THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


«Великий договір»: Росія – брат чи брут?

«Великий договір»: Росія – брат чи брут?

Першого квітня 2019 року втратив чинність Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією. Документ, що колись затвердив наміри двох країн про будівництво спільного «завтра», на момент припинення дії став певною епітафією для передбачених в його назві принципах. Вкотре в історії перед Україною постає вибір: сказати Росії остаточне «прощавай» або чергове «до зустрічі»?

Відносини між Україною та Російською Федерацією у якості незалежних держав – явище динамічне та суперечливе. Настільки, що геополітична ситуація між країнами інколи поставала перед світовою спільнотою скоріше як шекспірівська трагедія, а не серйозний політичний діалог. За майже тридцять років з моменту встановлення дипломатичних зв’язків відносини між офіційними Києвом та Москвою були часом як по справжньому теплими та партнерськими, так і прохолодними і навіть конфліктними.

Двадцять років тому Договір про дружбу, співробітництво та партнерство почав нову епоху в тогочасних відносинах України та Росії. Про те, чим мав бути і чим, зрештою, виявився «Великий договір» для відносин між обома країнами, дізнавайтеся у цій статті «Ad Astra».

1990-1997:  дитячі хвороби пострадянського простору

          Розпад Радянського Союзу як одна з головних подій ХХ століття став початком нової сторінки в історії східноєвропейської цивілізації. 15 нащадків комуністичної «Імперії Зла» віднині самостійно будували майбутнє, засноване на власних національних інтересах, а не утопічних радянських ідеалах.

          Як найважливіші суб’єкти Союзу, до його розпаду Україна та Росія були пов’язані між собою не лише спільною економікою чи інфраструктурою. Партійна номенклатура впродовж всього існування Союзу активно культивувала у свідомості громадян обох республік непорушні постулати про єдність «братских народов». Не дивно, що від становлення нового контакту між молодими державами тоді, як вважалось, залежало їх подальше існування. Ще 19 листопада 1990 року між УРСР та РСФРР було підписано договір про встановлення дружніх відносин, який став першим з багатьох міжнародних договорів між молодими демократіями.

          Радянський Союз, як і будь-яка геополітична реальність до нього, не зник безслідно. Так, Україна отримала у спадок не лише потужну промисловість, значну армію та вагомий науковий потенціал. Найбільш значним спадком став Чорноморський Флот СРСР та третій у світі ядерний боєзапас.

Проте вражаючий за розміром арсенал досить швидко став тягарем для України. По-перше, обслуговування та підтримка в робочому стані такої кількості озброєння вимагала чималих фінансових  витрат, а у випадку з ядерною зброєю – ще й відсутнього в тогочасній Україні науково-технічного забезпечення. По-друге, існування ядерної держави на підступах до НАТО сильно непокоїло лідерів західного світу: погодьтесь, жити під прицілом ядерних боєголовок, не маючи гадки про наміри їх власника — не найкраща ідея.

За мовчазної згоди Заходу у вересні 1993 в Масандрі (поблизу Ялти) доля української частки радянської спадщини була вирішена прийняттям запропонованого Росією пакету угод, що передбачав поділ ЧФ СРСР та ядерне роззброєння України. Натомість Україна отримувала гарантії безпеки та цілісності, передбачені Лісабонським протоколом і Будапештським меморандумом. Окрім цього, за згоду на передачу більшої частини ЧФ СРСР Росії  в якості додаткового «бонусу» Російська Федерація анулювала газовий борг України на суму 800$ млн.

Міжнародний тиск та глибока внутрішня криза не залишали українській делегації на чолі з Леонідом Кравчуком іншого виходу, окрім підписання угод. А через три тижні після перемовин Леонід Кравчук покине президентське крісло, втративши власний політичний рейтинг та авторитет задля захисту національних інтересів.

Пов’язані чи прив’язані?

Станом на 1997 рік між Україною та Російською Федерацією хоч і було створено значну міжнародно-правову базу, проте безсистемний характер, поверхневість та нерівноправність багатьох домовленостей вимагали їх повного перегляду. Договір про дружбу, партнерство та співробітництво між Україною та Російською Федерацією, підписаний 31 травня 1997 року, став результатом кількох років складних перемовин між країнами з метою створення дієвого інструменту для двосторонніх відносин.

На момент укладення «Великого договору», як його пізніше почнуть називати ЗМІ, українсько-російські відносини перебували в стані перманентної напруги. Так, навіть після укладення кількох додаткових угод  між державами все ще не було згоди щодо остаточного розподілу майна ЧФ СРСР, зокрема питання щодо статусу Севастополя як головної морської бази РФ у Чорноморському регіоні.

Окремим пунктом порядку денного стояло питання Криму. Навіть після прийняття у 1995 році  ЗУ «Про Автономну Республіку Крим», що підтвердив статус Криму як особливої територіальної одиниці України, покінчивши з сепаратизмом на півострові, серед політичних кіл Росії не припинялось обговорення можливості скасування угоди 1954 року та повернення Криму до складу Федерації.

 Окрім цього, проголошений Україною багатовекторний курс розвитку  зовнішньої політики явно непокоїв Кремль. Прийняття України до Ради Європи дало поштовх до встановлення дружніх відносин з провідними європейськими державами, що в перспективі надавало можливість інтеграції України до європейського простору та вступу до НАТО та ЄС,

Конфлікти в енергетичній сфері ще з 1992 року були найбільш спірною сферою взаємовідносин пострадянських республік. Українська газотранспортна система в 90-х роках була єдиним способом транспортування російських енергоресурсів в Європу. РФ, маючи статус енергетичної наддержави, окрім отримання основного прибутку від продажу нафти й газу, мала можливість здійснювати вплив на Європу шляхом регулювання як цін, так і об’ємів експорту. За таких умов європейська спрямованість політичного курсу в Україні створювала небезпеку перестановки сил у регіоні, за якої вже Європа разом з Україною могли диктувати свої умови, а не навпаки.

Врегулювання цих та багатьох інших питань стало одним з ключових завдань «Великого договору». Україна, підписуючи договір, що передбачав співробітництво у сферах економіки, транспорту та енергетики, фактично відмовлялась від подальшого руху в Європу, залишаючи за Росією право користування транспортною системою України на вигідних їй умовах. Російська Федерація, у свою чергу, після довгих перемовин погодилась на включення в документ пункту, який передбачав «повагу до територіальної цілісності України в межах, що визнані міжнародною спільнотою», посилаючись на Статут ООН та інші міжнародні документи і, таким чином, визнаючи свою відмову від територіальних претензій на Україну.

Отже, Договір, що, з першого погляду, лише декларував курс обох країн на зближення та співпрацю, насправді став своєрідним гарантійним пактом, відповідно до якого сторони, поступаючись частиною власних національних інтересів, пов’язували одна одну в складний дипломатичний вузол. Проте факт лишається фактом: система двосторонніх відносин, що вступила в силу 1 квітня 1999 року, перші декілька років дійсно була ефективною та призвела до помітного зближення між державами.

Сувора правда сьогодення

З 2014 року і до сьогодні ситуація, що склалась між Україною та Росією,  явно є чимось більшим за чергове загострення протиріч. П’ять років Російська Федерація продовжує порушувати умови договору та відмовляється від дотримання договірних зобов'язань. Відкидаючи будь-які звинувачення України щодо порушення договірних зобов’язань, передбачених між країнами, Росія продовжує виправдовувати свої агресивні дії тим самим документом, паралельно з цим не забуваючи про звинувачення у відповідь. Очевидно, що базовий договір, 20 років назад підписаний країнами, вже не може виступати регулятором у суперечках, що переросли у збройне протистояння.

Деякі норми, передбачені «Великим договором», вказують на його  довгостроковий або навіть безстроковий характер. Підписуючи його, представники обох держав очікували на довге та плідне стратегічне партнерство, залишивши однією з умов автоматичну пролонгацію документу через кожні 10 років. Скоріш за все, саме через це, надаючи безліч інструментів для врегулювання більшості внутрішніх суперечностей, єдиним можливим способом припинення дії документу автори вказали лише відмову сторін від його продовження.

Не маючи можливості негайного розірвання Договору, яка була б передбачена нормами документа, Україна протягом останніх п’яти років лише фіксувала численні порушення та чекала закінчення десятирічного періоду, щоб, діючи у виключно правовому полі та посилаючись на норми, передбачені в Договорі, розпочати процедуру одностороннього призупинення договірних відносин з РФ. Так, вже у вересні 2018 року МЗС України офіційно повідомило Росії про призупинення дії Договору в односторонньому порядку із завершенням виходу 1 квітня 2019 року.

За п’ятнадцять років мирного сусідства як Україна, так і Росія були прив’язані одна до одної договірними зобов’язаннями, що обмежували їх у відносинах з рештою світу. Поступова зневіра та знецінення Договору для кожної зі сторін породжували спроби співпраці з третіми країнами в обхід зобов'язань перед партнером. Українські політики проголошували постійне зближення з ЄС та НАТО та критикували агресивну політику РФ по відношенню до інших країн. Росія, у свою чергу, намагалась зменшити обсяг транзиту газу та нафти через Україну, розширюючи мережу альтернативних трубопроводів й одночасно з цим нав’язуючи ідею безальтернативності міжнародного вибору України.

«Російський демократ закінчується там, де починається українське питання», – нагадує нам класичний вислів. Зміна політичного режиму в Росії, як і коливання індексу демократії в Україні, безумовно впливали на характер відносин. «Великий договір» укладався двома рівними між собою демократіями зі спільною метою та цінностями. Через двадцять років його призупинення було ініційоване саме через знецінення демократичних цінностей Росією, що трансформувалась в поліцейську авторитарну державу.

Подальші  повноформатні відносини та можливість укладення нової угоди  – питання контроверсійне і залежать лише від політичної кон’юнктури, в якій опиняться українське суспільство в цілому та політичні еліти зокрема. Цілком ймовірно, що вже після парламентських виборів ми матимемо змогу більш точно спрогнозувати подальший розвиток відносин, відштовхуючись від обраного новою владою міжнародного вектора, який на сьогодні досі не є чітко визначеним. 

Крапка чи кома?

«Великий договір» де-юре спрямований на довгострокову співпрацю двох рівноправних держав, а де-факто виявився лише коротким відстроченням чергового етапу конфронтації. Сценарій протистояння на кшталт Абхазії чи Придністров'я, що мав статися в кінці XX століття вдалося відстрочити на чверть століття, проте аж ніяк не запобігти йому.

Призупинення дії Договору з боку України значно зменшить обсяг правових зобов'язань перед Росією, одночасно скоротивши арсенал дипломатичних інструментів та важелів впливу. Але про повний розрив відносин з боку офіційного Києва найближчим часом говорити не доводиться. Відмова від перемовин означатиме визнання поразки України щодо  найбільшої цінності — життя українських громадян, що виявились заручниками геополітичного протистояння двох країн.

Чи можливе відновлення повноцінного діалогу “Україна – РФ” в подальшому майбутньому? Безперечно, так, питання лише у готовності двох держав до такого кроку. Скоріше за все, це відбуватиметься у форматі так званого “нульового варіанту”, за якого початком відносин стане компроміс двох країн, заснований на поверненні до відправної точки, та побудові відносин з урахуванням всіх попередніх провалів та помилок. Історія, як відомо, жінка злопам'ятна, і не має співчуття до тих, хто нехтує її уроками.

Автор – Данило Данильченко, «Ad Astra»