Оповідь про «смерть мозку НАТО»: до чого тут Туреччина?

7 листопада 2019 року президент Франції у своєму інтерв’ю для видання «The Economist» заявив, що наразі Північноатлантичний альянс переживає «смерть мозку». Свою тезу він аргументував тим, що існує загроза у вигляді неузгоджених агресивних дій однієї з держав-членів НАТО, організація не має ніякої координації в прийнятті  стратегічних рішень, а Європа взагалі може захищати себе сама, і США їй для цього не потрібні. Єнс Столтенберг, Дональд Трамп, Ангела Меркель та інші європейські лідери відверто здивувалися таким словам свого французького колеги, та, як відомо, диму без вогню не буває.

Останні місяці головним деструктивним елементом в організації виступала Турецька Республіка: закупівля російських ЗРК С-400, військова операція в Сирії, нова лівійська авантюра  Ердогана – лише видима вершина айсберга із проблем, які випробовують на міцність Північноатлантичний альянс. Тож яка роль Туреччини в кризі НАТО й чи настільки ймовірним є вихід Анкари з Альянсу, як про нього говорять? Розповідаємо далі.

Історія відносин

Для того, щоб зрозуміти, як вибудовувалися відносини між Туреччиною та НАТО, потрібно повернутися в часі трохи далі, ніж до 1952 року, коли держава стала повноправним членом Альянсу. Після вторгнення Німеччини на територію СРСР Туреччина оголосила про свій нейтралітет. Проте на Потсдамській конференції влітку 1945 року радянським урядом були пред'явлені територіальні претензії до країни. Сталін мав на меті приєднати території Закавказзя, що з 1878 року належали Російській імперії, а в 1921 році за радянсько-турецьким договором «Про дружбу і братерство» були передані Туреччині. Велика Британія та США боялися експансії «червоної чуми» й підтримували в цьому питанні саме Туреччину. Крім того, стратегічною ціллю Москви ще з ХІХ століття були Босфор та Дарданелли – протоки, контроль над якими дозволив би перетворити Чорне море на «внутрішнє море Росії». У ХХ столітті не полишав цих намірів і СРСР. Як наслідок, через апетити Радянського Союзу, що загрожували суверенітету Турецької Республіки, Анкара взяла курс на зближення із Заходом.

Північноатлантичний альянс утворився 4 квітня 1949 року. Уже з того часу Анкара розуміла важливість Альянсу як противаги Радянському Союзу. Турецька влада розглядала вступ до НАТО як певну гарантію своєї територіальної цілісності. Проте країні не вдалося стати членом Альянсу одразу в 1949 році. Це пояснювалося тим, що уряди європейських країн-членів НАТО не вважали Туреччину європейською державою ні в географічному, ні в культурно-історичному, ні в релігійному планах.

У 1950 році розпочалася війна між Республікою Корея та КНДР. Участь Туреччини в Корейській війні мала значний вплив на її політичний розвиток. У цій війні Турецька Республіка надавала допомогу Республіці Корея й виступала проти комуністичних сил, яких уособлювали КНДР, КНР та СРСР. Цей крок був вододілом, який показував, що Туреччина прагне зближення з європейськими державами та поділяє цінності «вільного, демократичного світу». Таким чином, 18 лютого 1952 року Туреччина стала офіційним та повноправним членом Північноатлантичного альянсу.

Російські реверанси Ердогана і «Джерело миру» по-турецьки

Відносини Туреччина – НАТО завжди перебували в статусі «все складно». Як приклад можна навести турецьке вторгнення на Кіпр 20 червня 1974 року. Там відбувся воєнний переворот і, побачивши в цьому загрозу своїм інтересам, Туреччина направила до острова власний військовий корпус, який зайняв приблизно 35% території Кіпру. Реакція НАТО була дещо пасивною, але на знак протесту проти бездіяльності Альянсу з його складу вийшла Греція (знову вступила в 1981 році).  

Найбільшого напруження відносини між Альянсом та Туреччиною набули впродовж останніх місяців. Попри історично складні стосунки з Москвою, Анкара, із суто прагматичної точки зору, вирішила «потоваришувати» з Росією. У 2019 році на повну силу розгорівся міжнародний скандал, коли Туреччина вирішила закупити російські зенітно-ракетні комплекси С-400.

Більше про це читайте в статті «Від НАТО до Росії: метаморфози зовнішньої політики Туреччини»

Це сталося в той час, коли Сполучені Штати вже за укладеним договором повинні були поставити своєму турецькому союзнику винищувачі-бомбардувальники F-35. Проте рішення Анкари купити російські ЗРК, які, власне, призначені для ураження таких військових літаків, призвели до того, що США виключили Туреччину з програми F-35. Конгресмени та сенатори неодноразово закликали Білий дім покарати Туреччину відповідно до закону CAATSA («Протидія противникам Америки шляхом санкцій»), проте Дональд Трамп поки що утримується від подібних кроків.

Для НАТО дружба одного з його членів із РФ може розглядатися як спроба підірвати єдність Альянсу. У контексті російсько-турецьких відносин не можна не згадати атомну електростанцію «Аккую», що будується на південному узбережжі Туреччини за російським проєктом, а також «Турецький потік» – газопровід, прокладений по дну Чорного моря з Анапського району Росії до Туреччини. 8 січня 2020 року його офіційно відкрили Путін та Ердоган.

Воєнна операція «Джерело миру» на півночі Сирії проти курдських Загонів народної оборони (YPG) тільки посилюють непорозуміння у відносинах Туреччина – НАТО. Курдське питання вже довгий час залишається актуальним під час обговорення політики Туреччини. Курди – це народ, який не має власної державності та мешкає в східній Туреччині, західному Ірані, північному Іраку та північній Сирії. Не одне десятиліття турецька влада взагалі не визнавала існування курдів як окремого народу. У 1980-ті бойовики Робочої партії Курдистану розпочали збройне повстання. Незалежності Курдистану не вдалося досягти, але Туреччина дозволила певне використання курдської мови, а прокурдська партія бере участь у виборах. Спроби мирного врегулювання цього конфлікту ще й досі не увінчалися успіхом.

Цього року YPG вдалося витіснити «Ісламську Державу» з північної Сирії та зайняти близько чверті території уздовж кордону з Турецькою Республікою. 9 жовтня 2019 року Туреччина розпочала операцію «Джерело миру» проти, як вона заявила, «терористів», щоб звільнити від них прилеглу до турецького кордону територію. Анкара прагне створити там так звану «зону безпеки», де планує розмістити сирійських біженців. Насправді ж, створення автономії курдами на півночі Сирії лякає Анкару, бо це посилить голоси за курдську автономію й у самій Туреччині. Президент Ердоган намагається досягти того, щоб Альянс визнав курдські Загони народної оборони терористами й надав допомогу в боротьбі з ними, проте відповідь НАТО є різко негативною.

Лондонський саміт

3-4 грудня 2019 року в Лондоні відбувся саміт НАТО, присвячений 70-річчю Альянсу. На цій зустрічі відносини з Туреччиною були основною темою дебатів, які вкотре загострилися після того, як Анкара заблокувала новий план оборони НАТО щодо зміцнення позицій Балканських країн та Польщі проти Росії. Ердоган аргументував таке рішення тим, що Альянс має визнати сирійських курдів терористами й підтримати Туреччину в боротьбі проти них. Натомість, більшість європейських країн взагалі не підтримують погляди Турецької Республіки з цього питання.

Водночас, президент США виступає адвокатом такої політики Ердогана. Він дещо неправильно представив події, які спровокували Туреччину придбати російські ракетні комплекси С-400. Дональд Трамп звинуватив у ситуації адміністрацію Барака Обами й виказав співчуття Ердогану. Під час лондонського саміту Трамп подякував Туреччині за її витрати на оборону й за те, що американські спецпризначенці під час рейду, коли був убитий лідер бойової групи «Ісламської Держави», пролітали над сирійською територією, яка підконтрольна саме Туреччині. Ці заяви очільника США тільки сприяють посиленню суперечностей усередині НАТО.

«Токсичні» стосунки

Роль Туреччини в сьогоднішній нестабільності Північноатлантичного альянсу важко переоцінити. Відносини між НАТО та Турецькою Республікою можна схарактеризувати як «токсичні». Туреччина створює серйозну проблему для Альянсу, блокуючи план оборони з посилення Балтійського регіону та Польщі, особливо, якщо згадати, що «ахіллесова п’ята» НАТО – Сувалкський коридор –   знаходиться саме там. І це все на фоні дій Туреччини в Сирії, закупівлі систем С-400 в росіян та публічних конфронтацій із європейськими лідерами, як то було з Емманюелем Макроном, коли Ердоган порадив французькому президенту «перевірити власну голову» після його вже відомих слів про «смерть мозку НАТО».

І без того заплутану ситуацію ускладнює нещодавній поворот у політиці Туреччини в Східному Середземномор’ї. Новий турецько-лівійський союз, наслідком якого вже стала делімітація морського кордону між двома країнами, відкрито штовхає Туреччину до конфронтації з іншим членом НАТО – Грецією. Ключовими аспектами протистояння будуть питання контролю нафтогазоносних районів на шельфі біля острова Крит, приналежності спірних островів у Східному Середземномор’ї, а також – у перспективі – проблема боротьби за регіональне лідерство. До того ж Грецію активно підтримує найбільший союзник США на Близькому Сході – Держава Ізраїль.

Детальніше – у статтях «Лівія та Туреччина: новий союз, що змінить Східне Середземномор’я»

                                       «Греція проти Туреччини: конфлікт зупинить НАТО чи НАТО конфлікт?»

Незрозуміло також, як вплине на відносини Туреччини з НАТО безпековий союз Анкари з Триполі. Так, усупереч застереженням Дональда Трампа під час телефонної розмови з Реджепом Ердоганом, Туреччина вже почала передислокацію військ, метою яких поки що є координація та забезпечення стабільності, а не пряма участь у збройному конфлікті. Відповідь на ці та інші події США (читай – НАТО) є навіть не питанням безпеки, а іміджу Альянсу: якщо між країнами-членами немає єдності, про яку ефективність союзу можна взагалі говорити?

Вийти не можна залишитись

Деструктивну роль Туреччини в Північноатлантичному альянсі важко заперечити: очевидно, що прагнення турецького «султана» розширити гегемонію Анкари як на Близькому Сході, так і в Східному Середземномор’ї та Північній Африці йде всупереч політиці, інтересам та цінностям його європейських союзників; особливо зважаючи на методи, якими ця гегемонія встановлюється. За останніми опитуваннями, 58% німців вважає, що Туреччина має покинути НАТО, а деякі політики відкрито підтримують цю ідею, як-то лідер фракції соціал-демократів у німецькому Бундестазі Рольф Мютценіх.

Та чи означає це, що можливість виходу Турецької Республіки з Альянсу зараз як ніколи велика? Чи потрібно це самій Туреччині та які ризики несе такий сценарій для Європи?

Сучасні відносини між Туреччиною та НАТО можна назвати «шлюбом за розрахунком», який ламають взаємне несприйняття сторін: європейці обурюються військовими авантюрами Ердогана та його авторитарною манерою правління, тоді як турків дратують повчання й докори, які сиплються у їхню сторону з європейських столиць. Це партнери з різними світоглядами та підходом до розв’язання питань, проте вони терплять один одного, адже розрив партнерства стане невигідним кроком для всіх.

Вам може сподобатися: Стратегічна культура Туреччини: забуття і відродження

Для країн Заходу наявність Анкари в Альянсі означає насамперед безпеку. Логіка проста: Ердоган, який намагається всидіти на двох стільцях, заграючи з Росією, кращий за Ердогана, який зможе відкрити «вікно біженців» до країн ЄС, які посилять кризу довіри до ліберальних урядів та їхніх партій.

У контексті такого нестабільного й непередбачуваного регіону, як Близький Схід, Туреччина виконує для НАТО одночасно дві ролі: укріпленого табору, що захищає східні кордони Альянсу, та плацдарму, що дає змогу просувати свій вплив у регіоні. Вихід Анкари з Альянсу неминуче означатиме посилення регіонального трикутника між Іраном, Росією й Туреччиною та його подальше зближення з Китаєм та Індією у рамках формату «БРІКС», що виступатиме противагою Європейському Союзу в політичному та економічному аспектах, а НАТО – у військовому.

Членство в НАТО є не менш вигідним для самого Ердогана: 5 стаття Вашингтонського договору про створення НАТО передбачає існування системи колективної оборони, що гарантує «подушку безпеки» для експансіоністських дій Туреччини в регіоні. Окрім того, Анкара отримує велику вигоду від обміну інформацією із західною розвідкою, військовими ноу-хау та модифікує власну армію для досягнення оперативної сумісності зі стандартами НАТО.

Членство Туреччини в Північноатлантичному альянсі ґрунтується на взаємних потребах. Тому, попри всі розбіжності, найближчим часом очікувати виходу Анкари з НАТО не варто.

Авторка – Анастасія Гаценко, Аналітичний центр ADASTRA