THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


Геополітика Південного Кавказу: близькосхідний вектор

Геополітика Південного Кавказу: близькосхідний вектор

Саме Близький Схід та Південний Кавказ визначаються за класифікацією ООН як «Західна Азія». Географічне розташування, спільні геополітичні історичні обставини, наявність природних ресурсів та роль своєрідного «мосту» від Європи до Азії — ось що об’єднує два регіони. Взаємодія не обмежується лише культурними, соціальними чи економічними зв’язками, а передбачає часткове включення Кавказу до міжрегіональної системи альянсів. То ж як 19 держав взаємодіють сьогодні, після 1358 років з часів занепаду Праведного арабського халіфату?

Арабський «спіловер»

Spillover з англійської дослівно перекладається як «переливання через край». Саме так можна найбільш влучно охарактеризувати ризики розповсюдження близькосхідного хаосу на Південний Кавказ. Американський аналітичний центр Brookings називає нестабільність у Лівані та посилення впливу Хезболли, озброєної проіранської організації та політичної партії в Лівані, наслідками сирійського «спіловеру».

Схожу тенденцію можна прослідкувати й у взаємодії вищезгаданих регіонів. Близькосхідна нестабільність, що виражається у війні в Сирії та Ємені, діяльності Ісламської держави, боротьбі з воєнізованими групами в Іраку та в Єгипті разом з саудівсько-катарським та саудівсько-іранським конфліктами, загрожує активізацією конфліктів у Нагірному Карабасі, Абхазії чи Південній Осетії.

Крім цього, держави Південного Кавказу ризикують перетворитися на своєрідне «поле для гри» близькосхідної системи міжнародних відносин. Щоправда, твердження про те, що Кавказ може стати новою Лівією чи черговим проксі-конфліктом, тобто непрямим конфліктом двох держав, які де-юре не оголошують один одному війну, але де-факто підтримують різні сторони конфлікту, буде голослівним.

Найбільшу небезпеку для Грузії, Азербайджану та Вірменії несе війна в Сирії.  Як зазначаєСтокгольмський міжнародний інститут дослідження миру, військовий вступ Росії у війну в Сирії безпосередньо вплинув на мілітаризацію Кавказу та збільшив ризик конфлікту в даному регіоні. 

Росія, на фоні погіршення відносин з Туреччиною в 2015-2016 роках через збиття літака СУ-24 та вбивство російського посла Андрія Карлова в Анкарі, розпочала процес нарощення військового контингенту у Вірменії. Туреччина, у свою чергу, активізувала військово-політичну співпрацю з Азербайджаном.

Хоча зараз відносини ніби нормалізувались, свідченням чого може стати «мовчазна згода Анкари» на наступ урядових сил Асада на непідконтрольний йому сирійський регіон Ідліб, курдське питання чи проамериканські кроки Ердогана, чинного турецького президента, у будь-який момент можуть підкинути хмизу в жар. 

Крім цього, як зазначає New York Times, питання ісламського радикалізму може також перетворитися на проблему як для Південного, так і для Північного, підконтрольного Російській Федерації, Кавказу. Порівнюючи з «привидом комунізму» Карла Маркса, можна сказати, що «привід фундаменталізму» також досі знаходиться в регіоні. Незважаючи на заяви Дональда Трампа про перемогу над Ісламською державою, можливість оголошення джихадів мусульманським населенням Азербайджану, Грузії, Чечні, Інгушетії, Карачаєво-Черкесії чи Дагестану залишається досить високою. 

Інтереси сторін

Війна в Сирії є лише одним із прикладів, насправді ж всі ключові гравці «близькосхідної шахівниці», за аналогією до виразу колишнього радника з питань національної безпеки Президента США Джиммі Картера, Збігнєва Бжезінського, мають свої інтереси та цілі на Південному Кавказі.

Згідно з сайтом турецького МЗС, офіційною позицією Анкари є «посилення незалежності та територіальної цілісності країн регіону». Щоправда, навіть офіційне зовнішньополітичне відомство не приховує власної оцінки діяльності держав на Кавказі: Азербайджан є вірним союзником, до Грузії Туреччина ставиться також прихильно, а до Вірменії – негативно, перш за все, через Карабаський конфлікт. Хоча зазначено й те, що наступниця Османської імперії прагне покращити стосунки з Єреваном. Хоча Анкара та Єреван знаходяться по різні сторони барикад через відносини з РФ, Іраном та Азербайджаном, можна сказати, що процес нормалізації є бажаним для обох сторін. 

Турецька зовнішня політика в регіоні пройшла певну еволюцію: у 1990-тих роках після невдалої спроби вступу до ЄС, Анкара перестала намагатись грати роль «європейського мосту», а почала позиціонувати себе вже як «модель для розвитку» для держав Кавказу. Грузія, Азербайджан та Вірменія сприймаються тепер як простір для маневру та засіб збільшення політичної ваги Туреччини у світі. 

Нафтопровід Баку — Тбілісі — Джейхан та Баку — Тбілісі — Ерзурум разом з Трансанатолійським газопроводом (TANAP) є показниками енергетичних інтересів Анкари: налагодження постачання нафти та газу з Кавказу робить Ердогана менш залежним від Путіна в контексті «Турецького потоку» та «Блакитного потоку».

Іран також є одним з ключових гравців, які намагаються перетворити Кавказ на власну сферу впливу. Важливими для Тегерана є енергетичні питання в контексті співпраці Ірану та Азербайджану та в контексті співпраці в Каспійському морі. Можна сказати, що Ісламська республіка також прагне отримати своєрідне місце під сонцем, конкуруючи з Туреччиною та Росією. 

Розпад Радянського Союзу був сприйнятий Іраном як шанс поширити свій вплив. 1990-ті роки не давали жодних серйозних можливостей для Тегерана, щоб покращити свої позиції. Росія, як і раніше, користувалася майже виключним контролем над Південним Кавказом, оскільки там зберігалися її військові бази. Однак, вплив РФ в регіоні зменшився: в  економічному плані з'явилися великі прогалини, які були заповнені Туреччиною. Анкара була набагато краще підготовлена, ніж Іран завдяки своїй відкритості до зовнішнього світу й здатності дешево виготовляти споживчі товари.

У Карабаському конфлікті Тегеран керувався конфігурацією балансу сил та суперництвом з Анкарою, оскільки Іран досить відкрито підтримував Вірменію, а не шиїтів-мусульман в Азербайджані. Realpolitik перемогла ідеологічні та релігійні настрої, незважаючи на чітко виражену іранську прихильність до ісламських принципів. Що стосується модернізованої проєвропейської Грузії, історична пам’ять колишньої Перської імперії не допомогла Тегерану залучитися підтримкою Тбілісі: Іран навіть не входить у топ-10 економічних партнерів.

Також Південний Кавказ залишається пріоритетним регіоном для Ізраїлю, і хоч він немає спільних кордонів з державами Кавказу, все ж намагається грати активну роль. Саме Ізраїль підтримав Тбілісі, надаючи військові технології, під час грузинсько-російської війни в 2008 році. Крім цього, Грузія важлива для Ізраїлю з економічної точки зору: ізраїльські інвестиції відіграють вагому роль в економіці Грузії, а грузинські порти можна легко використовувати для комерційних і військових цілей.

У випадку Вірменії відносини залишалися «прохолодними» понад десять років. Це було пов'язано, перш за все, з міцними зв'язками Ізраїлю з двома найбільшими геополітичними суперниками держави — Азербайджаном, який залишається одним з основних постачальників нафти для єврейської держави, і Туреччиною. Останнім часом можна спостерігати тенденцію до нормалізації відносин між Вірменією та Ізраїлем.

Що стосується країн Аравійського півострова, то Грузія, Азербайджан та Вірменія намагаються зберігати нейтралітет та будувати міцні зв'язки як з Катаром, так і з іншими країнами Перської затоки, незважаючи на дипломатичний конфлікт між Катаром та Саудівською Аравією, ОАЕ, Єгиптом та Бахрейном у 2017 році.

Попри таку політику країн Кавказу, Саудівська Аравія, зрештою,  зробила власну геополітичну ставку. Через конфлікт у Карабасі, де Ер-Ріяд підтримує мусульманське Баку, Саудівська Аравія та Вірменія не мають встановлених дипломатичних відносин. Це чудово вписується також у модель протистояння з Іраном у самому регіоні. Щоправда, видається маловірогідним, що дипломатична криза сприятиме долученню Єревана до  вісі Доха — Тегеран.

Висновки

Незважаючи на певне сприйняття Південного Кавказу як справжнього поля битви регіональних гравців, не можна поставити знак рівності між ситуацією в Ємені та ситуацією в Карабасі. 70-річне панування Радянського Союзу унеможливлювало долучення Кавказу до тенденцій розвитку на Близькому Сході.

Навіть зараз все не так однорідно, як може здатися на перший погляд: зводити все до моделі Іран + Вірменія + Катар проти Туреччини + Азербайджану + Саудівської Аравії  — хибне рішення. Насправді ж, все набагато складніше, а тектонічні зсуви у вигляді потепління відносин та формування геополітичного трикутника Москва – Анкара – Тегеран зводять нанівець вищезгадану модель.

Варіант «всі проти всіх» не працюватиме не тільки через об’єднання або роз’єднання потенційних ворогів, а через те, що країни Південного Кавказу знаходяться поза «близькосхідною шахівницею». Грузія, Вірменія та Азербайджан проводять зовнішню політику й у європейському, російському чи китайському вимірі. Близькосхідні гравці є лише одними з тих, хто бажає перетворити Кавказ на власну сферу впливу.

Автор – Віктор Карвацький, CEO Аналітичного центру «Ad Astra»