Вікно можливостей для Росії: як Москва нарощує вплив на Близькому Сході?

20 січня у Берліні закінчилась перша у своєму роді конференція з врегулювання довготривалої громадянської війни в Лівії. На відміну від попередніх спроб вирішення конфлікту, це зібрання вирізнялося присутністю всіх ключових гравців лівійського лабіринту, тобто тих, чиє прагнення або небажання виконувати ті чи інші зобов’язання повинно враховуватися. Попри відсутність відчутного прогресу, можна сказати, що результат зустрічі задовольнив певну групу держав, зокрема Російську Федерацію.

На відміну від конференції в Палермо 2018 року, на яку президента РФ не запросили, Берлінська конференція стала повноцінним майданчиком для російської дипломатичної гри. Як вийшло, що РФ набуває все більшого впливу на Близькому Сході, наскільки важливою є її роль у регіоні та яким чином Москва використовує ситуацію, що склалася, у власних інтересах – про це та навіть більше у цьому матеріалі.

Причини метаморфози

У минулому Радянський Союз не міг похизуватися вдалою зовнішньою політикою на Близькому Сході.  Тоді як США обережно вибудовували мережу регіональних контактів, активно використовуючи репутацію «захисника демократії» та посідаючи перше місце за імпортом  близькосхідної нафти, що створило підвалини для сталої економічної співпраці з Саудівською Аравією, Іраком та Іраном, зовнішня політика СРСР зводилася лише до можливості побудови «комуністичного майбутнього».

Якщо ще на початку 1960-х років могло здаватися, що «привид соціалізму» стає все більш популярним серед арабської молоді, то 1970-ті принесли для Кремля  лише розчарування: Москва не змогла на власну користь використати Ісламську революцію в Ірані 1979 року, яка ознаменувала кінець проамериканської політики Тегерана, та того ж року розпочала безрезультатний для Кремля конфлікт в Афганістані, який забрав життя близько 15 тисяч радянських військових.

Читайте також: ”Рука Кремля” у Південній Азії: факти, ризики та прогнози

За 40 років після вторгнення в Демократичну Республіку Афганістан нинішній очільник Росії Владімір Путін зміг позбавитися «ідеологічних кайданів» та проявити гнучкість до кожного окремо взятого геополітичного кейсу. На відміну від чорно-білого світу Дональда Трампа, світ Путіна поділяється лише на теперішніх та майбутніх союзників. На думку інституту Brookings, лідера рейтингу аналітичних центрів 2020 року, саме можливість одночасно знайти підхід як до Ізраїлю, так і до Ірану чи Саудівської Аравії допомогли Російській Федерації проводити найефективнішу зовнішню політику в регіоні.

Кремлівська рать

Росія, як і будь-який інший зацікавлений актор у регіоні, спирається на ряд партнерів, інтереси яких збігаються не лише в конкретному випадку. До країн, що мають схоже з Москвою бачення побудови майбутнього регіону можна зарахувати Туреччину, Іран та Сирію.

Анкара, регіональні позиції якої також посилила Берлінська конференція, хоча й намагається всидіти на двох стільцях, проте все ж готова протягнути руку допомоги Кремлю в потрібній ситуації. Попри переваги членства в НАТО, турецького «султана» дуже опосередковано турбує оцінювання його політики Францією чи Німеччиною (згідно з нещодавніми соціологічними опитуваннями, 58% німців виступають за виключення Туреччини з НАТО), що й дозволяє йому підтримувати стосунки з російським «царем». Несприйняття Ізраїлю, найбільшого союзника режиму Дональда Трампа; конкуренція з Саудівською Аравією за титул лідера в ісламському світі; люта ненависть до президента Єгипту, спричинена в першу чергу військовим переворотом 2011 року, що прийшов на зміну протурецькому уряду АРЄ; союзництво з США всіх зазначених вище держав – саме ці чинники підштовхують Ердогана до зближення з Путіним.

Дізнавайтеся більше: Від НАТО до Росії: метаморфози зовнішньої політики Туреччини

Також не варто сподіватися, що наступ сирійських урядових сил на Ідліб, сирійську провінцію що контролюється протурецькими бойовиками, поховає вигідне партнерство держав: незважаючи на кардинально різні погляди про швидке повернення Ідлібу, цар та султан, погрожуючи Європі шантажем біженцями, зможуть знайти «точки дотику» на двосторонній зустрічі 5 березня.

Для Тегерана співпраця з Москвою є одним з найважливіших завдань іранського теократичного режиму: перебуваючи в стані майже гарячої війни зі Сполученими Штатами Америки, Іран не має іншого виходу, окрім як шукати порозуміння з Російською Федерацією. Кремль зацікавлений в Ісламській Республіці не тільки як у потужному супротивникові США, а й у якості партнера на полях зустрічей ОПЕК та в розбудові балансу сил у Каспійському регіоні. Якщо додати до цього розгалужену регіональну мережу іранських проксі в Лівані, Іраку, Сирії та Ємені, за допомогою яких Росія зможе впливати на внутрішньополітичну ситуацію в згаданих державах, можна отримати ідеальні передумови для ситуативного партнерства.

Раніше Дамаск та клан Асадів завдячували існуванням свого режиму Радянському Союзу, а останніми роками – безпосередньо Російській Федерацій. Після початку громадянської війни в Сирії у 2011 році саме Москва під виглядом долучення до коаліції боротьби проти Ісламської Держави врятувала офіційний Дамаск від поразки опозиційним силам, яких підтримували держави Перської затоки. Зараз же Дамаск абсолютно підтримує Москву та навпаки – їхній природний союз видається досить довготривалим.

Роль медіатора

Решту держав, зокрема Катар, який також має багато точок перетину інтересів із Росією, рідко зараховують до орбіти Москви. Стосовно інших Кремль обрав для РФ роль важливого медіатора, країни, яка здатна вирішувати конфлікти й може впливати на ключових акторів. Маючи гарні відносини з усіма гравцями регіональних війн, чим ніяк не може похизуватися Вашингтон, Росія отримала зручний ринок для торгівлі власним впливом та контактами. У той час як інші держави, наприклад, ОАЕ, намагаються «купити» вплив, Кремль лише примножує його.

Беручи до уваги непереборний антагонізм різних сил у регіоні, 2020 рік має всі шанси стани «епохою тріумфу» для Владіміра Путіна. Враховуючи зусилля Саудівської Аравії для нормалізації стосунків із Катаром, саме Москва відіграватиме роль посередника в цьому процесі. Катарсько-турецька дружба та перший за останні 12 років жовтневий візит Путіна до саудівського королівства тільки посилюють цю вірогідність.

Вам може сподобатись: Катар у боротьбі за регіональне лідерство

Окрім уже згаданої громадянської війни в Лівії, Російська Федерація пильно слідкує за черговою ескалацією конфлікту в Афганістані, який частина науковців геополітично відносить до «Великого Близького Сходу». Хоча може здатися, що погоджений «Талібаном» та США план стабілізує ситуацію в державі, сама ж доля його виконання у першу чергу залежить від майбутніх переговорів між легітимним урядом Афганістану та «Талібаном». Москва буде діяти у будь-якому випадку: якщо запропонувати нові формати на фоні неефективності чинного плану Кремлю не вийде, то РФ буде працювати над перехопленням ініціативи та закріпленням власної ролі медіатора – саме у Москві вже проходив раунд саме «міжафганських» переговорів.

Урешті-решт, проізраїльська позиція Дональда Трампа та відкинутий ісламським світом новий план мирного врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту знову розв’язують Росії руки: маючи нормальні відносини з обидвома сторонами протистояння, у майбутньому Москва зможе запропонувати свій план вирішення кризи – як вже було зроблено під час серпневого загострення американо-іранських відносин.

Майбутнє імені Дональда Трампа

Безперечно, Владімір Путін, враховуючи неефективність російської дипломатії на Близькому Сході у 1990-х роках, не зміг би самотужки переграти всіх конкурентів. Російська дипломатія повинна бути вдячна насамперед Дональду Трампу, який зміг закріпити «розкладання на атоми» ролі Білого дому в  регіоні. Із 1991 до 2015 року Вашингтон залишався тим гравцем, із думкою якого було неможливо не рахуватися: за умов наявності американського військового контингенту в регіоні та здатністю США впливати на політичні процеси, близькосхідні держави повинні були щонайменше дізнаватися думку «локомотива вільного світу» з того чи іншого питання.

Зовнішня політика Дональда Трампа, що передбачає поляризацію регіону та мислення категоріями «друг» та «ворог», відштовхнули бажання чинних управлінських еліт радитися з Вашингтоном. Послабленням впливу Білого дому скористався Кремль, що зумів продемонструвати певну надійність та послідовність у власній дипломатичній грі: тепер очільники держав Близького Сходу узгоджують позиції стосовно тієї чи іншої проблеми вже з російським, а не американським президентом.                                                              

Попри результат листопадових президентських перегонів у США, роль Білого дому вже неможливо буде відновити. За першим сценарієм другий термін Трампа ще більше закріпить регіональні антагонізми та поділ на «союзників» та «ворогів». За другим сценарієм президенство демократів та докорінна зміна нинішньої регіональної зовнішньої політики призведуть до ослаблення чинного рівня підтримки тих союзників, що поки все ж існують (під час праймеріз різні представники Демократичної партії неодноразово заявляли про необхідність переосмислення відносин із Саудівською Аравією та Ізраїлем). Правління демократів понесе за собою створення певного вакууму впливу на Близькому Сході, який РФ намагатиметься використати на свою користь.

Автор – Віктор Карвацький, СЕО Аналітичного центру ADASTRA