PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

 «Північний потік-2»: добудувати неможливо зупинити

«Північний потік-2»: добудувати неможливо зупинити

11 грудня Сенат США схвалив оборонний бюджет на 2021 рік із передбаченими в ньому новими, ще більш жорсткими санкціями проти скандального газогону. Проте якщо минулорічні американські обмеження лише призупинили спорудження готового на 94% «Північного потоку-2», то теперішні можуть повністю заблокувати його запуск. То що, зрештою, чекає на російський довгобуд, чиї інтереси зійшлися в боротьбі за газопровід, та що в цій ситуації потрібно робити Україні, щоб забезпечити свої енергетичні інтереси – говоримо далі.

55 млрд кубометрів загальної потужності на рік, 1234 км (2468 – за двома нитками) протяжності через 5 виключних економічних зон  (Росія – 118 км, Фінляндія – 374 км, Швеція – 510 км, Данія – 147 км, Німеччина – 85 км ), близько $11 млрд вартості – усе це про експортний газопровід з Росії до Європи через Балтійське море.

Від появи ідеї «Північного потоку-2» у 2011 році й дотепер дебати щодо його доцільності, виправданості та справжніх цілей не припинялися ні на мить. У цьому матеріалі ми зібрали аргументи «за» і «проти» труби, розписали інтереси її прихильників і противників, розібрали роль і мотивацію Сполучених Штатів у блокуванні проєкту, а також дослідили, що повинна робити Україна для реалізації своїх енергетичних цілей, незалежно від того, буде запущений газогін чи ні.

З історії проєкту

Перші дві нитки «Північного потоку» були введені в експлуатацію у 2011 та 2012 роках. Уже тоді цей проєкт отримав безліч відзнак у сферах безпеки, охорони праці, захисту довкілля і «зеленої» логістики. На прохання акціонерів компанія Nord Stream AG, засновником якої є ПАТ «Газпром»,  у травні 2012 року провела дослідження, що мало з’ясувати, наскільки реальним є будівництво двох додаткових ліній газопроводу – з урахуванням різних варіантів маршрутів, способів фінансування, впливу на навколишнє середовище. У квітні 2013 року компанією був опублікований інформаційний документ, який указував на те, що розширення проєкту є потенційно можливим.

Новий морський газогін – це трубопровідна транспортна система, що призначена для постачання російських запасів природного газу через Балтійське море безпосередньо на ринок Європейського Союзу. Його траєкторія пролягає вздовж «Північого потоку», однак бере початок не з міста Виборг, а із селища Усть-Луга, що також знаходиться в Ленінградській області. Основна заявлена мета реалізації цього проєкту – розширення вже наявної газотранспортної системи й забезпечення вищої надійності поставок російського газу до Європи. Там попит на його імпорт збільшується, і потрібно ліквідовувати дефіцит.

Схема газопроводів «Північний потік» і «Північний потік-2». Gazprom

У квітні 2017 року було укладено угоду про фінансування «Півночного потоку-2» між Газпромом і низкою європейських компаній: ENGIE (Франція), OMV (Австрія), Royal Dutch Shell (Великобританія), Uniper і Wintershall Dea (Німеччина). На момент підписання договору вартість проєкту оцінювалася в 9,5 млрд євро, і всі п’ять європейських компаній зобов’язувалися профінансувати 50% від загальної суми. Газпром зі свого боку залишається єдиним акціонером компанії Nord Stream 2 AG.

На сайті російської газовидобувної монополії про цей договір сказано так: «Фінансові зобов'язання європейських компаній підкреслюють стратегічну важливість проєкту «Північний потік-2» для європейського газового ринку, сприяють конкурентоспроможності, а також середньостроковій і довгостроковій енергетичній безпеці, особливо в умовах прогнозованого зниження внутрішньоєвропейського видобутку». Таке твердження й активна підтримка західних акціонерів точно позиціонують цей проєкт як європейський.

Представники європейських компаній під час підписання угоди про фінансування проєкту «Північний потік-2». Париж, 24 квітня 2017 року. Gazprom

Попередньо планували, що будівництво нового газогону буде завершене до кінця 2019 р., проте перший пакет санкцій Сполучених Штатів наприкінці грудня того ж року вніс свої корективи, і реалізацію проєкту довелося поставити на паузу. Швейцарський морський підрядник Allseas, що спеціалізується на укладанні підводних трубопроводів, припинив роботу та був змушений вивести свої судна з проєкту. На момент зупинки робіт "Північний потік-2" був готовий на близько 94%.

Наперекір ризикам

Ще перед стартом будівництва «Північного потоку» було очевидним те, що вкупі з колосальними економічними можливостями, які той може надати його бенефіціарам, існувала й низка загроз, що, на думку експертів, свого часу були приховані або проігноровані ініціаторами. Серед них: негативні наслідки для екології, посилення залежності Європи від російського газу, підрив єдності Європейського Союзу.

o   Екологічна загроза

В офіційних звітах від Nord Stream 2 AG за другий квартал 2020 року надано результати екологічного, технічного та соціального моніторингу у виключних економічних зонах Фінляндії та Швеції, проаналізовано низку критеріїв, на котрі може мати вплив експлуатація «Північного потоку-2». Так, у доповіді йдеться, що протягом періоду моніторингу жодних негативних впливів на якість води не виявлено, показники концентрації осадових шлейфів у нормі, виявлений підводний шум є допустимим і не заважає життєдіяльності морських мешканців, культурна спадщина не пошкоджена. Однак наскільки ці доповіді можуть бути об’єктивними й вичерпними з перспективи впливу на екологію, коли поряд існують й інші проблеми?

На сайті німецької некомерційної організації із захисту навколишнього середовища та споживачів Environmental Action Germany мова йде про те, що експлуатація «Північного потоку-2» збільшить шкідливі викиди метану в атмосферу й цим самим унеможливить досягнення кліматичних цілей ФРН, для котрої пріоритетним декларується перехід до використання «зеленої» енергетики.

Труби для «Північного потоку-2» біля німецького порту Мукран. Nord Stream 2 AG

o   Збільшення залежності

Новий трубопровід підриває європейську безпеку й посилює залежність від поставок газу з Росії, блокуючи необхідність диверсифікації. Після розширення «Північного потоку» така концентрація експортованого російського газу на одному маршруті може бути просто небезпечною для Європи. ЄС же діятиме собі наперекір, пропагуючи перехід до альтернативних, відновлюваних джерел енергії, створюючи відповідну законодавчу базу та безліч програм в енергетичній сфері й одночасно покладаючись на один маршрут постачання газу.

o   Підрив єдності

Від початку було зрозумілим, що розбіжностей у межах Євросоюзу в поглядах на доцільність труби не уникнути. Зараз це стає ще очевиднішим, коли послідовність взаємозалежних подій, що нагромаджуються, створюють дедалі більшу нестабільність на міжнародній арені. США хочуть заблокувати будівництво «Північного потоку-2». Країни Європи досі не можуть досягти одностайності в питанні розширення газового маршруту. Україна сприймає дії Росії та ЄС як чергову зраду. Німеччина та Росія продовжують активно лобіювати проєкт.

Усе ж, попри застереження, інтереси основних бенефіціарів газогону взяли гору над потенційними ризиками, і кожен з них наразі очікує на завершення будівництва, прораховуючи свої вигоди. Про них говоримо далі.

Прихильники «Північного потоку-2»

Росія

Хто-хто, а Росія точно зацікавлена в тому, щоб якнайшвидше запустити новий трубопровід в експлуатацію. Заступник голови Міністерства закордонних справ Російської Федерації Олександр Грушко ще у вересні цього року прокоментував відчайдушні заклики Дональда Трампа до Європи, аби та відмовилася від трубопроводу. Дипломат наголосив, що «Північний потік-2» – це насамперед комерційний проєкт, що має залишатися поза політикою. Тобто позиція Москви така: розширення трубопроводу – це енергетична безпека Європи, нове підґрунтя для економічної співпраці, 31 000 робочих місць, 5 мільярдів євро інвестицій в ЄС, зміцнення внутрішнього ринку газу, безпечніше транспортування. Але відкидати вигоду, яку може нести «Північний потік-2» для Росії в політичному вимірі, точно не варто.

Владімір Путін з легкістю використає цей проєкт як черговий інструмент тиску й на Україну, поступово скорочуючи обсяги транспортованого газу або взагалі відмовившись від експлуатації української ГТС, і на Європу, збільшивши її залежність на свою користь. Тому не виключено, що остання теж зможе відчути на собі обмеження поставок і маніпуляції цінами. До того ж існує і військовий чинник: «Північний потік-2» – це привід для збільшення присутності російських військово-морських сил у Балтійському морі під виглядом охорони газопроводу, що є об’єктом критичної інфраструктури.

Тобто газовий маршрут може бути не лише привабливим, перспективним проєктом, але й передумовою до нової розстановки сил в геополітичному контексті.

o   Німеччина

З-поміж усіх країн, що є споживачами російського газу та дали свою згоду на будівництво або чиї компанії безпосередньо залучені в будівництво (Австрія, Франція, Великобританія, Нідерланди, Бельгія та ін.), ФРН виграє від проєкту найбільше. У період з 2008 по 2018 рік запаси природного газу в країні знизилися на 61%, і, за словами німецького міністра економіки Петера Альтмаєра, його видобуток в інших країнах Європейського Союзу також істотно зменшується – саме тому в Німеччині проєкт лобіюють на всіх рівнях. Політик констатує, що обсяги імпортованого газу до Європи відповідно будуть зростати. Особливо важливо розуміти це зараз, у перехідний енергетичний період, коли газ відіграватиме велику роль в енергетичному секторі після відмови від вугілля та «ядерки». Тому, якщо новий газопровід усе-таки введуть в експлуатацію, ФРН зможе в більших обсягах без посередників купувати російський газ за вигіднішою ціною, а це дасть значний прибуток німецьким компаніям. Тепер країна стане головним газовим хабом Європи, конкуруючи з Баумґартеном – одним з найпотужніших газорозподільних центрів, що розташований в Австрії. Отже, Німеччина зможе транспортувати газ до інших країн Європейського Союзу й сміливо диктувати свою цінову політику.

o   Швеція, Данія, Фінляндія

Не можна сказати, що Швеція, Данія та Фінляндія очікували отримати якусь вигоду від реалізації «Північного потоку-2». Цей проєкт для них став таким, від якого вони просто не могли відмовитися. Ще тоді, коли він був на етапі розгляду, ці три країни опинилися в досить суперечливій ситуації. Новозапланований газопровід знову мав пролягати через їхні територіальні води, тож Стокгольм, Гельсінкі й Копенгаген повинні були вирішувати, як на це реагувати. З одного боку, вони не хотіли блокувати проєкт, пославшись на своє національне чи морське право, оскільки будівництво заручене підтримкою Німеччини. З іншого боку, газогін відповідає передусім російським інтересам, і було зрозуміло, що реакція на прокладання труби в Балтійському морі може розцінюватися неоднозначно Євросоюзом і США, тому на країни Скандинавії будуть чинити тиск. Швеція, Данія та Фінляндія вирішили дочекатися, поки ЄС займе чітку спільну позицію щодо проєкту, оцінивши його відповідність цілям енергетичної та кліматичної політики, а також інтересам у сфері безпеки. Урешті-решт після зеленого світла з Брюсселю будівництво таки розпочалося.

У Швеції та Фінляндії дозвіл на будівництво стосується й подальшої експлуатації, але з Данією виявилося складніше. Країна останньою, 30 листопада 2019 року, видала компанії Nord Stream 2 дозвіл на будівництво газопроводу, довго обираючи  оптимальний і безпечніший маршрут, зупинившись зрештою на південно-східному – протяжністю в 147 кілометрів.

1 жовтня цього року з’явилися новини про те, що Данське енергетичне агентство (ДЕА) надало дозвіл на експлуатацію «Північного потоку-2», висунувши низку необхідних умов. Уряд наполягає на тому, що повноцінна експлуатація може здійснюватися лише в тому випадку, коли хоча б одна з ниток газопроводу буде перевірена попередньо й ніщо не загрожуватиме безпеці подальшого користування.

Хто проти газопроводу?

Якщо Швеція, Данія та Фінляндія ще мали сумніви щодо того, яким чином реагувати на розширення потоку і які наслідки це може мати в майбутньому, то наступні країни від самого початку є принциповими прихильниками лише однієї думки: «Північний потік-2» несе в собі більше загроз, аніж потенціалу. І така позиція продиктована, звичайно, їхніми національними інтересами.

Головними опонентами нового газопроводу є Україна та Польща, адже вони наразі залишаться основними транзитерами російського газу до Європи. Країни узгодили спільну політику у сфері енергетики й домовилися діяти спільно проти будівництва. Їхня основна мета – не допустити завершення проєкту та введення його в експлуатацію. Про це на офіційному сайті Міністерства закордонних справ України повідомив Дмитро Кулеба 27 липня 2020 року після зустрічі віч-на-віч з міністром закордонних справ Республіки Польща Яцеком Чапутовичем у Варшаві.

Читайте також: Люблінський трикутник: що передбачає новий формат тристоронньої співпраці?

31 грудня 2019 року було продовжено договір про транспортування газу між «Нафтогазом» та «Газпромом» за підсумками тристоронніх переговорів Україна-Росія-Єврокомісія. Новим контрактом було передбачено те, що до кінця 2020 року «Газпром» перекачуватиме 65 млрд кубометрів газу через транспортну систему України, а в період з 2021-2024 – по 40 млрд кубометрів щорічно. Загалом ця угода мала принести в Україну дохід у 7,2 млрд доларів. Пресслужба Оператора ГТС України на сторінці у Facebook повідомила, що станом на 4 жовтня 2020 року транзит «Газпрому» через Україну сягнув 40 млрд куб. м від початку року й що все йде згідно з планом (у січні-серпні 2020 року було 34,8 млрд куб. м).

Наразі Україна транспортує Європі російський газ на мільярди доларів, отримуючи собі дохід, який становить близько 3% від річного ВВП. У 2017 році держава отримала близько 3 млрд доларів збору за транзит російського газу, забезпечивши 44% його поставок до ЄС (30% – через  Північний потік, решта – через Білорусь). Приблизно таку ж суму ми будемо втрачати щорічно після запуску проєкту, якщо Україна не буде транспортувати російський газ до Європи взагалі. Проте існує й інший сценарій, за яким українські транзитні потужності все ж будуть завантажені, але в значно менших обсягах. Зрозуміло, що об’єми транспортованого Україною газу й дохід від нього будуть визначатися попитом в країнах Європи, а зважаючи на теплі зими й пандемію COVID-19, попит на газ зменшується, і в короткостроковій перспективі така ситуація буде продовжуватися. За таких умов Україна може щорічно транспортувати близько 20 млрд куб. м газу на рік.

Наразі українське керівництво продовжує повторювати те, що «Північний потік-2» потрібно зупинити, покладаючись при цьому лише на дії своїх союзників (Польщу, США, країни Балтії) і підтримуючи курс Сполучених Штатів з розширенням санкцій, адже сама вплинути на ситуацію не може ніяк.

Аналогічно ситуація складається і для Польщі: проєкт невигідний країні, адже його експлуатація позбавить її можливості транспортувати російський газ через центральноєвропейський коридор і, як наслідок, транзитних доходів. Саме тому Варшава вирішила діяти рішуче, розуміючи, що одними закликами справу не розв’язати. На початку жовтня 2020 року польський антимонопольний регулятор UOKІK через будівництво газогону наклав штраф на «Газпром» розміром 29 млрд злотих (7,6 млрд доларів). Постраждали й компанії OMV та Engie, на які було накладено штрафи у 88 та 55,5 мільйонів злотих відповідно. Це найбільші суми, застосовані до компаній, що втягнуті в будівництво нового газопроводу. «Газпром» відразу заявив, що буде оскаржувати такі дії, адже не порушував антимонопольне законодавство Польщі.

Загалом це питання, попри «небажання» Росії, набуло надзвичайно політичного характеру через конфлікт в Україні. Ще в березні 2016 року вісім країн Європейського Союзу підписали лист, адресований колишньому президентові Європейської комісії Жану-Клоду Юнкеру. Уряди Чехії, Естонії, Угорщини, Латвії, Польщі, Словаччини, Румунії та Литви визнали, що «Північний потік-2» призведе до «потенційно дестабілізуючих геополітичних наслідків».

США VS Німеччина: виграє сильніший

Власне, незважаючи на протести країн Східної Європи та Балтії, будівництво потоку продовжувалося повним ходом, аж поки в гру не вступив сам Вашингтон.

Сполучені Штати були проти розширення газопроводу ще від початку його проєктування, проте до реальних дій вдалися лише в кінці 2019 року, коли близько 94% труби було побудовано. І тут виникає логічне запитання: на що чекали США й чому не ввели санкції раніше (адже проєкт було анонсовано ще 2011 року, а будівництво розпочалося 2018-го)?

Насправді зрозуміло, що істинне бажання США заблокувати «Північний потік-2» пояснюється не тим, що їм так важлива доля України й інших держав, інтереси яких проєкт обійшов стороною, а тим, що Штати самі не проти закріпитися на європейському ринку, експортуючи туди більші обсяги свого сланцевого газу.

Активний видобуток сланцевого газу в США почався ще в другій половині 2000-х років, але за останні 3-4 роки США суттєво наростили його виробництво. На це вплинули розробки родовищ в Техасі та Пенсильванії, нові технології з експорту скрапленого природного газу (СПГ) й високий попит такого ресурсу в енергетичному секторі. На 2017 рік запаси видобутого газу становили 8,7 трильйонів кубометрів, у 13 разів перевищивши показник 2007 року. У 2019 році на частку США припало вже більше половини світового приросту видобутку газу. Тепер, коли продукт у надлишку, його потрібно позбуватися – і бажано на вигідних умовах.

Транспортувати до Європи – найближче й найзручніше, тому приховані мотиви Вашингтона заблокувати постачання конкурентного російського газу є більш правдивими, аніж твердження про «збільшення залежності ЄС від країни-агресора» чи «захист інтересів України». «Північний потік-2» дасть Росії можливість постачати в Європу більше газу, ніж це вигідно Сполученим Штатам. Увести санкції, заблокувати проєкт, зменшити вагомість російського газу для Європи і транспортувати танкерами свій скраплений природний газ до Німеччини – ось ідеальний варіант.

Вашингтон зволікав із санкціями проти російського газопроводу, розраховуючи, що: 1) йому вдасться переконати ФРН відмовитися від проєкту дипломатичним шляхом; 2) він зможе виторгувати вигідні для себе умови купівлі американського та російського газу для всієї Європи. Коли дійти згоди не вдалося, США перейшли до жорсткіших методів, увівши в грудні 2019-го санкції проти «Північного потоку-2». Вони стосувалися зокрема суден, які можуть прокладати труби на глибині більшій, як 100 футів нижче рівня моря, а також міжнародних осіб, які продавали або здавали в оренду такі судна для будівництва газопроводу. Усе сталося швидко, і будівництво довелося тимчасово припинити, оскільки морський підрядник Allseas покинув Балтійське море.

Запуск «Північного потоку-2» перенесли на рік, а РФ почала модернізувати свої прубопрокладальні судна «Академік Черський» і «Фортуна», щоб добудувати газопровід самостійно, без залучення європейських підрядників. Щоб остаточно зупинити будівництво потоку, улітку США затвердили новий оборонний бюджет в рамках якого передбачили нове розширення санкцій. 11 грудня за законопроєкт проголосував Сенат, і попри те, що Дональд Трамп збирається блокувати його, у Конгресу є достатньо голосів для того, щоб подолати президентське вето.

Нові американські заходи є набагато серйознішими, адже тепер поширюватимуться на компанії, що надають послуги страхування суднам, які беруть участь у спорудженні газопроводу, а також на компанії, що проводять його сертифікацію і тестування. Це означає, що навіть якщо «Газпром» зможе прокласти трубопровід до кінця, то він не зможе бути введений в експлуатацію, оскільки жодна міжнародна компанія не наважиться надати йому сертифікацію через загрозу американських санкцій.

Дізнавайтеся більше: Партнери чи суперники: еволюція російсько-німецьких відносин та їхній сучасний стан

Зрозуміло, що Росія та Німеччина виступили з різкою критикою таких дій США. Ще після прийняття першого пакету санкцій заступниця речника німецького уряду Ульріке Деммер заявила: «Федеральний уряд відкидає такі екстериторіальні санкції. Вони завдають удару німецьким і європейським підприємствам, втручаються в наші внутрішні справи». Перед голосуванням за цьогорічні обмеження Ангела Меркель закликала скоординувати дії ЄС у відповідь на політику Сполучених Штатів, увівши відповідні санкції проти сенаторів, які ініціювали законопроєкти проти будівництва газогону. Міністерство економіки Німеччини попереджає, що цього разу санкції Америки вдарять ще дужче по європейських компаніях, банках, державних установах, які були залучені до будівництва.

За попередніми даними, потрібно близько місяця для того, аби повністю закінчити будівництво. Міністр закордонних справ ФРН Гайко Маас заявив, що позиція США не надто важлива, адже вони торік збільшили вдвічі імпорт нафти з Росії, реалізуючи своє право на незалежну енергетичну політику, тому Німеччина домагається того ж. Утім, Берлін чудово розуміє, чим пояснюється така жорстка позиція Вашингтона, адже почали з’являтися новини про те, що німецька сторона готова вкласти близько 1 мільярда євро на будівництво СПГ-терміналів, що будуть приймати американський газ, в обмін на відмову Штатів від санкцій проти «Північного потоку-2». Якщо сторони узгодять такий варіант, і Німеччина разом з рештою європейських країн буде купувати СПГ зі Сполучених Штатів в більших обсягах (а він буде дорожчий, ніж російський), то не виключено, що Вашингтон усе ж перегляне свою політику щодо реалізації проєкту.

Що робити Україні?

Із введенням нового газопроводу в експлуатацію (якщо воно все ж відбудеться) Україна опиниться, м’яко кажучи, у невигідному становищі. Це стане черговим випробуванням для нашої енергетичної безпеки, проте вже зараз нам потрібно мислити ширше й збільшувати енергетичний потенціал, спираючись на можливості української ГТС:

·       Україна повинна зберегти статус транзитера газу після запуску ПП-2. Для Києва не так важливі доходи (3 млрд доларів в рік), як можливість залишити газотранспортну систему життєздатною (без газу труби зношуються і просто перетворяться на металобрухт), утримувати десятки тисяч робочих місць та зберегти власне значення у геоенергетичному вимірі. Варто пам’ятати, що протягом останніх років ГТС використовувалась лише на 65% власної потужності, тому є перспектива отримати ще більше фінансових надходжень у майбутньому.

·       Варто говорити про перекалібрування напрямку транзиту: з лінії «Схід – Захід» він буде переходити у площину «Північ – Південь». Меморандуми з ГТС Молдови та Румунії вже надали Києву шанс теоретично долучити ОГТСУ до Південного газового коридору, а в перспективі й до EastMed, через Трансбалканський газопровід. Україні також потрібно розвивати співпрацю із США, Польщею, Норвегією та країнами Балтії для забезпечення постачання газу з Північного моря (чи з СПГ-терміналів, чи з плавучих регазифікаційних терміналів). За умови побудови інтерконекторів на кордоні для двостороннього реверсу газу, Україна має всі шанси стати східноєвропейським газовим хабом.

·       Стратегічні відносини з Туреччиною дозволяють Україні побудувати власний СПГ-термінал. Раніше Анкара блокувала будь-які спроби пропуску танкерів з СПГ через Босфор та Дарданелли – зараз же Київ може запропонувати Туреччині, яка також хоче стати середземноморським газовим хабом, користування українськими підземними сховищами газу. Найбільша у Європі мережа підземних газових сховищ дозволить Києву заробляти кошти та отримувати політичний вплив у тому числі завдяки зберіганню газу.

·       Урешті-решт, потрібно розуміти, що «газова дипломатія» – це довгостроковий пріоритет України. Нещодавні випробування продемонстрували, шо ОГТСУ не може транспортувати чистий водень, – саме тому навіть у майбутньому буде можливе транспортування по ГТС лише суміші газу та водню.

Авторка – Вероніка Коваленко, стажерка Аналітичного центру ADASTRA