.
Протести охопили Стамбул та декілька інших великих міст, опозиція заявила про участь близько двох мільйонів у протестах, значна кількість учасників протестів була заарештована. На початок квітня протести, організовані СНР та студентами, призупинилися через завершення священного місяця Рамадану.
Протистояння Імамоглу та Ердогана – лише частина великої боротьби «кемалістів» та «ісламістів». Свого часу Ататюрк впровадив більшість вестернізованих практик, які відрізняють облік Туреччини від арабських країн – він перевів турецьку на латиницю замість арабського письма, заборонив фески, відокремив релігію від держави, заснувавши світську республіку, реформував правову систему, замінивши шаріатське право на європейське (переважно швейцарське цивільне право), а також реформував систему освіти, створивши державні, світські школи та надав жінкам можливість навчатися на рівні з чоловіками.
У суспільному житті Туреччини останніх п’ятдесяти років простежується водорозділ та створення «двопартійності», яке, до речі, частково нагадує американську модель: населення сільської місцевості та маленьких містечок азійської частини на стороні про-ісламістської думки; оплотом секулярної кемалістської думки довгий час була армія та населення прибережних міст і мегаполісів Стамбулу та Анкари.
Турецька держава пережила чотири перевороти – два з яких були жорстокими протистояннями кемалістської армії та ісламістської влади (1960 та 1980 років), ще два – перевороти «за згодою» відбулися через висунення умов військовими уряду в 1971 та 1997 роках.
Реджеп Таїп Ердоган 2003 року – уже після ув’язнення та перед здобуттям влади. Abbas / Magnum
У пресі часто згадують про те, що сам Реджеп Таїп Ердоган, подібно до Імамоглу, тридцять років тому теж був мером Стамбула і теж був запроторений за грати наприкінці дев’яностих років минулого сторіччя за «заклики до релігійної нетерпимості» через декламування строфи вірша: «… мечеті – це наші казарми, куполи – наші шоломи, мінарети – наші багнети, а віряни – наші солдати...». Ув’язнення, очевидно, лише надало йому та проісламістському рухові більшої політичної підтримки: вже 2003 року він вперше став прем’єр-міністром Туреччини.
Фігура чинного президента ще на початку двотисячних здобула велику кількість як прихильників, так і опонентів, тож масові протести проти Ердогана не є чимось новим. Найбільші за чисельністю протести відбувалися у парку Гезі влітку 2013 року – тоді населення мітингувало проти обмеження громадянських свобод урядом Ердогана та перебудови парку в європейській частині міста на мечеть. Протестувальники та суспільні оглядачі часто згадують про «дух Гезі», описуючи протести 2025 року.
Критики Ердогана заявляють про порушення демократичного балансу: після перевороту 2016 року в армії було взято більш проурядовий курс, частину військових, що підтримала заколот, було розігнано; затримання Імамоглу оцінюється як спроба придушення головного конкурента на наступних президентських виборах.
Студентські протести проти затримання мера Стамбула Імамоглу, 21 березня 2025 року. Murad Sezer/Reuters
Водночас, європейські інституції поки не поспішають підтримувати протестувальників, а реакція на протести залишається стриманою. Очільник СНР Озгур Озель розкритикував прем’єр-міністра Британії Кіра Стармера та Лейбористську партію за відсутність чіткої позиції щодо Ердогана під час протестів, заявивши: «…після того, як все це скінчиться, ми будемо пам'ятати мовчання наших друзів, а не гучні голоси і негативні коментарі наших ворогів…».
Другий «процес вирішення» та роззброєння РПК
Курди – народ, який компактно проживає у прикордонній території між Туреччині, Ірані, Іраку та Сирії. Курди складають приблизно 20% від населення сучасної Туреччини.
Під час війни за незалежність Туреччини (1919-1923) турецькі націоналісти та курди здебільшого спільно боролись проти греків, французів та залишків османського уряду. Ататюрк обіцяв курдам створення національної автономії у рамках «нової Туреччини», чого не сталось – натомість під час творення модерної Турецької республіки, курди не отримували свобод. Турецький уряд відносив курдів до категорії так званих «гірських турків» до 1991 року та загалом заперечував їх існування: слова «курди» або «Курдистан» були заборонені урядом у будь-якій мові.
Протягом 1970-80-х років на південному сході Туреччини відбувалась гаряча фаза протистояння влади і бойового крила курдського спротиву – марксистських бойовиків «Робітничої партії Курдистану». РПК вдавалась до терористичних актів у містах Туреччини, на що Анкара відповідала жорсткими зачистками у регіоні в пошуках бойовиків. У 1990-х роках тривали перші мирні ініціативи по деескалації конфлікту та було встановлено три «односторонні перемир’я» з боку РПК. 1999 року турецькі спецслужбовці затримали Абдуллу Оджалана (також відомого як Апо) у Кенії, після чого його ув’язнили на острівній в’язниці біля Стамбула. Упродовж наступних років у конфлікті чергувалися періоди згасання та ситуативного відновлення.
Курдська демонстрація в Діярбакірі, 2015. На прапорі – портрет лідера РКК Оджалана. AP
2013 року розпочався довготривалий «процес вирішення», який активно лобіювався Ердоганом. Турецька влада вела перемовини з ув’язненим лідером РКК Оджаланом з метою знизити кількість терористичних нападів та привести до врегулювання протистояння. Тодішнє перемир’я тривало з березня 2013 по липень 2015 року та закінчилось після нападу турецьких поліцейських у місті Джейланпинар.
Частковим наслідком першого «процесу вирішення» можна назвати ріст прокурдських політичних сил: помірковано ліва Народно-демократична партія (HDP) здобула значну електоральну підтримку на виборах у червні 2015 року. На літніх виборах до парламенту владна Партія справедливості та розвитку (AKP) отримала 40,8%, кемалістська РНП – 25%, націоналістична Партія націоналістичного руху (MHP) – 16% та прокурдська HDP – 13%. Переговори між партіями про створення коаліції провалились через різні позиції стосовно врегулювання курдського конфлікту та обмежень статусу президента. У серпні, уже після зриву процесу врегулювання були оголошені нові листопадові вибори, на яких 49,5% отримала пропрезидентська АКР – в тому числі через розчарування у нормалізації конфлікту та напади з боку курдів.
Минулої осені очільник націоналістичної МНР Девлет Бахчелі неочікувано запросив Абдулла Оджалана до виступу в турецькому парламенті з метою оголошення роззброєння РПК. Наприкінці лютого Апо закликав до роззброєння, а вже 1 березня угруповування погодилось на роззброєння та висловила надію на те, що очільника буде звільнено після 26-річного ув’язнення.
Чинний період діалогу РПК та турецької влади потрошку почали називати «другим процесом вирішення»: через десять років після закінчення перемир’я інтерес Ердогана у врегулюванні знову лежить у внутрішньополітичній площині, оскільки дозволяє перетягнути на свій бік опозиційну прокурдську партію DEM (нащадок HDP). Частина оглядачів пов’язує таке прагнення з бажанням заручитися голосами для внесення змін у конституцію, які б дозволили Ердогану балотуватися на наступний президентський термін. Анкара зацікавлена в стабілізації курдів як усередині Туреччини, так і в Сирії.
Водночас, зберігаються значні сумніви щодо того, якими можуть бути наступні кроки. Туреччина жадала б повного та беззастережного роззброєння РКК і контролю за цим роззброєнням – угруповування пропонує звільнити Оджалана для його долучення у цей процес.
Турецький гамбіт у Сирії та новий виток конфронтації з Ізраїлем
2023 року почалась часткова дипломатична реставрація Башара Асада. Сирійського диктатора долучили до саміту Ліги арабських держав, а у просторі лунали обговорення та заклики (зокрема, від КНР) стосовно послаблення санкцій проти режиму.
Детальніше про позиції сторін та ситуацію у Сирії до листопадового прориву ГТШ у бік Алеппо можна прочитати у статті експерта аналітичного центру ADASTRA Антона Ганоцького «12 років кривавої війни: чим сьогодні живе Сирія?» від 8 березня 2023 року.
Зустріч Реджепа Таїпа Ердогана та Башара Асада у Алеппо, 6 лютого 2011 року. SANA / AFP
У всій історії повернення диктатора на дипломатичну арену з’явилось «але», яке, напевне, і призвело до краху режиму: Асад не домовився з Ердоганом. Президент Туреччини декілька раз восени 2024 року (у вересні та жовтні) нагадував про очікування зустрічі, від якої фактично відмовився Асад. Представники турецької опозиції, а саме СНР, також намагалися зустрітися з Асадом торік – але отримали відмову.
Туреччина вела спроби провести переговори із режимом, але з іншого боку допомагала бійцям ГТШ у Ідлібі до відновлення протистояння. Відповідні групи опонентів Асада – учорашні члени ІД, сьогоднішні «ліберальні джихадисти» готувались до прориву на Алеппо. З моменту 2020 року Туреччина допомагала утримувати провінцію Ідліб, надаючи силам ГТШ військову та економічну допомогу: місцеві жителі повідомляли про те, що хоч життя у провінції було складним, проте, на відміну від зони, контрольованої урядом, мало певні економічні покращення і свободи.
Відомо, що прорив ГТШ затягнувся через спробу провести перемовини, але через деякий час представники угруповувань отримали «зелене світло» на відновлення бойових дій. За два тижні режим диктатора відправився на звалище історії. Ердоган активно коментував «марш опозиції»: сподівався на визволення Дамаску та «зачистку від терористів». Українськими медіа у грудні 2024 року поширились неправильно інтерпретовані слова Ердогана про те, що «Алеппо, Ідліб, Хама, Дамаск, Ракка стануть турецькими провінціями»: повна цитата включала у себе роздум стосовно результатів Першої світової війни, зв’язки між турецьким і сирійським народами, та навряд чи свідчила про бажання приєднати ці міста у склад Туреччини.
Турецька позиція щодо Сирії виявилась достатньо прорахованою і виграшною – Анкара виграла джекпот через встановлення контролю дружнім угруповуванням над усією Сирією.
Стосовно ситуації у Сирії станом на зиму 2024/25 можна дізнатися у статті експерта ADASTRA Антона Ганоцького «Падіння режиму Башара Асада: що чекає на Сирію у майбутньому?» від 11 січня 2025 року
Продовженням ситуації стало пожвавлення протистояння Туреччини і Ізраїлю щодо безпекової ситуації в Сирії. Туреччина декларувала інтерес укладення безпекового та військового союзу та розмістити базу дронів та системи ППО у Сирії; ЦАХАЛ з моменту падіння Асада поглибив «зону безпеки» на Голанських висотах углиб сирійської території та декілька раз розбомбив військові об’єкти режиму Асада, зокрема, авіабазу Т4 – одну з можливих майбутніх військових баз Туреччини у центрі Сирії.
Реджеп Таїп Ердоган покидає панельну дискусію після суперечки стосовно Гази, 2009 рік. World Economic Forum
Історія стосунків Ердогана та Нетаньяху тривала та терниста. Шістнадцять років тому, Ердоган зірвав панельну дискусію Давоського економічного форуму із тодішнім президентом Ізраїлю Пересом, звернувшись до нього словами: «Ви знаєте, як вбивати!». Через рік, 2010-го Ізраїль напав на корабель «Флотилії свободи», гуманітарного морського конвою, що прямував до Гази, на яку було накладено блокаду. Тоді офіційна Анкара відкликала свого посла з Тель-Авіву та обмежила економічну та військову співпрацю з Ізраїлем. Лише через три роки прем'єр Ізраїлю Нетаньягу зателефонував та приніс вибачення своєму турецькому колезі Ердогану за посередництва тодішнього президента США Барака Обами. Відновити повністю дипломатичні відносини вийшло лише у 2016 році.
Між Туреччиною та Ізраїлем продовжувалися «прагматичні відносини» до осені 2023 року. Два роки тому, після початку нової війни у Газі президент Туреччини заявляв, що «між [прем'єр-міністром Ізраїлю] Біньяміном Нетаньяху і нацистським диктатором Адольфом Гітлером немає різниці». Водночас, збройне протистояння поки що залишається менш вірогідною опцією, ніж спроба врегулювання: минулого тижня ізраїльська та турецька делегація зустрілись із метою встановлення «механізмів зниження ескалації у Сирії» за посередництва Азербайджану.
Туреччина в європейському контексті та під час другого терміну Трампа
З одного боку, США у регіоні ставлять ставку на Ізраїль та Саудівську Аравію, а Москва здебільшого схильна довіряти Тегерану та його проксі-силам. Сполучені Штати за другої каденції Дональда Трампа проводять велику кількість дипломатичних зустрічей на площадках у Ер-Ріяді. 2019 року Сполучені Штати та Туреччина мали конфлікт через закупки останньою систем ПРО С-400 у росії, через що перша адміністрація Трампа згорнула програму переозброєння літаками F-35 турецької армії.
Президент США Трамп та президент Туреччини Ердоган, 2018. Doug Mills / NYT / Redux
З іншого боку, Трамп та Ердоган мали доволі теплі зв’язки за часів минулої адміністрації – ураховуючи любов американського президента до «стронгменів», можемо прогнозувати, що такі стосунки продовжаться і надалі.
Історія турецької євроінтеграції, уже давно замороженої, залишається певною картою в рукаві Ердогана, яку він витягує у часи потреби зближення з ЄС. Туреччина залишається кандидатом на вступ до ЄС з 1999 року, але переговори про вступ до ЄС заморожені ще з 2016 року. Інтереси Анкари в контексті стрімкого потеплішання відносин Вашингтону та Москви частково суголосні європейським, через що цьогоріч Ердоган також нагадав про бажання вступити до ЄС.
Туреччина, як і завжди, прагне балансувати – тому з боку Анкари можна чути трошки більше проукраїнської риторики. Антальський дипломатичний форум навесні 2025 року відвідали і міністр МЗС України Сибіга, і міністр мзс рф лавров, якого, до речі, назвали «суперстаром дипломатії».
Детальніше про попередню взаємодію України та Туреччини, а також про стосунки Анкари з Москвою можна дізнатися у статті «На двох стільцях: чим зумовлена позиція Туреччини в російсько-українській війні?» від 3 червня 2022 року.
Туреччина перетворюється на «південний вал» оборони нового європейського периметру безпеки. Водночас, наразі стан суспільства є турбулентним та може змінити вектор політики в самій державі у наступні місяці. Чи вийде загасити нову хвилю невдоволення всередині держави самому Ердогану – покаже час. Наразі констатуємо: у моменті президент Туреччини більш популярний та затребуваний закордоном, ніж усередині країни.
Перша зустріч «коаліції охочих» у Лондоні 2 березня 2025 року. Серед учасників – глава МЗС Туреччини Хакан Фідан (крайній зліва). Christophe Licoppe, © European Union, 2025
Можемо сказати, що наразі деякі інтереси Туреччини та України збігаються. У інтересах України наразі – стабілізація ситуації у Сирії задля недопущення повернення російського впливу та відновлення можливого ринку збуту аграрної продукції. Офіційні Анкара та Київ мають доволі схоже бачення стосовно відповідного треку. Аналогічно і стосовно безпекової ситуації: обидві сторони зацікавлені у тому, щоб долучитися до нової безпекової архітектури Європи.
Скоріше за все, Ердогану доведеться піти на певні внутрішньополітичні поступки, щоб залишатися на плаву. З іншого боку, президент може спробувати перечекати протести – з’явились свідчення про звільнення частини протестувальників-студентів. Фінансовий блок реформістів чинного уряду намагається втримати економіку та інвестиції у державу. Подальші поступки не обов’язково будуть до загальної мейнстрімної кемалістської опозиції – Ердоган може продовжити загравати з націоналістами або поглибити діалог із курдськими силами.
Усунувши одну з головних внутрішніх проблем та втихомиривши курдський регіон, президент може здобути велику внутрішньополітичну перемогу, яка дасть можливість йому продовжити своє домінування у державі. Крім того, таким чином Реджеп Таїп Ердоган відкриє дорогу до зміцнення нового уряду в Дамаску, адже РПК має значний зв’язок із курдськими угруповуваннями (а особливо YPG) на північному сході Сирії.
Варто відзначити, що концентруючись на Сирії, Туреччина може втратити інші перспективні регіони – цього тижня країни Центральної Азії у спільній заяві визнали її державою-окупантом Кіпру.
Автор – Давид Деревляний, дослідник аналітичного центру ADASTRA
Бажаєте підтримати розвиток якісної українськомовної аналітики? Тоді робіть свій внесок у вихід нових матеріалів, підтримуючи ADASTRA!