Туреччина, Росія чи ООН: хто зайвий у лівійському трикутнику?

Лівійська криза сьогодні є одним із найбільш заплутаних конфліктів на планеті. Розчленування держави на зони впливу, втручання іноземних гравців, неконтрольовані потоки зброї та мігрантів, «експорт» нестабільності до країн-сусідів, нафтовий колапс – усе це змушує світову спільноту частіше звертатися до питання врегулювання ситуації в цій північноафриканській країні.

Підходи різних акторів різняться: поки хтось намагається просувати політику невійськового вирішення конфлікту, інші продовжують по-тихому постачати зброю військовим угрупованням. Але все ж сьогодні мирних ініціатив не бракує: з одного боку, російсько-турецьке посередництво; з іншого – ініційований ООН Берлінський процес з урегулювання в Лівії. Не варто забувати й про Африканський союз, який дедалі активніше включається в усі етапи переговорів із лівійського питання. Та кого насправді потребує Лівія сьогодні – колишніх колонізаторів із ЄС чи нових імперіалістів із Росії, ідеалістичних представників ООН чи лідерів країн Африки, які не можуть вирішити власні проблеми?

Берлінська конференція: підсумки

Берлінська конференція з урегулювання конфлікту в Лівії відбулася 19 січня 2020 р. Вона повинна була стати наступним актом режисованої ООН п’єси під назвою «Мирне врегулювання в Лівії». Та чи все проходило за планом «сильних цього світу»? Розбираємо головне з Берлінського процесу.

Метою конференції, організованої в німецькій столиці, було заявлено пошук вирішення довготривалого конфлікту в роздертій на дві частині Лівії, основою чого повинен стати компроміс між двома головними силами в країні – визнаним ООН Урядом національної єдності на чолі з прем’єр-міністром Файєзом Сараджем та силами Лівійської національної армії генерала Халіфи Хафтара. Окрім, власне, канцлерки ФРН Ангели Меркель, до Берліна запросили представників урядів інших країн – Великої Британії, Франції, Італії, США, Китаю, ОАЕ, Конго, Єгипту, Алжиру, Росії та Туреччини, а також представників ключових міжнародних організацій – ООН, ЄС, Африканського Союзу й Ліги арабських держав.

На зустрічі були присутні й очільники двох лівійських урядів: Файєз Сарадж і Халіфа Хафтар прибули до Берліна заздалегідь, щоб окремо зустрітися з пані Меркель і міністром іноземних справ ФРН Хайко Масом. Проте в день проведення конференції обоє знаходилися в окремих кімнатах, де отримували поточну інформацію про хід зустрічі, а отже так і не зустрілися особисто.

На фото учасники Берлінської конференції

Про що ж домовилися світові лідери за результатами переговорів? Перш за все, закріпили режим припинення вогню, який було встановлено за тиждень до цього. Тобто забороняється проведення будь-яких військових дій на території Лівії сторонами конфлікту або за їхньої підтримки. Першим конкретним кроком у цьому напрямку стане створення моніторингового комітету з припинення вогню за формулою «5+5» – по п’ять військових представників від сил Сараджа й Хафтара. По-друге, сторони підтримали ембарго на постачання зброї до Лівії, закріплене резолюцією ООН 1970 (2011р.), а на порушників можуть бути накладені санкції (поки що тільки в теорії, оскільки на самій конференції це не обговорювалося). По-третє, запевнили в необхідності політичного врегулювання конфлікту.

Важливо, що учасники переговорів досягли домовленості про формування єдиного уряду, скоріше за все, на основі Уряду національної єдності, проте з консультаціями з Лівійською національною армією. Насамкінець, погодилися про те, що внутрішньополітичне врегулювання буде проходити під егідою Місії ООН із надання підтримки Лівії, яку очолює спеціальний представник ООН Гассан Саламе. Також двічі на місяць будуть збиратися спеціальні експертні групи на чолі з представниками ООН для оцінки стану ситуації та рівня виконання домовленостей. Переклад тексту підсумкового документу можна прочитати тут.

Дізнавайтеся більше: Лівійська криза: хто стоїть за військовою потугою генерала Хафтара?

На перший погляд здається, що дипломатія в найкращих традиціях ООН здобуває впевнену перемогу. Усе було б чудово, якби не декілька «але».

По суті, Берлінська конференція була зібранням великих держав, які самовільно взяли на себе функцію вершити долі народів усього світу. Склад не особливо відрізнявся від зустрічі G20, яка відбулася в тому таки Берліні три роки тому, хоча і варто віддати належне організаторам у прагненні відобразити справедливе географічне представництво та запрошення арабських і африканських. Проте самі сторони конфлікту весь час залишалися за кадром: Сарадж і Хафтар відсиділися в сусідніх кімнатах, не маючи права вирішального голосу, поки інші вирішували майбутнє Лівії.

Під великим питанням залишаються пункти про режим припинення вогню та створення єдиного уряду шляхом проведення виборів. Для їхньої реалізації обов’язковою є умова співпраці між сторонами конфлікту, у що поки важко віриться. Чи захочуть іти на примирення й компроміс Сарадж і Хафтар, якщо ще в Берліні вони навіть не захотіли бачити одне одного? Із цієї ж причини багато хто сумнівається і в успішності проєкту створення моніторингового комітету, до якого мають увійти військові від обох сторін. Тим паче Халіфа Хафтар знову, як і в Москві на початку січня, пішов із конференції так і не підписавши підсумковий документ лише на словах пообіцявши дотримуватися режиму припинення вогню. Тобто виконання домовленостей багато в чому залежить від особистої позиції лівійського генерала.

Важливим пунктом є вирішення нафтового питання. Так, за результатами конференції Національна нафтова компанія Лівії визнана єдиною законною компанією, яка може продавати лівійську нафту й нафтопродукти за кордон. Де-юре цей крок покликаний зупинити хаотичний несанкціонований видобуток і збут нафти, але де-факто все набагато простіше. Учасники Берлінського процесу самі мають зацікавленість у нафтових ресурсах північноафриканської країни: Італія має вкладені інвестиції в зазначену компанію, а Туреччина дедалі активніше включається в розподіл енергоносіїв у Східному Середземномор’ї. Тим часом Лівія знаходиться на межі нафтового колапсу: через блокування силами Хафтара важливих пунктів видобутку в «нафтовому півмісяці» економіка країни втратила близько 1 млрд дол., а Національна нафтова компанія не може виконувати зобов’язання за контрактами.

Цікаво знати: Чому геополітичне протистояння у Східному Середземномор’ї – це більше ніж про нафту?

Нарешті, ключовий пункт про підтримку ембарго на постачання зброї, введеного ООН ще добрих дев’ять років тому, є не більше, ніж фікцією. Самі ж підписанти постачають зброю сторонам конфлікту, тим самим маючи можливість впливати на перебіг подій. Сподіватися на те, що Китай, ОАЕ, АРЄ, Саудівська Аравія, Росія, США та інші країни просто візьмуть і припинять поставки озброєння, – було б наївно.

Берлінський процес залишив ще багато питань. Чому не домовилися про санкції щодо порушників ембарго на постачання зброї до Лівії? Чому не обговорили можливість формування миротворчого контингенту під егідою ООН? Як збираються проводити чесні і прозорі вибори та формувати єдиний уряд? У чому полягатиме суть економічних, соціальних і безпекових реформ? Поки що на відповіді доводиться тільки чекати.

Висновок: хоча за результатами Берлінської конференції лідери великих держав і домовилися про неможливість військового вирішення лівійської кризи та погодилися з тим, що найбільшим злом є зовнішнє втручання, по факту ніхто з них поки що не поспішає виводити своїх найманців чи припиняти поставки зброї, бо це загрожує втратою можливості реалізовувати власні інтереси в Лівії.

Не Берліном єдиним: хто ще долучився до мирного процесу з урегулювання в Лівії?

Поки англомовні видання пишуть про успіхи німецької дипломатії в організації Берлінського мирного процесу, російські ЗМІ активно просувають тезу про першочергову роль Росії в започаткуванні переговорів між сторонами конфлікту в Лівії. Мається на увазі проведення переговорів між Файєзом Сараджем і Халіфою Хафтаром 13 січня в Москві, які відбулися за посередництва Росії й Туреччини. Ердоган і Путін домовилися про проведення відповідної зустрічі 8 січня в Стамбулі; після цього відбулися турецько-російські консультації за участі міністрів закордонних справ і міністрів оборони.

За результатами переговорів було підготовано підсумковий документ, що містив пункти про постійне припинення вогню та започаткування мирного переговорного процесу для повного припинення бойових дій у країні. Сарадж підписав угоду, а от Хафтар, як і пізніше в Берліні, залишив Москву нібито для проведення додаткових консультацій. Примітно, що в Москві представники двох лівійських урядів теж сиділи в різних кімнатах, а Росія і Туреччина виконували роль посередників.

Хоча конкретних успіхів у Москві досягнуто не було, російська сторона не дуже розчаровувалася з цього приводу. По-перше, Путін і Ердоган заявили про свою роль як одних із головних гравців у Лівії. По-друге, ініціатива проведення мирних переговорів за спільного посередництва мала спростувати уявлення про існування конфлікту інтересів між Анкарою й Москвою. По-третє, як заявив міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, переговори в Москві – це лише один із кроків для підготовки до більш широкого мирного процесу в Берліні, а Росія прагнула зробити свій внесок на рівні зі світовою спільнотою.

Читайте також: Три вектори зовнішньої політики Туреччини в Африці

Африканська спільнота також не залишається в стороні від лівійського питання. Навпаки, Африканський Союз шукає шляхи для якомога більшого залучення до процесу врегулювання ситуації в країні, адже Лівія – це африканська країна, тому й вирішенням конфлікту мають займатися не Європа чи Росія з Туреччиною, а саме держави Африки. Так, 30 січня пройшов саміт Африканського Союзу по Лівії в столиці Конго Браззавілі, у якому також взяв участь спецпредставник ООН Гассан Саламе.

Основними темами для обговорення стали: шляхи врегулювання лівійської кризи; припинення вогню та бойових дій загалом; зменшення іноземного втручання; збільшення ролі Африканського Союзу в переговорному процесі з урегулювання в Лівії, ініційованому ООН. Продовженням цього став саміт Африканського Союзу в Аддис-Абебі 9-10 лютого, головною темою якого є «Змусити зброю замовчати: створення сприятливих умов для розвитку Африки». Однією з пропозицій, яка була висунута, є створення спільної з ООН моніторингової місії, що слідкуватиме за режимом припинення вогню в Лівії.

Генсек ООН Антоніу Гутерреш: «Найважливішим для вирішення лівійської кризи є посилення міжнародної співпраці з африканськими країнами»

Крім цього, 3-8 лютого в Женеві пройшли перші консультації у форматі «5+5» за посередництва Місії ООН із надання підтримки Лівії та особисто Гассана Саламе. З одного боку, можна відзначити певний прогрес: по-перше, сторони все таки призначили представників, унаслідок чого переговори у Швейцарії відбулися; по-друге, обговорено ряд важливих питань, зокрема введення режиму припинення вогню на постійній основі, а також повернення тимчасово переміщених осіб; по-третє, сторони погодилися щодо необхідності збереження суверенітету Лівії.

Проте слід зауважити й наявність деяких негативних моментів: по-перше, сторони в черговий раз не зустрілися віч-на-віч, а діяли через посередників; по-друге, Гассан Саламе зауважив, що відбувається порушення Берлінських домовленостей щодо ембарго на постачання зброї, підтримки зовнішніми силами і наявності іноземних бойовиків на території країни, що є недопустимим. У результаті переговорів не було підписано жодної угоди, тому називати їх повністю успішними не став навіть спеціальний представник ООН. Однак зустріч цілком можна вважати першим кроком до майбутнього порозуміння, адже вже 18 лютого має відбутися наступний раунд переговорів «5+5».

12 лютого відбулося прийняття резолюції Ради Безпеки ООН щодо «довгострокового припинення вогню» в Лівії. Резолюція була підготована Великою Британією та була схвалена 14 голосами «за» (Росія утрималася). Рішення стосується необхідності припинення вогню «за першої можливості без попередніх умов»; також автори резолюції наполягають на повному дотриманні ембарго на поставки зброї. Іншими пунктами є: підкреслення центральної ролі ООН у мирному процесі; визнання важливої ролі країн-сусідів та регіональних організацій; нагадування про взяті на себе сторонами зобов’язання про утримання від іноземного втручання.

Занепокоєння викликає те, що хоча сторони конфлікту, а також міжнародна спільнота, зійшлися на думці про необхідність такого кроку, періодичні (майже щодня) сутички по лінії зіткнення продовжуються, а Халіфа Хафтар не відкидає мети доведення до переможного закінчення наступу на Тріполі. Крім того, зростає кількість іноземних найманців у Лівії, що ще більше загострює ситуацію в країні, яка й так перенасичена потоками зброї і військових із різних країн. Об’єктивно сьогодні можемо констатувати, що Берлінські домовленості не виконуються, а прогрес у вирішенні лівійської кризи навіть на папері виглядає достатньо скромно.

Гонка за Африку в мініатюрі: як світ ділитиме Лівію?

Наразі Гассам Саламе виглядає чи не єдиним «добрим самарянином» у всій компанії, який продовжує свято вірити в можливість «миру в усьому світі» та ненасильницького вирішення конфліктів. Він активно просуває ініціативи ООН із політичного врегулювання конфлікту як альтернативу військовим діям, які вже кілька місяців не припиняються в Лівії через наступ сил Халіфи Хафтара на Тріполі. Однак, як відомо, створення моніторингових місій та інших спеціальних комітетів рідко давало відчутні результати. Особливо це стосується ситуацій, коли не було сформовано миротворчий контингент. Тому сподіватися, що магія ООНівської дипломатії спрацює на цей раз, не доводиться.

Вам може сподобатись: Лівія та Туреччина: новий союз, що змінить Східне Середземномор’я

Європейський Союз, члени якого часто на правах колишніх метрополій грають першу скрипку в африканських питаннях, зараз не готовий звучати як єдиний інструмент. Причина цього в різниці позицій різних країн. Так, хоча більшість країн підтримують визнаний ООН уряд Файєза Сараджа, Франція майже відкрито покладає надії на Халіфу Хафтара, а колишня володарка Тріполітанії й Кіренаїки Італія, здається, переймається своїми нафтовими інтересами набагато більше, ніж долею лівійського народу. Цілком можливо, що ще не весь західний світ готовий визнати свої помилки далекого 2011 р., а тому не хочуть допустити нового провалу в майбутньому, але для цього потрібна, перш за все, узгоджена позиція й чіткий план дій, чого наразі немає.

Росія й Туреччина сьогодні активно співпрацюють, щоб закріпити за собою розподіл зон впливу в Лівії та Сирії

На фоні не надто сильної позиції ЄС у Лівії на арену вийшли нові гравці – Російська Федерація та Турецька Республіка. Саме їм пророкують розподіл основних сфер впливу в північноафриканській країні. Проте досі відкритим залишається питання, ким вони будуть одне для одного – друзями й союзниками чи ворогами й суперниками? У перші тижні після підписання угод між Туреччиною та Урядом національної єдності Лівії західні ЗМІ пророкували новий розкол між Анкарою й Москвою, причиною чого повинна була стати різниця інтересів двох держав. Проте Путін і Ердоган неодноразово доводили, що можуть знайти спільну мову й діяти разом, у тому числі як посередники для переговорів сторін конфлікту в Лівії.

Але не все складається так гладко. Поки Ердоган критикує присутність російських військових із ПВК «Вагнер» у Лівії, Туреччина готує відправку військових із Сирії для підтримки уряду Сараджа. Тим часом у турецькій пресі поступово спадає оптимізм із приводу вічно «братніх народів» Росії й Туреччини, який усіма силами тримався до запуску «Турецького потоку» та переговорів між сторонами лівійського конфлікту в Москві на початку січня цього року. Тим не менше, на цьому етапі реальних важелів впливу ні в Путіна, ні в Ердогана немає, тому обом доводиться підтримувати ООН і ЄС у їхніх миротворчих прагненнях та чекати кращих часів, коли вони зможуть отримати шанс на пільги на видобуток нафти чи інші економічні дивіденди. До речі, нинішня нібито сварка Анкари й Москви сталася не через Лівію, а спричинена ситуацією в Сирії; але навіть тепер сторони продовжують шукати шляхи для порозуміння.

Вас може зацікавити: Вікно можливостей для Росії: як Москва нарощує вплив на Близькому Сході?

Насамкінець, є Африканський Союз, який намагається за один стрибок із задніх рядів вийти на передову переговорного процесу по Лівії. Довгий час африканська спільнота залишалася в тіні, адже Африці, як і Європі, бракувало єдності, бо після повалення Каддафі деякі країни, наприклад Південна Африка, продовжували підтримували сили, лояльні до вбитого полковника. Однак зараз Африканський Союз намагається виправити помилки своєї бездіяльності, про що свідчить як активне обговорення лівійського питання на останніх самітах організації, так і активна підтримка діяльності ООН у цьому напрямі.

Так, Генеральний Секретар ООН Антоніу Гутерреш підтримав Африканський Союз у прагненні взяти на себе основну роль у врегулюванні конфлікту в Лівії. Здається, перед нами перший випадок, коли африканці можуть бути лідерами у вирішенні африканської проблеми. Проте великим питанням залишається те, чи вистачить в Африки сил узяти на себе цю роль та чи приймуть лівійці таку допомогу.

І хоча Лівія так і не стала та, вірогідно, ніколи не стане «другою Сирією», ситуація довкола цієї північноафриканської країни залишається доволі складною й заплутаною. Тут занадто багато гравців – як місцевих, так і глобальних, – із якими потрібно домовитися, щоб вийти переможцем у боротьбі за нафтові багатства батьківщини Каддафі.

Авторка – Ірина Запорізька, експертка з Африки Аналітичного центру ADASTRA