Розширення НАТО: навіщо США приєднання Середнього Сходу?

Після вбивства іранського генерала Касема Сулеймані та загострення відносин з Іраном президент США «фонтанує» ідеями. Крім плану з урегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту, він також запропонував прийняти до НАТО країни Середнього Сходу й узагалі перейменувати Альянс. Трамп зазначив, що НАТО має робити більше задля стабілізації безпекової ситуації в регіоні Середнього Сходу. Та чи варто насправді очікувати розширення Північноатлантичного альянсу та що ховається за ініціативою Дональда Трампа?

Відносини НАТО – Середній Схід

«До NATO додаємо абревіатуру ME (Middle East – Середній Схід) й отримуємо NATO-ME. Я думаю, чудова назва. Я вмілий у назвах, чи не так?» – сказав президент США. Скоріше за все, у той момент він згадував не тільки пісню «YMCA», а й Людовіка XIV та його вираз «Держава – це я».

Сьогодні НАТО більше не є тією організацією, що існувала під час Холодної війни. Хоча основа системи колективної безпеки не змінилася з моменту її створення в 1949 році, Альянс зазнав певних змін, щоб пристосуватися до нової ситуації у світі. НАТО – військовий союз, який насамперед має відповідати за безпеку своїх 29 країн-членів. Для того, щоб виконувати це завдання, Альянс має сприяти миру й поширювати стабільність за межами зони своєї відповідальності. Саме це Північноатлантичний альянс і намагається робити в регіоні Середнього Сходу. Варто зазначити, що Середній Схід – це країни Близького Сходу разом з Іраном та Афганістаном.

Мапа Середнього Сходу

Середній Схід завжди вирізнявся високим рівнем конфліктності. Тут регулярно відбуваються військові сутички, зіткнення, та кризові ситуації. Загальну дестабілізацію на Середньому Сході створюють конфлікти, які зародилися на етно-регілігійному підґрунті, через економічні проблеми й трайбалізм. Вони тягнуть за собою проблеми тероризму, поширення зброї, нелегальної міграції й таким чином зачіпають питання не тільки регіональної, а й міжнародної безпеки. Зародженню тісних відносин між даним регіоном та Альянсом посприяв терористичний акт у Сполучених Штатах 11 вересня 2001 року, здійснений членами терористичної організації «Аль-Каїда». Так, із серпня 2003 року до грудня 2014 НАТО очолював Міжнародні сили сприяння безпеці (ISAF) в Афганістані, створені Радою Безпеки ООН. Місією ISAF була розбудова спроможностей Афганських сил національної безпеки для забезпечення миру в країні та гарантії, що Афганістан більше ніколи не стане безпечним місцем для терористів. Наразі підтримка, яку Альянс надає країні, ґрунтується на таких засадах: фінансова підтримка сил безпеки Афганістану; місія НАТО «Рішуча підтримка»; програма Міцного партнерства між Північноатлантичним альянсом та Афганістаном.

Дізнавайтеся  більше про проблему: «Найдовша війна в американській історії»: що Байден робитиме з Афганістаном?

Однією з пріоритетних програм НАТО в регіоні є Стамбульська ініціатива співпраці (СІС), запроваджена у 2004 році. Вона покликана сприяти регіональній безпеці та стабільності за рахунок нової трансатлантичної співпраці. Також СІС спрямована на заохочення співробітництва між військовими шляхом їхньої участі в спільних навчаннях. Нині в програмі беруть участь чотири країни: Кувейт, Катар, Бахрейн та Об’єднані Арабські Емірати. У 2017 році Альянс створив у Кувейті Регіональний центр Стамбульської ініціативи співпраці. Мета: сприяння діалогу з країнами-учасницями програми Стамбульської ініціативи та Оманом із Саудівською Аравією. Прямо чи опосередковано НАТО намагається співпрацювати і з іншими країнами Середнього Сходу. Це демонструє існуюча місія Альянсу в Ірані та Іраку, а також угода про індивідуальну співпрацю (IPCP) між Ізраїлем і НАТО.

Усе це, з погляду НАТО, виглядає доволі оптимістично, чи не так? Проте, як ми знаємо, скільки країн – стільки й думок.

Французький дослідник П’єр Разу у своїй праці «Яке майбутнє програми Стамбульська ініціатива співпраці?» зазначає, що загалом країни Середнього Сходу упереджено ставляться до Альянсу. Громадськість країн цього регіону не відокремлює НАТО від західних держав. Тобто імідж Північноатлантичного альянсу був сформований ставленням арабського світу до подій, у яких брали участь члени НАТО. До них відноситься колоніальне правління Франції і, зокрема, алжирська війна; окупація Сполученим Королівством країн Перської затоки, його вплив і контроль у цьому регіоні; вторгнення коаліційних сил до Іраку; підтримка Ізраїлю з боку США і продовження ізраїльсько-палестинського конфлікту; вбивство Сулеймані й ескалація конфлікту з Іраном. Також впливає той фактор, що Саудівська Аравія та Оман відмовилися брати участь у Стамбульській ініціативі співпраці. Ці монархії мають реальний політичний вплив на регіональний баланс і їхня відсутність у програмі не йде на користь Північноатлантичному альянсу. І хоча Ізраїль прагне більш тісних відносин із НАТО, великим питанням залишається бажання інших країн Середнього Сходу пов’язати свою подальшу долю з Альянсом.

Навіщо NATO-ME Штатам?

Інтерес до Середнього Сходу сформувався в США ще в XIX столітті, коли обсяг зовнішньої торгівлі з країнами регіону склав 20% загального обсягу торгівлі країни. З кінця Другої світової війни почався етап залученості США в справи регіону, коли перспектива зростання споживання нафти стала очевидною. Крім того, гостро постало питання про долю сотень тисяч євреїв-біженців. З цих проблем і постав непідробний інтерес Вашингтона до Середнього Сходу, а з 2001 року регіон стає «геополітичним центром» дипломатії США. У Стратегії національної безпеки Сполучених Штатів 2002 року вже було чітко прописано, що головною метою Америки є демократизація міжнародної системи та боротьба з міжнародним тероризмом як одним із основних факторів дестабілізації міжнародних відносин і найбільшою загрозою національним інтересам США.

Американська сухопутна база в Кувейті, П’ятий флот Військово-морських сил у Бахрейні, авіабаза Аль-Удейд у Катарі, авіабаза Аль-Дафра в ОАЕ й домовленості про доступ до двох портів з Оманом забезпечують Сполученим Штатам постійну військову присутність у регіоні й можливість оперативно досягати своїх цілей. Зараз вони виглядають таким чином:

●      врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту;

●      обмеження впливу Ірану й виключення можливості створення країною ядерної зброї;

●      зменшення присутності Росії в регіоні;

●      забезпечення стабільних поставок нафти й контроль над вуглеводневими ресурсами;

●      сприяння врегулюванню наявних конфліктів у Сирії, Ємені тощо.

Завдяки Альянсу досягати цих цілей значно легше. НАТО забезпечує додаткові переваги для США й на Середньому Сході, і в інших регіонах світу. Так із 2014 року в Сирії проходить військова операція Збройних сил США. Хоча НАТО не має місії в країні, але те, що хвилює Америку, хвилює й Альянс. На тлі російських військових дій у Сирії Північноатлантичний альянс підтверджував свою готовність захищати союзників. У 2015 році недалеко від Сирії Альянс провів частину навчань Trident Juncture-2015, де підрозділи НАТО відточували військову майстерність, щоб протистояти потенційним загрозам, у тому числі – агресивній Росії.

Вам може зацікавити: Вікно можливостей для Росії: як Москва нарощує вплив на Близькому Сході?

Проте ні для кого не є секретом, що Альянс зараз переживає кризу. Це не криза військової сили чи актуальності існування. НАТО продовжує боротися з тероризмом в Афганістані, намагається зберегти мир у Косово й забезпечити безпеку в євроатлантичному, середземноморському, чорноморському, балтійському й балканському регіонах. Він допомагає ЄС у вирішені міграційної кризи за допомогою своїх морських можливостей. Альянс співпрацює з європейським агентством Frontex, що займається охороною зовнішніх кордонів. Морські сили НАТО розгорнуті в Егейському морі, щоб мати можливість надавати інформацію в режимі реального часу Греції та Туреччині.

Криза постає в єдності й довірі до Альянсу країн-членів. Поки Трамп каже, що США можуть вийти з Альянсу в будь-який момент, щоб нагадати партнерам про важливість членства Америки, президент Франції й канцлерка Німеччини стверджують, що Європа потребує спільної армії, яка не залежатиме від НАТО. До того ж Макрон зазначає, що Альянс нині переживає «смерть мозку». Ця криза – подарунок президенту Путіну, який вважає, що кордон Росії ніде не закінчується й «блакитною» мрією якого є послаблення Альянсу й розділення його зсередини.

Ідеї «NATO-ME» передувала спроба створити Середньосхідний стратегічний альянс (MESA), до складу якого увійшли б Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, плюс Йорданія і Єгипет. Це, так зване, «Арабське НАТО» мало зміцнити партнерські відносини між країнами регіону й США заради протидії екстремізму, тероризму, досягнення миру, стабільності й розвитку як на регіональному, так і на міжнародному рівнях. Штати ж вбачали в поглибленні відносин саме протистояння амбіціям Тегерану. Проте, не всі потенційні члени MESA вважали Іран загрозою. Розбіжності в інтересах і переконаннях, а також брак довіри між державами не дозволили створити цей Альянс. Ініціатива розширення НАТО на Середній Схід – це спроба «Make NATO great again» й заповнити прогалини проєкту MESA, який провалився.

Успішна реалізація «NATO-ME» у свою чергу показала б, що немає потреби створювати європейську армію. Колись Йенс Столтенберг уже казав, що важливо не думати, що Європі не потрібен Альянс, бо дві світові війни та Холодна війна показали, що задля безпеки Європі потрібен саме трансатлантичний міцний зв'язок. Також розширення має переконати у "жвавості мозку" НАТО і зробить саме існування Північноатлантичного альянсу у XXI столітті більш релевантним.

НАТО залежить від США чи vice versa?

Північноатлантичний альянс залишається важливим стратегічним інструментом для Сполучених Штатів. В основі НАТО лежить захист Північної Америки та Європи від загроз, включаючи ядерні. Країни-члени НАТО розміщують велику кількість критичних баз для американських військ – Авіано в Італії, Рота в Іспанії, Суду Бей у Греції й Інджірлік у Туреччині. Вони служать платформою для присутності в Європі, а також проєкцією сил США проти терористичних груп у Північній Африці й на Середньому Сході. Європа є критично важливою ланкою в розвитку американської мережі протиракетної оборони, орієнтованої на Близький Схід, де Туреччина, Румунія, Польща, Німеччина, Іспанія, Нідерланди, Данія, Великобританія та інші союзники є хостинг-елементами цієї системи. Партнери діють разом з США стосовно цих та інших питань. Усе це відіграє важливу роль для Сполучених Штатів. Ні Росія, ні КНР не мають таких союзників.

Вам може сподобатися: Як Китай нарощує свій вплив на Близькому Сході

США й НАТО – взаємозалежні. Присутність НАТО в Боснії, Косово та Лівії залежала від американської військової спроможності та підтримки. Америка вкладає найбільше коштів у розвиток Альянсу. Навіть Франція та Німеччина сьогодні не вкладають достатньо в оборонні витрати НАТО. Крім цього, Сполучені Штати мають сильний вплив у Групі ядерного планування. Група високого рівня і група вищого рівня з питань захисту озброєнь мають на чолі представників США. До того ж північноамериканська складова підтверджує той факт, що Альянс саме трансатлантична організація.

Список країн-членів НАТО за фінансуванням блоку (у млн дол)

Звісно, Альянс рахується з думкою США. Як уже зазначалося, на Штатах лежить найбільший фінансовий та військовий внесок до НАТО. Також присутність у Європі робить Америку своєрідним «страховим полісом» для континенту. Проте, рішення в НАТО приймається консенсусом шляхом процедури «мовчазного схвалення». Для вирішення питання має враховуватися позиція кожної з держав-членів. Під час голосування лише один голос «проти» вже блокує рішення.

То вступлять чи ні?

Існує дуже мала вірогідність, що почувши про ініціативу NATO-ME, європейські лідери радісно підстрибнули у своїх кріслах. Тільки Франція та Великобританія проявляють значний інтерес до регіону, що пов’язано з їхнім колоніальним минулим. Проте навіть цей інтерес не виправдовує необхідності приєднання країн Середнього Сходу до Альянсу. Для Європи ці країни – це лише додаткова проблема до й без того не ідеального стану НАТО. Страх стати більш залученими в конфлікти регіону та нові фінансові витрати перекривають усі фантазії Трампа. До того ж в Альянсу вже є одна країна, яка частково знаходиться в регіоні Середнього Сходу. Саме Турецька Республіка в виступає головним деструктивним елементом, який випробовує Альянс на міцність. 

Читайте також: Оповідь про «смерть мозку НАТО»: до чого тут Туреччина?

Теоретично шанс вступити до НАТО існує тільки в Держави Ізраїль. Це насамперед пов’язано із симпатією Сполучених Штатів до країни. Також сам Північноатлантичний альянс робить кроки назустріч Ізраїлю. Безумовно, Ізраїль брав участь у програмі Середземноморського діалогу НАТО з моменту її заснування в 1994 році. У 2001 році Ізраїль став першою країною-учасницею програми, яка підписала угоду про безпеку з Альянсом, що гарантує захист секретної інформації. У 2016 році Ізраїлю було дозволено відкрити відділення зв'язку в штаб-квартирі в Брюсселі, а у 2017 році сторони підписали угоду про співпрацю (IPCP).

Згідно зі звітом НАТО, Столтенберг і Трамп погодилися, що Альянс може зробити більший внесок в регіональну стабільність і боротьбу з міжнародним тероризмом. У результаті ракетного удару США по аеропорту Багдаду іракський уряд зажадав, щоб іноземні війська покинули його територію. Проте Альянс уже запропонував перевести понад 200 інструкторів, які працюють з міжнародними силами, що воюють проти Ісламської держави в Іраку, у свою місію в країні. Тож зараз варто очікувати поновлення Тренувальної місії, яка була тимчасово припинена через вбивство генерала Сулеймані. Вона має на меті підготовку Іраку шляхом навчання іракських тренерів із різних дисциплін, включаючи протидію саморобним вибуховим пристроям, навчань з розмінування, військової медицини та обслуговування транспортних засобів. Також можливе створення нової програми на кшталт Стамбульської ініціативи співпраці й тренувальних місій в Ірані й Іраку. Проте саме розширення НАТО зараз не входить в інтереси ні країн Європи, ні Середнього Сходу.

Тож як би президент США не бажав відновити велич Північноатлантичного альянсу, але, все ж таки, він не новий «король-сонце», який би тримав абсолютну владу в НАТО у своїх руках.

Авторка – Анастасія Гаценко, експертка з інформаційної безпеки та НАТО Аналітичного центру ADASTRA