Ядерні амбіції турецького султана: чи може Туреччина обзавестись атомною зброєю?

Останнім часом у зовнішній політиці Туреччини відбуваються важливі зміни. Формально залишаючись членом НАТО, Анкара активно здійснює військово-політичне зближення з Росією та режимом Владіміра Путіна, закуповуючи російську зброю. Після підписання з РФ контракту на закупівлю ракетних систем С-400, США виключила Туреччину з програми отримання F-35. Останні новини такі: Анкара планує купувати російські багатоцільові винищувачі Су-35. Така поведінка непокоїть Альянс та, зокрема, США в особі президента Дональда Трампа, зважаючи на важливість Турецької Республіки як потужного союзника в чорноморському регіоні. 

Утім, нещодавній наступ турецької армії на території Сирії, спрямований проти курдів, сплутав усі карти. Залишені без підтримки США курди, які допомогли Вашингтону перемогти так звану Ісламську Державу, були змушені звернутися по допомогу до свого найбільшого ворога  —  сирійського президента Башара аль-Асада. Тим часом вдома, у Туреччині, президент Реджеп Таїп Ердоган усе більше говорить про “ядерну опцію” для його країни.

На зборах Партії справедливості та розвитку у вересні, відзначаючи 100-річчя турецької війни за незалежність (1919-1923-ий рр.), він зазначив наступне: «Деякі країни володіють ракетами з ядерними боєголовками. Але Захід продовжує вказувати, що ми їх мати не можемо. Я не можу це прийняти». Навіть більше, трохи пізніше, на засіданні ГА ООН, Ердоган говорив, що «ядерна сила має бути доступна всім, або недоступна нікому». Доволі показові заяви, якщо знати, що за ними стоїть довга історія. 

Привиди Холодної війни 

І це більше, ніж просто політичні гасла. Річ у тім, що Туреччина вже півстоліття зберігає на своїй авіабазі Інджирлик більше 50-ти американських ядерних бомб B-61. Вони з’явились там у ролі «привида» кубинської ракетної кризи 1962-го року. Тоді президент США Джон Кеннеді погодився прибрати ракети з Туреччини, якщо СРСР здійснить аналогічну дію на Кубі. Але проблема от у чому: ракети забрали, а тактичні бомби лишились (40 із них США все ж забрали пізніше). Попри їхній більш, ніж символічний статус, ми не можемо виключати, що уряд Туреччини не спробує заволодіти цими бомбами, якщо відносини між Анкарою та Вашингтоном зовсім погіршаться. Світ уже бачив, як авторитарні держави просто виходять із невигідних для них пактів та договорів. Ніхто не може виключати, що Ердоган залишить Туреччину підписантом Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (NPT) та Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (CTBT). 

Вас може зацікавити: Договір про заборону ядерної зброї – утопія чи реальність?

Отже, що саме зберігається на турецькій базі? B-61 — стара «ядерка», що була створена ще в 1960-х. У той час вони мали стримувати Радянський Союз, але тепер, проти Росії, цей вид озброєння майже не є актуальним. Загалом, як і сама база Інджирлик, що служить більше як склад, ніж як реальне місце базування стратегічної авіації. Розробка нової версії B61-12 ще не повністю завершена, її використання армією не очікується до 2020-х; до того часу й будуть продовжувати життя B-61. Нинішня версія, B-61-4, зберігається в захищених бункерах і має спеціальні 12-цифрові кодові замки PAL-D (permission actions links), що ускладнюють процес заволодіння бомбою, але не унеможливлюють такий результат. Якщо хтось введе коди, останнім варіантом без ядерного вибуху буде знищення хімічної вибухівки або електричних компонентів бомби. 

Туреччина та бомби: вивезти не можна залишити 

Через свій поважний вік, ці гравітаційні бомби мають постійно оглядатися та ремонтуватися. І робитися це має в США, не в Туреччині, яка навіть не володіє потрібними для їх перевезення літаками. Зробити це буде непросто, оскільки літакам США буде потрібно пролетіти над усією територією Туреччини. Ніхто не може бути впевненим, що за таких обставин Анкара не почне діяти. 

Варто зазначити, що сама база далека від того, щоб бути ідеальним місцем зберігання подібної зброї. Лише за минулий рік там відбулося 3,5 тисячі інцидентів із порушенням закону. У зв’язку з цим, США виділили $44 млн задля покращення охорони Інджирлика та встановлення нової системи контролю за проникненням на базу. У США на фоні бойових дій у Сирії непублічно переглядали плани, згідно з якими зброя має зберігатися саме на цій базі.

Вам може сподобатися: Стратегічна культура Туреччини: забуття і відродження

Зараз важко сказати, чи вилляться ці дії у вивезення бомб, але сам факт такої реакції показовий. До речі, у 2016 році, після провалу перевороту армії проти очільника республіки, Обама доручив розробити план із вивезення бомб В-61 за межі території Туреччини. Але він ніколи не був введений у дію, оскільки це могло коштувати альянсу з Анкарою, або, ще гірше, призвело б до того, що Ердоган почав би розробляти свій власний ядерний арсенал.

Ердоган та “ядерна опція” 

Що може статися, якщо Анкара все ж ухвалить перехід до ядерної зброї? Потенційно, Туреччина є “сплячою ядерною країною”. Це вузький клуб держав, що складається з Ірану, Єгипту, Бразилії, Саудівської Аравії, Японії та Південної Кореї. Окремо стоїть Ізраїль, що не спростовує, але й не підтверджує статусу ядерної держави. Неформально світ визнає його як таку. Якщо потрібно, країни з «клубу» можуть відносно швидко отримати перші бомби, а дехто, як-от Ер-Ріяд, уже робить перші кроки в цьому напрямку.

До того ж, Туреччина має перед очима приклад Тегерана, який продовжує розвивати програму, всупереч майже максимально можливим санкціям із боку  США. А економіка та ресурси Туреччини значно більші, ніж іранські. Попри те, що дві держави не є ворогами одна для одної, старе турецько-перське протистояння ще живе. Якщо Ердоган ухвалить рішення щодо going nuclear, його політика націоналізму буде вимагати “розробити кращу програму, ніж Іран”. 

Детальніше про проблему: Іранська ядерна угода: від кризи до нових перспектив

Що Туреччина вже має? За 1970-ті та 1980-ті роки держава накопичила трохи урану, має два невеликих дослідних реактори під орудою Організації атомної енергетики країни й ще один у Стамбульському технічному університеті. Найголовніше ж, країна отримала безцінні знання та досвід. Коли буде збудована АЕС Аккую, усе це буде працювати на цивільну енергетику, але будь-що цивільне легко перепрофілювати та почати збагачувати уран із ядерних відходів до “озброєного” рівня у 90% збагачення. Втім, такий процес потребує багато потужних центрифуг та безліч місця для їх розміщення. Приховати таке можливо, подивіться лишень на КНДР.  Росія з 2018 року допомагає Туреччині із будівництвом АЕС Аккую, але вона почне працювати мінімум у 2023-му році. Проте справді довго приховувати ядерну програму від озброєного супутниками світу не вийде. 

Зав’язуючи вузол ще міцніше, РФ також будує для Ірану реактор Бушехр. Пройде деякий час, поки турецька ядерна програма, якщо така з’явиться, реально встане на ноги. Зараз вона серйозно позаду іранської, якій потрібен десь рік. Туркам, можливо, необхідні ще чотири-п’ять років, якщо самостійно, і менше —  із закордонною допомогою. Звати ж цю допомогу Абдул Кадір Хан — творець ядерного арсеналу Пакистану, що пішов далі та продав ядерні секрети та технології Лівії, КНДР та Ірану. Тепер не виключено, що він секретно співпрацює і з Туреччиною. 

Такий хід був би дуже великим ризиком для Ердогана, бо за таких умов Анкара стане першим членом НАТО, який самостійно заволодів ядерною зброєю. Але світова громадськість уже не раз бачила, як чинний президент ризикує майже всім —  і доволі часто виграє. З іншого боку, на Туреччину можуть чекати «санкції з пекла», які США вже пообіцяли. І тут постає питання: чи встоїть підтримка Ердогана в не такій монолітній Туреччині (у порівнянні з Іраном, де санкції лише об’єднали народ навколо духовного лідера). Світ має бути готовим, що амбіції турецького «султана» одного дня можуть стати реальністю. 

Читайте також: Від НАТО до Росії: метаморфози зовнішньої політики Туреччини

Україні при формуванні нашої зовнішньої та регіональної політики варто враховувати можливість подібного розвитку подій. І хоча на сьогодні Туреччина може лише планувати створення ядерної зброї, наша держава має вибудовувати співпрацю з Анкарою виходячи з такої можливості. Турецька Республіка — великий і важливий партнер для України та потужна сила на Чорному морі. Зближення Анкари з РФ — поганий дзвіночок не лише для НАТО, але й насамперед для нас, бо саме Україна може дуже швидко постраждати від мілітаризації Туреччини російським озброєнням та в далекій, проте досяжній перспективі — ядерною зброєю. Утримати фокус уваги на проблемі окупації Російською Федерацією Криму та порушенні Кремлем навігації на морях є важливим завданням для української дипломатії. 

Автор – Анатолій Максимов, Аналітичний центр ADASTRA