Ісламофобія в дії: як у М’янмі виживає найбільш переслідувана меншина світу

На сьогодні у свідомості величезного пласту населення планети іслам сприймається виключно як агресивна релігія, що всіляко намагається розширюватися шляхом переслідувань "невірних". Антиісламська риторика, що живиться подібними уявленнями, усе гучніше лунає в західному світі. Даним циклом статей під назвою «Ісламофобія в дії» ми прагнемо показати іншу сторону медалі та навести приклади, коли саме мусульмани стають жертвами утисків із боку представників інших віросповідань: християн, буддистів, індуїстів тощо. Врешті-решт, немає добрих чи поганих релігій — є лише доброчесні та недоброчесні люди.

16 вересня в Женеві був опублікований звіт комісії Організації Об’єднаних Націй щодо розслідування ситуації в М’янмі, а точніше – у штаті Ракхайн (Аракан), що знаходиться на західних теренах цієї азійської держави. Нагадаємо, що вже декілька років там триває так звана «антитерористична операція» проти «Армії порятунку рогінджа Аракану» (АСРА), під час якої урядові війська М’янми своєю надзвичайною жорстокістю до місцевого мусульманського населення спровокували гуманітарну катастрофу в регіоні. Комісія зазначила, що акти насильства урядових військ відбуваються з «намірами геноциду»: дії проти араканських мусульман підпали під 4 із 5 статей, якими визначається даний міжнародний злочин. Здавалося б, ніяких проблем бути не має, треба лише взяти винних і віддати під міжнародний суд. Усе ж таки, ситуація не настільки проста, як здається на перший погляд. Імовірний навіть варіант, що акт геноциду в ХХІ столітті може обійтися без жодних наслідків для його виконавців.

Рогінджа – «чужі» серед «своїх»

До сьогодні не існує єдиної думки стосовно походження народу рогінджа. Представники етносу аргументовано вважають, що вони є нащадками арабських колонізаторів і проживають у Ракхайні вже близько тисячі років. У свою чергу, більшість істориків та, власне, сам уряд М’янми, спираючись також на історичні факти, доводять, що рогінджа – це етнічні бенгальці, яких британська колоніальна влада колись переселила з території сучасного Бангладеш для виконання ролі дешевої робочої сили.     

Відразу варто зазначити, що релігійний чинник у цьому етнічному конфлікті грає далеко не ключову роль хоча б тому, що рогінджа – не єдиний етнос, що сповідує іслам у М’янмі, але єдиний, стосовно якого здійснюються репресії такого масштабу. Вирішальною причиною для спалаху такої дискримінації стали події в Ракхайні під час Другої світової війни. Тоді бірманці-буддисти загалом підтримали японських окупантів, у той час, як мусульмани Аракану (фактично  – рогінджа) залишилися лояльними британцям. Військові дії, які проводилися, по суті, між двома спільнотами, значно поляризували населення Ракхайну. Заведено вважати, що саме в той момент неприйняття рогінджа з боку бірманців почало набувати сучасних форм. Як зазначав у 2017 році один із військових високопосадовців М’янми: «Зараз ми дороблюємо ту роботу, яку не завершили в 1942 році».

Дізнавайтеся більше: Кхмер-кроми: чому етнічна меншина заважає В'єтнаму?

Зі здобуттям власної незалежності в 1948 році, М’янма розпочала побудову національної держави, у якій не знайшлося місця для «переселенців із Бангладеш». 1982 року був прийнятий закон про громадянство, згідно з яким рогінджа повинні були документально підтвердити своє проживання в М’янмі впродовж трьох поколінь – інакше вони не вважалися громадянами. Це перетворило їх у людей без громадянства, адже у величезної кількості населення, що проживає в сільській місцевості, не було жодних подібних доказів. Із того часу й до 2017 року більш, ніж 200 тисяч рогінджа змушені були покинути свої домівки. Особливою активністю й послідовністю репресивні дії уряду М’янми щодо рогінджа почали відзначатися після кривавих міжетнічних та релігійних зіткнень, що мали місце у 2012 році. Власне тоді ж і була сформована вже згадана вище партизанська «Армія порятунку рогінджа Аракану». Вона декларує створення «демократичної мусульманської держави рогінджа», однак більшість її членів — не місцеві рогінджа, а приїжджі з Пакистану та Саудівської Аравії. Лідер АСРА — пакистанець Ата Улла.

Сучасна ж операція розпочалася восени 2016 року, коли «Армія порятунку рогінджа Аракану» атакувала приблизно 30 урядових установ, і з того часу регулярно здійснює напади на буддистське населення штату. Унаслідок відплатних акцій із боку армії М’янми на сьогодні близько 400 поселень мусульман було зруйновано. Орієнтовно 730 тисяч рогінджа змушені були втекти в сусідній Бангладеш, де перебувають у жахливих умовах. Ще близько 600 тисяч рогінджа, які досі залишаються в Ракхайні, знаходяться під загрозою насилля. Для боротьби з терористами армія М’янми використовує стратегію «чотирьох позбавлень» (їжі, засобів для існування, лідерів та молодого поповнення), а не атакуючи бойовиків напряму. Подібна контрпартизанська боротьба покликана залякати мирне мусульманське населення та відбити в нього всіляке бажання підтримувати терористів. Утім, це ніяк не виправдовує переслідування невинних жителів сіл, спалення поселень, катування та насильство, у тому числі сексуальне, відносно місцевого мусульманського населення.  

Цікаво знати: Націоналістичний поворот Моді: чому в Індії дискримінують мусульман?

Про події, які наразі відбуваються в Ракхайні, у зовнішньому світі достеменно не знає ніхто. Ще з 2016 року уряд М’янми ввів у Аракані військовий стан та обмежив доступ правозахисним організаціям і пресі до північних районів штату, через що його було названо «інформаційною чорною дірою». Правозахисним організаціям, таким як Human Rights Watch, для визначення масштабів руйнувань доводиться використовувати фото з супутників, а також свідчення місцевих жителів, які, однак, вказують і на ідентичні злочини проти буддистів із боку АСРА.    

З інтерв’ю м’янманському телебаченню чоловіка-буддиста, чийого сина вбили бійці АСРА: «…Як вони (АСРА) сміють тероризувати та вбивати наших дітей? Вони зв’язали руки мого сина за спиною. Потім вони безжально відрізали йому статевий член та груди, а також перерізали йому горло. Через їхні нелюдські методи вбивств, я почав їх люто ненавидіти. Якщо вони мають бажання вбивати людей, то нехай вбивають, але не такими нещадними та безсердечними методами. Це нестерпно для мене. Це настільки боляче, що я хочу померти».   

З інтерв’ю RTD жінки, яка зуміла врятуватися від каральної акції армії М’янми:

«…Вони почали вбивати всіх чоловіків. Потім викопали яму й скинули туди тіла, облили їх бензином та спалили. У мене була дворічна дитина. Вони кинули її у вогонь. А п’ятирічну спочатку довго били, а потім кинули у воду. Вони вбили і її. Почали відбирати по 5 жінок, заводили їх у будинок, здирали з них золото та срібло, а потім ґвалтували. А моїй 7-річній доньці нанесли 2 удари мачете по голові. Мене вони теж вдарили декілька разів, після чого я втратила свідомість… Після того вони нас закрили в тому будинку та підпалили його. Моя донька тоді привела мене до тями. Ми змогли зробити дірку та втекти через неї в джунглі. І після цього ми йшли без їжі та води 4 дні через ліси. Я втратила свідомість, але хтось підібрав мене й доніс до кордону. Я не пам’ятаю, хто це був, і як я потрапила до Бангладеш…»          

Ікона демократії безсила

Ще більше питань виникає з усвідомленням того, що уряд країни, на території якої національна армія здійснює, по суті, геноцид, формально очолює лауреатка Нобелівської премії миру Аун Сан Су Чжі. Після виборів 2015 року саме вона обіймає створену спеціально для неї посаду Державного радника М’янми, яка є ідентичною посаді прем’єр-міністра.

Лауреаткою Нобелівської премії Аун Сан Су Чжі стала в 1991 році «за ненасильницьку боротьбу за демократію та права людини». Її шлях дійсно викликає якщо не захоплення, то, як мінімум, повагу, адже за свою 30-річну політичну кар’єру 15 років вона провела під домашнім арештом. Перебуваючи на свободі, вона самовільно залишалася «невиїзною» через ризик відмови прикордонників прийняти її назад на територію М’янмі. Через це опозиціонерка 5 років (аж до його смерті) не бачила свого чоловіка, британського тибетолога Майкла Ейріса, а Нобелівську премію замість неї отримали її сини.   

Інші матеріали про М'янму: М'янма між демократією та авторитаризмом

Після початку військових дій у Ракхайні Аун Сан Су Чжі доволі довго ніяк їх не коментувала, що викликало хвилю обурення в західному світі. Їй висували звинувачення в тому, що вона мовчки підтримує військові злочини армії своєю бездіяльністю та не використовує своє становище й авторитет задля їх запобігання. Аж на початку вересня 2017 року під час телефонної розмови з президентом Турецької Республіки Реджепом Таїпом Ердоганом, вона вперше «зачепила» цю тему, запевнивши свого колегу в роботі уряду М’янми над захистом прав рогінджа.

Утім деякі експерти акцентують увагу на тому, що звинувачувати лідерку бірманського уряду в ситуації в Ракхайні абсолютно безглуздо. Насправді ж, Аун Сан Су Чжі не розв’язує всі проблеми в країні та не користується такою владою, яку їй приписують. Так, формально вона займає пост офіційного державного радника, який прирівнюється до аналогічної посади прем’єр-міністра. Однак через складний розподіл влади в країні, керівна роль у М’янмі все-таки залишається за армією, яка навіть попри певні поступки в демократизації політичної влади досі є наймогутнішою та найвпливовішою силою в державі. Питання зовнішньої політики, оборони та безпеки перебувають у компетенції саме головнокомандувача військ, старшого генерала Мін Аун Хлайна, у той час, як Аун Сан Су Чжі має можливість лише домовлятися з армією, але аж ніяк не наказувати генералам, які ще нещодавно самі тримали її під домашнім арештом.

Чому Феміда зволікає?

Попри помітність конфлікту в Ракхайні в західному світі (не без допомоги мусульманських країн, які майже ніколи не втрачають можливості згадати злочини армії М’янми на різного роду міжнародних майданчиках), ними досі не було зроблено майже ніяких кроків для розслідування дій м’янманських військових сил.

Логічним механізмом для розслідування цієї проблеми було б звернення до Міжнародного кримінального суду, що, власне, і був створений для розгляду подібних випадків. У межі його компетенції якраз входять геноцид, злочини проти людяності та військові злочини. Оскільки М’янма не є державою-членом МКС, то на неї та її громадян юрисдикція цієї установи не поширюється. Винятки становлять ситуації, коли рішення про розслідування злочинів приймається безпосередньо Радою Безпеки ООН, чи за умови надання самою державою згоди для проведення розслідування. Як альтернативу, можна було б створити спеціальний трибунал ООН, що вже розлідував справи, які стосувались Руанди та колишньої Югославії.  Проте обидва варіанти дій повністю залежать від Ради безпеки ООН. Й ось на цьому етапі починаються труднощі.

Вас може зацікавити: Право вето – ахіллесова п’ята Радбезу ООН

Найголовніша причина неможливості створення подібного трибуналу – супротив із боку КНР. Китай із М’янмою пов’язують міцні інвестиційні, торговельні та енергетичні зв’язки. У той час, коли більшість західних держав всіляко скорочували своє співробітництво з офіційним Найп’їдо, КНР, як це часто буває, скористався «вікном можливостей» та ще більше розширив свої інвестиції в державу. Тому накладання вето Китаєм на будь-яке рішення Ради Безпеки ООН із метою притягнення до відповідальності м’янманських військових постає очевидним. Активно співпрацює з М’янмою у військово-оборонній сфері й інший постійний член Радбезу – Російська Федерація. Зустрічі між лідерами обох держав останніми роками можна назвати ледь не регулярними, вони супроводжуються підписаннями нових контрактів, обмінами військових делегацій.      

Утім, Міжнародний кримінальний суд, здається, таки знайшов можливість провести розслідування щодо злочинних дій армії М’янми. Декілька місяців тому суд в Гаазі постановив, що володіє юрисдикцією для розгляду даної справи через транскордонний характер ймовірних злочинів, а також тому, що Бангладеш є державою-членом МКС. Відповідно, у вересні цього року прокурор даного суду приступив до повного попереднього розгляду цього питання. Тож надія на остаточне розслідування подій у Ракхайні все ще існує.  

Висновки

Як уже зазначалося вище, що саме наразі відбувається в Ракхайні достеменно не знає майже ніхто, зважаючи на інформаційний карантин, який запровадив у штаті м’янманський уряд. Однак, завдяки різноманітним непрямим доказам та свідченням тих рогінджа, яким вдалося втекти від розправи, можна стверджувати, що армія М’янми все-таки перевищує свої повноваження та здійснює злочини проти людяності.

Враховуючи серйозність обвинувачень, цей кейс може стати визначальним випробуванням для міжнародної правозахисної системи, адже неспроможність глобальних інститутів, як мінімум, провести розслідування в М’янмі ставить під питання всю ідею транснаціонального правосуддя.

Автор – Олександр Ворона, Аналітичний центр ADASTRA