Від НАТО до Росії: метаморфози зовнішньої політики Туреччини

Від НАТО до Росії: метаморфози зовнішньої політики Туреччини

На фоні ерозії турецько-європейських відносин та неоднозначної політики Дональда Трампа на Близькому Сході, Туреччина в останні роки все більше схиляється до співпраці з Росією. Потенційний союз між Москвою та Анкарою видається не таким вже й нереальним, якщо розуміти інтереси обох держав. Для Росії порозуміння з Туреччиною є ключовою умовою успішного завершення сирійської кампанії та остаточного формування своєї зони впливу в Леванті. У свою чергу, Анкара зацікавлена в енергетичній та військовій співпраці з РФ. Тож на скільки можливий російсько-турецький союз, і хто, зрештою, від нього виграє найбільше, – відповіді у цій статті.

Історична довідка

Упродовж історії відносини між двома імперіями, м'яко кажучи, не складалися. Росія і Туреччина воювали 12 разів за період 1568—1918 років, тобто в середньому війна між ними спалахувала раз на 25 років.

Спочатку війни велися за Північне Причорномор’я та Північний Кавказ. Із встановленням у цих регіонах російського домінування розпочалася боротьба за Південний Кавказ, право судноплавства в Чорному морі та контроль над Босфором і Дарданеллами. Також джерелом для конфліктів була приналежність двох імперій до різних культурних та релігійних цивілізацій. Війни відбувались за право заступництва Росії над християнами, що проживали на територіях Османської імперії. Після Першої світової війни обидві імперії припинили своє існування, і мир між їх наступниками – СРСР та Турецькою Республікою – запанував аж на сторіччя: у 1920-30-х роках Туреччина Ататюрка була справжнім союзником для Радянського Союзу.  

Після Другої світової війни керівництво СРСР почало висувати претензії щодо територіальної цілісності Турецької Республіки. На Потсдамській конференції 1945 року турецькі міста Карс, Ардвін і Ардаган були проголошені Молотовим «історичними землями СРСР». До цього, у 1921 році, РСФРР добровільно віддала ці території, на яких проживали переважно вірмени та грузини, у володіння Туреччини. Керівництвом Радянського Союзу планувалося переселити 350-400 тис. вірмен із турецької території на територію Вірменської СРР. Вважалося, що на цю подію зверне увагу Захід і не допустить такого нелюдського переселення та сприятиме мирному врегулювання територіального питання. Туреччина натомість захотіла б уникнути санкцій та запобігти погіршенню стосунків із Європою та США, що спонукало б владу до добровільного повернення Республікою етнічних вірменських земель до складу СРСР. Проте Захід сприйняв такі плани радянської влади як спробу загарбання цих територій задля поширення власного впливу на Близький Схід. Коли у 1950 році президентом Туреччини став Махмуд Джеляль Баяр, зближення із капіталістичними державами пришвидшилося з метою стримання потенційної радянської агресії.

Під час Корейської війни 1950-1953рр. Туреччина була однією із 16 держав, що під прапором ООН надавали свою допомогу Південній Кореї. В Анкарі вважали, що така акція буде розцінена США та Європою як готовність до співпраці в обороні Сходу від "червоної загрози", що мала б відкрити для Туреччини перспективу вступу до НАТО.  

З 1947 по 1954 рік військова, технічна й економічна допомога американців для Турецької Республіки сягала 960 млн. дол. Анкара за цей період ввела смертну кару за приналежність до комуністичних партій, а в 1952 році Туреччина стала повноправним членом НАТО.

Першою тріщиною у відносинах країни з Північноатлантичним Альянсом стала турецька окупація Північного Кіпру в 1970-х. Приводом для цього слугував державний переворот, прихід радикалів до влади на Кіпрі та оголошення ймовірної подальшої етнічної чистки турків на острові. Питання Північного Кіпру досі залишається нерозв’язаним, проте ця криза була не останньою між західними державами та Туреччиною: країни опинялися на межі розриву дипломатичних відносин під час війни в Іраку 2003 р., а також під час спроби державного перевороту в Республіці в 2016 р.

Починаючи з 1991 року, відносини з Росією почали покращуватись, особливо після 2003 року, коли прем’єр-міністром Туреччини став Реджеп Таїп Ердоган. У 2010 році було скасовано візовий режим між РФ та Турецькою Республікою.

2015 рік: криза у відносинах між Кремлем та Анкарою

Загрозою для мирного співіснування Росії та Туреччини стали події 2015 року, коли у жовтні Анкара двічі застерігала Москву через вхід літаків РФ у турецький повітряний простір. Керівництво НАТО тоді заявило, що порушення кордону російськими винищувачами не є випадковим.

За кілька днів до інциденту, 20 листопада МЗС Туреччини викликало посла РФ Андрія Карлова, з яким була проведена розмова щодо авіаударів Росії по селах у Сирії. Туреччина зазначила, що дані бомбардування можуть призвести до серйозних наслідків. 19 грудня 2016 року на виставці «Росія очима турків» («Россия глазами путешественника: от Калининграда до Камчатки») в Анкарі Карлова було застрелено на той час офіцером турецької поліції Мевлютом Мертом Алтинташом.

24 листопада 2015 року турецькі ВПС знищили російський бомбардувальник Су-24, який порушив кордон Туреччини. Після того, як Туреччина збила російський військовий літак у 2015 році, дипломатична та політична ситуація почала радикально змінювалась. Росія вдалась до військових та економічних засобів впливу:

·       розгорнувши поблизу кордону з Туреччиною засоби ППО та посиливши присутність свого військового контингенту на території Сирії, Кремль заявив про зміцнення військових сил, розміщення поблизу вод Туреччини крейсеру «Москва» та пригрозив винищувати усі об’єкти, що будуть загрожувати російській авіації;

·       «Ростуризм» рекомендував російським туроператорам тимчасово зупинити реалізацію туристичних послуг, які стосувалися Туреччини;

·       «Росспоживнагляд» розробив список низки виробів легкої промисловості, до яких є має претензії. Як наслідок, на кордоні Туреччини з РФ розпочалися проблеми з товарами турецького виробництва.

Подія призвела до зупинки двосторонніх відносин та змусила сторони інтенсифікувати дипломатичний діалог для врегулювання ситуації.  Не секрет, що глави держав, Володимир Путін та Реджеп Ердоган, відіграють вирішальну роль у зовнішній політиці: саме від їхньої волі залежить політичний курс держав. Двоє авторитарних лідерів, які мають прохолодні стосунки із Заходом та спільну проблему в Сирії,  віднайшли порозуміння, коли президент Туреччини 27 червня 2016 р. надіслав лист, в якому висловив свою зацікавленість у вирішенні ситуації, що склалася після збиття російського бомбардувальника. Це стало відправною точкою у покращенні стосунків, а довершив справу компроміс двох країн щодо Сирії. Туреччина погоджувалася на збереження Асада при владі, а Росія мала відмовитися від підтримки курдів, прагнення незалежності яких так бентежить Анкару.  Далі відновився турецький туристичний напрямок для громадян Росії та нормалізувався товарообіг. З кінця 2016 р. Росія та Туреччина розпочали координацію своїх дій та співпрацю в рамках конфлікту в Сирії. У середині січня 2017 р. були започатковані спільні удари по терористичних угрупуваннях так званої Ісламської Держави.

          Зрозуміло, що особистісний вимір цих відносин робить їх крихкими, оскільки між державами все ще існує мало інституційних зв’язків для підтримки молодого партнерства. Проте поки що відносини набувають усе більшого значення для обох країн, зростає рівень взаємозалежності, що підвищує ціну розриву для обох акторів. Росія та Туреччина знайшли спільні цілі та інтереси. Станом на 2018 рік двосторонній товарообіг склав 25.5 млрд дол. США (у порівнянні з 2017 збільшившись на 18%).

Вимушений альянс – крихкий альянс

Відносини між Анкарою та Вашингтоном завжди були непростими. Вони є  прикладом скоріше вимушеного, ніж добровільного військово-політичного альянсу.

У післявоєнні часи комуністичної загрози президент США Гаррі Трумен завдяки економічній і військовій допомозі намагався запобігти потраплянню Туреччини та Греції під вплив Радянського Союзу. Анкара зі свого боку  шукала альтернативну силу для протистояння ймовірним утискам з боку СРСР. Так сталось, що Захід знайшов у вигляді Туреччини оплот на своїх східних кордонах, а остання отримала західну підтримку та гарантії безпеки.

Але ті часи, коли демократичний світ був взірцем для наслідування уреччиною, вже минули. Тепер вона не збирається ставати частиною західного блоку держав. Зараз Ердоган зміцнює власну одноосібну владу та влаштовує чистки серед опозиціонерів режиму. Глибинне розходження між Туреччиною та Заходом у кінцевому рахунку неодмінно мало б призвести до розколу.

Тріщиною, яка пустила Анкару в дрейф у бік Москви став також інцидент 2010 року – серйозний конфлікт через «Флотилію Свободи»  за участю турецького гуманітарного конвою, який прямував до сектора Гази, та Ізраїлем з іншого боку. Як результат, у сутичці ізраїльтяни вбили 9 осіб та захопили кораблі. Погрози Туреччини силою не мали впливу. Слабкість турецької системи ППО не тільки унеможливлювала морський підхід до Ізраїлю, а ще й відкривала власну територію для удару ВМС противника.

Туреччина просила у США надати їй системи ППО «Patriot». Розуміючи наміри Анкари, Конгрес США відмовив у наданні цієї зброї і наголосив, що за необхідність американці захистять територію Туреччини. Розуміючи, що турецькі війська знаходяться в залежності від натівського устаткування та обладнання, Ердоган починає запускати програми, що стосувалися ВПК (виробництво винищувачів, гвинтокрилів, безпілотників, танків тощо). Усе це раніше закуповувалося на Заході або в Ізраїлі.

Важливою подією, що вплинула на відносини між західними державами та Туреччиною став невдалий військовий переворот в Анкарі 2016 року. Ердогану ця спроба скинення з посади пішла лише на користь: він зміцнив владу президента, ввів у державі військовий стан та ув’язнив дисидентів, включно з людьми, що були пов’язані із США та Ізраїлем.

Через кілька місяців після цієї події відбувся арешт американського пастора Ендрю Бренсона, що проживав у Туреччині. Йому інкримінували пособництво в перевороті та співпрацю з терористичними організаціями. Це змусило Сполучені Штати ввести санкції проти Турецької республіки, які негативно вплинули на економіку останньої. Також Туреччина вимагала видати Фетхуллаха Ґюлена (мислитель та теолог, автор понад 60 книг про іслам). У 1996 році до влади в Республіці прийшов перший прем’єр, який позиціонував себе відкритим ісламістом – Нежметдин Ербакан, якого військові усунули з посади наступного ж року. Армія втрутилася у внутрішні справи через загрозу для світської держави. Після цього звернули увагу на Ґюлена, адже його погляди були близькі до непідходящого міністра. У 1998 р. Ґюлена було звинувачено у замаху на існуючий устрій (у 2006р. з нього були зняті усі обвинувачення). Страх владних структур перед інтелігенцією, яка мала ліберальні погляди, штовхала можновладців на підтримку систематичних гонінь. У тому ж році Ґюлен поїхав на лікування до США, де залишається і досі. Під час спроби військового перевороту в липні 2016, деякими турецькими ЗМІ він був оголошений духовним наставником заколотників, що проживав у Сполучених Штатах і якого Анкара підозрювала в підготовці перевороту. Підтримка американцями курдів у війні в Сирії ще більш негативно позначилась на двосторонніх відносинах США та Туреччини. Водночас, Ердоган постійно зіштовхується з критикою ЄС щодо сфер дотримання прав людини й демократії. Відповіддю на цю критику стають погрози з боку Анкари відкрити кордон для мігрантів, які миттю попрямують до Європи.

Останньою краплею став контракт між Анкарою та Москвою на продаж зенітного комплексу С-400 у 2017 році. Ця подія шокувала держави-члени НАТО, оскільки таким чином російські ракети інтегруються у військову систему країни, що є членом Організації Північноатлантичного договору. Російська розвідка зможе зібрати інформацію про повітряні сили Альянсу та про його систему протиповітряної оборони. Основною небезпекою для Заходу стане можливість Росії вивчити характеристики та навчитись збивати винищувачі-бомбардувальники F-35. Тому США заборонили продаж цього літака до Туреччини.

Дружба з Росією або ні з ким

Одним із факторів поліпшення зв'язків між Москвою та Анкарою стало погіршення відносин між Туреччиною і США. Уся критика, санкції та погрози лише сприяють концентрації уваги Ердогана на Росії.

На цьому тлі Російська Федерація діяла обережно, аби розвивати свої відносини з Туреччиною. Їхнє спільне рішення про створення демілітаризованої зони в Ідлібі разом із стратегічною підтримкою Росії в енергетичній та оборонній галузях роблять Москву вигідним партнером для Анкари. Хоча двосторонній альянс може бути практичним із точки зору торгівлі та інвестицій, він також може створити дилему послаблення зв'язків Туреччини з її традиційними союзниками на Заході.

Час змін

Туреччина переглядає свою зовнішню політику в той час, коли Близький Схід переживає серйозні перетворення. Росія, здається, робить те ж саме. Обидві держави шукають більшого впливу в регіоні. Їхні взаємини, що стосуються Близького Сходу, будуть часом виливатися у співпрацю, а часом — в конкуренцію.

Туреччина й Росія розвивають свої стратегічні відносини, і важливою є швидкість, із якою цей процес відбувається. Турецька зовнішня політика «султанату» Ердогана трансформується – найкраще це можна прослідкувати на прикладі еволюції його зв'язків із Російською Федерацією. Темпи зростання інтенсивності політичних, комерційних і військових відносин збільшилися. Тут згадаємо і купівлю Туреччиною російської системи протиракетної оборони С-400, і церемонію початку будівництва АЕС «Аккую» спільно з Росією, і «Турецький потік», і кооперацію в Сирії.

«Аккую» стане першою в Туреччині атомною електростанцією. Вона є фундаментом для довгострокової співпраці між Турецькою республікою і Російською Федерацією на енергетичній арені. Проєкт «TurkStream» також є показником поглиблення двосторонніх відносин.

Ще рано говорити про повноцінний альянс Туреччини з Росією та злиття інтересів двох сторін. Правдивим є  те, що Туреччина знаходиться в напружених стосунках із Заходом та відходить від нього, проте ще зарано стверджувати, що в Анкарі готові до здійснення більш рішучих кроків назустріч Москві. Захід повинен мати на увазі, що геополітичні прагнення двох країн значною мірою несумісні й що співпраця сьогодні не передбачає співпраці завтра.

Певна форма взаємодії між Росією та Туреччиною була майже неминучою, враховуючи військову участь РФ у сирійській громадянській війні та її рішучість щодо утримання президента Башара аль-Асада при владі. Якщо Російська Федерація позиціонує себе як противника Заходу, то Турецька Республіка не готова палити всі мости з НАТО та нашвидкуруч будувати їх з орієнтацією на Схід та Росію. Підтвердженням цьому є відповідь Анкари на питання Майка Пенса, який завуальовано пропонував туркам визначитись: «вони з НАТО чи з Росією?». Суть полягає в тому, що Республіка хоче бути незалежною та мати партнерами навіть країни, що ворогують між собою. Хоча Туреччина й Росія, імовірно, продовжуватимуть співпрацювати, у Заходу буде багато можливостей, щоб використовувати розбіжності між двома країнами.

Зараз Турецькій Республіці як ніколи необхідно позитивно й збалансовано зміцнювати свої позиції на міжнародній арені, диверсифікувати двосторонні відносини з іншими державами. Туреччина союзом з Росією лише обтяжить себе і звузить можливості для маневру. Усі короткострокові перемоги на дистанції, які гарантує цей союз, будуть вести до програшу у довшому часовому проміжку. Але варто зазначити, що на даному етапі зв’язок Анкари з Москвою дає багато плюсів і перегляд свого вектору Туреччина зробить тоді, коли ресурсу цього партнерства буде бракувати для відстоювання власних інтересів.

Автор – Петр Марков, «Ad Astra»