Стратегічна культура Туреччини: забуття і відродження

Вивчення зовнішньополітичної діяльності кожної держави – це не лише оцінка поточного стану двосторонніх та багатосторонніх форматів співпраці. Передусім це відповідь на фундаментальні питання про спосіб мислення та поведінки держави, інструментарій її зовнішньої політики, сприйняття нею ключових для національної безпеки категорій – «безпека», «ворог», «середовище», «загроза». Чому певна держава діє на міжнародній арені одними й тими ж методами протягом тривалого історичного розвитку? Чим визначається її сприйняття міжнародного середовища? Яким чином формується ставлення до інших країн як до ворожих чи дружніх? Масштабний проєкт ADASTRA «Стратегічна культура країн світу» шукає відповіді на всі ці питання, досліджуючи зовнішню політику держав через призму їхніх стратегічних культур.

                                                                         * * * *

Анкара стала справжнім хедлайнером новинних дайджестів літа 2020 року: із поверненням Ая-Софії статусу мечеті і відродженням образу падишаха Мегмеда ІІ Фатіха, що провів у ще православному соборі перший намаз, до інтенсифікації напруження у відносинах Греції та Туреччини через рішення останньої проводити сейсмічну розвідку в Східному Середземномор’ї, зачіпаючи, за словами грецької влади, континентальний шельф держави. Про заперечення спадщини Ататюрка та активізацію турецької політики останніми роками писали багато, а між тим питання стратегічної культури держави, її витоків та повноцінності мають різні відповіді.

Міст, бар’єр чи фланг?

Географічне положення Туреччини автоматично зараховувало будь-якого суб’єкта міжнародної права, що займав цю територію до неї, як і себе саму, до головних акторів світової політики. Такий статус зумовлений низкою об’єктивних причин, зокрема перебуванням на межі глобальних Заходу і Сходу, різних цивілізацій, континентів, релігій, політичних, економічних, глобальних комунікаційних і транспортних систем. Останнє дозволяє державі вигідно користуватися своїм статусом хабу міжнародного значення і процвітати як від зв’язків по лінії північ-південь, так і захід-схід.

З іншого боку, сусідство із Балканами, Кавказом, Близьким Сходом, належність до Середземномор’я та Чорноморського регіону «прирікає» Анкару на ту чи іншу міру участі у ключових для світової політики регіонах, які відрізняються винятковим рівнем конфліктності, нестабільності, етно-релігійних протиріч та слугують ареною боротьби акторів вищого порядку, а окрім того, є джерелами загроз для турецької національної безпеки та чинниками, що впливають на її сприйняття міжнародного середовища. У перші роки Турецької Республіки держава цілком дотримувалася оборонного політичного реалізму, свідомо утримуючись від активного втручання у справи Близького Сходу та інших регіонів. Коли ж Туреччина опинилася на Близькому Сході у 1950-х роках, це розглядалося як продовження її політики, орієнтованої на Захід, або як у 1990-тих роках – частково штучного втягнення у регіон. Лише після Холодної війни позиція була змінена на більш активну.

Читайте також: Від НАТО до Росії: метаморфози зовнішньої політики Туреччини

Ще одна проблема – це складність визначення власної ідентичності у регіональному вимірі. Туреччина одночасно може віднести себе відразу до кількох глобальних категорій, що відсилає не до некомфортної непевності стосовно власної ролі і становища у міжнародній політиці, а наголошення на винятковості та створення унікальних панпроектів (як-от пантюркізму, панісламізму) із розширенням до наднаціональної ідентичності, чільної ролі серед держав із народами одного етнічного кореня та претензій на вагомішу роль у регіональному та планетарному масштабі. Сама Анкара є унікальною як приклад поєднання демократичних політичних традицій та західної орієнтації, хоч і далеких від ідеалу, із ісламською релігійною ідентичністю. Досвід Холодної війни натомість показує нам, що турецьке розташування становило пряму загрозу «м’якому підчерев’ю» СРСР, що перетворювало її на форпост південно-східного флангу НАТО та бар’єр поширення комунізму, а як стратегічного союзника США – на плацдарм для доступу на Близький Схід. Отже, географічне положення в контексті стратегічної культури відкриває перед державою як безліч можливостей, так і покладає на неї низку зобов’язань та кидає виклики.

Лета – цілющий засіб

Філософ Рудольф Бургер свого часу констатував: «Лета – цілющий засіб», а Ернест Ренан писав, що «забування є особливо важливим фактором формування нації», тож наступні абзаци можна і не читати: Туреччина їх фактично забула. Вона лише частково спиралася на історичний досвід імперського існування в новій республіці та ключові риси османської зовнішньої політики: початкову войовничість, амбітні геополітичні плани, претензії на контроль над Чорним і Середземним морями, статус істинного «Третього Риму» і османського варіанту імперії Юстиніана.

Держава, осердя території якої свого часу займали Хатті, Троя, Урарту, Пергамське царство, одне із царств діадохів – Селевкідське, Візантія, утворена Османом І Газі із невеликого бейліка в анатолійських горах 1299 року, досягла свого зеніту на межі XV-XVI століть, а її довга агонія тривала, за різними оцінками, від битви при Лепанто 1571 року чи облоги Відня 1683 року, або, щонайпізніше, Карловицького конгресу 1699 року. Нескінченні російсько-турецькі війни, активізація національних рухів, криза тімарної системи і політичного урядування загалом, невдалі спроби реформ періоду Танзимату та перехід до «зулюму» султана Абдул-Гаміда ІІ, початок кінця «османської Європи» у Сан-Стефано 1878 року і трагічний фінал турецької присутності в Румелії за результатами Балканських війн 1912-1913 років, чому передували проголошення незалежних балканських держав, зокрема Болгарії, анексія Боснії та Герцеговини 1908 року, Молодотурецька революція, поразка у Триполітанській війні 1911-1912 років – це неповний перелік «симптомів» колоса на глиняних ногах.

Вас може зацікавити: Нова зовнішня політика Туреччини: передумови, особливості та уроки для України

Принаймні останні століття Османська імперія – це «хвора людина Європи», причому «метастази» є настільки глибокими, що довгий час життя «пацієнта» підтримувалося лише шляхом досягнення компромісу на періодичних «консиліумах» з приводу окремих «симптомів», як-от питань статусу чорноморських проток (Лондон) або коригування Сан-Стефанського прелімінарного миру (Берлін), нарешті ключових македонського та албанського питань (Ревель, Мюрцштег). Так зване «Східне питання» – головне й найбільш складне у європейському порядку денному ХІХ століття, адже примусова «евтаназія» утворила би вакуум, який загрожувала заповнити собою одна з держав пентархії Віденської системи, а дисбаланс у рамках колективної гегемонії мав би наслідками тривалі війни. Постійна перевірка «межі витривалості» самої імперії Росією та Австро-Угорщиною, як і перетворення її на поле розв’язання сукупності протиріч чільних системних акторів, зробили нормальне функціонування імперії, незалежне ведення зовнішньої політики і утримання її величезних територій неможливими.

Зрештою, Осяйна Порта обрала «не той» військово-політичний блок у Першій Світовій війні, стикнувшись наприкінці жовтня 1918 року із необхідністю підписати принизливе Мудроське перемир’я, що із незначними змінами лягло в основу Севрського мирного договору. 1919-1923 роки стали Війною за незалежність, а 29 жовтня 1923 року було утворену Турецьку республіку, що від свого османського минулого відмовилася у всіх його вимірах. Вона вимушена була це зробити через низку причин: приналежність до табору, що програв, відповідно, високу ймовірність повторити долю Німеччини та опинитися у міжнародній ізоляції; фізичну, матеріальну, політичну неспроможність і нездатність державного організму підтримувати існування багатонаціональної імперії на великому просторі, що робило її надзвичайно вразливою; дискредитацію самого османського проєкту в умовах модерного націєтворення, зокрема для власне турецького народу, що мав імперську, але не національну ідентичність, із сильним мусульманським елементом.

Цікаво знати: Ядерні амбіції турецького султана: чи може Туреччина обзавестись атомною зброєю?

Проте нова держава вимушено забула далеко не все. Історичні травми останнього століття вона пам’ятала прекрасно, і саме вони визначали і визначають її сприйняття багатьох міжнародних акторів і середовища в цілому. У турецькому уявленні саме «імперіалістична Європа» спричинила розпад блискучої імперії та здійснила пряму інтервенцію на території того, що стало згодом модерною Туреччиною, а «невдячні араби» вдарили в спину в 1916-1918 роках і вступили у змову із західними державами проти османських предків. Греки вторглися до Анатолії і вчинили жахливі воєнні злочини під час цієї інтервенції, а росіяни – байдуже, білі чи червоні, – завжди мали зуб на турецьку територію і прагнули закріпитися в Середземномор’ї. Вірмени, що століттями були вірними підданими Османської імперії, за напучуванням та провокацією росіян виступили проти неї і заплямували благородну націю в очах світу «безпідставними звинуваченнями» у геноциді, а курди, попри мусульманську релігію, започаткували найжорстокішу кампанію терору в турецькій історії, жертвами якої стали більше 40000 громадян, у тому числі й цивільних. Інтегрованим втіленням цих і конкретних, і загальних загроз і страхів став так званий «Севрський синдром».

Стратегічна культура з нуля?

З одного боку, Туреччина як спадкоємиця та найбільший уламок Османської імперії мала докласти зусиль, аби зламати традиційний лад Порти. Слід було рішуче відмовитися від цього спадку, піддати остракізму не лише останні століття, а й весь шлях Османської імперії, взявши за Полярну зірку європейські стандарти. Досить парадоксальна ситуація, беручи до уваги той факт, що лише кілька років тому проти частини європейських держав імперія вела війну, а у свої кращі часи двічі стояла під Віднем. Проте Мустафа Кемаль Ататюрк часто повторював, що його боротьба була спрямована проти західного імперіалізму, але не проти Заходу безпосередньо і тих політичних моделей та цінностей, які він уособлював. Кінець кінцем, Османська імперія була хворою людиною саме Європи, а не Сходу. З іншого боку, у своєму прагненні одержати легітимність і мінімізувати становище парії міжнародного середовища як спадкоємиця імперії, що обрала не той табір у Першій Світовій війні, Туреччина вдалась до адаптації європейської моделі розвитку. Цим вона поступово віддалялась від інших ісламських країн та тюркських народів, відчуваючи себе вище за їхні цінності та модель управління, політично і ціннісно відносячи себе до Заходу. Тевфік Рюштю Арас, міністр закордонних справ Турецької республіки 1925-1938 років, висловився так: «Туреччина нині є європейською державою – смерть селянина на Балканах має для нас більше значення, аніж смерть падишаха Афганістану».

Ідеологія кемалізму була формалізована на Конгресі Республіканської Народної Партії в 1931 році та закріплена в Конституції 1937 року у формі так званих «6 стріл»: націоналізму, секуляризації (лаїцизму), республіканізму, народності, етатизму та реформізму. Не слід на одну з «6 стріл» у «сайгаку Ататюрка» робити основний акцент: секуляризація існувала в публічному просторі, а релігія була витіснена на приватну територію, але не втратила свого значення як основа ідентифікації. Іслам є конститутивним для турецької ідентичності в силу його становища як панівної релігії в Османській імперії, де до того кувалась «нація». У державі, де переписи населення складалися на основі релігії, а ключовим досягненням була система «міллету», марно було сподіватися на формування власне турецької ідентичності, відмінної від імперської османської, причому не в інклюзивному форматі, яким його бачили ранні османісти і молодотурки-теоретики, а наповненої винятково сильним релігійним змістом, репресивним до підкорених народів.

Вам може сподобатися: Муніципальні вибори в Туреччині: перемога партії Ердогана з гірким присмаком

Важливим моментом є те, що створення питомо турецької національної ідентичності було низхідним, відповідно, лише публічний простір у декларативній манері було очищено від пережитків османського минулого. Натомість з боку стратегічної культури головним є етатизм – держава як головний референт безпеки, адже принаймні останні 70 років османські інтелектуали шукали ефективні способи збереження імперії у кращий спосіб; іредентизм підкорених народів звідусіль становив загрозу самому існуванню турків як народу, а політика європейських країн після Першої Світової війни загрожувала перекреслити будь-яку перспективу турецької державності. Хоча в «Марші незалежності» – турецькому національному гімні – звучить прохання про прощення до півмісяця за те, що народ-герой в битвах не беріг крові заради того, аби майорів червоний прапор із півмісяцем та зіркою, саме цього очікували та очікують від громадян – готовності померти за власну республіку.

Вигадати Себе через забуття Іншого

Питання про турецьку національну ідентичність мало футуристичний характер: не «хто є турком?», а «хто буде турком?». Імперський досвід мало сприяє моноетнічності, а між тим для підтримання стабільності нової держави ключовим завданням стало досягнення гомогенізації Туреччини, а головними загрозами цьому процесу стали курди та радикальні ісламісти. Їх слід було «забути», витіснити з публічного простору так само, як османське минуле.

Стратегії забуття класифікуються на дві категорії: безпосереднє, або пряме забуття (заперечення, придушення, міфотворчість, тривіалізація) та непряме забуття, зумовлене браком розвитку, асиміляцією та стигматизацією. Метою цих практик є створення маргіналізованого «Іншого», що може забезпечити когнітивну впевненість для ідентичності домінуючої групи. Заперечуючи, піддаючи остракізму і забуваючи «Іншого», група може уникнути глибокої невпевненості стосовно власної ідентичності, і в турецькому контексті об’єктами цього процесу стали вірмени (заперечення геноциду 1915 року) та курди (заперечення права на самовизначення, окремішності і курдської ідентичності, репрезентація їх як гірських турків з особливим діалектом).

Більше про трагедію вірменського народу читайте в матеріалі: Мец Єгерн чи геноцид – відлуння подій 1915 року в американо-турецьких відносинах

Етнічна гомогенізація є головною метою, а між тим застосування таких методів лише радикалізує маргіналізованого «Іншого» і працює на утвердження його власної ідентичності, перегляд минулого і пошук інших способів становлення та простору для комеморації і її захист насильницькими методами в умовах ворожого середовища – 40000 турків, що стали жертвами акцій Робітничої Партії Курдистану є тому яскравою ілюстрацією. Наративи на кшталт «Севрського синдрому», про який ми розповімо далі, та жорстоких актів Робітничої Партії Курдистану використовуються як фокальна точка для заперечення курдських вимог автономії, оскільки вони представляють лише ще один приклад прагнення до підкорення і поділу країни ворожим актором. 15-18% курдів серед всього населення Республіки, а у випадку успішного завершення курдського національного проєкту Туреччині довелося б позбутися третини території. Отже, курди залишаються вагомою загрозою у турецькій стратегічній культурі, а політика по відношенню до цієї національної меншини є яскравим виявом центральності держави, її територіальної цілісності та етнічної гомогенності як референта безпеки.

«Севрський синдром»

Стратегічна культура нової Турецької республіки в питанні сприйняття загроз цілковито визначалась османським минулим: всі біди і травми Порти останнього століття абсолютизувалися у Севрському мирному договорі 1920 року, який хоч ніколи не був реалізований, проте самою своєю перспективою став «історичною травмою». Він передбачав поділ імперії на зони впливу між західними державами (на кшталт китайських аналогів після Опіумних війн ХІХ століття), утворення вірменської та курдської держав, втрату значних територій на користь Греції, перетворення Туреччини на парію і напівколонію. Для нових турецьких еліт договір став епітомою зовнішніх та внутрішніх екзистенційних загроз, що їх представляли та втілювали західні країни та етнічні меншини. Фатьма Годжек зазначає, що пам’ять про Севрський договір досі жива і важлива для тлумачення сучасної турецької зовнішньої політики, до того ж апелювання до почуття національного приниження було по-справжньому консолідуючим і мало тривалий афективний характер, як-от нині вимоги для вступу до ЄС з особливо чутливих для Туреччини питань порівнюють із положеннями кабальної мирної угоди.

Вам може сподобатися: Оповідь про «смерть мозку НАТО»: до чого тут Туреччина?

«Севрський синдром» як втілення страху зради і остракізму з боку західних держав був ефективним інструментом для консолідації нації та підтримання режиму. Існує три підходи до тлумачення цього явища. По-перше, традиційний кемалістський погляд, що причинами синдрому бачить і несприятливе географічне положення, а європейські країни як винуватці деконтекстуалізуються, а на їх місце в республіканський період приходить політичний іслам та курдський націоналізм, що прирівнюються до іноземної інтервенції, тобто відбувається зрощення внутрішніх та зовнішніх загроз національній безпеці. У суто націоналістичному дискурсі відбувається використання синдрому як частини державної героїчної риторики, адже договір ніколи так і не був реалізований – тобто здійснюється глорифікація зусиль націоналістів із протистояння несправедливому регулюванню. Нарешті, А. Давутоглу вважає, що даний синдром небезпеки актуалізувався через процес турецької євроінтеграції, а коріннями сягає ще дій європейських держав із розв’язання «Східного питання». Так чи інакше, Севрський синдром визначає цілу низку параметрів турецької стратегічної культури, а саме появу недовіри до міжнародного середовища, панування реалізму як призми сприйняття міжнародної політики, страху через ризик втрати територіальної цілісності, наголошення на національному суверенітеті і цілісності держави як основних референтах безпеки та консолідацію національного руху задля визволення батьківщини від європейського кабального напівколоніального варіанту договору.

Від нейтралітету до активного застосування сили

Ставлення до сили як до регулятора безпеки в силу хиткого становища республіки, що врешті за Лозаннським договором 1923 року одержала суттєві послаблення, визначалося стійким прагненням ніяким чином не порушувати наявний статус-кво і не проявляти себе як держава-ревізіоніст. Отже, Туреччина протягом своєї історії утримувалась від агресивного застосування сили в будь-яких питаннях, що не стосувалися безпосередньо турецьких національних кордонів та соціетальної безпеки. Такий підкреслений ненасильницький підхід, безумовно, випливав із прагнення легітимації і уникнення ізоляції в новій міжнародній реальності. Хоча військові були основним гарантами вірності кемалістським ідеалам, на зовнішньополітичному «фронті» від перших днів республіки дипломатія була основним гарантом безпеки. Зрештою, одним із ключових принципів Ататюрка був «мир у державі, мир у всьому світі».

Туреччина до останнього тримала нейтралітет у Другій Світовій війні – хоча це питання про сприйняття союзів, альянсів та коаліцій, що буде розкрите окремо, а поступова зміна сприйняття жорсткої сили та умов її застосування відбувалася вже після Холодної війни. Наприклад, кейс турецької участі у Корейській війні можна розглядати з різних перспектив. Передусім Анкара зробила вибір на користь застосування сили в рамках глобального протистояння, вираженого в локальному конфлікті, тим самим забезпечуючи власну безпеку та підтримуючи дії західного альянсу щодо стримування радянської експансії. Це був перелом у пануючій до того концепції. З іншого боку, Корейська війна демонструє, що використання військової сили далеко від національних кордонів за мандатом ООН може розглядатися як частина турецьких дипломатичних зусиль, спрямованих на гарантування турецької безпеки, що діє у випадку, коли національна безпеки стикається із глобальними викликами.

Пізніше Кіпрський конфлікт розкриває ще одну рису турецької стратегічної культури: в умовах, коли дипломатія Анкари зазнає невдачі, політики схильні розглядати застосування жорсткої сили за сприятливих умов як основу до подальшого успішного мирного розв’язання проблеми. Невирішені питання, що мають серйозні наслідки для внутрішньополітичних процесів, – особливо тих, що стосуються національної ідентичності та соціетальної безпеки, – призводять до зміни поглядів стосовно застосування військової сили як регулятора безпеки. Тим не менше, турецька стратегічна культура продовжувала розглядати силу як допоміжний до дипломатії засіб при веденні зовнішньої політики.

Дізнавайтеся більше: Греція проти Туреччини: конфлікт зупинить НАТО чи НАТО конфлікт?

Нарешті, війна в Перській Затоці показала, що базовий елемент турецької стратегічної культури – розміщення військового контингенту поза державними кордонами в рамках західних колективних дій – супроводжується чіткою маніфестацією того, як такі дії можуть послужити національним інтересам, відмінним від довготривалого альянсу із Заходом. У рамках членства в НАТО відбулося розширення ролі держави як міжнародного миротворця, особливо у період Югославських війн, а саме в Боснії та Герцеговині в періоди 1992-1995, 1995-1996, 1996-2004 років. Туреччина також брала активну участь в операціях НАТО у Косово. Зараз же турецька стратегічна культура при загальному превалюванні ненасильницьких і дипломатичних методів усе ж активніше спирається на силу як на інструмент забезпечення безпеки. Раніше держава прагнула розігрувати карту власної неупередженості й брокера при вирішенні збройних конфліктів, проте з нейтрального миротворця перетворилася на ключову учасницю міжнародної коаліції проти Б. аль-Асада, в грудні 2015 року Анкара ввела війська в Ірак під приводом підготовки на півночі країни воєнізованих курдських формувань, а нині відверто «грає м’язами» у Східному Середземномор’ї. Безумовно, в обох випадках виняткову роль відіграє курдське питання.

Страх союзів та коаліцій

У період Османської імперії султан, що бачив себе повелителем світу, укладав лише агднаме – договори з мусульманськими або немусульманськими суверенними володарями, які скріплювала їх же присяга. Агднаме трактувалися як односторонні угоди, позаяк вони надсилалися саме султаном і лише з його боку, що по-своєму логічно: хіба міг самопроголошений володар світу укладати рівноправні союзи? Із поступовим занепадом військової могутності й ослабленням держави Осяйна Порта вдавалася до військових союзів ad hoc – як-от під час Кримської війни 1853-1856 років. Проте травматичний досвід Першої світової війни й особливості формування післявоєнного порядку визначили виняткову рису нової стратегічної культури – відмову від міцних політичних і військових союзів тривалого характеру, що можуть в перспективі втягнути республіку в боротьбу за чужі інтереси й поставити під удар існування держави.

Хусейн Джахід, неофіційний представник Комітету Єдності та Прогресу, post hoc проаналізував політику молодотурків у період 1914-1918 років наступним чином: «Чому Туреччині слід було би залишитися нейтральною? Аби уникнути дружніх відносин з будь-якою із великих держав та слідування спільним інтересам? Ні! Слід було би вчинити так для того, аби уникнути сприйняття факту нашої дружби із певною частиною Великих держав як ворожого акту іншими або всім світом. Метою турецької зовнішньої політики є досягнення чогось позитивного, а не негативного; вона хотіла би бути дружньою з усіма Великим державами, проте поки не змогла цього досягти». Уже згаданий Тевфік Рюштю Арас висловися наступним чином: «Наша зовнішня політика проста та пряма: ми прагнемо дружніх відносин з усіма, але альянсів або союзів – ні з ким». Договори про дружбу та нейтралітет були підписані із Радянським Союзом, Албанією, Югославією, Францією, Іраном, Афганістаном, Британією та Іраком, Угорщиною, Італією, Болгарією та Грецією, а згодом Туреччина стала учасницею Балканського Пакту 1934 року та Саадабадського пакту 1937 року, як і Пакту Бріана-Келлога 1928 року, декларативно відмовившись від сили як інструменту вирішення спорів. Проте держава не брала на себе тривалих зобов’язань і до останнього трималася нейтралітету в Другій світовій.

Цікаво знати: Канал «Стамбул»: фінт в обхід «Монтре» чи банальна економічна вигода?

Післявоєнна реальність примусила Анкару робити вибір в рамках дихотомії, яка сформувалася фактично негайно – і цим вибором стало приєднання до глобального Заходу. Вступ до НАТО у 1952 році відкривав нову фазу у історії держави як форпосту Альянсу на південному-східному напрямку. Карибська криза 1962 року стала ще однією ілюстрацією її вагомості: для залагодження протиріч головним із західної сторони було прибрати боєголовки, розміщенні у Туреччині. З іншого боку, ця ситуація поставила державу у непросте становище. Той факт, що досягнення компромісу – взаємне відведення ракет – було здійснене коштом турецьких безпекових інтересів, створило в Анкари відчуття власної другорядності як союзника США по НАТО (із 2-ю в організації позицією за чисельністю армії після Вашингтона) і сумніви у міцності альянсу, проте у Анкари просто не було іншого виходу. Окрім НАТО, Багдадський пакт 1955 року між Туреччиною, Великою Британією та прозахідними урядами Ірану, Іраку та Пакистану мав на меті утворення оборонної регіональної організації, спрямованої на стримування лівих революційних режимів та підтримання статус-кво у регіоні.

Чільним партнером держави після Другої Світової війни стали США, адже вже 1947 року Анкара одержала 100 мільйонів доларів фінансової допомоги за доктриною Трумена, а надалі у ВПК покладалася все більше на матеріальну підтримку Вашингтона, що стало болюче очевидно під час Кіпрської кризи, коли американським конгресом було накладено ембарго на воєнні поставки Туреччині. Цей факт – ледь чи не єдина «тріщина» у стабільних відносинах Вашингтона та Анкари в ХХ столітті, що зокрема прекрасно спрацювали під час війни в Перській Затоці. Останніми роками Туреччина відвертається як від глобального «Заходу», так і від конструктивного партнерства із США на користь укріплення відносин із Лівією та особливо Катаром в протистоянні із Саудівською Аравією та ОАЕ. «Арабська весна» спричинилась до втрати Анкарою низки союзників, зокрема Єгипту після повалення М. Мурсі. Не менш важливим є «поворот на північний схід»: збиття російського Су-24 2015 року стало негативним моментом двосторонніх відносин, проте через певний період відбулося значне потепління, особливо в контексті сирійської коаліції та військово-стратегічного партнерства. Варто згадати про демонстративну покупку Анкарою в Росії зенітно-ракетних комплексів С-400, через що в Конгрес США нещодавно було внесено законопроект про санкції проти Туреччини.

Неоосманізм – нова стратегічна культура?

Як ми зазначали на початку, в нещодавньому минулому з’явилося безліч публікацій стосовно заперечення спадщини Ататюрка та переформатування турецької зовнішньополітичної стратегії. Невже це – нова стратегічна культура?

Розберімося з термінами. Історія неоосманізму має відносно давнє минуле: ще в часи Блискучої Порти виникла доктрина «османізму», що мала на меті зміцнити владу шляхом утвердження конституційних принципів і формування єдиної спільноти османських громадян. Задуманий групою інтелектуалів як частина демократизації імперії з метою її порятунку, на практиці османізм виявився націленим на ще більше упокорення балканських народів через гамідійську політику «зулюму» (гніту). Проте сьогодні османізм асоціюється із боротьбою за власну велич, за імперськість. Термін «неоосманізм» був введений в обіг в 1985 році англійським дослідником Девідом Берчардом при характеристиці турецької політики на Кіпрі, а нині ж є еклектичною концепцією, що об’єднує імперське мислення сучасного типу, помірний ісламізм, турецьке євразійство, неопантюркізм, панісламізм та активну взаємодію із арабськими, балканськими, азійськими та африканськими державами. Якщо й говорити про ці елементи, то вже Тургут Озал спирався на імперський спадок і не заперечував можливість співіснування декількох ідентичностей у сучасній Туреччині, вітав виникнення незалежних тюркських країн та пропонував посередництво держави у конфліктах на Балканах через спільне минуле й османський культурний простір.

Вам може сподобатися: Три вектори зовнішньої політики Туреччини в Африці

Радикальний перелом кемалізму, безумовно, відбувся із приходом до влади у 2002 році Партії справедливості та розвитку, що спочатку достатньо позитивно ставилася до спроби вирішення кіпрської проблеми за сценарієм Кофі Аннана 2004 року, а також вірменсько-турецького примирення за Цюріхськими протоколами 2009 року. Партія Справедливості і Розвитку домоглась усунення від керівництва країною військових, що були основними поборниками кемалізму й періодично повертали турецький істеблішмент на «шлях істини» військовими переворотами (1960, 1971, 1980), через справи «Бальєз» та «Ергенекон». «Червона книга» («Документ про політику в області національної безпеки»), що містить основні загрози та виклики республіці, визначення її основних противників та союзників і залишається переважно секретною, до 2010 року готувалася лише військовими. Перший «цивільний варіант» мав значно більш м’який тон та в багатьох моментах переглянув перелік ключових загроз і ворожих держав. Так само в період 2013-2015 років вимальовувався прогрес у курдському питанні, хоча доволі скоро його результати було згорнуто.

Ахмет Давутоглу, що посідав пост міністра закордонних справ Турецької Республіки, написав відому монографію «Стратегічна глибина», що являла собою розширену версію нової зовнішньополітичної доктрини Туреччини. Передусім під впливом цього міністра було сформовано ідею «нуль проблем із сусідами», що спочатку стала символом миротворчої політики, а згодом трансформувалася в агресивну концепцію зі зміни статусу держави за рахунок управління процесами у сусідніх країнах. Він проманіфестував невпевненість Туреччини у власному стратегічному значенні для західних союзників в контексті завершення Холодної війни та необхідність перегляду власної стратегії у відносинах із сусідами на регіональному й глобальному рівнях. Спираючись на ідеї Хантігтона про зіткнення цивілізацій та доповнюючи етно-культурні протиріччя боротьбою за переділ ресурсів Давутоглу переконував у екзистенційній потребі перейти до більш активної політики, переглянувши зовнішньополітичний кемалізм, повернутися лицем до колишніх еялетів Порти, що нині були незалежними державами на Балканах, Близькому Сході та Кавказі.

Також читайте: Геополітика Південного Кавказу: близькосхідний вектор

В османському минулому слід взяти лише найкраще – культурну та релігійну спорідненість із країнами Близького Сходу та Африки, тюркський компонент для країн Центральної Азії й не обмежуватися лише зв’язками із Заходом. Євроінтеграція (Туреччина з 1999 року є кандидатом на вступ до ЄС, а з 2005 року розпочала офіційні перемовини щодо вступу) та співпраця в рамках НАТО залишаються ключовим пріоритетом Анкари. Передбачався не повний розворот на 180 градусів, а лише доповнення основного західного курсу на європейську інтеграцію та активну роль у європейській безпековій архітектурі відносинами із спорідненими державами через інструменти м’якої сили, потенціал якої є надзвичайним.

Тим не менше, незабаром Туреччина зіштовхнулась із трансформацією політики «нуль проблем із сусідами» в «нуль сусідів – нуль проблем» – конфліктних моментів в силу імперського минулого на кшталт турецької меншини на Кіпрі, визнання вірменського геноциду, мілітаризації Егейського моря і питання розмежування турецьких і грецьких континентального шельфу та територіальних вод, курдського питання в контексті їх присутності в Іраку Сирії та Ірані. Проголошення на 73-й сесії Генеральної Асамблеї ООН Р.Т. Ердоганом ідеї реформування ООН та Ради Безпеки, зокрема через ідею «світ більше п’яти», наголошення на необхідності визнання за республікою особливої ролі поки що є аспіраціями, що наштовхуються на об’єктивну реальність. Такий «турецький голлізм» – пошук втраченої імперської величі – теж має свої межі. Задля справедливості зазначимо, що А. Давутоглу згодом став в опозицію до Р.Т. Ердогана після референдуму 2016 року, а в одному із інтерв’ю 2011 року висловився так: «Я не є неоосманістом. Узагалі не існує навіть такої політики. У нас є спільна історія та культурні зв’зки з балканськими державами, які ніхто не в силах заперечувати. Ми не можемо діяти так, нібито османів в цьому регіоні ніколи не було. Моє власне сприйняття полягає у тому, що на Балканах ми повинні сфокусуватися на позитивних аспектах нашого спільного минулого».

Отож, чим же є турецька стратегічна культура? Усі наукові розвідки впираються у низку перешкод, зокрема, такий вагомий для самої концепції історичний континуум, тривалість і тяглість рис стратегічної культури, що створює проблеми в турецькому науковому полі, беручи до уваги відносну молодість країни та радикальний розрив із османським минулим, що був головним як мінімум останні 80 років. З іншого боку, Туреччина просто не могла піти іншим шляхом, адже була оточена територіями, що контролювалися або як підмандатні території Франції чи Великої Британії та існувала у світі, де правила гри диктували держави колишньої Антанти.

Вам варто знати: Чому геополітичне протистояння у Східному Середземномор’ї – це більше ніж про нафту?

Це визначило і модель розвитку, і ключові риси нової стратегічної культури, що мала передусім запобігти перетворенню її на парію тогочасної міжнародної системи, а саме: концентрацію уваги на підтриманні гомогенності всередині держави та її єдності; Севрський синдром, симптомами якого є перманентна недовіра до зовнішнього оточення та переконання в тому, що вороги Туреччини посягають передусім на її територіальну цілісність; відносно обмежене розуміння безпеки лише в її політичному та військовому вимірах: пріоритет надається збереженню територіальної цілісності та суверенітету; неготовність йти на компроміси та бажання зберегти статус-кво; небажання втягуватися на будь-якій стороні в конфлікти, що безпосередньо не стосуються республіки (уникнення імперських авантюр) – «мир вдома, мир у світі»; чітке превалювання дипломатичних засобів як регуляторів безпеки над військовою силою. Проте ці твердження стають частково актуальними у період Холодної війни й фактично втрачають значення з її завершенням, за винятком найбільш вагомих.

У деяких вчених існує спокуса говорити про завершення ери «республіканської стратегічної культури» та настання імперського стандарту, ключовими рисами якого є відхід від кемалізму у питаннях соціетальної безпеки; спроби врівноважити західний та східний напрямки зовнішньої політики; прагнення стати вагомим регіональним гравцем у політичному, військовому та економічному вимірах; відносний етос міжнародної активності, інколи навіть інтервенціонізм, особливо на Близькому Сході; більш широка концепція національної безпеки поза виміром територіальної цілісності та турецьких кордонів. Тим не менше, таке чітке розмежування і твердження про те, що зовнішньополітичний курс довжиною у 30-40 років вже є самостійною стратегічною культурою, є хибним.

Більше за темою: Ая-Софія та ісламізація Туреччини: як Ердоган змінює державу Ататюрка

На нашу думку, головними рисами турецької стратегічної культури є:

·       Географічна зумовленість – існування на перетині політичних, культурних, цивілізаційних систем, каналів комунікації, що зумовлює складність самовизначення у одному модусі; підштовхує до набрання більш вагомої ролі у регіональному та глобальному масштабі, створює низку загроз через важливість простору та сусідство із надзвичайно конфліктогенними регіонами;

·       Стратегічна культура Туреччини є унікальною з точки зору історичних витоків: вона не спирається на османський досвід, а відхрещується від нього у сприйнятті сили як регулятора безпеки, ролі союзів; тим не менше, історичні травми, набуті в османську епоху, стали основою формування сприйняття міжнародного середовища і інструментарію міжнародної політики;

·       Винятково важливим є низхідний принцип формування турецької держави в цілому, національної ідентичності й зовнішньополітичної концепції. Так маніфестується виняткове значення міжнародного середовища й правил гри в системі для країни, а також виявляється прагматичний підхід ведення зовнішньої політики з нуля для виживання в ній. Існуюча система визначала еволюцію основних параметрів стратегічної культури. Низхідний принцип формування ідентичності передбачає також і визначення загроз соціетальній безпеці згори, а саме курдів та радикальних ісламістів;

·       «6 стріл Ататюрка» серед іншого мають етатизм як базовий принцип, чим оголошується держава як основний референт безпеки, відповідно превалювання політичних і військових інтересів, державної безпеки над безпекою індивіда;

·       Сприйняття Туреччиною міжнародного середовища визначається так званим «Севрським синдромом», що виливається в насторожене сприйняття, чутливість до питань територіальної цілісності та суверенітету, злиття внутрішніх та зовнішніх загроз;

·       Сила як інструмент забезпечення безпеки набула меншого значення в незалежній державі, аніж у період її формування, проте може бути застосована лише у питаннях, що стосуються турецьких національних кордонів. Поступово сприйняття жорсткої сили еволюціонувало до застосування її закордоном для відповіді на загрози глобального характеру, засіб примусу для подальшого дипломатичного вирішення конфлікту та реалізації національних інтересів у рамках дій міжнародної коаліції. Загрози соціетальній безпеці, національній ідентичності теж потребують силової відповіді. Новий вимір силі як регулятору безпеки надає миротворча діяльність і існування в рамках європейської безпекової архітектури;

·       Нова стратегічна культура сформувалась як далека від активного створення союзів, альянсів та коаліцій в силу травматичного досвіду, проте контекст Холодної війни й нового міжнародного середовища активно трансформує цей параметр;

·       Дипломатія залишається винятково важливою у забезпеченні безпеки, а властивий Туреччині потенціал м’якої сили набуває дедалі більшого значення. Конструктивною тенденцією останніх років стало наголошення на позитивних аспектах османського минулого, проте своєрідний турецький голлізм є згубним;

·       Обраний майже століття тому європейський вектор розвитку є пріоритетним, попри низку прецедентів із погіршенням відносин; водночас об’єктивна зміна міжнародного середовища підштовхує державу до диверсифікації зовнішньополітичного порядку денного.

Отже, дискусія щодо турецької стратегічної культури залишається відкритою в силу особливостей її формування та розмитості самої концепції. Очевидно, що кемалізм був проривним в 1920-тих роках, проте республіка відносно нещодавно почала розробляти моделі рівномірного розвитку відносин і діяльності в рамках індивідуальної моделі, відмінної від власне західної. Кемалізм став анахронізмом, а «наруга над спадком Ататюрка» є кримінально карною дією за законами Туреччини. Що ж робити, коли її вчиняє об’єктивна реальність?

                                                            * * * *

У межах спецпроєкту «Стратегічна культура країн світу» ADASTRA створює «стратегічний профайл» кожної держави задля розширення інструментарію дослідження та тлумачення зовнішньої політики та поглиблення розуміння міжнародно-політичних процесів. Усі статті спецпроєкту ви можете переглянути за посиланням. А також слідкуйте за нашими соцмережами, щоб бути в курсі всіх оновлень.

Авторка – Олена Юрченко, експертка зі стратегічної культури Аналітичного центру ADASTRA