Цілі Російської Федерації в російсько-українській війні

Російсько-український конфлікт, пов’язаний із ситуацією на Донбасі та анексією (окупацією – відповідно до нової риторики МЗС) Криму став, безумовно, не просто серйозною загрозою для національної безпеки України, але й одним із найбільших викликів для регіональної безпеки загалом. Справа в тому, що у 2014 році Російська Федерація запропонувала нову систему координат міжнародних відносин, яка виявилась просякнутою духом реалізму, дилемою безпеки, егоїзмом у питаннях реалізації національних інтересів та нещадним нівелюванням усталених правил гри.

Враховуючи такі обставини, справедливо зазначити, що Російська Федерація сконструювала свою реальність, перетворивши відносини з окремими державами пострадянського простору в гру з нульовою сумою, коли виграш однієї сторони автоматично означає програш іншої. На сучасному етапі Україна перебуває саме в такій реальності, адже інтегруватися у світ взаємовигідної співпраці та європейських цінностей можна лише за умови складання іспиту на економічну ефективність, демократичність, наявність верховенства права та повагу до етнічних і культурних особливостей.

Вас може зацікавити:: «Великий договір»: Росія – брат чи брут?

У той час, коли вищі ешелони влади українського суспільства обрали шлях прикриття відсутності довгострокової стратегії вирішення конфлікту імітацією розбудови демократії та показовою «боротьбою проти агресора», конкурентоспроможність України у сфері безпеки зводиться практично до мінімуму. Найбільш релевантним рішенням у такій ситуації є саме побудова ефективної стратегії, а для цього необхідно розуміти справжні інтереси противника. За визначенням М. Вебера, «цілі  - це усталені інтереси», тому визначення цілей, які ставить перед собою Російська Федерація в контексті українсько-російського конфлікту є першочерговим завданням для побудови успішної стратегії України. Крім того, важливо розуміти відмінність між цілями та засобами (інструментами) досягнення поставлених завдань, а також необхідно структурувати усталені інтереси за пріоритетністю їхньої реалізації. 

Цілі Російської Федерації в конфлікті з Україною

1. Збереження російського політичного впливу над Україною як одного з ключових сателітів Російської Федерації на пострадянському просторі шляхом створення ще одного «замороженого конфлікту» для тиску на сусідів.

Враховуючи те, що у світовій політиці держави не роблять те, що їм хочеться, а діють у певних рамках міжнародного порядку, можна припустити, що рішення про анексію Криму та окупацію Донецької та Луганської областей, прийняте в Кремлі, мали достатні підстави й можуть розглядатися як «найменше із зол» для Росії. Це означає, що процеси, які відбувалися в Україні розцінювалися як суттєва загроза, виклик чи небезпека, що може завадити якимось чином російському впливу. Цю гіпотезу можна розглядати з позиції теорії ігор, використовуючи  так званий «ланцюговий парадокс» (chainstore paradox). Російську Федерацію, яка прагне відігравати роль гегемона в регіональній системі міжнародних відносин на пострадянському просторі, вважатимемо «монополістом», а всі інші пострадянські держави «філіалами». Основне завдання Росії як монополіста полягає в тому, щоб максимізувати свій виграш від асиметричних відносин із філіалами, тобто залишити їх в орбіті свого впливу на противагу іншим гравцям світової політики. Російська Федерація має два варіанти взаємодії з колишніми радянськими республіками:

Застосування «методу індукції» (induction theory). У конкретному випадку йдеться про сприяння успішності пострадянських держав, яка оцінюється у вигляді зростання економічної ефективності, демократичності та безперешкодної інтеграції у європейські та євроатлантичні структури. Відповідно до теоретичних обґрунтувань Росія як «монополіст» та держави пострадянського простору як «філіали» отримують однакові бенефіти від співпраці. Більше того, співпраця демократичних держав із Росією сприятиме модифікації її державного режиму (який, відверто кажучи, є авторитарним). Росія, обравши таку стратегію щодо всіх держав, отримуватиме виграш від кожної двосторонньої взаємодії. Умовно позначимо цей виграш як 2, тоді від взаємодії з 11 республіками (виключаємо Балтійські країни зі списку ймовірних «сателітів» Росії, так як ці країни є недосконалими демократіями згідно з Democracy Index 2018 та орієнтуються на європейський зовнішньополітичний вектор, тому російський вплив на них зводиться до мінімуму). Враховуючи інтереси всіх філіалів, монополіст отримуватиме виграш 2*11=22, тоді як кожна держава окремо лише 2 від взаємодії з Росією.

Застосування «методу стримування чи залякування» (deterrence theory). Наріжним каменем такого підходу є прагнення Росії законсервувати слабкість держав пострадянського простору шляхом створення суттєвих перешкод для досягнення ними вищезгаданих критеріїв успішності. При правильному використанні цієї стратегії монополіст зможе отримати значно більший виграш: якщо монополісту вдається створити суттєві перешкоди на шляху набуття успішності філіалу, то дві сторони не отримують виграшу, тобто їхні зусилля виходять в нуль, проте, якщо ж філіал свідомо відмовляється від прагнень підвищити свою успішність і повністю підпадає в орбіту впливу монополіста, то таким чином монополіст отримує виграш у розмірі 5, а філія – 1. При застосуванні методу залякування до 4 держав, включно з Україною (Придністров’я, Грузія, Нагірний Карабах – постачання зброї Вірменії з РФ), Росія робить ставку на те, що інші держави, оцінюючи руйнівні наслідки затяжних конфліктів, добровільно відмовляться від ідеї вийти з російської орбіти впливу. Тоді виграш Росії можна оцінювати як 4*0+5*7=35.  

Читайте також: Ціна миру на Донбасі

Суть «ланцюгового парадоксу» полягає в тому, що раціональним вибором для монополіста буде застосування «методу індукції», однак більший виграш він отримає в результаті застосування «методу стримування», який вважається ірраціональним рішенням, адже включає в себе достатньо ризиків та потребує більше змінних для передбачення поведінки об’єкта, на який здійснюється вплив.

Отже, першочерговою метою для Російської Федерації за умови збереження контролю над ескалацією українського-російського конфлікту, є закріплення якомога більшого впливу над політичної аджендою України, а також створення ще однієї «сірої зони» безпеки, яка служитиме прикладом того, як робити не можна для інших держав, які перебуваються в орбіті впливу РФ.

Щодо інструментів, які Росія використовує для того, щоб затягувати конфлікт (на сучасному етапі українсько-російський конфлікт, унаслідок якого щороку гине 100-150 людей потрапив до групи «settled» - «зафіксований», «закріплений», «напівзаморожений» згідно з класифікацією конфліктів із міжнародними наслідками), варто звернути увагу на створення сепаратистських квазіреспублік ДНР та ЛНР (їхнє фінансування від 5 до 8 млрд доларів щороку, а це значно дешевше, ніж фінансувати вищі ешелони влади в Києві, які в будь-який момент у зв’язку із тиском суспільства та низки інших чинників можуть узяти діаметрально протилежний зовнішньополітичний курс) та апелювання до права народів на самовизначення. Інструменти, які зможуть закріпити російський вплив у разі врегулювання конфлікту: автономія Донецької та Луганської областей із правом вето стосовно прийняття державних рішень; створення лобістських груп у політичному середовищі окупованих областей.

2. Дестабілізація України для відвернення уваги суспільства від внутрішніх проблем у Російській Федерації. 

Насправді ніхто, включаючи Росію, не зацікавлений у повному знищенні України, так само як і ніхто, включаючи Україну, не зацікавлений у розпаді Росії. Новостворений вакуум буде надзвичайно складно заповнити, а це створить додатковий хаос. Україна є надзвичайно зручним суперником для Росії. Чому? Тому, що дії України є передбачуваними, вона не може зрівнятися за силовими показниками з Росією (чого лише варте порівняння витрат на сектор безпеки та оборони України й Росії: тоді як Україна з ВВП у 113 млрд доларів витрачає на військові потреби 3% й загалом 6% на сектор безпеки та оборони, тобто 3-7 млрд доларів, то Росія з ВВП у 1,6 трлн доларів витрачає на воєнні витрати 46 млрд, а на сектор безпеки та оборони до 65 млрд доларів), не є настільки потужною державою в економічному вимірі (частка України у світовій економіці становить 0,18% на відміну від 0,23% 5 років тому, а частка Росії у світовій економіці – близько 1,7%).

Враховуючи такі обставини, Росія використовує конфлікт на сході України для консолідації влади та суспільства всередині держави. Авторитарний режим у Російській Федерації не є настільки непохитним, як це здається на перший погляд: до анексії Криму підтримка чинної влади коливалась у межах 50-60 %, тоді як після анексії Криму та окупації Донбасу зросла до 90%. Створення образу спільного ворога завжди було фундаментальним постулатом зовнішньої політики Росії, адже це відвертає увагу суспільства від проблем всередині, а їх є чимало, починаючи від соціально-економічного розвитку та завершуючи повагою до прав людини. Крім того, саме наявність спільного ворога допомагає розбудовувати російську ідентичність, переконувати людей у релевантності реалізації концепції «русского мира».

Дізнавайтеся більше: Зовнішня політика Російської Федерації: вірити не можна зрозуміти

Щодо вибору інструментарію, варто зауважити, що тактика Росії у вигляді дестабілізації України є найбільш прийнятною і з позиції теорії ігор, якщо розглядати такі дії в контексті взаємодії Росії та Заходу. У своїй статті Peace Economics, Peace Science and Public  Policy американські економісти Лестер Зігер та Річард Еріксон розробили 13 сценаріїв взаємодії Росії та Заходу [1]. У більшості випадків стан рівноваги досягається за умови реакції Заходу на деструктивні дії Росії у вигляді санкцій. За таких умов треба звернути увагу на те, що санкції варто розглядати як заходи середнього масштабу (порівняно з ігноруванням дій РФ, що можна трактувати як «умиротворення» чи наданням військової допомоги Україні – як найбільш радикальний метод), тим паче, що ніхто не планує відключати Росію від SWIFT чи перекривати нафтовий експорт, скасовуючи проєкти, від яких європейці отримують користь, на кшталт Північного потоку – 2. Також варто зауважити, що з такого сценарію -  «дестабілізація vs санкції» - випливає усвідомлення європейцями того, що побудова демократичної України не виправдовує витрат, проте дозволяє Росії реалізувати свої геополітичні амбіції (створення «замороженого конфлікту»), що задовольняє інтереси майже усіх сторін.

3. Підвищити свою ціну як союзника в американо-китайському протистоянні, іншими словами – «дорожче себе продати». 

На сучасному етапі для Росії постав складний вибір між Заходом та Китаєм. Співпраця із Заходом вимагає від Росії демократичних перетворень, адже демократичні інститути гарантують перш за все надійність партнера, тоді як Азія, зокрема Китай, не вимагає від РФ будь-яких змін і готовий співпрацювати з авторитарним режимом. Гомогенність авторитарних режимів створює передумови для тісної російсько-китайської співпраці, враховуючи й той факт, що США вміло використовують «кримську карту» як розмінну монету в переговорах із РФ щодо ситуації на Близькому Сході (де американські витрати останнім часом не компенсуються структурною силою), Венесуели (сфери впливу США), Північної Кореї (надзвичайно важливо для США з позиції їхнього зовнішньополітичного курсу щодо нерозповсюдження ядерної зброї). Проте, з іншого боку, незважаючи на критику з боку США та санкції, держави розуміють, що потрібно розрізняти риторику та довгострокові інтереси, у реалізації яких можна допомогти один одному. У світовій політиці потреби виправдовують гнучкість принципів. За таких умов Російська Федерація, розуміючи, що не може просто так вивести війська з Донбасу чи повернути Крим, використовує Україну як інструмент підвищення ставок за її участь на тій чи іншій стороні – Китайської Народної Республіки чи Сполучених Штатів Америки.

Вам варто знати: Ілюзія невинності: як Росія узаконює окупацію Криму

Отже, проаналізувавши цілі, яких прагне досягнути Російська Федерація в конфлікті з Україною та оцінивши сучасний стан справ, варто зробити висновок, що Росія а priori прагне щось змінити в конфлікті на Донбасі та не погодиться на зміну status quo щодо Криму (максимум – референдум, однак варто критично оцінювати перспективи та результати його проведення, коли практично всі українці виїхали). Лобіювання російської адженди в українському політичному середовищі, тиск на сусідні країни за рахунок ще одного «замороженого конфлікту» та комплексне послаблення України для того, щоб вона й надалі залишалась зручним суперником – усе це, безумовно, є усталеними інтересами Росії. Проте питання щодо того, чи зможе Росія досягнути поставлених цілей залишається відкритим, адже наразі українсько-російський конфлікт не став повністю «замороженим», на тлі переоцінки ролі Китаю у світовій політиці, не до кінця зрозумілим залишається питання необхідності обирати між двома «суперниками» - КНР та США (для цього необхідний принаймні паритет сил між цими двома акторами).

Дії Росії в сучасних реаліях свідчать швидше про тактичний підхід, ніж про стратегічний. Однак це може бути зумовлено низкою прорахунків, які в будь-який час можна перетворити на виграш, надавши змінним раціонального значення (у випадку з американо-китайською конфронтацією) чи впевнившись у тому, що реальні числові показники виправдовують сподівання (неупереджена оцінка тих ресурсів, які можна конвертувати в структурну силу – економіка, армія чи «м’яка сила»). 

Для України як одного з суб’єктів конфлікту основним завданням залишається розробка стратегії його врегулювання, і розпочинати цей процес можна лише за умови визначення справжніх цілей противника. 

Авторка — Анастасія Возович, експертка Аналітичного центру ADASTRA