PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

Договір про заборону ядерної зброї – утопія чи реальність?

Договір про заборону ядерної зброї – утопія чи реальність?

Чи можливий світ без ядерної зброї? Запитання може здаватися винятково риторичним, та все ж міжнародне співтовариство активно робить кроки в цьому напрямку, про що свідчить прийнятий 2017 року на Генеасамблеї ООН Договір про заборону ядерної зброї. Про головні віхи в історії ядерного нерозповсюдження та перспективи заборони атомної зброї на сучасному етапі – говоримо далі.

Ядерну зброю в сучасному постбіполярному світі найбільш змістовно й лаконічно можна охарактеризувати широко вживаним у народі фразеологізмом «палиця з двома кінцями». Антигуманна зброя масового ураження, що назавжди залишила слід в історії Другої світової війни сумнозвісними серпневими подіями 1945 року, не готова зійти зі сторінок історії – принаймні в першій чверті 21 століття. Хоча задля справедливості варто зазначити, що питання про (анти)гуманність застосування ядерної зброї зовсім не стояло на порядку денному влітку 1945 р. й було для адміністрації Трумена лише важелем тиску на Японію, здатним змусити соратницю гітлерівської Німеччини підписати акт про капітуляцію, а також, безумовно, демонстрацією військової могутності й потенціалу Радянському Союзу.

Чи багато змінилося з того часу? Сьогодні, коли глобальні світові конфлікти відійшли в минуле, ядерній зброї відводиться не стільки роль військова, скільки політична: вона є швидше атрибутом статусу великої держави, демонстрація авторитету та сили. Використання ядерної зброї у військових конфліктах наразі є малоймовірним. Натомість вона відіграє роль головного інструменту стримування – тобто загрози застосування сили задля примушення супротивника відмовитися від його задумів.

Згадаймо крилатий вислів Карла фон Клаузевіца: «Війна – це продовження політики, тільки іншими засобами», і зробімо невеликий екскурс в минуле – до Потсдамської конференції 1945 р., що відбулася на «ще тлінних руїнах Третього Рейху». Саме там американський президент Гаррі Трумен уперше зробив конфіденційну заяву радянському лідерові щодо створення Штатами нової зброї руйнівної сили, застосувати яку вони збиралися проти Японії.

Читайте також: Безпекова ситуація в Східній Азії: вплив ядерного чинника

«Немовлята благополучно народилися» в пустелі Нью-Мексико рівно за день до відкриття конференції – 16 липня 1945 року. Чи міг хтось припустити тоді, липневого дня, що 1945 рік запам’ятається не лише перемогою над «коричневою чумою», але й певною лінією, що розділила історію на «до» та «після»?

Рівно через 73 роки після тієї серпневої катастрофи в Японії, виступаючи 9 серпня в Нагасакі, Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш заявив, що дотепер «страх перед ядерною війною, на жаль, усе ще залишається з нами», наголосивши при цьому, що у 2017 році витрати на озброєння сягнули не лише найвищого показника з часу закінчення Холодної війни ($1.7 трильйона), але й приблизно у 80 разів перевищують суму, необхідну для надання глобальної гуманітарної допомоги. Між тим, процес роззброєння навпаки «сповільнився або навіть зупинився».

 «Холодні вітри», що подули ще на Ялтинській конференції 1945 р., не лише дійшли до Потсдама, але й майже поставили фінальну крапку в історії людства за часів Карибської кризи, коли світ опинився за крок до обміну ядерними ударами між СРСР та США.

Крім того, не менш гостро постало питання щодо наслідків ядерних випробувань для довкілля й людських організмів зокрема. Згідно з даними спеціального доповідача ООН з питань впливу небезпечних речовин і відходів на здоров’я людини Башкута Тунджака, 67 атомних бомб, що були підірвані в 1946-1985-х рр. на Маршаллових островах, еквівалентні більш ніж 1,5 «хіросімських вибухів щодня впродовж 12 років». Вони призвели до масового радіоактивного забруднення довкілля й хвороб величезної кількості людей. Аналогічна ситуація склалася у Французькій Полінезії, де за 30-річний період (з 1966 по 1996 р.) було проведено понад 200 ядерних випробувань.

Випробування «Лікорн» на території Французької Полінезії, 1971 р. Lifegate

Або ж узяти, наприклад, Семипалатинський ядерний полігон у Казахстані, де за 40 років було здійснено більше 450 ядерних випробувань. І навіть незважаючи на те, що після розпаду СРСР Казахстан відмовився від успадкованого ним ядерного арсеналу, «ядерний привид» продовжує позначатися на здоров’ї місцевих.

Відтак, зважаючи на ту небезпеку, яку ядерна зброя несла для міжнародної безпеки та життєдіяльності людей, світове співтовариство майже відразу після винайдення настільки страхітливої зброї почало думати, як уникнути чи хоча б мінімізувати ризики від неї. І якщо знищити відмовитися від такого вагомого політичного й військового козира неможливо, то необхідно було хоча б призупинити гонку озброєнь, запобігти масовим екологічним проблемам і уникнути найгіршого сценарію – ядерної війни – за допомогою правових механізмів регулювання ядерного нерозповсюдження. Договори, про які піде мова далі, вкрай важливо згадати у світлі цієї проблеми, адже саме вони формують основні віхи нетривалої, але водночас украй «насиченої» історії боротьби за ядерне нерозповсюдження. Метою цієї статті не є розгляд абсолютно всіх договорів і угод: ми зупинимося лише на ключових із них, щоб відповісти на головне запитання: чи можливий сьогодні світ без ядерної зброї?

Короткий екскурс в історію ядерних договорів. Основні віхи.

·       ДНЯЗ

Першим з найбільш вагомих є Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (далі – ДНЯЗ), що був підписаний 1968 р. й набув чинності через 2 роки. Багатосторонній договір, учасниками якого є 191 держава, покликаний обмежити ядерні озброєння, сприяти розвитку мирного атому і – що є найбільш актуальним і в 2020 р. – сприяти процесу роззброєння, до якого ми повернемося дещо пізніше.

Згідно зі ст. 9 ДНЯЗ, право на володіння ядерною зброєю має «держава, яка виготовила і випробувала ядерний вибуховий пристрій до 1 січня 1967 року». Так, договір закріпив офіційний статус ядерної держави за п'ятьма країнами: Сполученими Штатами Америки, СРСР, Великобританією, Францією і Китайською Народною Республікою, поділивши світ на дві дуже нерівноцінні категорії – офіційні ядерні країни й офіційні неядерні, які й стали абсолютною більшістю.

Вас може зацікавити: Ядерні амбіції турецького султана: чи може Туреччина обзавестись атомною зброєю?

Важливо зазначити, що ст. 2 ДНЯЗ чітко підкреслює той факт, що держави-учасники договору, що не мають ядерної зброї, зобов'язуються не лише не виробляти, не купувати ядерну зброю та вибухові пристрої, але й не приймати (як і не домагатися прийняття) будь-якої допомоги в їхньому виробництві, що, у свою чергу, дозволяє їм в повному об'ємі займатися розвитком мирного атому, обмінюючись технологіями й матеріалами, необхідними для розвитку ядерної енергії в мирних цілях (ст. 4).

Що стосується держав, які мають ядерну зброю, то актуальним буде навести ст. 6, у якій зазначається, що ядерні держави-учасники договору беруть на себе зобов'язання «в дусі доброї волі вести переговори про ефективні  заходи з припинення гонки ядерних   озброєнь». Сьогодні саме 6 стаття ДНЯЗ є одним з каменів спотикання, що викликає бурхливі дебати стосовно подальшої долі Договору про заборону ядерної зброї (далі — ДЗЯЗ) і можливості (а що більш важливо – раціональності) співіснування цих двох угод.

Країни, що володіють ядерною зброєю станом на сьогодні. Попри заборону ДНЯЗу, до ядерного клубу приєдналися також Ізраїль, Індія, Пакистан і КНДР. Mapsofworld

Показово, що пандемія COVID-19 не лише внесла свої корективи в економіку країн, але й дуже неоднозначно позначилася на режимі нерозповсюдження й контролю над озброєннями, які навпаки як ніколи вимагають пильної уваги світової громадськості. П'ятдесятирічний ювілей ДНЯЗ в умовах коронавірусної інфекції був «відзначений» скасуванням запланованої оглядової конференції, яка повинна була відбутися в Нью-Йорку для розгляду виконання договору учасниками.

·       ДВЗЯВ та Договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах

Був ініційований чверть століття тому й, однак, досі не набув чинності Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (далі —  ДВЗЯВ), що є важливою віхою в історії нерозповсюдження й контролю над озброєнням. ДВЗЯВ був покликаний стати «логічним продовженням» Договору про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах, підписаного в серпні 1963 р. в Москві США, Великобританією і СРСР.

Безумовною перемогою Московського договору стала заборона проведення ядерних випробувань в атмосфері, в космосі й під водою, що ознаменувала першу «відлигу» у відносинах двох наддержав з часів Карибської кризи. Проте важливо зазначити, що договір, однак, залишав для ядерних випробувань ще одне середовище – підземне. Саме тому остаточну крапку над «i» в питанні повної заборони ядерних випробувань повинен був поставити відкритий для підписання 1996 року ДВЗЯВ, згідно зі ст. 1 якого держави-учасниці договору зобов'язуються не проводити випробувальні ядерні вибухи будь-якого типу «в будь-якому місці, що знаходиться під юрисдикцією або контролем цієї держави».

Цікаво знати: Вибухи у Врбетіце – тест на громадянську солідарність чи можливість для зведення політичних рахунків?

Цікаво, що із членів «ядерного клубу» договір ратифікували всього троє: Великобританія, Франція і Російська Федерація. Проте для набуття ДВЗЯВ чинності потрібна його ратифікація 44 державами, що мають ядерний потенціал, із яких на сьогодні це зробили 36. Вісім країн, згідно із заявою Лассіна Зербо, виконавчого секретаря Всеосяжної організації заборони ядерних випробувань, тримають міжнародне співтовариство в заручниках. Не підписали ДВЗЯВ Індія, КНДР і Пакистан; підписали, але не ратифікували КНР, Єгипет, Ізраїль, Іран та США (що стосується останніх, то саме ця обставина слугує приводом для звинувачень Вашингтона з боку РФ).

·       ДЗЯЗ як новий спалах надії

Чи можливий світ без ядерної зброї? Запитання може здаватися винятково риторичним, але важливо зазначити, що світова громадськість активно робить кроки в цьому напрямку, про що свідчить прийнятий на Конференції Генеральної Асамблеї ООН 7 липня 2017 року Договір про заборону ядерної зброї, держави-учасниці якого, згідно зі ст.1, зобов'язуються «ніколи і за жодних обставин, не розробляти, не виробляти, не володіти й не купувати жодним способом ядерної зброї».

Роки заборони зброї відповідно до міжнародних договорів. Справа наліво: біологічна, хімічна, протипіхотні міни, касетні бомби, ядерна зброя. ICAN

Про перспективи ДЗЯЗ

Договір набуде чинності через 90 днів після його ратифікації 50-ою державою. Згідно з даними Nuclear Weapons Ban Monitor, 135 держав (що становить дві третини країн світу) підтримують ДЗЯЗ. Здавалося б, звучить цілком оптимістично, проте варто нагадати, що ратифікація договору й прояв підтримки – дії далеко не синонімічні і, на жаль, як свідчить історія міжнародних відносин, нерідко discrepant facta cum dictis.

Відповідно до інформації, наданої Управлінням ООН з питань роззброєння, на сьогодні договір ратифікували 47 держав. 21 вересня 2020 його ратифікувала країна-член Європейського Союзу – Мальта;  а 12 жовтня 2020 – Тувалу, тоді як серед інших 45 держав більшість складають країни Африки і Карибського басейну.

У цілому, згідно зі статистичними даними Nuclear Weapons Ban Monitor, опублікованими The Norwegian People’s Aid, існує загальна тенденція для тридцяти однієї європейської держави, що не мають власної ядерної зброї (серед них – Бельгія, Данія, Італія, Нідерланди), підтримувати статус-кво в ядерному світі, оскільки вони зацікавлені передусім у ядерній парасольці від своїх ядерних союзників.

Також читайте: Іранська ядерна угода: від кризи до нових перспектив

Виконавчий директор Міжнародної кампанії за заборону ядерної зброї Беатріс Фінн зазначила, що той факт, що переважна більшість держав виступають за «світ, вільний від ядерної зброї», зобов'язує ті держави, що нею володіють, почути цей заклик міжнародного співтовариства. Ось тільки чи готова «ядерна дев'ятка» не лише почути, але й дослухатися до нього?

Тут без сюрпризів. Жодна з дев'яти країн, які володіють сьогодні ядерною зброєю, договір не підписала. У такому разі чи можливо говорити про світ без ядерної зброї, якщо ті, хто диктують правила «ядерної гри», ані краплі в цьому не зацікавлені?

Можна повірити в те, що Європа повністю відмовиться від американської ядерної парасольки, як би малоймовірно (принаймні, на сьогодні) це не було. Але чи можна уявити, що одна з держав ядерного клубу відмовиться від того, що давно стало частиною її міжнародного престижу? Як ми визначили на самому початку, ядерна зброя сьогодні не відіграє ключову роль у військових конфліктах, залишивши за собою іншу функцію – політичного важеля тиску, раз і назавжди відмовитися від якого здається досить необачним. Та все ж, варто розглянути детальніше, що про можливість позбутися атомної зброї думають представники Ядерного клубу.

 ·   Російська Федерація

Незважаючи на те, що Росія є державою світською (а де-юре, і демократичною), ми спостерігаємо за цікавим явищем, що демонструє синтез інституту російської православної ідеології і військового комплексу не лише у сфері традиційних озброєнь, але і, що не менш важливо, ядерних, створюючи таким чином своєрідний феномен, який можна охарактеризувати як «атомне православ'я».

Історія знає немало прикладів того, коли релігія грала одну з основних ролей у політиці (як і її недооцінка) – досить згадати індо-пакистанський і близькосхідний конфлікти. Однак чи міг хтось уявити тісне переплетіння ядерної та релігійної складових? У Росії таке можливо. Наприклад, політолог Сергій Карганов стверджує, що Бог «послав ядерну зброя для порятунку людства».

Священники РПЦ освячують ракету «Тополь-М», 2016 р. Mail.ru

Більше того, подібну думку поділяють і представники церкви, називаючи ядерну зброю «чудовим винаходом», через який Російська Федерація і зобов'язана такому «тривалому» існуванню. Цікаво, що РПЦ лише нещодавно відмовилася від освячення ядерної зброї, що в очах чималої кількості священнослужителів є винятково «зброєю миру».

Згідно з «Основами державної політики Російської Федерації в галузі ядерного стримування», що побачили світ у червні 2020 р., атомна зброя є лише інструментом стримування, «застосування якого є крайнім і вимушеним заходом». Цікаво, що в тих же «Основах» серед умов, за яких ця зброя масового ураження може застосовуватися, вказується «агресія проти Російської Федерації із застосуванням звичайної зброї, коли під загрозу поставлено саме існування держави». Про яку саме «загрозу» йдеться – не зрозуміло. При цьому, враховуючи військові дії на території Східної України, цей пункт викликає особливий інтерес саме для нашої держави.

Вам варто знати: Цілі Російської Федерації в російсько-українській війні

Так чи інакше, метою цієї статті не є аналіз ядерної політики Російської Федерації; наведена вище інформація лише підкреслює факт того, як тісно в РФ переплетені між собою релігія, державність і ядерна зброя та якою стратегічною важливістю наділена остання. Тому відповідь на те, чи здатна така держава відмовитися від ядерної зброї, здається цілком очевидною.

·   Сполучені Штати Америки 

Що стосується США, то помічник державного секретаря з питань міжнародної безпеки й нерозповсюдження Крістофер Ешлі Форд виступає з різкою критикою ДЗЯЗ, підкреслюючи, що договір, не забороняючи державам, що мають ядерну зброю, приєднуватися до нього, не вказує точний механізм і, що не менш важливо, терміни, до яких ці держави повинні «позбутися» зброї масового ураження. Крім того, зазначимо, що в договорі відсутній механізм верифікації ядерного роззброєння, та, згідно з красномовними висловами (абсолютно не позбавленим при цьому логічних аргументів) Форда, договір, делегітимізуючи розширене стримування, що є основою регіональної безпеки в Європі і Індо-Тихоокеанському регіоні, не лише не сприяє просуванню мирних і моральних цілей, але й навпаки сприяє порушенню міжнародної стабільності, створюючи  ризик ескалації конфліктів з тими державами, які не відмовилися від ядерної зброї.

Вам може сподобатися: Ракетна авантюра США: чого очікувати від руйнування договору про РСМД?

Іншими словами, Держдепартамент США не вірить в те, що КНР і РФ готові позбутися атомної зброї, а перший крок американці робити не готові. Та і чи є хтось із держав-членів «ядерного клубу», хто готовий? Малоймовірно.

·     Китайська Народна Республіка

КНР, залишаючись осторонь від російсько-американських спроб залучити її до діалогу у зв'язку з кризою ДРСМД, аргументуючи це порівняно невеликим ракетним арсеналом (порівняно зі США і РФ), проводить активну зовнішню політику в Азіатсько-тихоокеанському регіоні, розширює свої сфери впливу на африканському континенті і в Європі й не стане відмовлятися (принаймні зараз) від такого потужного політичного інструменту, як ядерна зброя. Особливо варто звернути увагу на протистояння зі США, яке почалося з «торговельних війн» і не зменшує обертів і сьогодні, коли пандемія COVID-19 слугує слушним приводом для саркастичних коментарів Дональда Трампа, спрямованих у бік Пекіна.

·     Франція і Великобританія

Французький президент Е. Макрон, зі свого боку, у лютневій промові підкреслював необхідність сильної і незалежної Європи, а не «Європи без ядерної зброї». Ні Великобританія, ні Франція не заявляли про свої наміри добровільно відмовитися від ядерної зброї, та й, об'єктивно кажучи, навряд чи це зроблять.

Висновки

Отже, резюмуючи вищесказане, зазначимо, що ДЗЯЗ є похвальною спробою світового співтовариства сприяти роззброєнню, але водночас украй утопічною за своєю суттю. Основний аргумент, який наводять і будуть наводити, критикуючи цей договір, – це його суперечність зі ст. 6 ДНЯЗ, як і відсутність ключових механізмів перевірки процесу роззброєння і його термінів, що може серйозно похитнути стратегічну стабільність.

Так чи інакше, навіть якщо договір ратифікують 50 держав, він мало що змінить, так і залишившись, найімовірніше, лише на папері. Намагання країн, що не мають ядерної зброї, змінити чинний баланс сил залишатимуться всього лише спробами до того часу, поки їхні лави не поповняться державами ядерного клубу, що поки що видається практично неможливим. Марно очікувати, що вони добровільно відмовляться від того, що є для них не лише втіленням авторитету, могутності й престижу, але й головним засобом стримування та гарантування власної безпеки.

Автор – Дана Левінсон, стажерка Аналітичного центру ADASTRA