PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


Катар у боротьбі за регіональне лідерство

Катар у боротьбі за регіональне лідерство

Хоча у 2020 р. Катар, імовірно, сприймається передусім як доволі успішна держава з одним із найвищих показників ВВП на душу населення, всього чотири десятиліття тому 20-томне видання «Країни та народи» 1979 р. надавало йому наступну характеристику: «маленьке, ще донедавна бідне арабське князівство». Коротке словосполучення надзвичайно влучно описує репутацію Катару другої половини минулого століття.

Водночас слід віддати належне рішучим діям тодішнього катарського уряду, адже наведена фраза має продовження: «… яке почало в 70-х рр. відносно швидко розвивати свою економіку й культуру». Проте виникає запитання: наскільки швидкими темпами повинен розвивати свою економіку та культуру маленький арабський емірат, щоб бути здатним претендувати на політичну першість не лише серед держав-сусідів, а й на всьому Близькому Сході? І чи це насправді можливо для країни площею із Закарпатську область та населенням, меншим, ніж популяція Києва? У цій статті ми розглянемо низку внутрішньо- та зовнішньополітичних факторів, які впливають на могутність емірату, щоб зрозуміти, чи справді Катар може стати лідером Близького Сходу.

І почнемо, звичайно ж, з історії

XVIII ст. можна обґрунтовано вважати часом початку, власне, саме катарської історії, оскільки саме в цей період на півострові Катар виникло невелике князівство на чолі з шейхською династією Аль Тані (досі керівна сім’я), яка у наступному столітті об’єднала весь півострів. Приблизно в той же час навколо формуються й інші подібні князівства: зокрема, на сусідніх островах до влади прийшла династія Аль Халіфа, яка донині очолює Королівство Бахрейн. Безперечно, поява та посилення нових країн не могли не спричинити загострення відносин між племенами-сусідами. Так і сталося: з XIX ст. між аль Тані з Катару та аль-Халіфа з Бахрейну почалася боротьба за лідерство, чим скористалися зовнішні сили.

Зокрема, у 1868 р. між Великою Британією та Катаром було підписано договір, який різними джерелами трактується кардинально протилежно. Думки різняться аж настільки, що, у той час як одні його вважають нав’язаним нерівноправним псевдосоюзницьким договором, інші сторони розглядають його як такий, що закріпив визнання Британією незалежності емірату від Бахрейну та навіть поклав на неї зобов’язання захищати півострів від країн-сусідів. Фактично ж договір дійсно був першою міжнародною угодою, яка встановлювала відносини новоствореної держави із впливовим світовим гравцем і відповідно означав визнання нею суверенітету тодішнього еміра – шейха Мухаммада бін Тані – над територією півострова. Хоча за умовами договору британська сторона отримувала значні повноваження щодо впливу на зовнішню політику емірату, водночас покладаючи на себе обов’язок захищати його від зовнішніх загроз.

У цей же період Османська імперія розширювала свої володіння на Аравійському півострові і, розуміючи стратегічне значення розташування Катару, прагнула взяти територію півострова під свій контроль – у 1870-х рр. Катар вимушений був прийняти османський суверенітет. У 1878 р. відбулася важлива подія: до влади прийшов Джасім бін Мухаммад Аль Тані – саме його сучасна катарська історіографія вважає засновником емірату. До того ж із цією датою пов’язаний цікавий хід катарського уряду. У 2007 році Національний день Катару було перенесено з 3 вересня (на честь здобуття незалежності від Великої Британії у 1971 р.)  на 18 грудня (на честь початку правління еміра Джасіма бін Мухаммада в 1878 р.) – це ніщо інше, як намагання «подовжити» історію незалежності емірату на майже століття, хоча насправді самостійність катарських правителів у той час була тільки частковою.

Контроль османів над Катаром зберігався аж до Першої світової війни; до того ж часу в Досі знаходився й турецький гарнізон. У 1914 р. на основі англо-османського договору формально була визнана незалежність Катару, однак уже в 1916 р. еміру довелося підписати черговий договір про протекторат з новим-старим союзником – Великою Британією. Представник родини аль Тані визнавався правителем Катару, фіксувалися домовленості про захист Британією території Катару від нападів з моря та слідкування за невтручанням зовнішніх сил у внутрішні справи емірату.

У 1930-х рр. в Катарі була виявлена нафта, що не могло не пожвавити зацікавленість Британії в посиленні влади над півостровом. Так, у 1934 р. було підписано нову британсько-катарську угоду, за якою Лондон, фактично, брав Катар під безпосереднє управління. Право розробки нафтових ресурсів емірату отримувала на умовах концесії Англо-іранська нафтова компанія, попередниця British Petroleum Company. Крім цього, було узгоджено призначення британського політичного резидента – у тогочасній Британській імперії така посада передбачала виконання функцій своєрідного політичного агента, відповідального за зв’язки з місцевою владою, або, іншими словами, зв’язківця, який повинен був доносити політичну волю офіційного Лондона до глави території, що перебуває під британським протекторатом.

Якщо ж перенестися вже до часу здобуття незалежності, то не можна оминути наступний факт: Велика Британія пропонувала створення арабської федерації, яка б охопила 9 підконтрольних Лондону еміратів: 7 еміратів Договірного Оману (сучасних ОАЕ), а також Катар та Бахрейн. Ймовірно, британський уряд розраховував, що у такий спосіб буде простіше зберегти свій вплив над субрегіоном. Утім, на той момент розбіжності між Бахрейном та Катаром були занадто сильними, тож країни не дійшли згоди щодо входження до складу однієї держави, а отже, не стали складовою Об’єднаних Арабських Еміратів. І все ж, з 1966 по 1973 р. навіть існувала спільна валюта катарсько-дубайський реал.

Формат статті не дозволяє детально висвітлити історію катарської державності, однак, узагальнюючи процеси, що відбувалися на півострові Катар протягом попередніх кількох сотень років, можемо зробити чіткий висновок, що апелювання до історії з метою обґрунтування сучасних претензій на субрегіональне лідерство майже однозначно зіграє не на користь емірату. Так, територія Катару загалом протягом століть була відносно успішною, проте катарські міста ніколи не мали статусу столиць великих імперій і не були ключовими науковими, політичними чи культурними осередками (хоча й були важливими морськими портами). Сам же півострів ніколи не був ядром великих держав, хоча часто й мав статус відносно розвиненої периферії (в складі держав Селевкідів, Сасанідів, Арабського, Омейядського, Абассидського халіфатів, Османської імперії тощо). Відповідно, сучасне становище країни з погляду її історії є швидше «політичним дивом», ніж передбачуваним результатом.

Катар на мапі Близького Сходу.

Катар на мапі Близького Сходу.

Зовнішня політика після здобуття незалежності в 1971 р.

Катар – Саудівська Аравія. Протягом тривалого часу саме в тіні Ер-Ріяда перебувала зовнішня політика Дохи – Катар слідував курсу, встановленому Королівством Саудівською Аравією (КСА) та в цілому підтримував ідеї субрегіональної інтеграції. Так, наприклад, у 1981 р. обидві країни стали співзасновницями Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ), 4 стаття статуту якої містить положення про необхідність поглиблення взаємозв’язків і посилення відносин між державами-членами та заохочення співробітництва між їхніми громадянами. Слід урахувати, що відносно низька інтенсивність зовнішньої політики емірату пов’язана ще й з тим, що тривалий час сам Катар, усвідомлюючи невелику чисельність свого населення та відповідні потенційні загрози, не надто прагнув наголошувати на своїй значимості, а тому на міжнародній арені його діяльність зводилася до надання гуманітарної допомоги та позиціонуванням себе як посередника для вирішення низки конфліктів – зокрема, в Афганістані, Ефіопії, Ємені, Ізраїлі та Палестині, Іраку, Лівані та Судані.

Одним з перших суттєвих самостійних політичних рішень емірату було встановлення дипломатичних відносин з Радянським Союзом у 1988 р. – до цього моменту Катар підтримував позицію Саудівської Аравії, яка розірвала відносини з СРСР у 1938 р. і відновила їх лише у 1992 році (вже з Росією). Враховуючи обставини розриву радянсько-саудівських відносин, таке рішення Катару дійсно можемо вважати рішучим.

Новий вимір катарсько-саудівських відносин постав протягом часу правління попереднього еміра Катару, Хамада бін Халіфи Аль Тані, який прийшов до влади в 1995 р. Важливо розуміти, що в той час перетнулися декілька чинників: по-перше, розвиток катарської газової промисловості суттєво нарощував економічну потугу країни, по-друге, особисті якості нового еміра та його прагнення вийти з другорядного становища васала саудівського короля. Зрештою, досвід окупації Кувейту сильним сусідом (Іраком) змушував Катар замислюватися про гарантування свого суверенітету. Це все призвело до того, що емірат, хоча ще й не претендував на субрегіональне лідерство, почав шукати способи для виходу з тіні КСА.

Суттєвою особливістю Хамада бін Халіфа було те, що він не успадкував емірство, а отримав його силою в результаті безкровного перевороту, усунувши від влади свого батька Халіфу бін Хамада. Відповідно, частина катарської політичної еліти й, зокрема, колишній емір, який вважав себе чинним правителем держави, у лютому 1996 р. спробували здійснити «зворотній» переворот. У контексті саудівсько-катарських відносин це важливо насамперед тому, що періодично Катар піднімає питання причетності Саудівської Аравії до перевороту. З останнього: навесні 2018 р. Аль-Джазіра (катарське державне медіа) опублікувала серію документальних фільмів, які містили чіткі тези про причетність саудівських та еміратських високопосадовців (включно з міністром оборони КСА) до організації невдалої спроби перевороту.

Читайте також: Пропаганда нового покоління: як Катар використовує найвідоміше арабське медіа у власних цілях

Якраз того року, у листопаді 1996 р., було засновано один із найуспішніших проєктів держави – компанію Аль-Джазіра, одним із перших вагомих досягнень якої було висвітлення подій воєнної операції «Пустельна лисиця» – бомбардування території Іраку силами Сполучених Штатів та Великої Британії у 1998 р. Оскільки Аль-Джазіра одна з небагатьох транслювала унікальні важкодоступні події, це дало їй можливість вийти за межі арабомовної аудиторії і стати фактично впливовим світовим мовником. Безперечно, мережа представництв та чималий штат працівників (тоді – близько 500 осіб) не міг не турбувати сусідні країни – у першу чергу, Саудівську Аравію, яка на той час ще не мала достатньо потужного власного мовника-конкурента (канал Al Arabiya розпочав роботу лише у 2003 р.).

Саме питання висвітлення Аль-Джазірою специфічних тем є однією з формальних причин розриву дипломатичних відносин між державами, причому стосується це не лише червня 2017 р., адже це був не єдиний подібний випадок. Так, з 2002 по 2008 р. Саудівська Аравія не підтримувала відносин з Катаром і не мала посла в Досі – офіційною причиною розриву були негативні коментарі стосовно членів саудівської королівської сім’ї в етері Аль-Джазіри.

Імовірно, керівництво Саудівської Аравії просто морально не було готовим до серйозної конкуренції зі сторони Катару, тож саудівська сторона не бачила іншого варіанту, як спробувати ізолювати емірат, розірвавши з ним відносини. Утім, саме на цей час припали рекордні показники зростання економіки Катару, збільшувався його політичний вплив. Відновлення відносин у 2008 р. може сприйматися як своєрідне свідчення визнання (чи точніше, усвідомлення) Саудівською Аравією Катару як незалежної країни.

Кульмінацією катарського політичного «камінг-ауту» стала так звана Арабська весна. До цього моменту Катар хоч і нарощував потужність, проте все-таки не мав можливості реально протистояти саудівському субрегіональному впливу: влада більшості країн була тією чи іншою мірою просаудівською. Коли ж унаслідок народних виступів верхівка таких країн була скинута, Катар не впустив шансу скористатися становищем, надаючи інформаційну (в тому числі, через Аль-Джазіру), фінансову, політичну та навіть військову підтримку антиурядовим рухам, тим самим розраховуючи на прихід до влади дружніх до емірату урядів. Для Саудівської Аравії це мало очевидні загрози, тож 2011-2013 рр. стали часом безперервної проксі-війни між сусідами: щойно десь у регіоні відкривався вакуум влади, обидві країни намагалися його заповнити.

Так, одним з вагомих майданчиків для саудівсько-катарської конкуренції став Єгипет, де Катар чітко підтримував релігійно-політичну групу Братів-мусульман, чий кандидат, Мухаммад Мурсі, переміг на президентських виборах 2012 р. Однак правління не тривало довго, оскільки вже наступного року єгипетські військові за підтримки, зокрема Саудівської Аравії, усунули Мурсі від влади та сприяли перемозі умовно просаудівського Абдель Фаттаха Ас-Сісі. Подібне протистояння відбувалося в Тунісі (під час Арабської весни президент Тунісу Зін аль-Абідін бен Алі втік до КСА, де й помер у вересні 2019 р.), а також у Лівії та Сирії, в яких обидві сторони підтримували конкуруючі антиурядові групи, які, зрештою, досі продовжують воювати між собою.

При цьому слід розуміти, що проксі-війна між еміратом та королівством зазвичай відбувалася поза територією монархій Затоки. Коли заворушення почалися в Бахрейні, а Манама навесні 2011 р. звернулася до країн-членів РСАДПЗ з проханням про військову допомогу, керівництво Катару принаймні офіційно заявило про солідарність із сім’єю Аль Халіфа й навіть безпосередньо долучилося до формування спільного халіджійського військового контингенту, який, власне, і був залучений для припинення протестів у Бахрейні.

Чергове погіршення відносин Ер-Ріяда й Дохи відбулося в червні 2017 р. – КСА, ОАЕ, Єгипет та Бахрейн, висунули Катару звинувачення у фінансуванні тероризму й оголосили про початок блокади. Згодом було додано перелік із 13 вимог, після виконання яких блокаду буде припинено: понизити рівень відносин із Іраном, закрити іранське посольство в Досі, зупинити процес будівництва турецької військової бази на території Катару, розірвати зв’язки з будь-якими організаціями, що вважаються іншими країнами Затоки терористичними (Брати-мусульмани, Ісламська Держава, аль-Каїда, Джабгат ан-Нусра, Хізбалла тощо), зупинити мовлення Аль-Джазіри, передати країнам-членам РСАДПЗ їхніх громадян, які перебувають у розшуку, переховуючись на території емірату.

Оцінюючи характер згаданих вимог, можна помітити, що вони охоплюють, фактично, всі ті напрямки зовнішньої політики, у яких емірат проявляє самостійність від сусідніх монархій, тож виникає запитання: країни, що оголосили блокаду, дійсно сподівалися на те, що Катар виконає вимоги й повернеться «в лоно РСАДПЗ» чи все-таки вимоги було свідомо завищені задля демонстрації небажання країн врегульовувати питання?

Цілком може бути, що коаліція на чолі з Саудівською Аравією недооцінила масштабів підтримки Катару в регіоні. Так, чіткою була позиція Турецької Республіки: Анкара не лише висловила політичну незгоду з діями держав, що розпочали блокаду, а й зробила безпосередні кроки, зокрема пришвидшила будівництво своєї військової бази на території емірату. Навіть серед країн Халіджу (Перської затоки) теж не було єдиного ставлення до подій: Оман та Кувейт традиційно залишилися нейтральними й офіційно докладали зусиль з метою врегулювання протистояння. Королівство Марокко не втручалося в конфлікт, проте загалом чітко не підтримало блокаду і майже відразу запропонувало допомогу у вирішенні продовольчої кризи в Катарі. Готовність надавати гуманітарну допомогу висловив і Іран, який у такий спосіб намагався налагодити відносини з однією з країн РСАДПЗ.

Катар – Туреччина. Майже століття відносини Туреччини з країнами Затоки загалом були зведені до мінімуму й мали відносно нейтральний характер; у 1990-х рр. ключовим напрямком зовнішньої політики Республіки був Європейський Союз. Проте в результаті поступового посилення турецьких міжнародно-політичних позицій турецький уряд почав шукати можливості активніше залучатися в політичне життя Близького Сходу.

Необхідно розуміти, що на той час Катар не був пріоритетним напрямком зовнішньої політики Турецької Республіки. Навпаки, найтісніші зв’язки, як не дивно з погляду сьогодення, вибудовувалися із Саудівською Аравією та Об’єднаними Арабськими Еміратами – саме з цими країнам активізувалися політичні контакти, відбувалися регулярні саміти, зростали обсяги взаємних інвестицій та товарообігу.

Однак до початку 2010-х рр., по-перше, все чіткіше проглядалися відмінності в баченні політичного розвитку регіону лідерами Туреччини, КСА та ОАЕ. По-друге, Катар, фінансові можливості якого стрімко зростали, також вступив у конкуренцію зі згаданими країнами, тож упродовж Арабської весни відносини остаточно переформатувалися. Можемо вести мову про спільність турецької та катарської позицій принаймні щодо конфліктів у Єгипті, Сирії, Лівії, про загалом подібне бачення розвитку Близького Сходу (у рамках ідей Братів-мусульман), проте необхідно враховувати, що, попри таку близькість, довгий час відносини між країнами не були достатньою мірою інституціоналізовані – подібні кроки було здійснено вже переважно після 2014 р.

Так, у грудні 2015 р. відбулося перше засідання катарсько-турецького Верховного стратегічного комітету. Ця зустріч справедливо може вважатися знаковою, оскільки не лише заклала основу для майбутніх відносин, а й стала майданчиком для узгодження питання відкриття турецької військової бази на території емірату – першої сучасної військової бази Туреччини в районі Халіджу.

 Емір Катару Тамім бін Хамад Аль Тані та президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган.

 Емір Катару Тамім бін Хамад Аль Тані та президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган.

Катар підтримав турецьку владу під час спроби державного перевороту в Туреччині 15 липня 2016 р.: емір Тамім бін Хамад Аль Тані був першим світовим лідером, хто відразу відреагував на події та в телефонній розмові висловив солідарність емірату з Туреччиною. Натомість Анкара зайняла чітку позицію в червні 2017 р., коли Катар був звинувачений у фінансуванні терористичної діяльності. Турецька сторона висловила підтримку катарському суверенітету, а міністр оборони Республіки заявив, що Туреччина не тільки не відмовиться від планів відкриття своєї військової бази, а й пришвидшить процес будівництва.

Упродовж кризи в турецько-американських відносинах влітку 2018 р., коли відбулося різке зниження вартості турецької ліри й посилилися ризики для економіки країни, емір Тамім бін Хамад Аль Тані зустрівся в Туреччині з президентом Р. Ердоганом та оголосив про готовність додатково інвестувати в турецьку економіку близько 15 млрд дол. Крім винятково економічного впливу, така заява мала й політичні наслідки – турецька сторона могла почуватися значно впевненіше, розуміючи, що вона може розраховувати на фінансову допомогу ззовні.

Все це демонструє, що держави є певною мірою «друзями по нещастю», і саме навколо цієї тези сформувався їхній блок. З одного боку, це зближує їх, оскільки країни підтвердили свою надійність у складних ситуаціях, однак водночас зберігається ризик руйнації відповідного альянсу після вичерпання цих самих «нещасть». Зокрема, залишаються невідомими перспективи турецько-катарських відносин у випадку, наприклад, урегулювання кризи між Державою Катар та іншими членами Ради співробітництва арабських держав Перської затоки.

Катар – США. До 1971 р. між американцями та катарцями не відбувалося фактично жодних контактів. Та й навіть після встановлення дипломатичних відносин у 1972 р. і упродовж декількох десятків років після цього Катар не був пріоритетним напрямком американської зовнішньої політики на Близькому Сході. Ситуація змінилася в 1990-х рр.: після Війни в Перській затоці американці звернули увагу на можливість використання території емірату для розміщення своїх військових.

База аль-Удейд, збудована у 1999 р., є місцем дислокації передового штабу Центрального командування Збройних сил США (USCENTCOM, одна зі структур в складі Міністерства оборони США, яка відповідає за військові операції на Близькому Сході та в Центральній Азії). За офіційно оприлюдненими даними, на авіабазі знаходиться понад 10 тис. американських військових, близько 100 літаків здійснюють з неї вильоти, що робить її найбільшою американською військовою базою в субрегіоні. На території Катару діє ще одна американська військова частина – ас-Сайлія, де розміщено близько 1 тис. військових Збройних сил США.

Катарсько-американські відносини регулярно підкріплюються купівлею катарцями американської військової техніки. Так, наприклад, у липні 2014 р. між міністрами оборони країн було підписано угоду щодо продажу емірату ударних вертольотів Boeing AH-64 Apache, зенітних ракетних систем MIM-104 Patriot та переносних протитанкових ракетних комплексів FGM-148 Javelin загальною вартістю близько 11 млрд дол.

Проте відносини між державами є далеко не бездоганними. Показовим став знову-таки 2017 р. У розпалі катарської дипломатичної кризи Дональд Трамп опублікував на своїй сторінці у Twitter декілька повідомлень доволі різкого характеру. Так, перший твіт президента США наводив його попередні заяви щодо неприпустимості продовження фінансування радикальної ідеології, а також чітку вказівку на Катар. Наступний твіт був навіть більш різким: президент пов’язав дії КСА та ОАЕ щодо Катару з можливістю початку кінця тероризму. Фактично, у такий спосіб Д. Трамп чітко дав зрозуміти, що він схвалює відповідні дії.

Не можна не звернути увагу на ймовірний зв'язок між подібними повідомленнями Дональда Трампа та його турне до Саудівської Аравії, Ізраїлю та Палестини у травні 2017 р., за декілька тижнів до початку катарської дипломатичної кризи. Водночас, не варто сприймати пости президента США у Twitter як джерело єдиного курсу зовнішньої політики країни, адже позиція Міністерства оборони та Державного департаменту США з цього ж питання була майже кардинально протилежною. Так, речник Пентагону тоді ж, намагаючись згладити кути, висловив вдячність катарському уряду за підтримку американської військової присутності та відданість регіональній безпеці, а також додав, що Сполучені Штати не планують змінювати свою позицію щодо співробітництва з Катаром. При цьому не можна упускати той факт, що тодішній Державний секретар США, Рекс Тіллерсон, раніше був на посаді головного виконавчого директора корпорації ExxonMobil, яка є однією з найвагоміших компаній у катарській газовій промисловості, а Міністр оборони Джеймс Меттіс раніше очолював Центральне командування ЗС США, основні потужності якого знаходяться на території Катару.

Цікавим збігом є те, що вже 14 червня, всього через 9 днів після звинувачення Катару з боку КСА, ОАЕ, Єгипту та Бахрейну у фінансуванні терористичної діяльності та відповідних коментарів президента Д. Трампа, США уклали з Катаром чергову угоду щодо продажу військової техніки. Так, міністри оборони країн домовилися про постачання до емірату партії тактичних винищувачів McDonnell Douglas F-15 Eagle на суму близько 12 млрд дол.

Звісно, оцінка таких дій є доволі неоднозначною і може навіть сприйматися як важіль для лобіювання катарських інтересів у Вашингтоні: Доха вносить своєрідну «данину», купуючи велику кількість військової техніки в США, і натомість очікує заручитися підтримкою та гарантувати прихильність американців.

Це дає свої плоди: вже з другої половини 2017 р. Сполучені Штати значно пом’якшили риторику стосовно Катару й навіть започаткували нові формати співробітництва. У січні 2018 р. було проведено установче засідання Стратегічного діалогу між двома державами, у якому взяли участь міністри закордонних справ, оборони, енергетики, торгівлі, фінансів обох держав. На початку 2019 р. представники Qatar Investment Authority (суверенного фонду національного добробуту) повідомили, що сукупні катарські інвестиції в економіку США складали близько 30 млрд дол. та оголосили про наміри збільшити цю суму до 45 млрд дол.

Наостанок, один із індикаторів інтенсивності відносин між державами – характер та тип дипломатичного представництва – чітко демонструє наявність непорозумінь між Дохою та Вашингтоном. Так, посада посла США в Катарі є вакантною з 20 червня 2017 р. (тобто звільнилася всього через 2 тижні після початку катарської дипломатичної кризи), а функції очільника американського диппредставництва виконує повірений у справах.

Підсумовуючи дослідження реалізації амбіцій Катару на субрегіональне лідерство, можна чітко констатувати значне збільшення його політичної ваги протягом останніх двох десятиліть. Якщо ще на початку 2000-х рр. ішлося лише про окремі намагання Дохи самостійно проводити зовнішню політику, то після подій Арабської весни (зокрема, після активного залучення Катару до цих процесів у Єгипті, Лівії, Сирії, Тунісі тощо) стали очевидними відхід емірату від зовнішньополітичного курсу решти монархій Затоки й фактичне протистояння з Саудівською Аравією у вигляді проксі-війн на території інших держав Близького Сходу. Конкуренція з Абу-Дабі та Ер-Ріядом, а також специфіка ідеології (втілення ідей Братів-мусульман) підштовхнули Доху до зближення з Анкарою і, зрештою, навіть до відкриття турецької військової бази на території емірату.

Так само американо-катарські відносини (попри розміщення в Катарі найбільшої військової бази США в регіоні) є суперечливими: відносно часті зустрічі на найвищому рівні й купівля Катаром великих партій американської зброї та військової техніки супроводжуються періодичними закидами в бік Дохи стосовно підтримки радикального ісламізму (найпоказовіший приклад – червень 2017 р.). У цілому ж, незважаючи на перебування у стані блокади з боку низки країн-сусідів, Катар залишається потужною субрегіональною силою, утім цілком ймовірно, що в разі вичерпання його фінансових та економічних ресурсів, емірат буде вимушений значно послабити власні зовнішньополітичні амбіції.

P. S. Враховуючи поточне українсько-турецьке зближення, а також пожвавлення українсько-катарського співробітництва (зокрема, передачe в концесію катарській компанії порту Ольвія), розуміння становища Катару є безпосередньо необхідним для вибудовування української зовнішньої політики.

Автор – Олексій Мезенцев, експерт-сходознавець Аналітичного центру «ADASTRA»