На двох стільцях: чим зумовлена позиція Туреччини в російсько-українській війні?

З перших днів російської агресії, як і 8 років до того, Анкара послідовно підтримувала територіальну цілісність та суверенітет України. Туреччину вважають одним із ключових союзників і стратегічних партнерів, проте на практиці вона далека від вибору однієї зі сторін війни, тим паче – рішучого розриву відносин із москвою, аж до введення санкцій.

Визнання цього факту на рівні офіційної української риторики (інтерв’ю президента грецькому виданню ERT із критикою турецької позиції) є порівняно нещодавнім, що актуалізує водночас питання українсько-турецької взаємодії як якісно стратегічної в ретроспективі й перспективі, і ролі Туреччини як посередника, нейтральної держави в умовах російської агресії. Тож варто розібратися, що стоїть за таким турецьким нейтралітетом.

Упереджений нейтралітет

Наразі позицію Анкари можна охарактеризувати як упереджений нейтралітет із прицілом на власні інтереси та максимізацію вигоди – вона проводить таку політику не лише в силу структурних обмежень та взаємозалежності, проте і з огляду на потребу реалізації низки завдань як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.

Така позиція є чи не найбільш зручною, оскільки не залишає шансів для жодної із протиборчих сторін зарахувати Туреччину до власного табору, не вимагає від держави економічних та політичних самовбивчих кроків, зокрема у форматі санкцій чи ембарго проти рф, а проте дозволяє їй брати участь у дипломатичних ініціативах щодо врегулювання з позиції, звісно, власних національних інтересів.

Більше того, Анкара має шанс використати російсько-українську війну задля одержання поступок та бонусів у критичних для себе питаннях. Грубо кажучи, турецька політика є дистильованим виявом зовнішньополітичного реалізму, прагматизму та чіткого розрахунку, чому нам не завадило б повчитися.

Детальніше про витоки зовнішньої політики Туреччини: Стратегічна культура Туреччини: забуття і відродження

Звернемо увагу на те, що й повноцінним арбітром у переговорах москви й Києва Туреччину назвати важко: статус посередника передбачає юридичні зобов’язання щодо порядку підписання та втілення гіпотетичної угоди; Анкара ж позиціонує себе лише як платформу для перемовин протиборчих сторін.

Українсько-російські переговори в палаці Долмабахче наприкінці березня 2022 року. Turkish Presidency/AP

Отож, чому Туреччина так поводить себе з 24 лютого 2022 року?

Нова зовнішня політика

Від моменту придушення спроби військового перевороту у 2016 році зовнішньополітична діяльність Анкари стала наступальною, прагматичною, експансіоністською та проактивною, що, з одного боку, є наслідком концентрації рішень у руках Р. Ердогана, а з іншого – реконцептуалізації кемалістських основ міжнародного позиціонування через неоосманізм, теоретично окреслений А. Давутоглу в «Стратегічній глибині», а також пантюркізм, туранізм та пан-ісламізм. Туреччина бачить себе провідною державою мусульманського світу, що має реальний вплив на формування євразійської безпекової архітектури, а також першою незахідною країною зі статусом стейкхолдера в багатополярному світовому порядку, якому ще доведеться сформуватися.

Такий курс передбачає, серед іншого, прагматичне розширення різнонаправлених векторів, відмову від євроатлантичного примату над рештою напрямків зовнішньої політики, боротьбу за регіональне лідерство, критику однополярності та домінування США. Рух же в кільватері «західних кроків» щодо протистояння російській агресії є як принизливим із погляду незалежності зовнішньополітичного курсу, так і згубним для збереження простору філігранного маневрування між противниками.

Більше про нову зовнішню політику Туреччини: Від НАТО до Росії: метаморфози зовнішньої політики Туреччини

Фактор громадської думки також має значення, адже рівень антиамериканізму та недовіри до НАТО є надзвичайно високими: так, 80% турецьких громадян вважають Вашингтон основною загрозою національній безпеці. Водночас турецьке суспільство співчуває українцям, однак не як жертві російської агресії, а як «пішаку в руках західного імперіалізму».

Важливим є і вибудовування складної системи взаємовідносин, в рамках якої інтенсифікація співпраці з одним із протиборчих акторів є джерелом шантажу та специфічної ідіосинкразії протилежного, що дозволяє збирати політичні бонуси та отримувати поступки, які були б недоступними за звичайних обставин. Ідея торгів у критичних питаннях заради поступок прекрасно відображається й у позиції Туреччини щодо вступу до НАТО Фінляндії та Швеції.

Між двох вогнів

Загострення відносин між рф та Заходом є великим викликом для Туреччини, оскільки розхитує баланс сил у кількох аспектах. Наприклад, ситуативне партнерство із росією в Сирії, Лівії та Карабаху було важливим інструментом регіональної політики Туреччини. Ослаблення російських позицій у Сирії надмірно посилює Тегеран, котрий є конкурентом москви та Анкари і створює вакуум безпеки, що може зруйнувати перемир’я Б. Асада та антиурядових протурецьких груп. У Нагірному Карабаху російська слабкість дає простір для зміцнення США, Франції, а також Китаю та Ірану.

Раніше ми писали про таке: Оповідь про «смерть мозку НАТО»: до чого тут Туреччина?

З іншого боку, «українська криза», як її називають у турецьких медіа, дає можливість Анкарі нормалізувати свої відносини із ЄС та США, які із 2019 року суттєво погіршилися через ідеологічні та політичні суперечності; а також низку контроверсійних турецьких кроків на кшталт окупації частини Сирії, вторгнення в Ірак, суперечок із Грецією та Кіпром. російська ж агресія й потреба Заходу в консолідації зусиль і розширення числа союзників ставить Туреччину у вигідне становище, що дозволяє обумовлювати ті чи інші кроки поступками із боку Заходу в критичних питаннях.

Надії щодо скасування санкцій і регіональне лідерство

Тут варто згадати і про американські санкції проти турецького ВПК. Після закупівлі російських 4 батарей ЗРК С-400 із 36 пусковими установками та 190 ракетами як кращої альтернативи американській системі MIM-104 Patriot, Анкара залишилася відрізаною від низки військових проєктів, зокрема від програми винищувачів F-35. Тепер же Туреччина просуває наратив, що західному блоку необхідно консолідуватися на фоні російської  агресії, забувши про старі чвари, а Вашингтон повинен зняти санкції зі свого союзника, адже такі обмеження втратили актуальність. Анкара сподівається на поставки натівських винищувачів F-16 у кількості 40 нових та модернізації 80 бортів, а також на поновлення участі в програмі F-35, що є бажаною, але малоймовірною ціллю. У питанні із F-16 останнє слово залишається за Конгресом США, який не налаштований аж так оптимістично.

ЗРК С-400 російського виробництва, за купівлю яких турецький ВПК підпав під санкції США. Alexander Nemenov/AFP

На тлі російсько-української війни Туреччина також укріплює свої регіональні позиції як через квазіпосередницькі функції в російсько-українських переговорах, прагнучи до потенційного статусу гаранта української безпеки, так і через реструктуризацію балансу сил у регіоні через нормалізацію відносин із Єреваном, Каїром та аравійськими монархіями, реставрацію контактів із Тель-Авівом, консолідацію позицій у Лівії як контрсили США, інтенсифікацію військового тиску на курдів та встановлення контактів з офіційним Дамаском. Не можна не згадати про ідею «гуманітарних конвоїв» з українським зерном, що її просуває Анкара задля попередження глобальної продовольчої кризи.

Анкара-Київ чи Анкара-москва?

Насправді ж відносини Анкари та Києва далекі від дійсно стратегічних у всіх аспектах. Так, Харків є містом базування виробництва двигунів та комплектуючих для турецьких гелікоптерів і танків, а також підприємства для виробництва та обслуговування БПЛА «Байрактар»; окрім того, нещодавно було підписано угоду про Зону вільної торгівлі, проте рівень турецьких відносин із рф є іншим за якістю й масштабом.

Так, у березні 2022 року росія стала основним зовнішньоторговельним партнером Туреччини з обсягом експорту в 4,1 мільярди доларів. рф є важливим ринком збуту, що оцінюється у 26 мільярдів доларів товарообігу; важливим інвестором із сукупним портфелем у майже 10 мільярдів доларів, а також джерелом розвитку туристичного бізнесу (щорічно 5 мільйонів росіян відпочивають на турецьких курортах, складаючи 20% всього туристичного потоку). З урахуванням того, що двомільйонний український туристичний потік цього року повністю втрачено, вага російських туристів зростає ледь не експоненціально.

Про уроки турецької зовнішньої політики читайте в матеріалі: Нова зовнішня політика Туреччини: передумови, особливості та уроки для України

Задля обходу санкцій для російських клієнтів у Туреччині створюються нові авіакомпанії. Сьогодні відомо про три такі авіакомпанії, а саме: Southwind Airlines, яка працює в інтересах туроператора Pegas Touristik; Mavi Gök Aviation туроператора ANEX Tour; третя компанія афілійована з туроператором Coral Travel та перебуває в процесі створення. Туреччина також іде на інтенсивне запровадження російської платіжної системи «Мир» на фоні припинення роботи платіжних систем Visa та Mastercard на росії.

москва також є важливим постачальником енергетичних ресурсів: вона задовольняє турецькі потреби у 50% газу, 17% нафти та 40% бензину. Структурна взаємозалежність обмежує Туреччину в питаннях приєднання до тих чи інших форм санкцій. Інакше кажучи, стратегічний статус російського імпорту може слугувати прекрасним виправданням, але і є серйозною причиною того, чому Туреччина із 2014 року ігнорує західні санкції.

Внутрішній фронт: економіка й політика

Наразі, як заявляють турецькі можновладці, Анкара просто не може дозволити собі санкції в таких критичних умовах. Економічна ситуація в Туреччині є не найкращою – рівень інфляції наближається до показника у 80%, ціни на споживчі товари щомісячно ростуть на 7%, збільшується дефіцит платіжного балансу, що можна пояснити як кризою через пандемію Covid-19, так і непослідовною державною політикою у фінансовій сфері. На цьому тижні ліра оновила антирекорд: нині 1 долар США вартує 16 турецьких лір.

Економічні проблеми є основним приводом для занепокоєння 22,7% турецьких громадян, поруч стоять такі питання: 4 мільйони біженців та супровідний соціально-економічний тягар (17,9%), коронавірус (16%) і тероризм (7,2%). За обмежених умов для економічного зростання, коригування інфляції та зниження безробіття, зовнішньополітичні ескапади стають джерелом внутрішнього політичного капіталу.

У цьому контексті слід згадати, що у 2023 році в Туреччині мають відбутися парламентські та президентські вибори, які стануть символічним рубіконом політичної діяльності Р. Ердогана, публічної оцінки ефективності його політичної моделі, розбудованої як альтернатива кемалістським принципам.

Наразі соціологія прогнозує два тури президентських виборів та перемогу будь-якому із вагомих конкурентів президента із відривом у 8%. Будь-який різкий політичний крок, особливо прозахідного характеру, може поховати й без того малі шанси Ердогана на перемогу, натомість масштабне досягнення на дипломатичному фронті, як вважає Є. Габер, своєрідний «Стамбул-1» (бажано перший і останній) замість «Мінська-3» став би гарним бонусом для Р. Ердогана.

Екрем Імамоглу, нинішній мер Стамбула та один із конкурентів Р. Ердогана на прийдешніх виборах. Umit Bektas/Reuters

Відгомін невдалого перевороту 2016 року також дає про себе знати у відносинах із Заходом: Анкара жадає переслідування всіх причетних, а особливо гюленістів та афілійованих організацій на міжнародному рівні, а також їхньої екстрадиції до Туреччини.

Криза як можливість

З іншого боку, масовий вихід західних компаній із російського ринку створює вакуум, який зумовлює або невдалі тамтешні спроби імпортозаміщення, або спонукає інших акторів скористатися ним. Анкара готова, де це можливо, прийти на зміну західним компаніям, звісно, за умови торгівельних преференцій. До прикладу, Туреччина вже перехоплює потоки іноземних та російських ІТ-компаній, які змінюють юрисдикцію через західні санкції. Окрім того, Анкара стала габом для підсанкційних активів російських компаній та олігархів, що живить економіку додатковим надходженням капіталу. За різними джерелами, до Туреччини переїхали близько тисячі компаній із російським капіталом або власниками в складі.  російські громадяни активно купують турецьку нерухомість та відкривають дочірні компанії для обходу санкцій, до того ж, за заохочення у вигляді громадянства для найбільших інвесторів.

Варто знати: Чому геополітичне протистояння у Східному Середземномор'ї – це більше ніж про нафту?

Кажучи про енергетику, варто зазначити, що Анкара має амбіції перетворитися на альтернативний енергетичний габ на тлі намірів Європи диверсифікувати постачальників та відмовитися від російських енергоносіїв. Мова йде, зокрема, про постачання СПГ через турецьку газову інфраструктуру до Європи на основі кредиту від Deutsche Bank, про що вже йдуть перемовини; а також про нарощення поставок азербайджанського природного газу турецькою територією, збільшення імпорту туркменістанського газу.

Обговорюється також ідея розбудови трубопровідної інфраструктури для експорту середземноморського газу біля узбережжя Кіпру, Ізраїлю та Єгипту через Туреччину до країн ЄС замість визнаного нерентабельним проєкту East-Med. Анкара також прагне, аби постачання нафти з Іракського Курдистану було замкнене на ній.

Вічне курдське питання

Нині на півночі Іраку проти курдів Туреччина проводить операцію, модель якої вона планує екстраполювати на сирійську територію для остаточного вирішення «курдського питання», з огляду на посилення іранських позицій та ослаблення російської присутності в державі. Уже 25 травня Анкара оголосила про такий намір, що викликало занепокоєння західних держав. Курди – далеко не єдина причина; Р. Ердоган обіцяє, що успішне проведення операції в прикордонних сирійських областях створило б умови для повернення як мінімум одного мільйона біженців (із загальної кількості в 4 мільйони) на батьківщину – до Близького Сходу.

Розселення біженців на території Туреччини станом на серпень 2019 р. UNCHR

Туреччина критично невдоволена тим фактом, що західні держави не визнають курдські YPG, SDF терористичними організаціями, а також надають курдським політичним лідерам притулок і відмовляють у екстрадиції їхніх членів до Туреччини.

Перш за все, Анкара хотіла би припинення постачання сирійським та іракським курдам зброї з боку західних держав, і її занепокоєння є обґрунтованим:  передане США озброєння для потреб курдів у боротьбі з ІДІЛ у Сирії за кілька днів опинилося в курдських терористів у східній Туреччині. Вона також потребує згоди, не обов’язково вокалізованої, з боку західних держав на проведення самої операції.

Дізнавайтеся більше: Нормалізація як новий тренд у близькосхідній політиці Туреччини

Ідеальною, проте, все ж, недосяжною мрією є видача лідерів курдських політичних та військових організацій, які переховуються в західних країнах, а також визнання вказаних організацій терористичними, як і відмова від підтримки курдських державотворчих намірів. Це питання особливо гостро стоїть на перемовинах між Швецією та Фінляндією й Туреччиною щодо вступу перших у НАТО.

Чорноморська дилема

Туреччина, на тлі російського ослаблення і зміщення фокусу уваги із Близького Сходу на український відтинок, прагне максимально вепонізувати вразливості Москви і втілити в життя свої інтереси в Сирії. Вона, на відміну від решти держав-членів НАТО, не закрила повітряний простір для рф повністю, заблокувавши лише ті російські літаки, які летять до Сирії.

Детальніше про чорноморські перипетії: Чорне море – арена протистояння НАТО і РФ?

Закриття Анкарою чорноморських проток для російських військових кораблів призвело до часткового паралічу так званого «сирійського експресу» – основного маршруту для російських поставок зброї та техніки із Криму до сирійського Тартуса – часткового тому, що кораблі, орендовані ВМФ рф не підпадають під дію конвенції Монтре. Якщо згадати положення цього документу, то перекриття проток відбувається лише для кораблів ВМФ рф, що базуються не в Чорному морі, проте де факто протоки закриті і для нечорноморських держав НАТО – цей крок прийнято не так задля стримування російської агресії, як для задоволення інтересів самої Анкари.

Якщо вже говорити про Чорне море, то Туреччина критично зацікавлена в недопущенні дестабілізації регіону, а також радикального перевороту балансу сил, адже, за умовного програшу України та переходу українських чорноморських портів під контроль рф, Чорне море стане внутрішнім російським озером, що суперечить інтересам Анкари.

Висновки

З огляду на вищезазначене, Туреччина обмежується дипломатичною та гуманітарною підтримкою України. Анкара не готова до конфронтації із рф, зважаючи на енергетичну залежність, загрозу економічним інтересам, а також на потенційну вигоду.

російська агресія як відкриває перед Туреччиною низку нових можливостей, так і зумовлює виклики – для філігранного маневрування в таких умовах найліпшим є саме умовно нейтральний статус. Затягування російсько-української війни загрожує інтересам Туреччини, адже ідея «посередництва» й миротворчості доцільна лише в короткостроковій перспективі, натомість  продовження конфлікту звужуватиме турецьке поле для маневру, вимагаючи зайняти більш чітку позицію.

Неоднозначними є також наслідки радикального ослаблення або посилення рф у ході та після війни – будь-яка із цих проєкцій є згубною для національних інтересів Туреччини.

З огляду на взаємовиключні інтереси та специфічну динаміку конкуренції/співпраці в Лівії, Сирії, Нагірному Карабасі, Чорноморському регіоні та Євразії загалом, а також економічну взаємозалежність із Росією, опція посередника у вирішенні конфлікту є найбільш вдалою для Туреччини, оскільки не передбачає згубних політичних та економічних кроків, відповідає запиту внутрішньої аудиторії та специфіці електорального циклу, вкладаючись також у прагнення виторгувати максимальні привілеї від усіх сторін та розширити власний престиж на міжнародній арені.

Проте чи вдасться Туреччині «пробалансувати» протягом усього періоду російсько-української війни, не втрапивши ані під вторинні санкції, ані під шквал критики, водночас реалізувавши всі свої завдання – залишається відкритим питанням.

Авторка – Олена Юрченко, експертка зі стратегічної культури Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася ця стаття? Тоді підтримайте нас на Патреоні, щоб у майбутньому виходило ще більше актуальної аналітики про політичні процеси в усіх куточках світу.