Нова зовнішня політика Туреччини: передумови, особливості та уроки для України

На обрії з’являються міріади будинків. Вони пофарбовані в традиційні для Туреччини рожевий і бірюзовий кольори. Над кожною мечеттю велично стоять по два мінарети, як і передбачає турецька традиція зведення релігійних будівель. За зовнішніми ознаками можна було б зробити висновок, що ця місцевість є класичною турецькою провінцією. Втім, насправді вона розташована дуже далеко від кордонів Туреччини. Це контрольована Пакистаном частина Кашміру, гірського регіону на північному заході субконтиненту Індостан, право на який декларують як Нью-Делі, так й Ісламабад. Саме такою змальовує цю територію німецький журналіст пакистанського походження Хаснаїм Казім у своїй книзі «Ердоган і кінець демократії на Босфорі». Схожість на Туреччину пояснюється тим, що після руйнівного землетрусу 2005 року в Кашмірі саме ця країна виділила значні кошти на відновлення зруйнованих міст і саме турецькі підприємства брали участь у подоланні наслідків природної катастрофи.

Реджеп Таїп Ердоган

Цей епізод дуже яскраво демонструє нове бачення Туреччиною своєї ролі у світі та нове усвідомлення пріоритетів у зовнішній політиці. Економічний бум 2000-х років, що якраз прийшовся на початок правління Партії справедливості і розвитку (AKP), очолюваної теперішнім президентом Реджепом Таїпом Ердоганом, значно підвищив рівень життя населення. Не варто недооцінювати й роль реформ у сфері фінансової системи в 2004-2005 роках вже за прем’єрства Ердогана, які допомогли подолати гіперінфляцію. Економічний успіх супроводжувався посиленням геополітичної ваги, чому сприяло унікальне розташування країни між Балканами, Кавказом і Близьким Сходом.

Вас може зацікавити: Канал «Стамбул»: фінт в обхід «Монтре» чи банальна економічна вигода?

Зовнішній курс тоді ще прем’єра Ердогана визначався доктриною «стратегічної глибини», розробленою його зовнішньополітичним радником, згодом прем’єр-міністром і міністром закордонних справ Ахмедом Давутоглу. Останній протягом майже 15 років був вірним соратником Ердогана, проте після референдуму 2016 року про перехід до президентської форми правління перейшов в опозицію до нього, створивши в 2019 році свою партію «Майбутнє». Основа доктрини «стратегічної глибини» полягає в поверненні  до «історичного коріння», визнанні глибоких культурних та економічних зв’язків із країнами Близького Сходу та мусульманського світу в цілому. У чому ж унікальність цього курсу та які його історичні передумови?

Складна історія як причина постійного пошуку самоідентифікації

Вперше Османська імперія прогриміла на всю Європу, захопивши в 1453 році Константинополь – столицю Візантійської імперії, що проіснувала близько тисячі років. Наступні століття стали золотим віком Османської Порти. Європейці цілком серйозно остерігалися можливості стрімкого просування мусульманської імперії на захід у християнський світ. Особливо ця загроза стала актуальною після битви при Могачі 1526 року, коли османська армія повністю розгромила угорське військо та захопила більшу частину Угорщини. Лише укріплений Відень, на захист якого у 1529 та 1683 роках було кинуто військову потугу Священної Римської імперії, дозволив стримати султанські амбіції.

Битва при Могачі

Втім, попри колишню силу, з XVIII століття починається поступовий занепад Османської імперії. Залишившись здебільшого осторонь технічного прогресу через свою консервативність, вона вже була не здатна конкурувати на рівних з провідними європейськими державами. Це яскраво демонструють російсько-турецькі війни 1768-1774, 1787-1791 рр. У наступному столітті відставання Османської імперії від інших держав поглиблюється. Отже, до буремного XX століття імперія підходить у дуже послабленому стані.

Спроба молодотурецької революції 1908 року, що мала на меті запровадити Конституцію та дозволити створення політичних партій, після короткого періоду змін була придушена. Не визнаючи об’єктивної реальності, амбітна османська еліта марила поверненням колишньої слави, реваншу над Російською імперією. Подібна невідповідність бажань можливостям призводить до участі в Першій світовій війні на боці Німеччині. Ця кампанія завершується справжньою катастрофою. Країна майже повністю окупована Антантою і за Севрським мирним договором зазнає настільки великих територіальних втрат, що турецький уряд перестає контролювати навіть вихід до Середземного моря, залишаючись лише з порівняно невеликою територією на півночі та в центрі Малої Азії зі столицею в Анкарі. Складно навіть уявити розмір національної травми, пов’язаної із таким жорстким розділом. Його можна хіба що порівняти з глибокою національною образою німців внаслідок наджорстких умов Версальського договору, що в 1930-х роках привела до влади нацистів.

Вам може сподобатися: Стратегічна культура Туреччини: забуття і відродження

Ця загальнонаціональна травма одразу ж викликає опір окупантам. Його очолює Мустафа Кемаль Ататюрк, якому вдається за декілька років об’єднати країну під своїм контролем і в 1923 році підписати новий мирний договір у Лозанні, згідно з яким і були сформовані сучасні кордони Туреччини. Мустафа Кемаль зумів докорінно змінити країну. Він заклав основи світськості турецької держави, наказав реципіювати (перейняти) правові кодекси європейських країн, зокрема Швейцарії, проголосив курс на зближення з європейською цивілізацією. Попри дещо авторитарний стиль правління, Ататюрк настільки змінює країну за 15 років та наближує її до Європи, що й сьогодні в кримінальному кодексі Турецької Республіки окремо передбачене покарання за «наругу над спадком Ататюрка». Саме тоді було закладено вектор руху Туреччини до «психологічної Європи», як писав український класик Микола Хвильовий. Звичайно, у міжвоєнний період ще не йшлося про жодну військово-політичну інтеграцію, проте Ататюрк дійсно зробив дуже багато, щоб турецьке суспільство усвідомило себе частиною Європи.

Мустафа Кемаль Ататюрк

Залишившись нейтральною в часи Другої світової війни, Туреччина першою отримала фінансову допомогу від США в рамках антикомуністичної доктрини Трумена, а вже 1952 року офіційно вступила до Північноатлантичного альянсу, повноправним членом якого вона й досі є. Протягом Холодної війни в Туреччині відбулися три військових перевороти (1960, 1971, 1980), кожен з яких був організований військовою елітою з метою зберегти недоторканність кемалістських постулатів секуляризації суспільства. 1983 року прем’єр-міністром став Тургут Озал, який стабілізував країну після періоду путчів, очоливши демократизаційні процеси всередині держави. У зовнішній політиці Озал продовжував послідовний курс на інтеграцію Туреччини з Європою, у 1987 році навіть подав заявку на повноцінне членство в ЄС, яка була відхилена. Врешті-решт, реформи Озала заклали основи сьогоднішньої стабільності Туреччини; певним їхнім підсумком можна вважати визнання Європейською комісією Туреччини кандидатом в члени Європейського Союзу в 1999 році.

Читайте також: Від НАТО до Росії: метаморфози зовнішньої політики Туреччини

Таким чином, ще з часів реформ Ататюрка Туреччина стала активно європеїзуватися та скорочувати відставання від провідних західних держав. Втім, не можна сказати, що цей процес проходив гладко. Завжди відчувався спротив реформам, особливо секуляризації. Саме цей спротив призвів до трьох військових переворотів під час Холодної війни. Таким чином, положення на перетині різних культур та складна історія обумовлюють вагання турецької нації щодо її самоусвідомлення та моделі розвитку.

Доктрина «стратегічної глибини» як основа активізації Туреччини на зовнішній арені

Саме така, амбітна та прозахідна, Туреччина була на початку правління Ердогана. Новий прем’єр-міністр продовжував ринкові реформи своїх попередників, які перетворили державу на потужного гравця одразу в декількох регіонах. Для переведення цієї потужності в реальний вплив на події у світі, Ердоган та його радник із зовнішньої політики Давутоглу, як вже було зазначено, розробили доктрину «стратегічної  глибини». На початковому етапі в основі цієї концепції лежала так звана політика «нульових проблем», що наголошувала на зацікавленості Туреччини в розвитку взаємовигідних відносин з усіма державами світу та неконфліктності Анкари. Утім, згодом Туреччина відійшла від цієї політики, адже усвідомила необхідність агресивно та непоступливо захищати власні інтереси.

Що ж означає «повернення до історичного коріння», яке стало одним із ключових пунктів доктрини «стратегічної глибини»? Згідно з цим принципом, Туреччина мала визнати свою культурну та ментальну спорідненість з країнами мусульманського світу та трансформувати ці історичні зв’язки у вигідне для країни партнерство. Саме тому Анкара почала звертати величезну увагу на країни Близького Сходу та Африки, активно інвестуючи та налагоджуючи різноманітні контакти. Яскравим прикладом такої політики є відносини Туреччини з Пакистаном. Вже згаданий Хаснаїм Казім у своїй книзі описує, як співробітниця турецького посольства в Пакистані розповідала йому про надзвичайну зайнятість і велику кількість роботи під час поїздки Ердогана з «половиною кабінету міністрів» до Ісламабада в 2012 році. Подібні візити дуже яскраво демонструють серйозність намірів та різноманітність контактів між Туреччиною та країнами ісламського світу.

Детальніше про це читайте в матеріалі: Три вектори зовнішньої політики Туреччини в Африці

До речі, в рамках політики «нульових проблем» з країнами регіону для Ердогана завжди було важливе його сприйняття «арабською вулицею», тобто населенням країн регіону. Крістофер Філліпс, автор книги «Битва за Сирію», пише, що надзвичайно популярні турецькі серіали, перекладені арабською мовою, стали потужним інструментом «м’якої сили» (soft power) Туреччини у державах Близького Сходу. Це яскравий приклад того, як культурна дипломатія може сприяти поліпшенню іміджу країни за кордоном, і це гарний зразок для наслідування Україною. Саме занепокоєння щодо збереження свого іміджу на «арабській вулиці» обумовило розрив Ердогана з Башаром Асадом, сирійським диктатором, із яким турецький керманич раніше чудово знаходив спільну мову.

Зокрема, 2009 року між Туреччиною та Сирією було підписано близько 50 угод у різних царинах, а наступного року товарообіг між країнами становив 1 млрд доларів. Втім, жахливі звірства бійців армії Асада та парамілітарних утворень, які сирійські спецслужби організовували для протистояння протестам Арабської весни 2011 року, настільки сколихнули свідомість всього ісламського світу, що Ердоган просто не міг підтримати Асада – інакше він би втратив так старанно створюваний ним позитивний імідж серед населення арабських країн.

Також важливо зазначити, що на турецьку політику щодо Сирії та Іраку сильно впливає курдське питання. Турецький істеблішмент дуже сильно побоюється набуття будь-якого самостійного статусу сирійськими та іракськими курдами, адже це, мовляв, спровокує посилення сепаратизму на південному сході Туреччини, населеному курдською меншиною. До речі, курди, що складають щонайменше 15 % населення Туреччини, є найбільшим народом у світі, що немає власної державності.

Територія Туреччини, населена переважно курдською меншиною

Отже, розрив з Асадом був викликаний цілою низкою безпекових і репутаційних міркувань. Утім, події Арабської весни стали унікальними ще й тому, що вони позначили відхід турецького керівництва від політики «нульових проблем». Відмова від цього курсу здається цілком логічною: Туреччина зміцніла настільки, що тепер була готова не просто шукати компромісу, а агресивно відстоювати власні інтереси. Можливо, цей відхід можна обґрунтувати й причиною дещо іншого роду: Ердоган, сконцентрувавши владу всередині Туреччини у своїх руках, у цілому перейшов до більш агресивної політики як у внутрішній політиці, так і в зовнішній.

Яскравий приклад відмови турецького керівництва від політики «нульових проблем» - допомога Катару в гібридному протистоянні з Саудівською Аравією та Об’єднаними Арабськими Еміратами. Маленький, але надзвичайно багатий покладами природного газу емірат є вірним союзником Ердогана. Ця співпраця дійсно взаємовигідна: катарська монархія створила ледь не найвідоміше арабське ЗМІ «Al Jazeera», яке є потужним інструментом політичного впливу, що, зокрема, проявилося під час подій Арабської весни 2011 року. Окрім того, останнім часом катарські спецслужби здобувають цінний досвід інформаційної боротьби в протистоянні з Саудівською Аравією та Об’єднаними Арабськими Еміратами, що також може зацікавити турецьких партнерів. Туреччина виступила на боці Дохи в розпал дипломатичної кризи 2017 року між Катаром та сусідніми монархіями Перської затоки, які звинуватили Доху у фінансуванні тероризму. Парламент Туреччини ухвалив рішення про розміщення турецьких військових на території Катару, а в перші місяці економічної блокади Саудівською Аравією турецькі літаки терміновими рейсами забезпечили Катар товарами першої необхідності.

Дізнавайтеся більше за посиланням: Катар у боротьбі за регіональне лідерство

Відмова від політики «нульових проблем» чітко простежується й в участі Туреччини в лівійському конфлікті, адже втручання Анкари в цю кризу призводить до прямої конфронтації з Єгиптом, Об’єднаними Арабськими Еміратами та Саудівською Аравією. Туреччина активно підтримує Уряд національної згоди, що базується в Триполі, навіть розмістивши на підконтрольній йому території кадрових військовослужбовців турецької армії. Ердоган використовує дружні відносини з визнаним ООН лівійським урядом для збереження за Туреччиною статусу головного енергетичного хабу регіону, якому загрожують плани Ізраїлю, Кіпру та Греції прокласти дном Середземного моря газопровід «Eastmed», через який хочуть постачати кіпрський та ізраїльський газ до Південної Європи.

Саме з метою завадити цим планам у листопаді 2019 року на зустрічі в Анкарі Ердоган та голова Уряду національної згоди Лівії Аль-Сарадж підписали угоду про поділ виключних економічних зон в Середземному морі таким чином, що тепер без згоди Туреччини будівництво газопроводу неможливе. Втім, засудження Європейського Союзу та незалученість до переговорів ані Греції, ані Кіпру поставили під серйозний сумнів легітимність цієї угоди.

Детальніше про угоду: Лівія та Туреччина: новий союз, що змінить Східне Середземномор’я

Порушивши питання Кіпру, не можу не згадати про заморожений конфлікт, що триває на острові вже майже 50 років. Створена в 1960 році, Республіка Кіпр постійно страждала від етнічних конфліктів між грецькою більшістю та турецькою меншістю. У 1974 році на острові відбувся військовий переворот, після якого до влади прийшов прогрецьки налаштований Нікос Сампсон. Туреччина на це відреагувала вторгненням на острів. Закріпившись на півночі Кіпру, турецькі війська перебувають там і понині. Створена «Турецька Республіка Північного Кіпру» не визнана жодною країною, окрім самої Туреччини.

Варто відмітити, що в 2004 році за ініціативою генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй Кофі Аннана було проголошено план об’єднання Кіпру, який Реджеп Таїп Ердоган активно підтримував. Утім, цю ініціативу було відкинуто на референдумі саме греками-кіпріотами, адже він залишав Анкарі вагомі інструменти впливу на об’єднану державу. Україні варто враховувати цей досвід, адже в основі мотивації Республіки Кіпр відмовитися від миру та об’єднання на невигідних для неї умовах лежав дуже далекоглядний і прагматичний розрахунок, актуальний і для нашої держави в контексті реінтеграції Донбасу.

Острів залишається розділеним на Республіку Кіпр (південь) і «Турецьку Республіку Північного Кіпру» (північ)

Повертаючись до арабського питання, можемо підсумувати, що посилення впливу Туреччини в країнах Магрибу та Близького Сходу є невід’ємною складовою доктрини «стратегічної глибини». Як було зазначено, релігійна та культурна спільність відіграє далеко не останню роль в ідеологічному обґрунтуванні цієї політики. Очевидно, що такий вплив релігійних міркувань на державну політику значно відходить від ататюркізму, із його підкресленою відокремленістю держави від релігії. Можна констатувати, що подібне збільшення ролі ісламу в суспільному житті є характерним для правління Ердогана, а консервативні цінності отримали в країні нове дихання.

Читайте також: Ая-Софія та ісламізація Туреччини: як Ердоган змінює державу Ататюрка

Отже, ми бачимо відхід від ідей Ататюрка – ідей, за наругу над якими в Туреччині досі зберігається кримінальне покарання. Втім, сьогодні це вже інша країна, яка під керівництвом Ердогана повертається до значно більш окреслених релігією поглядів на розбудову держави. Насправді процеси ісламізації суспільства мають дуже цікаве пояснення, яке блискуче сформулювала німецька дослідниця турецького походження Гюлістан Гюрбей: внаслідок економічного зростання останніх десятиліть у Туреччині, у таких містах, як-от: Кайсері, Денізлі, Мараш, Газіантеп, Малатья – сформувався досить впливовий анатолійський середній клас, який є набагато більш консервативним і релігійним, ніж традиційні еліти Стамбула та Анкари. Вагоміша суспільна роль цього прошарку населення пояснює значні зміни в реалізації державної політики.

Втім, чи означає турецький курс на розвиток відносин з ісламським світом відмову від традиційно близьких відносин із Заходом? Зовсім ні. Попри часами дуже агресивну риторику, Туреччина продовжує розглядати відносини з США та членство в НАТО як довгострокові гарантії безпеки. Звичайно, у кожному кроці Ердоган прагне наголосити на своїй абсолютній незалежності від Вашингтона: чого вартує лише епопея з купівлею Туреччиною, попри всі заперечення США, російських зенітно-ракетних комплексів С-400. Втім, глобально Туреччина залишається важливим членом НАТО, маючи одну з найбільших і найсучасніших армій у світі. Украй маловірогідно, що в найближчі роки Анкара розглядатиме вихід з Північноатлантичного альянсу.

Вам варто знати: Оповідь про «смерть мозку НАТО»: до чого тут Туреччина?

Політика пантюркізму – ще один стовп зовнішньої політики Анкари

Врешті-решт, іншим надзвичайно важливим аспектом доктрини «стратегічної глибини» є політика пантюркізму, тобто активного розвитку відносин Туреччини з іншими тюркськими народами. Якщо брати до уваги інші тюркські держави, то перш за все це стосується Азербайджану та Туркменістану, з якими Туреччина підтримує дуже тісні відносини. Норвезька журналістка Еріка Фатланд, яка здійснила подорож країнами Центральної Азії та виклала свої враження в книзі «Сов’єтистан», неодноразово згадує про неабияку залученість Туреччини в життя Туркменістану, однієї з найізольованіших країн світу.

По-перше, «Turkish Airways» є однією з небагатьох авіакомпаній, які здійснюють рейси в Ашгабад. Еріка Фатланд летіла туди саме рейсом з Анкари. По-друге, літак, яким вона дісталася Туркменістану, був переповнений туркменськими «заробітчанами», які ледь не щотижня літають до Туреччини, щоб заробляти на продажі дешевих туркменських товарів. Прибувши до Ашгабада, журналістка пише про те, що майже всі поверхні в місті покриті дорогим білим мармуром, а основні будівлі побудовані за проєктами французьких і турецьких підприємств. Отже, наочно бачимо, що Туреччина приділяє особливу увагу розвиткові відносини з тюркськими країнами.

Вид на Ашгабад з Арки нейтралітету

Не можна не згадати й про близький Україні кейс – підтримку Туреччиною кримських татар, що найбільше постраждали від анексії та окупації Росією Кримського півострова. Туреччина в рамках своєї політики пантюркізму активно підтримує кримських татар. Зокрема, під час зустрічі Володимира Зеленського та Реджепа Таїпа Ердогана було обіцяно, що турецька сторона допоможе з будівництвом містечка для кримчан-переселенців у Херсонській області. Окрім того, важливо відмітити військово-технічне співробітництво Києва та Анкари. Зокрема, Петро Порошенко домовився з турецьким президентом про купівлю та спільне виробництво новітніх ударних безпілотних літальних апаратів «Bayraktar TB2». Отже, з огляду на виняткову роль Туреччини в питанні деокупації Криму та в підтриманні балансу сил у Чорному морі, співробітництво в багатьох галузях з Турецькою Республікою має бути абсолютним пріоритетом для України в контексті її зовнішньої політики.

Вам варто знати: Чорне море – арена протистояння НАТО і РФ?

Новітній турецький БПЛА «Bayraktar TB2»

Природний наслідок об’єктивних процесів

Отже, можна підсумувати, що доктрина «стратегічної глибини» не повністю змінила зовнішньополітичний курс Туреччини, проте по-іншому розставила акценти та активізувала нові напрямки діяльності. Особливість цієї доктрини полягає в тому, що вона стала органічним наслідком як зростання геополітичної ваги Туреччини у світі, так і тектонічних зсувів у внутрішній структурі турецького суспільства. Більше того, разом із розвитком держави розвивалася і доктрина «стратегічної глибини»: якщо в 2000-х роках її невід’ємною частиною була політика «нульових проблем», то після 2010 року Анкара вже не цурається активного відстоювання своєї позиції, навіть якщо це може призвести то погіршення відносин з іншими державами. Отже, досвід Туреччини багато в чому є показовим і наочним для України, особливо в царині культурної дипломатії та просування іміджу країни за кордоном, виходу на нові напрямки діяльності зовнішньополітичного відомства, а також захисту власних національних інтересів.

Глибинна трансформація моделі розвитку держави, що відбулася в останні два десятиліття, стала наслідком пошуку самоідентифікації турецького суспільства. Ердоган – перший лідер, який зумів успішно, хоча й не декларуючи цього вголос, відмовитися від постулатів Ататюрка про побудову європейської та світської держави. Залишається лише сподіватися, що в пошуках самої себе турецька нація не втратить цінностей гуманізму, поваги до прав людини та демократії.

Автор – Ерік Кучеренко, спеціаліст із Машріку та Магрибу Аналітичного центру ADASTRA