Мец Єгерн чи геноцид – відлуння подій 1915 року в американо-турецьких відносинах

З біографічних даних Рафала Лемкіна, автора терміну «геноцид» та проєкту Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, ми дізнаємося, що питання юридичної відповідальності за знищення етнічних груп почало цікавити тоді ще студента Львівського університету саме після ознайомлення з темою масових убивств вірмен в Османській імперії.

24 квітня виповнюється 105 років з початку подій, що згодом отримають назву «геноцид вірмен». У цей день в 1915 році молодотурецький тріумвірат дав наказ зібрати та депортувати всю вірменську інтелігенцію зі Стамбула. Сьогодні масові вбивства вірмен в Османській імперії є одним з найширше висвітлених  та визнаних актів геноциду у світі. Водночас останніми роками ця подія все більше політизується, а в 2019 стала одним із фронтів турецько-американського політичного протистояння.

На фото: знизу вірмени, що очікують страти в місті Кахраманмараш; згори Гейдар-паша із солдатами

Історичний контекст

Вірмени історично заселяли значну територію на сході Анатолійського півострова. Етнічні кордони Західної Вірменії досягали сучасного турецького міста Адана на узбережжі Середземного моря. Власне, вірменський народ з’явився на цих територіях значно раніше за тюрків і був однією з найчисельніших національних меншин Османської імперії впродовж усієї історії її існування. 

Розселення вірмен в Османській імперії на початку ХХ ст. (позначено червоним на діаграмі)

Проблеми в досі відносно мирних вірмено-османських відносинах почали з’являтися в другій половині ХІХ століття, і першою ластівкою тут став рух мухаджирів – переселенців-мусульман, які втікали із завойованих християнами територій саме в Малу Азію. І хоча перші переселенці потрапили до Туреччини з Криму в 1771 році (після захоплення Російською імперією півострову), масовими ці переселення стали вже після Кримської (1854-1856), Кавказької (1817-1864) та особливо російсько-турецької війни 1877-1878 років та Балканської війни 1912-1913 років, внаслідок яких Порта втратила майже всі свої європейські та закавказькі володіння.

Тоді ж свою малу Батьківщину (місто Салоніки) втратив і майбутній батько турецької нації Мустафа Кемаль Ататюрк. На територіях, що опинялися під владою європейських та нових християнських держав, мусульмани почали зазнавати переслідувань, у результаті чого декілька мільйонів біженців переселилися в азійську частину Османської імперії, у райони, що тоді були населені переважно вірменами. Доволі часто вигнані християнами зі своїх земель біженці спрямовували свою ненависть на місцевих християн. Міжконфесійні конфлікти почали ставати все частішим явищем.

Читайте також: Ая-Софія та ісламізація Туреччини: як Ердоган змінює державу Ататюрка

Приблизно в цей же період почав зароджуватися вірменський визвольний рух. 1885 року була створена перша вірменська політична партія Арменакан, що однак виступала за організацію місцевого самоврядування, не виходячи зі складу Османської імперії. Через 2 роки виникла партія «Гнчакян», ціллю котрої було звільнення турецької Вірменії через революцію. А 1890 року була створена одна з найвідоміших вірменських політсил – «Дашнакцутюн», що вже собі за мету мала політичну та економічну свободу в Османській імперії, а досягнення цього мало відбутися через терор. Утім, на початкових етапах політичні партії не здобули підтримки серед широких верств вірменського населення. Тому вони вирішили розпочати збройну боротьбу в надії пробудити національну самосвідомість. У відповідь султан Абдул-Хамід руками курдів почав здійснювати репресії проти вірменського населення.

Першим «дзвіночком», що передував вірменському геноциду, була так звана «гамідійська різанина» 1894-1896 років, під час якої у всій Османській імперії в кілька етапів було знищено за різними оцінками від 50 до 300 тисяч вірмен. Тоді ж «Дашнакцутюн» здійснила одну зі своїх найвідоміших акцій – захоплення будівлі Османського банку в Стамбулі задля привернення уваги європейців до становища вірмен в імперії. Тоді вимоги терористів не були належним чином взяті до уваги європейськими урядами, окрім того, цей інцидент спровокував хвилю антивірменських погромів у Стамбулі. 

Вам може сподобатися: Стратегічна культура Туреччини: забуття і відродження

З приходом до влади молодотурків 1908 року з їх паносманською ідеологією та політикою отуречування всіх народів Османської імперії становище вірмен погіршилося ще більше. Навесні 1909 року відбулася Кілікійська різанина, у результаті якої було знищено ще близько 20 тисяч вірмен. 1914 року молодотурецький тріумвірат Енвера-паші, Талаата-паші та Джемаля-паші втягнув Туреччину в Першу світову війну, яка виступила на боці центральних держав. Водночас вірменські політичні партії розпочали перемовини з Російською імперією щодо підтримки її наступу на своїй території в обмін на надання автономії для Вірменії.

У січні 1915 року російська армія не без допомоги вірменських добровольців здобула важливу перемогу під Сарикамишем. Це остаточно спровокувало турків розпочати розправу над вірменським населенням. Наступного місяця близько 100 000 вірменських солдат були роззброєні, а в ЗМІ розпочалася кампанія з демонізаії усіх без винятку вірмен. Тоді ж почав розроблятися план масової депортації вірмен зі східних територій Туреччини, що почав втілюватися в життя навесні 1915 року і внаслідок якого вірменське населення зазнало найбільших жертв.

Протистояння на фронті науки     

Варто відзначити, що в науковому світі до сьогодні не існує остаточного консенсусу щодо оцінки подій, що мали місце в Туреччині під час Першої світової війни. Полеміка між західними науковцями з цієї тематики продовжується до цього часу. Вибір сторони в цьому питанні доволі часто корелюється з політичними уподобаннями тих чи інших дослідників. Хоча перевага в кількості тут безсумнівно на боці прихильників версії цілеспрямованого геноциду.

Дізнавайтесь більше про сучасні геноциди в матеріалі: Ісламофобія в дії: як у М’янмі виживає найбільш переслідувана меншина світу

Особливо спірним є питання остаточної кількості жертв, що постає з відсутності (принаймні на цей момент) джерел, які б точно вказали на кількість вірмен, що проживали в Османській імперії. Різниця між турецькими, російськими, вірменськими та європейськими оцінками подекуди сягає сотень тисяч, а то й мільйонів осіб, що дає змогу науковцям (та й політикам) спиратися на вигідні їм числа задля доведення своєї думки. Так, за оцінками деяких вірменських істориків, кількість жертв сягає більш ніж 2 мільйонів осіб, у той час як Туреччина, також спираючись на власні джерела, у цілому дотримується думки про 200 000 загиблих. Це, а також факт загибелі близько 120 000 мусульман у війні від рук російської армії та вірменських добровольців, дає змогу офіційній Анкарі говорити про «Велике горе для обох сторін, але не геноцид!»  

Американський контекст

Починаючи з кінця 60-х років ХХ століття до сьогодні за активної лобістської діяльності вірменської діаспори 49 з 50 штатів США (окрім Міссісіпі) на місцевому рівні прийняли резолюції щодо пам’яті жертв геноциду вірмен. Водночас вище політичне керівництво держави не ризикувало ставити під загрозу відносини зі своїм ключовим союзником в НАТО. Навіть Барак Обама, який під час своєї передвиборчої кампанії в 2008 році пообіцяв офіційно визнати геноцид вірмен як історичний факт, за 2 каденції так і не знайшов можливості втілити задум, хоча його президенство припало 100-річчя подій, яке вшановували в 2015 році. А на початку 2018 року 2 найголовніших помічники колишнього президента заявили, що адміністрація Обами допустила помилку, не визнавши офіційно події 1915 року геноцидом. Один з них зазначав: «Кожен рік була причина не робити цього».

Слід відзначити, що в Туреччині завжди уважно стежать за тим, що лідери країн скажуть 24 квітня з приводу подій 1915 року. Особливо чутливі турки до слів американського президента. Досі жоден з них не вживав у своїй щорічній промові слово «геноцид». До прикладу, Джордж Буш-молодший використовував фразу «одна з найбільших трагедій в історії»; Барак Обама  в 2015 році до сторіччя трагедії вирішив ужити вислів вірменською мовою «Мец Єгерн» (велике злодіяння); Трамп також використав вірменський варіант назви трагедії. При цьому в Туреччині завжди вважали, що саме визнання подій 1915 року геноцидом покладе остаточний кінець союзницьким відносинам між офіційною Анкарою та США.

Вас може зацікавити: Від НАТО до Росії: метаморфози зовнішньої політики Туреччини

І ось на тлі загального погіршення американо-турецьких відносин через покупку турками в росіян ракетних комплексів С-400, «свавілля» в Сирії та інші конфлікти, що виникали у двосторонніх відносинах офіційних Вашингтона та Анкари, 29 жовтня 2019 року Палата представників Конгресу США прийняла резолюцію, що визнає геноцидом масові вбивства вірмен в Османській імперії 1915 року. Прийнята вона була саме в той момент, коли ні в кого не могло виникнути сумнівів у політичній заангажованості такого рішення – у день введення санкцій проти Туреччини за покупку С-400. Але вже через 2 тижні сенатор-республіканець Ліндсі Грем заблокував розгляд у верхній палаті вищезгаданої резолюції. Сталося це через декілька годин після того, як він взяв участь у зустрічі Трампа та Ердогана в Білому Домі.

Однак 12 грудня Сенат майже повним складом усе ж таки проголосував за прийняття резолюції. Відповідь офіційної Анкари не забарилася: вже за декілька днів Ердоган заявив, що Туреччина може розглянути геноцид індіанського населення в США (при цьому вживши не зовсім політкоректний термін «kızılderіliler», тобто «червоношкірі»): «У відповідь на їх рішення ми не будемо сидіти склавши руки, можу сказати відверто. Наприклад, тема червоношкірих у США. Як можна не говорити про це? Історія червоношкірих – це ганьба історії Америки». Окрім того, турецький президент повторив озвучені напередодні заяви міністра закордонних справ Мевлюта Чавушоглу з приводу ймовірного закриття військових баз НАТО на території Туреччини, Інджирлик та Кюреджик: «Як тільки нам потрібно буде прийняти таке рішення, ми маємо право зробити це. Якщо буде така необхідність, ми закриємо Інджирлик, ми закриємо Кюреджик… Ми робитимемо необхідні кроки відповідно до принципу взаємності».

Цікаво знати: Оповідь про «смерть мозку НАТО»: до чого тут Туреччина?

Так чи інакше, Адміністрація президента США Дональда Трампа втрималася від підтримки прийнятої Конгресом резолюції щодо вірменського геноциду. Представник Держдепу заявив: «Позиція адміністрації не змінилася, наші погляди відображені в заяві Президента з цієї тематики, яку він зробив у квітні». Тоді, нагадаю, Трамп назвав події 1915 року «масовими звірствами». Подібна позиція Адміністрації викликала бурхливу реакцію серед вірменської діаспори в США, яка не визнає прийнятною будь-яку іншу оцінку подій 1915 року, окрім як «геноцид». Виконавчий директор Вірменського національного комітету Америки Арам Амбарян навіть назвав Президента США «Останнім апологетом Анкари у Вашингтоні».

І ось, у п’ятницю 24 квітня, Трамп знову повинен буде виступити з традиційною промовою до дня пам’яті жертв подій 1915 року. І нині не виникає жодних сумнівів у тому, що традиція невживання терміну «геноцид» стосовно масових вбивств вірменського населення Османської імперії буде продовжена.

Висновки

Як би це прикро не звучало для вірменського народу, тема подій 1915 року серед політичної верхівки США у всі часи сприймалася й сприймається лише в контексті прагматичних взаємовідносин з Туреччиною, а не почуття солідарності та співчуття жертвам. І допоки офіційна Анкара залишатиметься стратегічним партнером і союзником Білого Дому, ситуація навряд чи зміниться.

Адміністрація США з прийняттям Конгресом резолюції щодо геноциду вірмен отримала ще один «козир» задля шантажу Туреччини. Однак варто розуміти, що з тією вагою, яку надають турки цьому питанню, тема подій 1915 року може перетворитися на справжній вогонь у руках американців, ігри з яким, як відомо, дуже небезпечні.

Не варто сподіватися, що офіційна Анкара просто так «проковтне» ймовірний в майбутньому демонстративний ляпас у вигляді остаточного визнання геноциду вірмен.  Турецьке керівництво гідно оцінить такий жест і точно вже не залишить його без відповіді. А перспективи в такому разі можуть бути найнеймовірніші – аж до виходу Туреччини з НАТО, членство в якому все менше й менше має для неї інтерес чи відповідає її концепції зовнішньої політики.

Автор – Олександр Ворона, експерт-міжнародник Аналітичного центру ADASTRA