Лівія та Туреччина: новий союз, що змінить Східне Середземномор’я

Парламент Туреччини на позачерговому засіданні в четвер, 2 січня, проголосував за схвалення резолюції щодо відправки військових сил у Лівію. Фактично, це означає початок підготовки до інтервенції, метою якої є підтримка Уряду національної єдності в протистоянні з «Лівійською національною армією» на чолі з генералом Халіфою Хафтаром. Таке втручання було раніше легітимізоване ратифікацією угоди про розширення військової співпраці між двома країнами.

За місяць до цього світ сколихнула новина про «турецько-лівійський винахід», а саме підписання угоди про делімітацію морських кордонів, у рамках якої було визначено ділянку спільного турецько-лівійського морського кордону. Ця подія матиме вплив на систему відносин у Східному Середземномор’ї, де знаходяться важливі райони видобутку вуглеводнів, і де Анкара конкурує з тристороннім альянсом Греції, Кіпру та Ізраїлю.

Важливо, що в перспективі новий турецько-лівійський союз може значно вплинути на баланс сил не тільки в східносередземноморському регіоні, але й змінити сценарій розгортання лівійського конфлікту, який уже вийшов за національні межі і став ареною протистояння великих держав та може невдовзі перетворитися на «другу Сирію».

Безпекова угода як перший крок до інтервенції

У ході візиту до Анкари 27 листопада 2019 р. прем’єр-міністр Уряду національної єдності Лівії (іноді – Уряд національної згоди; Government of National Accord) Файєз аль-Сарадж підписав із президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом дві важливі в політичному й безпековому значенні угоди. Перша з них – «Меморандум про взаєморозуміння щодо розмежування морських зон юрисдикції в Середземному морі»; друга угода, яка привернула значно меншу увагу преси, стосується розширення військової співпраці між країнами.

Остання заклала підвалини для подальшого поглиблення військового співробітництва між Лівією та Туреччиною. Великі національні збори (парламент Туреччини) ратифікували угоду з питань безпеки та військової співпраці 21 грудня 2019 р.; 269 парламентарів підтримали рішення, проти висловилися 125. Уряд національної єдності Лівії ратифікував угоду 19 грудня.

Згідно із заявами турецької сторони, угода має на меті надання підтримки для забезпечення стабільності й безпеки в Лівії, а також запобігання поширенню міжнародного тероризму. У рамках її реалізації передбачається проведення спільних навчань, залучення турецьких інструкторів до тренувань лівійських збройних формувань; крім цього, легалізується надання військової допомоги з боку Анкари, що може включати як постачання зброї до Лівії (незважаючи на ембарго ООН), так і подальше залучення турецьких збройних сил до конфлікту.

Делімітація кордону – боротьба за нафту та регіональне лідерство в Східному Середземномор’ї

Хоча поки що не зрозуміло, підписання якої угоди матиме в перспективі більший вплив на питання регіональної безпеки, довгий час основна увага була привернута до іншої турецько-лівійської угоди – про делімітацію морського кордону. У її рамках було закріплено новий «винахід» у міжнародних відносинах – спільний турецько-лівійський кордон.

Після підписання угоди турецька сторона зазначила те, що нарешті покладено край грецькій окупації Східного Середземномор’я та покінчено з претензіями на виключну економічну зону нестабільної Лівії, а Туреччина отримала не лише військову, але й політичну перевагу в регіоні. Пізніше Міністерство закордонних справ Туреччини опублікувало карту, на якій було зображено нові кордони. На мапі видно, що країна розширює свою виключну економічну зону на південному-заході (від грецького острову Крит до території Кіпру), а також створюється ділянка спільного кордону з Лівією.

Нові морські кордони за лівійсько-турецькою угодою

Відрізок E-F є делімітованим кордоном унаслідок турецько-лівійської угоди

Тим не менше, мета турецько-лівійської угоди про делімітацію морського кордону є дещо більшою, ніж звичайне посилення співпраці між двома країнами. Турецька сторона прагне змінити баланс сил у Східному Середземномор’ї, на що її штовхають перспективи видобутку нафти нафти й газу в цьому регіоні. Так, унаслідок підписання угоди ставиться під питання розроблення греками родовищ нафти й газу в районі острова Крит, а Кіпр було фактично «відрізано» від союзної Греції. Угода також дозволить Туреччині та Лівії проводити спільні розвідувальні роботи в регіоні.

Країни східносередземноморського регіону відреагували на новий кордон негативно. Так, Міністр зовнішніх справ Греції Нікос Дендіас назвав турецько-лівійську угоду абсурдною, а представник Єгипту відізвався про неї як про незаконну та таку, що не враховує інтереси третіх сторін. Критика також пролунала зі сторони Кіпру.

Слід зазначити, що конфігурація узбережжя Східного Середземномор’я не дозволяє чітко прокласти межі виключної економічної зони країн за морським правом ООН, а тому вимагає взаємних поступок і пошуку компромісів від партнерів, оскільки це впливає й на право видобутку ресурсів у регіоні. Хоча до цього офіційних звернень від Греції чи Туреччини щодо перегляду відповідних меж не робилося, турецько-лівійська угода може стати причиною конфліктної ситуації між Грецією та Туреччиною і\й стати першим кроком до переговорів щодо спірних територій в Егейському морі.

Читайте також: Чому геополітичне протистояння у Східному Середземномор’ї – це більше ніж про нафту?

Крім того, за задумом Туреччини, угода повинна спонукати інших регіональних акторів –Ізраїль, Єгипет, Кіпр, а також Європейський Союз – до узгодження з турецькими партнерами будь-яких планів щодо прокладання трубопроводів у Східному Середземномор’ї для транспортування енергоносіїв до європейських країн.

Ще в березні 2019 р. Греція, Кіпр та Ізраїль на зустрічі в Тель-Авіві за присутності Державного секретаря США Майка Помпео домовилися про розроблення проєкту газопроводу зі Східного Середземномор’я до Європи, що має потенційно зменшити залежність від російського газу та стати альтернативою «Північному потоку-2» і «Турецькому потоку». Відповідна угода була підписана лідерами країн 2 січня 2020 р. в Афінах. Газопровід EastMed буде проходити через Середземне море від Ізраїлю до грецького острова Крит та до материкової Греції, а потім до Італії. Вартість проєкту оцінюють у 7 млрд дол.; завершити будівництво планують до 2025 р.

Маршрут газопроводу EastMed

Хоча проєкт ще має бути схвалений Італією, Туреччина вже висловила заперечення з приводу будівництва газопроводу EastMed. Згідно із заявою МЗС Туреччини, згадані три країни прагнуть не допустити участі Анкари, а також Турецької Республіки Північного Кіпру в розробці родовищ нафти й газу в регіоні, що є порушенням їхніх законних прав на ці ресурси. Крім того, газопровід перетинає нещодавно визначену межу виключної економічної зони Туреччини, тому його прокладання потребує схвалення і від турецької сторони.

Без сумніву, будівництво EastMed суперечить планам Туреччини у сфері енергетичної дипломатії. З одного боку, у перспективі може постраждати транзитна роль Туреччини як постачальника російського газу до країн Європи через «Турецький потік», запуск якого заплановано на 8 січня. EastMed буде конкурувати з російсько-турецьким проєктом передусім щодо постачання газу на балканські ринки. З іншого боку, республіка є претендентом на розподіл запасів вуглеводнів у східносередземноморському регіоні, оскільки прагне диверсифікувати джерела постачання важливих для економіки енергоносіїв. Натомість Греція, Ізраїль і Кіпр хочуть самостійно розвивати потенційні нафтогазоносні райони та мати першість щодо транспортування газу до Європи.

Напруга продовжує зростати протягом останніх років, оскільки Греція почала більш активно видавати дозволи на розвідку нафти й газу на шельфі в районі острова Крит. Хоча нове розмежування виключної економічної зони Туреччини покликане змусити Грецію переглянути свої плани, поки що не зрозуміло, до яких результатів це призведе, адже побудову газопроводу активно підтримують США, які зацікавлені як у зменшенні залежності Європи від російського газу, так і в продовженні співпраці із союзною Державою Ізраїль.

Туреччина відправляє війська до Лівії. Захід виступає проти

Незважаючи на значний резонанс у пресі, турецько-лівійська угода про делімітацію кордону є лише частиною більш широкої безпекової угоди між урядами двох країн, яка, перш за все, вплине на ситуацію в північноафриканській країні.

Президент Ердоган неодноразово підкреслював, що Туреччина підтримує міжнародно визнаний Уряд національної єдності, оскільки не може допустити приходу до влади Халіфи Хафтара, у якого немає на це повноважень. Проте важливо зазначити, що Анкара не хотіла бути непроханим гостем у Лівії, а тому будь-яка відправка військ до країни повинна була відбуватися лише у відповідь на офіційне запрошення уряду, а також пройти обов’язкове додаткове схвалення турецьким парламентом. Безумовно, це свідчить про бажання Туреччини легітимізувати своє втручання, яке може бути розцінене міжнародною спільнотою як військова інтервенція й участь у внутрішньому лівійському конфлікті.

Турецький парламент схвалив відправлення військ до Лівії 2 січня на позачерговій сесії парламенту; чисельність контингенту поки невідома, мандат на його перебування в Лівії наданий на 1 рік.

Цікаво знати: Лівійська криза: хто стоїть за військовою потугою генерала Хафтара?

Турецькі сили покликані підтримати Уряд національної єдності Лівії, який визнається ООН та базується в столиці країни Тріполі. Він протистоїть загонам «Лівійської національної армії», очолюваним генералом Халіфою Хафтаром. Останні продовжують наступ на столицю країни, який триває з квітня 2019 р., а з грудня 2019 р. триває «вирішальний» етап битви за Тріполі. Туреччина наголошує, що конфлікт у Лівії загрожує її інтересам, а також посилює нестабільність у регіоні. Анкара вже здійснила поставку бронетехніки для підтримки Уряду національної єдності, а також здійснює управління бойовими дронами.

Після прийняття резолюції парламентом Туреччини вже надійшла перша реакція від країн регіону. Так, у спільній тристоронній заяві 3 січня прем’єр-міністр Греції Киріакос Міцотакіс, прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху та президент Кіпру Нікос Анастасіадес наголосили, що розміщення турецьких військ у Лівії несе «загрозу для стабільності регіону» й перешкоджає мирному вирішенню конфлікту, а також є порушенням ембарго ООН на постачання зброї до Лівії. Під час телефонної розмови з Ердоганом 2 січня президент США Дональд Трамп застеріг турецького лідера від втручання в лівійський конфлікт, оскільки це може значно ускладнити ситуацію в цій північноафриканській країні. У Міністерстві закордонних справ Єгипту також розкритикували рішення парламенту Туреччини, оскільки це «негативно позначиться на стабільності в середземноморському регіоні». Крім цього, очікується, що найближчим часом Ердоган обговорить ситуацію в Лівії з президентом Росії Володимиром Путіним.

Лівія – «нова Сирія»?

Після підписання турецько-лівійської безпекової угоди президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган зазначив, що у випадку перемоги сил Халіфи Хафтара Лівія перетвориться на «другу Сирію». Цим підкреслюється той факт, що громадянські війни в обох країнах уже не є виключно внутрішніми конфліктами; натомість вони стали полем зіткнення інтересів великих держав у регіоні.

Розміщення турецького контингенту в Лівії може спричинити загострення конфлікту між різними силами в країні. Так, після подій «арабської весни» та вбивства восени 2011 р. очільника Лівійської Джамагірії Муаммара Каддафі, сильна особистість якого й була гарантом стабільності, Лівія фактично розпалася на декілька частин. Різні політичні сили та збройні формування продовжують конкурувати між собою за владу, а також за контроль над важливими нафтовими ресурсами, які сконцентровані переважно в затоці Сірт та отримали назву «нафтовий півмісяць».

Військова ситуація у Лівії станом на 4 січня: синім позначено територію, контрольовану Хафтаром, зеленим – Урядом національної єдності

Окрім двох вищезгаданих сил – Уряду національної єдності та загонів «Лівійської національної армії» – на сході, у місті Тобрук, розташований уряд під назвою Палата представників Лівії, який фактично є однопалатним парламентом із 200 депутатів. Влада в цій частині країни функціонує незалежно від Триполі та спирається на «Лівійську національну армію», яка, тим не менше, проводить цілком автономну політику. Палата представників Лівії отримує підтримку з боку Об’єднаних Арабських Еміратів та Єгипту.

Третім урядом країни є Уряд національного порятунку. Він поступово втрачає позиції та підтримку сильних союзників – Росії і США; уряд спирається переважно на ісламістські союзи, а також частково на допомогу з боку Катару, Саудівської Аравії та Судану.

Крім офіційних політичних сил, не варто забувати про наявність у Лівії ісламістських союзів, які фінансуються Саудівською Аравією, Катаром та іншими державам; об’єднаних сил туарегів, які контролюють південний-захід Лівії; терористів «Ісламської Держави», розрізнені формування якої все ще базуються в районі затоки Сірт; а також місцевих кланів, які контролюють окремі райони країни.

Вам варто знати: Cмерть Левіафана: що чекає на «Ісламську Державу»?

Станом на сьогодні в Лівії де-факто панує двовладдя. Уряд національної єдності прем’єр-міністра Файєза аль-Сараджа, що базується в Тріполі, протистоїть силами «Лівійської національної армії» генерала Халіфи Хафтара на сході Лівії.

З одного боку, Уряд національної єдності має політичну перевагу, оскільки є визнаним ООН, а тому вважається легітимним представляти Лівію в міжнародних відносинах. Проте уряд контролює лише невелику територію в країні, що зумовлюється відсутністю збройних сил, готових підтримувати Сараджа. Хоча уряд підтримують ЄС, США, Італія, Туреччина та ООН, часто в Лівії та інших арабських країнах (Єгипет, ОАЕ, Катар, Саудівська Аравія, Сирія, Ліван) його вважають маріонеткою в руках іноземних сил.

З іншого боку, лояльні до генерала Хафтара сили володіють значним військовим ресурсом, тому мають більше шансів встановити реальний контроль над великими територіями в Лівії. «Лівійську національну армію» підтримують Єгипет, ОАЕ, Йорданія, Саудівська Аравія, а також російські найманці; крім того, неофіційно на боці Хафтара виступають Франція, Китай і навіть США, у політичній верхівці яких вважається, що саме сильна рука генерала може принести стабільність у країну, пошматовану громадянською війною.

Інтереси великих держав і перспективи розвитку конфлікту

Хоча західні держави відіграли ключову роль у скиненні режиму Каддафі у 2011 р., сьогодні вони не мають значного впливу на ситуацію. Так, у середині січня 2020 р. світові лідери зустрінуться в Берліні, щоб спробувати знайти політичне рішення для припинення конфлікту в Лівії. Але це навряд чи припинить бойові дії, адже навіть всередині ЄС немає єдності щодо того, яку сторону підтримувати в Лівії. Поки Італія та інші країни солідарні з ООН у підтримці уряду Сараджа, Франція робить ставку на Халіфу Хафтара. Заклики ЄС до припинення вогню також не дають результату, оскільки об’єктивно не враховують поточну ситуацію, коли битва за Тріполі подовжує тривати. Поки що ЄС тільки пасивно спостерігає за тим, як розгортається конфлікт, чим ризикує втратити свій вплив у Лівії та в Східному Середземномор’ї. Більше того, загострення ситуації може призвести до нової хвилі біженців.

Після відходу європейських держав і США з Лівії в країні сформувався вакуум сили, який заповнили Росія й Туреччина. У перспективі, саме їхні інтереси можуть зіткнутися в Лівії після здійснення військового втручання Анкари. Це може стати відмінною рисою лівійського й сирійського конфліктів: якщо в Сирії Туреччина й Росія змогли уникнути прямого зіткнення, у тому числі й військового, які шанси зробити це й у Лівії?

Дізнавайтеся більше: Туреччина, Росія чи ООН: хто зайвий у лівійському трикутнику?

Туреччина вбачає в залученні до лівійського конфлікту ознаки свого становлення як нової сили в регіоні Східного Середземномор’я, а також за його межами. Анкара прагне до збільшення свого впливу не тільки як регіонального гравця, але і як важливого учасника світової політики. Крім цього, лівійські території історично були пов’язані з Османською імперією, тому сьогодні вони вписуються в концепцію неоосманізму, яку активно просуває Ердоган.

Примітно, що Туреччина прагне максимально легітимізувати своє втручання в конфлікт на боці Уряду національної єдності. Для утвердження позицій останнього та реалізації власних інтересів туркам необхідно у військовому плані перемогти армію Хафтара. Грудневий візит Ердогана до Тунісу може бути першою ознакою підготовки Туреччини до формування коаліції з Алжиром, Тунісом і Катаром для спільних дій щодо лівійського конфлікту. Для Тунісу та Алжиру це шанс вирішити питання нестабільності на кордоні з Лівією, а також проблему біженців; Катар прагне знайти нових союзників після погіршення відносин з арабськими країнами. Одночасно Туреччина зберігає зацікавленість у Берлінському процесі, організованому європейськими країнами з метою пошуку способу мирного врегулювання конфлікту.

При цьому Анкара не планує закривати очі на відверте втручання Росії. Переслідуючи власні нафтові інтереси в Лівії, Росія фінансує конфлікт та підтримує тісні контакти з Халіфою Хафтаром, який уже декілька разів відвідував Москву та отримував військову допомогу від російської сторони. Також лівійський генерал передав росіянам військові бази в містах Тобрук і Бенгазі.

Іншими словами, і Туреччина, і Росія готуються відігравати більш активну роль у Лівії. Питання залишається тільки в тому, будуть ці дві країни партнерами чи противниками. З одного боку, на сучасному етапі вони явно перебувають по різні сторони конфлікту. З іншого – російський та турецький диктатори вже не раз доводили, що можуть знайти спільну мову в найбільш критичний момент. Досвід спільних дій у Сирії та військово-технічна співпраця Анкари та Москви (купівля першою російських зенітно-ракетних комплексів С-400) наштовхує на думку, що сторони домовляться й цього разу. Цілком можливо, що це питання буде вирішено вже під час зустрічі Путіна й Ердогана в Анкарі 8 січня 2020 р. Скоро дізнаємося, яка карта зіграє цього разу.

Авторка – Ірина Запорізька, експертка з питань Африки Аналітичного центру ADASTRA