Як Китай нарощує свій вплив на Близькому Сході

Близький Схід не втрачає своєї стратегічної привабливості в усе тісніше взаємопов’язаному, глобалізованому світі. Держави цього регіону володіють більш ніж половиною світових запасів нафти, ці території багаті також на природний газ та мінеральні породи. Незважаючи на те, що США вже стали на шлях енергетичної незалежності, вони все ще зацікавлені в контролі над потоками енергоресурсів, що мають ключову роль як для світової економіки, так і для їхніх союзників.

У контексті нового біполярного протистояння Сполучених Штатів та Китаю питання лідерства на Близькому Сході все більше привертає увагу міжнародної спільноти. Чи має Пекін достатній політичний, економічний та військовий потенціал, аби здобути статус нової ключової сили в цьому конфліктному регіоні? Розповідаємо далі.

Китай виявився достатньо успішним у своїх спробах зайняти традиційне для Сполучених Штатів місце лідера на Близькому Сході. Американці досі володіють широкомасштабною військовою інфраструктурою, що дозволяє їм зберігати присутність у регіоні та технологічну перевагу, з якою не можуть конкурувати їхні суперники. Утім, Пекін використав на свою користь ізоляціоністські тенденції всередині США, що все частіше спричиняють формування вакууму сили в різних точках на планеті. З історичної перспективи, він має достатньо обмежені соціально-культурні зв’язки з близькосхідними державами, однак сучасні події доводять, що це може змінитися в найближчі роки, якщо Китай продовжить просувати свої геополітичні інтереси у тому ж темпі.

Всидіти на двох стільцях? – легко!

Якщо заглибитися в історію розвитку відносин КНР із близькосхідними держави, то можна згадати, що протягом 1970-х Пекін підтримував Ясіра Арафата, лідера палестинського визвольного руху, та надавав військову допомогу Організації визволення Палестини, яка прихильно ставилася до революційної ідеології маоїзму. Китай визнав незалежність Палестинської автономії наприкінці 80-тих років і донині засуджує ізраїльську окупацію. Він підтримав заяву Палестини про намір стати державою-спостерігачем в ООН, а також активно чинив тиск на Ізраїль аби той беззастережно виконав резолюції ООН, що стосувалися звільнення палестинських територій.

Однак, Пекін водночас користувався можливістю зміцнення зв’язків із самим Ізраїлем, чим викликав занепокоєння США. Китайські інвестиції в економіку Ізраїлю зростали вражаючими темпами: з $50 млн у 1990-х до $16,5 млрд у 2016. Наприклад, основними об’єктами інвестування стали технологічні інновації та масштабний проєкт будівництва залізниці «РедМед», передбачений китайською геополітичною ініціативою «Пояс і Шлях».

Детальніше про ініціативу у спецпроєкті ADASTRA: Пояс і шлях

Залізниця стане регіональною логістичною системою морської та залізничної інфраструктури, основною функцією якої є сполучення Китаю з Європою через Азію та Близький Схід, а також налагодження транспортного зв’язку між двома ізраїльськими містами-портами Ейлатом та Ашдодом. Іншим яскравим прикладом добре налагоджених прагматичних економічних відносин між Китаєм та Ізраїлем є той факт, що Група Шанхайського міжнародного порту, 44% акцій котрої має китайських уряд, у 2015 році виграла урядовий тендер на управління новим портом у Хайфі впродовж наступних 25 років. Відповідь Сполучених Штатів не змусила  на себе чекати— вони рішуче виступили проти, побоюючись, що присутність китайського бізнесу матиме значні наслідки для безпеки регіону, оскільки, окрім підвищеної конкуренції, вона загрожує розгортанням активної розвідувальної діяльності.

Сприйняття Китаю в арабському світі

Проте взаємозв’язок Китаю з Близьким Сходом покращився не лише за рахунок спільних економічних та торговельних проєктів. Варто зауважити, що за результатами опитувань, проведених навіть у країнах-союзниках Сполучених Штатів, таких як Йорданія, Саудівська Аравія, Єгипет та Марокко, загальною тенденцією є думка про зниження ролі США в регіоні, що відбулося після вторгнення в Ірак у 2003 році. Цікаво, що за даними публічних опитувань у 2006 році 78% респондентів указали, що вони мають неприхильне ставлення до США. Більше того, за цими ж даними більшість віддала перевагу Франції та, неочікувано, Китаю у змаганні за звання єдиного світового гегемона.

Китайський економічний успіх сприяє поширенню думки, що Китай є найбільш прийнятною альтернативною моделлю, що претендує на місце Сполучених Штатів, оскільки його історично-соціальні традиції мають більше спільного з культурою Близького Сходу. М’яка сила Пекіна розвивається в міру поширення освітньої та культурної мережі.

Цікаво знати: Розширення НАТО: навіщо США приєднання Середнього Сходу?

У той час як Вашингтон здійснював активне військове та політичне втручання в справи регіону з метою надання підтримки «дружнім» урядам, вибіркового просування демократичних та ринкових реформ і ліквідації загроз американським інтересам, Пекін спрямовував зусилля на покращення міждержавних відносин, які не були б обтяжені додатковими військово-політичними факторами. Китаю вдалося зайняти свою нішу в регіоні, в якому він ніколи раніше не відігравав значної ролі.

Економічне підґрунтя для лідерства

Стрімке зростання його економіки спричинило побоювання щодо політики «агресивного меркантилізму», яку, вірогідно, може проводити КНР. Одним із результатів економічного розвитку стало посилення впливу Пекіна в близькосхідному регіоні, що є основним енергетичним сировинним придатком для нього. Наразі Китай є лідером серед країн-імпортерів із Саудівської Аравії, Іраку та Ірану. На основі енергетичної прив’язаності Китаю звичайні «операційні» відносини поглибилися до рівня стратегічних союзів. Наприклад, під час державного візиту короля Саудівської Аравії Салмана аль Сауда в 2017 році до китайської столиці було підписано двосторонні торговельні угоди щодо співпраці в космічній сфері, торгівлі нафтою та в секторі відновлювальних джерел енергії загальною вартістю понад $65 млрд.

По іншу сторону Червоного моря, а саме в Єгипті, Китай також конкурує з США та Росією. Сьогодні він є найбільшим інвестором у проєкт розвитку Економічної зони Суецького каналу, вільної зони й торговельного хабу глобальної важливості, що знаходиться уздовж берегів розширеного Нового Суецького каналу. Також значні надходження китайського капіталу перетворили провінційне рибальське селище Дукм в оманській пустелі неподалік Ормузької протоки, логістичного центру глобальних поставок нафти, на «Омано-китайське індустріальне місто», де функціонує потужний нафтопереробний завод, через який проходить 235 тисяч барелів чорного золота щоденно. До речі, більше ніж три чверті нафти Оману експортуються безпосередньо до Китаю.

Політичні труднощі

Достатньо складними є відносини Пекіна з Тегераном. Іранська нафта залишається їх центральним елементом у силу високої якості, доступної ціни та існування довготривалих комерційних кредитів, попри санкції США, введені у зв’язку з ескалацією американо-іранського конфлікту на початку 2020 року. Окрім енергоресурсів, Китай також приваблює географічне положення Ірану, довжина його берегової лінії в Перській затоці та контроль над Ормузькою протокою, що відкриває шлях не лише до Центральної Азії, але й, потенційно, до Європи. Не дивно, що Іран є ключовою ланкою в китайській геополітичній ініціативі «Пояс і Шлях».

У результаті посилення напруженості у відносинах із Тегераном Вашингтон має більше ніж достатньо приводів для накладання санкцій на китайські інвестиції в енергетичному секторі, звинувачуючи при цьому китайські установи в сприянні спробам Ірану обійти санкції, торгуючи нафтою та навіть підтримуючи відносини з перськими нафтовими компаніями. Відомо, що загальний об’єм інвестицій Китаю в енергетику Ірану становить $11 млрд, на контракти на будівництво припадає $7 млрд. Йдеться про серйозну загрозу, яка не лише вплине на можливість китайських компаній інвестувати в майбутньому, але й уповільнить процес виконання умов уже існуючих контрактів зараз.

Читайте також: Чому Індія та Китай змагаються за партнерство з Іраном і хто тут третій зайвий?

Більше того, Сполучені Штати можуть навіть ввести санкції проти китайських компаній, що вже завершили енергетичні проєкти. Це змусить їх переоцінити важливість інвестицій в Іран та мінімізувати ризики, демонструючи США свою готовність до співпраці. Враховуючи те, що політичні і торговельні зв’язки з Вашингтоном мають набагато більше значення для Китаю, він не буде йти на ризик і провокувати серйозне погіршення у відносинах через іранське питання. Урешті-решт, Пекін готовий використати всі можливості для попередження економічної кризи в Ірані.

Безумовними труднощами для китайської присутності на Близькому Сході є конфлікт Ірану зі Сполученими Штатами, напружені відносини між Іраном та Ізраїлем, що загрожує регіональним інтересам та цілям Пекіна. Ба більше, особливо чутливим питанням залишається проблема ув’язнення ісламського населення Китаю та його примусової депортації з Уйгурії до арабського світу. Цей факт викликає гнівне обурення близькосхідних партнерів КНР та ставить під сумнів її прагнення здійснювати вплив на регіон шляхом використання м’якої сили, подібно до тієї, якою володіють її західні конкуренти.

Військова присутність

Китай має низку стратегічних об’єктів у регіоні, в які він вже вклав значні інвестиції: Ормузька протока, Баб-ель-Мандебська протока, Суецький канал, порт у Хайфі, до яких він прагне мати військовий доступ. Ці амбіційні плани здаються цілком реальними, особливо враховуючи той факт, що Пекіну вже вдалося встановити свою першу закордонну військову базу в Джибуті.

Висновки

Судячи суто з регулярності та якості економічної взаємодії між Китаєм та державами Близького Сходу, можна сказати, що йому вдалося успішно реалізувати геополітичну стратегію, яка дозволяє одночасно зміцнювати відносини навіть із такими антагоністичними країнами як Іран та Ізраїль, без будь-яких негативних наслідків. Можливо, цей успіх можна пояснити тим, що Китай не був втягнений у політику регіону протягом тривалого часу, щоб відчути на собі наслідки конфліктних відносин між близькосхідними державами. А країни, в які активно інвестує Китай, також не відчули повною мірою наслідки залежності від його капіталу.

Антипатія до Сполучених Штатів, що невпинно зростає через непослідовність американської зовнішньої політики в регіоні, очевидно грає на користь Китаю. У комбінації з величезним потоком китайських інвестицій в економіки близькосхідних держав та зростанням їхньої взаємозалежності, це може призвести до того, що Пекін дійсно зможе стати на місце Вашингтона найближчим часом. Урешті-решт, справжнім показником лідерства є не наявність технологічних чи військових переваг, а прийняття правильних політичних рішень і здатність перетворити переваги на вигідні наслідки.

Авторка – Анна Гармаш, експертка з Південної Азії Аналітичного центру ADASTRA