”Рука Кремля” у Південній Азії: факти, ризики та прогнози

”Рука Кремля” у Південній Азії: факти, ризики та прогнози

Ліричний відступ (вступ)

Концепція “важкої сили”, загалом, є зрозумілою для пересічної людини: при згадуванні цього поняття швидко вибудовується невигадливий асоціативний ряд «економічні важелі – військова могутність – примус».

Але не можна сказати те саме й про “м’яку силу”. Її суть полягає в просуванні держави за рахунок розбудови нетворкінгу, дотримання норм міжнародного права, тобто створення позитивного іміджу. У свою чергу, ці кроки потребують значних зусиль, багато часу, а іноді навіть фантазії, особливо для таких держав, як Росія. 

Така собі “російська м’яка сила” активно застосовується в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР): за даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру, Російська Федерація є ключовим постачальником зброї та військових технологій в АТР. Більше того, експорт російської зброї в країни Південної та Південно-Східної Азії становить 60% від відповідного загального показника.

Де-юре подібні дії навряд чи можна прирівняти до воєнних пересувань, що активно присутні у зонах найбільшого інтересу Кремля, наприклад, в Україні та Сирії. А втім де-факто політика Росії в АТР тягне за собою значні геополітичні наслідки.

Зміна стрілок на компасі?

У російському політичному дискурсі “поворот на Схід” останнім часом активно обговорюється з ряду причин. По-перше, щоб пом’якшити наслідки агресії на Україну, тобто уникнути ізоляцію та обійти західні санкції. По-друге, щоб мінімізувати залежність від Заходу, спровоковану міжнародною кризою 2008 року. По-третє, щоб модернізувати відсталі російські області на Далекому Сході, використовуючи динамічність розвитку Азійсько-Тихоокеанського регіону.

Китайський напрямок російської східної політики був і залишається основни, але знову-таки з причини уникнення залежності від однієї держави, Кремль прагне диверсифікувати регіональні відносини й зберегти стратегічну незалежність за рахунок В’єтнаму, Індонезії та М’янми. 

Ще однією прагматичною причиною збільшеної присутності Росії в Азії є реалізація політики, багато в чому схожої до близькосхідної, спрямованої на покращення відносин з державами, що традиційно входять до мережі союзників Сполучених Штатів (Філіппіни, Малайзія, Таїланд). Так, наприклад, запланований російсько-філіппінський договір про експорт важкої зброї з Москви безпосередньо ставив під питання союзницькі відносини між Філіппінами та США.

Таким чином, зовнішньополітичний вектор Росії в Південно-Східній Азії передбачає наступні компоненти:

- цивілізаційний контр-альянс проти Західного Світу

- пропозиція нової регіональної альтернативи в образі Росії замість американо-центричного союзу, що виступала б у ролі балансиру між Китаєм та всіма іншими країнами, 

- геоекономічний поштовх до прискореної інтеграції Росії в азійську економіку.

Наскільки ризикованою є тісна співпраця з Кремля з державами АСЕАНу?

Попри значні зусилля, докладені до поглиблення інтеграції країн Південно-Східної Азії, цей регіон залишається зоною глибоких протиріч, по-перше, через нерозв’язані територіальні спори. Найбільш гостро стоїть проблема суперечок в Південнокитайському морі, в які втягнуто Китай. 

Варто зазначити, що донині державам вдавалося уникнути відкритої конфронтації за рахунок посилення співпраці та інтенсифікації взаємозалежності в регіоні. Таким чином, держави АСЕАНу дотримувалися політики невтручання та рівновіддаленості у контексті глобального протистояння між Китаєм, США та іншими гравцями. 

Але наразі під питанням стоїть однозначність у позиції країн в регіоні, беручи до уваги все більш агресивну позицію Китаю та, відповідно, посилену присутність Штатів. Не менш важливим деструктивним фактором стала зміна влади у Вашингтоні та в Філіппінах, Таїланді. Останні ж почали все частіше показувати прагнення віддалитися від мережі американських союзників на користь покращення відносин із посиленим Китаєм.

Подібні тенденції безумовно ускладнюють процес залучення Росії в регіональні відносини, оскільки Москва стоїть на роздоріжжі між Китаєм та всією Південно-Східною Азією. Як наслідок, позиції Кремля напряму залежать від стабільності в регіоні. Справедливо буде сказати, що будь-яка наступна конфліктна ситуація або посилена китайська “гонка” наблизить момент вибору, що буде основоположним для російської східної зовнішньої політики. 

Очевидно, що більш імовірним розвиток подій за сценарієм російсько-китайської співпраці, яка мінімізує шанси на нормальні відносини з АСЕАНом та поставить Вашингтон у ситуацію посиленої небезпеки.

А що в результаті?

Загалом, напрямок російської зовнішньої політики в бік Південно-Східної Азії не посяде навіть 3 місце в топі — як би там не було, серк'юритизувати Захід набагато легше за допомогою звичних держав “ближнього зарубіжжя” та Близького Сходу. Отож процес посилення позицій в АТР здається досить тривалим і навіть більше риторичним, аніж реальним. 

Попри те, що регіональні актори сприяють посиленню ролі Росії в контексті безпеки, Москві не вистачає економічних, політичних важелів впливу для виконання цієї функції. Окрім епізодичної співпраці в економічній та військовій сферах, відносини залишаються доволі обмеженими через високі ризики та напружену ситуацію в регіону в цілому. Іншою проблемо, що стоїть на заваді інтенсифікації міжрегіональних відносин, залишається сино-центрична орієнтація Кремля.

Дійсно, попри покращення торгових зв’язків у рамках військово-економічних угод, політика Російської Федерації, в кращих традиціях realpolitik, спрямована на задоволення власних геополітичних інтересів, а не на розбудову стійкої системи міжрегіональної співпраці, посилення взаємозалежності, посилення довіри між державами та покращення без пекової ситуації. 

Говорячи про регіональний рівень, Кремль продовжить підтримувати свої позиції за допомогою таких організацій, як АТЕС та АСЕАН, шляхом втручання в діалог та, наприклад, підтримуючи антитерористичну політику в регіоні. Не варто чекати чогось більшого, адже держави Південно-Східної Азії продовжать надавати перевагу двостороннім відносинам, обмеженості колективних дій та пріоритетності національних інтересів.

Автор — Анна Гармаш, “Ad Astra”