Зовнішня політика Російської Федерації: вірити не можна зрозуміти

Вивчення зовнішньополітичної діяльності кожної держави – це не лише оцінка поточного стану двосторонніх та багатосторонніх форматів співпраці. Передусім це відповідь на фундаментальні питання про спосіб мислення та поведінки країни, інструментарій її зовнішньої політики, сприйняття нею ключових для національної безпеки категорій – «безпека», «ворог», «середовище», «загроза». Чому певна держава діє на міжнародній арені одними й тими ж методами протягом тривалого історичного розвитку? Чим визначається її сприйняття міжнародного середовища? Яким чином формується ставлення до інших країн як до ворожих чи дружніх? Масштабний проєкт ADASTRA «Стратегічна культура країн світу» шукає відповіді на всі ці питання, досліджуючи зовнішню політику держав через призму їхніх стратегічних культур.

                                                                         * * * *

Винесений у заголовок перефразований рядок вірша авторства Ф. Тютчева має різні інтерпретації: чи то Росію і справді «розумом не зрозуміти» й Білокам’яна є втіленням загадковості, непередбачуваності й спонтанності в зовнішній політиці, чи то у всіх сферах суспільного життя сусідські реалії слід пізнавати лише через ірраціональні, чуттєві категорії, що відсилає до «особливої російської душі» і її винятковості серед інших. Осягнення ключових рис стратегічної культури цієї країни є особливо актуальним з огляду на історичну ретроспективу російсько-української взаємодії та події останніх років, а також на той факт, що в силу історичного спадку перебування спочатку в складі імперії, а згодом – СРСР або соціалістичного табору низка незалежних країн, за твердженням К. Міклоссі та Г. Сміт, досі знаходяться в полі тяжіння Москви не лише політично, але й з боку визначення основних елементів їхніх стратегічних культур. Наше завдання сьогодні – поставити кому в заголовку й визначитися, чим є російська стратегічна культура.

Попри перипетії історичного розвитку, державницька традиція Росії є достатньо тривалою для того, щоби говорити про існування яскраво вираженої стратегічної культури. Тяглість елементів та їхня присутність у радянській стратегічній культурі як інтегральної, якщо не системотворчої, основи також є безсумнівною. Можна сказати, що в минулому сторіччі російська стратегічна культура набула нових рис стосовно розуміння альтернативних регуляторів безпеки, а також розширила арсенал інструментів досягнення зовнішньополітичних цілей. Будь-яка розмова про стратегічну культуру починається з Росії – адже Дж. Снайдер, автор поняття та концепції, починав з аналізу американської та радянської ядерних доктрин.

Рівнинна войовничість

Російська Федерація є найбільшою у світі країною, охоплюючи 17,098 мільйонів км2. Велика площа, згідно з опитуваннями Левада-центру, у масовій свідомості росіян складає одну з підстав називатися «великою державою» (такою її вважають 71% населення). 70% території становлять рівнини, і хоча в рельєфі є гірські простори, як-от Урал, у цілому такий характер території та брак природних кордонів на заході держави є підставами для обрання агресивної моделі поведінки в питанні гарантування безпеки кордонів: географічна відкритість є одним з факторів породження страху перед несподіваним і стрімким нападом, пологість рельєфу означає відсутність перешкод на шляху завойовника, а також породжує інстинктивне прагнення відсунути кордон подалі, гарантувати безпеку через експансію або створити навколо себе пояс із лояльних країн, що б слугували буферною зоною. Сама імперія стає відповіддю на ключову загрозу.

Одним з найяскравіших прикладів такої політики є, за висловом О. Мотиля, «зовнішня імперія» СРСР – пояс сателітів-держав Центрально-Східної Європи, що були звільнені Червоною армією в Другій світовій, перетворений в Організацію Варшавського договору й Раду економічної взаємодопомоги. Пострадянські й постсоціалістичні країни й досі відіграють виняткове значення в російській зовнішній політиці, а демократизація та євроатлантична інтеграція цього простору визнається як ключова загроза національній безпеці Росії. Указані фактори неодмінно спонукають до мілітаризації суспільства й виходу на перший план сили як основного інструмента гарантування безпеки. Територіальна цілісність та суверенітет є основними цінностями в парадигмі держави, унаслідок чого будь-які спроби перегляду державного кордону не на російську користь (як-от з Курильськими островами) зустрічають сильний опір. Федерація також підтримує держави, що стали жертвами сецесії – як-от Сербію в косовському питанні.

Дізнавайтеся більше: Південні Курили: острови розбрату між Японією та Росією

Захід чи Схід?

Меридіональний Уральський хребет становить умовну межу європейського простору, поділяючи Росію на нерівні частини: таким чином закладаються підвалини географічного дуалізму в диспропорціональній формі, що задає параметри дискусій щодо приналежності Росії до «Європи» чи «Заходу» й у ціннісному, політичному плані, про вибір між «західним» чи «слов’янофільським» шляхом. «Європеєць для Азії і азіат для Європи» – у цій формулі Ф. Достоєвського полягає спроба пояснити «особливість» російського шляху як містка між глобальним Заходом та Сходом.

Тим не менше, періоди «західництва» й спроб діяти за ліберально-демократичними стандартами в Росії символічно дорівнюють площі її європейських територій – вони були нетривалими, половинчастими й завершувалися розчаруванням у «європейському шляху» й аспіраціями до руху власним способом, особливим, винятково російським. Захід в окремі періоди для Росії відігравав різні ролі: як модель розвитку – в етапи реформування, як-от за Олександра ІІ; як конститутивний «Інший» – the Significant Other – протягом більшої частини розвитку; як загроза російським цінностям, винятковій сфері національних інтересів на пострадянському просторі, іншим референтам безпеки – протягом майже всієї історії з радикалізацією в часи з потребою у внутрішній стабілізації системи – за пізнього сталінізму чи брєжнєвського «застою». Союзництво під час Другої Світової війни, а також стохастичні спроби встановити стабільні й дружні відносини були радше винятками.

Вам може сподобатися: Вікно можливостей для Росії: як Москва нарощує вплив на Близькому Сході?

Сьогодні особливо актуальною є концепція євразійства, якій частково бракує інституційного та змістового наповнення, відмінного за своїм характером від декларативних антизахідних ідей, проте вона все ж акцентує увагу на ролі Росії як лідера формування нової моделі розвитку поза традиційними, у по-справжньому континентальному масштабі, не лише з боку фізичної географії.

Історія як референт безпеки

Питання історичного досвіду та політики в Росії є винятково ілюстративними з погляду присутності соціальних конструктів, особливо історичних міфів. Історія держави щиро прагне бути подібною до житія святих – так, як її описував К. Аксаков, і масштаби фальсифікацій давності й правдивості мають вікові традиції. Росіянам невластивий критичний патріотизм, натомість має місце селективна історична пам’ять, що є ще одним референтом безпеки та простором політичної боротьби, сек’юритизованим до крайнощів. При загальній для стратегічної культури дилемі безпеки існує ще й «дилема мнемонічної безпеки» – посягання на минуле є також вагомою загрозою з точки зору соцієтальної безпеки. Боротьба за історію знайшла відображення навіть в поправках до російської конституції – декларується право та обов’язок держави «захищати історичну правду».

Автократія та зовнішня політика

При існуванні політичної альтернативи розвитку у вигляді Новгородської Республіки з інститутом віче все ж завдяки сприятливому географічному розташуванню на перетині торгових шляхів, цілеспрямованою співпрацею з ханами Золотої Орди, а також іншим факторам невеликий Московський уділ з абсолютною князівською владою зміг швидко вийти на перші позиції як лідер процесу «збирання земель руських» і за 1462-1584 роки приєднати близько 5 млн. км2. Князівсько-царський період заклав основи політичного розвитку Росії як держави, у гіршому випадку – абсолютної монархії чи тоталітарної диктатури, а в кращому – автократії зі слабкою системою стримувань і противаг (неоліберальної автократії – Б. Кагарлицький), що, відповідно, визначає порядок прийняття зовнішньополітичних рішень і в політичній культурі знаходить вираження в офіруванні фігури богообраного володаря, непогрішності й правильності його дій, так само як факт, що мірилом ефективності й успішності зовнішньої політики визначається виведення Росії на позиції держави великої, слідування особливому, власне російському, незалежному курсу.

Вам варто знати: Цілі Російської Федерації в російсько-українській війні

Автократія прямо випливає зі стану постійної зримої та незримої зовнішньої загрози, бо сильний і наділений надзвичайними повноваженнями лідер здатний швидко та ефективно забезпечити відповідь на загрозу. Разом з тим, зовнішня політика є перманентним простором боротьби за підтримання російської внутрішньополітичної стабільності.

«Встань, Мінін, воскресни, Пожарський!», – О. Пушкін

Період династичної кризи Рюриковичів і внутрішньополітичного розладу в Московському царстві, що супроводжувався громадянською війною та іноземною інтервенцією із захопленням столиці й коронацією польського спадкоємця як царя московського, Смута, на декілька століть став своєрідним російським «ніколи знову» – реальна перспектива втрати держави й страх перед іноземним втручанням визначили російську стратегічну культуру на довгі віки. Окрім того, сформувався стійкий пріоритет передусім державної безпеки й політичних національних інтересів над індивідом; від населення очікувалася рішуча й «тотальна відповідь агресору» (у царському маніфесті на скликання ополчення 1812 року це так і звучало: «Нехай же зустріне він [ворог] у кожному дворянині Пожарського... у кожному громадянині - Мініна»), готовність пожертвувати собою заради збереження держави (згадаймо І. Сусаніна в канонічному образі з опери М. Глінки чи безліч міфів радянської доби, як-от З. Космодем’янська чи «28 панфіловців»), а пріоритет державної території та інституцій як референта безпеки також задав параметр про нехтування жертвами (тут також не забуваємо про вражаючий ресурсний та демографічний потенціал, що заохочує до такого байдужого ставлення).

Читайте також: Супермаркет пропаганди: Російська Федерація (частина перша)

Для Росії всіляка боротьба безальтернативно має бути переможною, а тому головним є результат, а не ціна, сплачена за його досягнення. Усіляка війна для Росії – Вітчизняна: від вигнання польських інтервентів 1612 року до Наполеонівського нашестя 1812 й, нарешті, «Великої Вітчизняної 1941-1945 років». У радянські часи поразки 1941-1942 років, не останнім чином зумовлені неефективністю комуністичної риторики при обороні держави, послугували приводом для повернення до традиційної російської фразеології у вигляді концепції «Великої Вітчизняної війни», що нині є основою російської ідентичності та ключовим елементом історичної пам’яті. Справедливим буде зазначити, що до брєжнєвської «обробки» 1965 року це була лише «Друга імперіалістична війна».

Ще один яскравий приклад ідеї про справедливість і праведність будь-якої війни: у 1849 році, коли російський експедиційний корпус відправлявся на придушення угорського повстання, Святійший Синод навіть не змінив текст молитви про дарування перемоги, складеної ще а 1812 році – навіть із церковного амвона не було принципової потреби змінювати матрицю – ми постійно оточені ворогами, ми завжди обороняємося, навіть коли де-факто виступаємо агресорами. Ця ж традиція продовжилася в радянський період – капіталістичний і буржуазний Захід постійно становив небезпеку самому СРСР та ідеям, які той утілював. Як писав В. Ленін, «Ми – обложена фортеця, і весь пролетаріат світу повинен нам допомогти».

«Крепка, надежна Русь святая, и русский Бог еще велик!», - М. Язиков

На офіційному рівні в Росії відсутня державна релігія, проте вона носить статус найбільшої православної країни. Декілька десятиліть атеїзму, а також існування значних мусульманських громад підриває значення православного християнства як консолідуючого фактору, проте є «зброєю», спрямованою назовні, а також дарує «російській ідеї» та зовнішній політиці держави категоріальний апарат. Попри те, що «тріада Уварова» – православ’я, самодержавство, народність – є зручною формулою для пояснення базових характеристик державної ідеології, конфесія має обмежений потенціал як зовнішньополітичний інструмент й основа ідентичності через уже згадані фактори, а також межі її поширення. Тому в новій концепції «російського світу» ключовою є належність до російської мови та культури, хоча цінності з православним корінням також мають значення.

Вас може зацікавити: Ідея поглибленої інтеграції з Білоруссю: для чого це Росії?

Надзвичайно сильним у російській стратегічній культурі є месіанський елемент, що знаходив вираження в межах різних концепцій. Прагнення послужити прикладом до наслідування, визволителем і лідером принижених і знедолених так чи інакше частково проявилося і в концепції Третього Риму, де  Московська Русь діє як останній бастіон православ’я, що несе відповідальність за недержавних братів-слов’ян; Російська імперія як основна захисниця прав південних слов’ян в Османській імперії від Прутського походу 1711 й до Балканських війн; Росія як втілення особливого шляху розвитку, протилежного традиційному західному й азійському, що втілюється в конотації богообраності як національно-етнічної прерогативи; Олександр І як визволитель Європи від Антихриста-Наполеона й автор «Священного Союзу» – «спроби внести релігійну солідарність у міжнародну політику»; Третій Інтернаціонал і марксизм у його суті як глибоко жертовна ідеологія, що блискуче накладалася на базові російські категорії, проте тепер ключовими стали Ленін з Марксом та Енгельсом, а також ідеї пролетарської рівності й класової боротьби.

На практиці ж це перетворюється на ефективний інструмент політики й благородного прикриття для реалізації національних інтересів – Третій Рим легітимує владу Москви через візантійський і римський імператорський і православний спадок і надає підставу для «збирання земель руських»; захист слов’ян передбачає втягування недержавних народів в орбіту єдиної православної ойкумени як або нових губерній, або клієнтських спільнот для дестабілізації внутрішнього життя інших держав; за ширмою марксизму-ленінізму поступово почали проступати власне російські політичні амбіції – на зразок приєднання Східної Галичини, Північної Буковини й Бессарабії, а вже після Другої Світової на перший план вийшла роль СРСР як визволителя Європи від «коричневої чуми».

Вам може сподобатися: Російський слід у державах Балтії: як Москва намагається контролювати балтійський регіон

«Велика держава» та імперська ідентичність

Росія прагнула та прагне бути великою державою; як і всяке соціально сконструйоване явище, це має проблеми з тлумаченням та критеріями – чи достатньо площі державної території, кількості ядерних і конвенційних озброєнь, широти арсеналу інструментів реалізації зовнішньополітичних цілей або здатності формувати правила гри в міжнародній системі? Імперія, проголошена після перемоги в Північній війні 1700-1721 років, армія якої під час Семилітньої війни змогла вперше «ввійти до Берліна», уже в другій половині ХVIII століття відвоювала Причорномор’я та завдала вирішальних поразок Османській імперії, разом з іншими «чорними двоголовими орлами» «розтерзала білого орла» - Річ Посполиту, проте лише після Віденського конгресу 1814-1815 років вона стала розглядатися як держава з інтересами системного масштабу, а також як така, що володіла вирішальним голосом в питаннях управління й підтримки функціонування системи. Кримська війна як поворотний момент з погляду функціонування системи вилилася також у дипломатичну ізоляцію Санкт-Петербурга; Радянська Росія, а згодом і СРСР, що був позасистемним гравцем без повномасштабного дипломатичного визнання аж до 1930-х років, усе ж став системотворчим після Другої Світової війни й полюсом у нерівній за потенціалами Холодній війні.

Розпад Радянського Союзу – не лише «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття» в російському баченні, а й своєрідна «історична травма» для населення, що пов’язана з кризою ідентичності: нині сором за розпад СРСР відчувають 66% росіян, а 52% з них говорять, що ключовим елементом радянської ностальгії є втрачене відчуття належності до великої держави. Утрата економічних і політичних зв’язків, державної території 14 республік і буфера у вигляді соціалістичного табору є для Росії непоправною та позбавляє необхідних умов для буття в якості великої держави. Росія – апріорі держава поліетнічна – ніколи не була власне національною. Росія – або імперія, або її немає взагалі.

Цікаво знати: Навіщо Кремлю Чечня?

Критично важливим є відчуття першості серед формально рівних, лідерської і панівної позиції; у народу немає власне ідентичності національної – є лише імперська. Утрата ж статусу «великої держави» прямо перетікає в невдалі спроби побудувати нову незалежну державу та зовнішньополітичну стратегію за європейськими стандартами і 1990-ті роки, як і вести політику, що за своєю суттю була протилежною традиційній стратегічній культурі. Росія пояснює провал цих спроб «порушенням» Заходом обіцянки не вступати на винятковий простір російських національних інтересів, тому вже з 1996 року має місце «доктрина Примакова» – ідея мультиполярності, а насправді агресивного опору монополярності, яка згодом вилилася в «Повернення Левіафана» в російську зовнішню політику – класичних принципів реалізму у вигляді гри з нульовою сумою, пріоритету національних інтересів, бачення міжнародної політики крізь лінзу дилеми безпеки, а також активних ревізіоністських зусиль стосовно теперішнього стану міжнародних відносин з безперервними пробами міцності сучасних правил гри – свідками яких ми стали ще задовго до Мюнхенської промови 2007 року та П’ятиденної війни 2008 року.

«У Росії два союзники – армія та флот»

Цей вислів, що часто вкладається в уста російського імператора Олександра ІІІ, одночасно відображає декілька виняткових рис стратегічної культури держави, передусім, виняткове значення сили як інструмента гарантування безпеки. Досягнення цього через експансію, постійне перебування в полоні «дилеми безпеки», а також упевненість у ворожості міжнародного середовища на перманентній основі формують низький поріг застосування насильства,  спонукають до мілітаризації суспільства й держави, застосування сили як превентивного удару від загроз (часто уявних), а також перетворення будь-якої війни на «священну» й «вітчизняну». По-друге, ця теза яскраво ілюструє російське розуміння партнерства, ролі союзів, альянсів та коаліцій в її стратегічній культурі: історичний досвід ніби підказує, що всі вони мають ситуативний характер, а вчорашні союзники можуть стати сьогоднішніми ворогами, як-от партнери в антигітлерівській коаліції після Другої Світової війни.

Також читайте: Місце Російської Федерації у глобальній конкуренції між США та Китаєм

І хоча зараз Росія активно працює в численних міжнародних організаціях, зокрема, у її Стратегії національної безпеки 2015 року ООН тлумачиться як ключовий орган підтримки міжнародної системи, норм міжнародного права, взаємовигідного співробітництва й регулювання конфліктів, а також значна увага приділяється співпраці в рамках БРІКС, РВК, Шанхайської організації співробітництва, форуму «Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво», в основному вона прагне максимізувати своє лідерське становище, ставши в авангарді інтеграційних процесів, як-от в ОДКБ чи Євразійському союзі, а також є прихильником усеохопної співпраці переважно в двосторонньому форматі; зокрема, головними партнерами нині виступають Індія та КНР; разом з тим, російське розуміння взаємності є специфічним – у більшості випадків вона прагне бути старшим партнером, надаючи перевагу клієнтсько-патронажним відносинам, як з державами Балкан або Білоруссю. У цьому сенсі російський «поворот на схід» відображає також націленість на тактичні результати, адже довготривалим стратегічним викликом для країни є ведення відносин з Китаєм без набуття статусу молодшого партнера.

Не жорсткою силою єдиною

Насправді в Росії набагато більше «союзників», аніж вважав Олександр ІІІ, – принаймні, говорячи про регулятори безпеки, ми не можемо відкидати масштаб російської структурної та м’якої сил при загальному превалюванні силових методів. Росія має достатньо тривалу історію ведення «гібридних воєн», методами в яких були підривна робота спецслужб різного штибу – від ІІІ відділення імператорської канцелярії до КДБ і ФСБ, розвідувальна діяльність, глибока інфільтрація в соціальний, культурний, політичний простір держави через культурні цінності, православну церкву як агента впливу та російські і російськомовні меншини, економічний та політичний тиск, «газовий зашморг» та інше.

Більше за темою: «Північний потік-2»: добудувати неможливо зупинити

При неймовірно широкому переліку загроз – від розширення НАТО, тероризму й до стихійних лих –  держава є гранично відвертою в баченні й декларуванні ключових стратегічних пріоритетів, що мають для неї постійний характер. Інструментарій також залишається відносно незмінним, хоча при цьому має місце гнучкість й оперативність при досягненні мети. Основна увага зазвичай приділяється негайним тактичних цілей, чому сприяє висока адаптивність системи – російська стратегія виникає та змінюється під впливом обставин – це прекрасно ілюструє віршова строфа Л. Толстого: «… гладко было на бумаге, да забыли про овраги, а по ним ходить,» – дотримання букви плану є згубним за умови зміни обставин.

Отже, російська стратегічна культура має такі елементи:

·       Географічна зумовленість – рівнинність простору, відсутність геофізичних бар’єрів спонукає до максимального розширення простору або створення буферних зон задля захисту держави.

·       Історично склався пріоритет державної безпеки над безпекою індивіда; ключовими є політичні та військові національні інтереси, а головними загрозами визначаються ті, що стосуються передусім територіальної цілісності, суверенітету та державної структури.

·       Наявність постійної зовнішньої загрози – або швидше синдрому «обложеної фортеці» – спонукає до встановлення авторитарного режиму, який теоретично здатний швидше та ефективніше дати відсіч і вберегти державний організм; так само як і до мілітаризації суспільного й політичного життя й виходу сили на перший план як регулятора безпеки.

·       Серед регуляторів безпеки домінує сила, проте широке застосування м’якої та структурної сили в багатьох вимірах є виявом широти інструментарію досягнення зовнішньополітичних цілей; разом з тим, потенціал альтернативних регуляторів безпеки, як-от співпраця з міжнародними інститутами, опора на норми сучасного міжнародного права мають обмежений потенціал; роль союзів, альянсів та коаліцій історично є ситуативною й залежить від зміни обставин.

·       Держава достатньо відкрито й чітко декларує свої стратегічні цілі, не приховуючи їхньої пріоритетності й перманентного характеру, проте практично концентрується на виконанні тактичних завдань, виявляючи при цьому адаптивність і гнучкість у застосуванні традиційних інструментів.

·       Росія має яскраво виражений «імперський синдром», прагнення відновити славу «великої держави» в усіх її вимірах – від територіально-державного до ціннісного й системотворчого;

·       Соцієтальна безпека є життєво важливою для російського суспільства, яке будує свою ідентичність на історичній пам’яті селективного характеру та перетворює комеморативні практики на простір зовнішньополітичної боротьби, а також інструменти політики стосовно низки держав.

·       Зовнішня політика є стійким елементом легітимації внутрішнього режиму.

·       Росія оформлює свої міжнародні амбіції у формат месіанських проектів на кшталт «Третього Риму», «Грецького проекту», світової комуністичної революції чи «російського світу», при цьому реалізовуючи власні національні інтереси. Важливим їхнім елементом нерідко є опір на православне християнство та російський культурний код.

·       У цілому Росія бачить міжнародне середовище як агресивне й небезпечне, почуває себе «обложеною фортецею», розглядаючи міжнародні відносини через призму реалізму, де невід’ємними є дилема безпеки, гра з нульовою сумою та безальтернативність перемоги, слабкість довіри й міжнародного партнерства, пріоритет національних інтересів.

Отож, де нам слід поставити кому? На нашу думку, Росію осягнути розумом цілком можливо, якщо відкидати національні сентименти й скрупульозно досліджувати ключові елементи її стратегічної культури. Чи вірити в Росію, її особливе призначення й унікальний шлях – справа кожного, але от у що не варто вірити, – так це у відхід від базових характеристик стратегічної культури й принципову зміну політики в будь-якому з векторів, у тому числі й українському. 

                                                                       * * * *

У межах спецпроєкту «Стратегічна культура країн світу» АDASTRA створює «стратегічний профайл» кожної держави задля розширення інструментарію дослідження та тлумачення зовнішньої політики та поглиблення розуміння міжнародно-політичних процесів. Усі статті спецпроєкту ви можете переглянути за посиланням. А також слідкуйте за нашими соцмережами, щоб бути в курсі всіх оновлень.

Авторка – Олена Юрченко, спеціалістка зі стратегічної культури Аналітичного центру ADASTRA