М'янма між демократією та авторитаризмом
М'янма – держава зі складним бекґраундом: десятиліттями тут тривають міжетнічні конфлікти, з часу проголошення незалежності змінилося вже кілька військових режимів, а сама країна досі залишається найбіднішою серед своїх колег по АСЕАН. Надії м’янманців на поліпшення життя з’явилися у 2010 році, коли хунта почала процес демократизації і транзиту влади до цивільного уряду, який завершився парламентськими виборами 2015 року.
Тоді, як і на виборах 2020 року, перемогу здобула лівоцентристська Національна ліга за демократію на чолі з дисиденткою Аун Сан Су Чжі, яка й очолила уряд. Проте минулого місяця військові, які 5 років тому відійшли в тінь, вирішили повернути владу в країні у свої руки, здійснивши державний переворот. Як так сталося, що один з найуспішніших кейсів демократизації в Південно-Східній Азії знову опинився в полоні авторитаризму, і чи є з нього вихід – розбиралися ADASTRA.
Бірму (так до 1989 р. називалася країна), яка до 1948 року була колонією Великої Британії, після отримання незалежності доволі швидко поглинула внутрішньополітична криза, що призвела до встановлення першого військового режиму (1962-1988) генерала У Не Віна. Владу в країні отримала титульна нація бірманців (власне, від них держава ще в колоніальні часи взяла відповідну назву), проте вони є не єдиними мешканцями окресленої території: можна згадати також каренів, шанів, араканців, монів, і це все одно не буде вичерпним переліком м'янманських народностей, позаяк на сьогодні держава офіційно визнає 135 етнічних груп.
Через таку велику кількість меншин, які зазнавали утисків та дискримінації військових режимів, держава аж до 2012 року перебувала в перманентному стані громадянського конфлікту. В часи Не Віна боротьба головним чином велася між бірманцями-комуністами (підтримуваними маоїстською КНР) та бірманцями-соціалістами, а угруповання національних меншин, що виступали на тій чи іншій стороні конфлікту, часто воювали й між собою, вимагаючи автономії чи навіть незалежності. Головною опорою уряду в цьому конфлікті була армія, яка за майже пів століття постійних воєнних дій отримала карт-бланш на будь-яку діяльність, що виправдовувалися в ім'я захисту й оборони країни, тож цим і можна пояснити вседозволеність та тривалість режиму хунти, що, як зазначалося вище, уперше взяла владу в 1962 році. Генералові Не Віну вдалося відновити контроль над багатьма провінційними територіями та зміцнити свої позиції в сільських районах завдяки аграрній реформі 1964 року, однак важкодоступні гірські території з радикальними етнічними угрупованнями трималися довше.
Читайте також: Протести в Таїланді: чи вдасться тайцям змусити владу стати на шлях демократизації?
Цьому також сприяли жорстка унітарна централізація, антиринкові закони в межах будівництва бірманського соціалізму та придушення демократичних сил, які не стосувалися збройної опозиції. Не можна не згадати й про фінансову допомогу, що підживлювала сецесіоністські тенденції етнічних груп – вона надходила головним чином з двох джерел: наркоторгівлі та іноземних країн. М'янма й до сьогодні залишається другим у світі виробником нелегального опіуму, формуючи разом із сусідніми Лаосом і Таїландом так звану зону Золотого трикутника, що підсилює транскордонну злочинність у регіоні. Зрештою, відверто авторитарний режим, який залишився в країні й після 80-х років, коли в регіоні проходила активна демократизація, спричинив поступову ізоляцію Бірми на міжнародній арені, що також не сприяло її економічному процвітанню.
На цьому тлі в 1988 році в Бірмі почалися масові протести проти генерала Не Віна, що безперервно правив країною майже 30 років. Вони тривали близько півроку й охопили широкі верстви населення – від студентів до буддійських монахів. Кульмінація руху припала на так зване Повстання 8888, яке вилилося в сотні постраждалих та заарештованих і вивело на політичну арену країни майбутню нобелівську лауреатку Аун Сан Су Чжі. У той час донька загальновідомого в Бірмі антиколоніального героя Аун Сана, яка вже тривалий час жила за кордоном, повернулася з Великої Британії на батьківщину, аби доглядати за хворою матір’ю, ще не знаючи, що їй судилося стати обличчям революції. Вона очолила опозиційний рух, закликаючи на багатотисячних мітингах до ненасильницького спротиву та демократичних змін у державі.
Аун Сан Су Чжі виступає в Рангуні в липні 1989 року. Особистий архів Су Чжі
Протестувальникам вдалося домогтися відставки Не Віна, проте йому на зміну прийшла… інша військова хунта. У вересні 1988 тепер уже генерал Со Маунг здійснив черговий переворот, оголосивши про створення нового урядового органу – Державної ради з миру та розвитку – та наміри провести вільні багатопартійні вибори. Однак затримання журналістів, правозахисників, опозиціонерів продовжилося, більше того – саму Су Чжі посадили під домашній арешт (де вона пробуде з невеликими перервами аж до 2010 року). Треба, щоправда, віддати належне її продуктивності, бо ще до ув'язнення лідерка опозиції встигла консолідувати своїх однодумців у партію Національна ліга за демократію (далі — НЛД) задля активної участі в політичному житті країни. Так, 1990 року саме ця політсила здобула майже 60-відсоткову перемогу, однак хунта відмовилися визнавати результати перших за тривалий час вільних виборів, і демократичні процеси в М'янмі ще на кілька років були призупинені.
Демократична опозиція програла битву, та не війну. Наступною важливою віхою в історії країни стала Шафранова революція 2007 року, знов очолена студентами та опозицією, що отримала свою назву від кольору шат численних буддійських ченців, участь яких мала неабияке моральне значення, позаяк близько 90% населення держави сповідує саме буддизм. Варто окреслити, що за той час, який передував цим подіям, М'янма все ще залишалася доволі закритою країною, проте під тиском міжнародної спільноти та через несприятливу внутрішню атмосферу хунта вирішила трохи змінити свою стратегію, аби знизити протестний потенціал, оголосивши у 2003 році про існування семикрокового дорожнього плану з упровадження процвітаючої демократії (дедлайну якому, однак, не було).
Дізнавайтеся більше: Кхмер-кроми: чому етнічна меншина заважає В'єтнаму?
За правління генерала Тана Шве (1992-2011) було вжито декілька заходів, що уможливили повернення до тернистого шляху демократизації. По-перше, часткова лібералізація економіки, що сприяла залученню інвестицій, зокрема до нафтогазової промисловості, дозволила уряду посилити військово-політичний тиск на етнічніх повстанців, що в результаті привело сторони до переговорного столу. По-друге, у 2008 році було ініційоване прийняття нової конституції, яка, щоправда, була далекою від ідеалу демократії: 25% місць в парламенті автоматично закріплювалися за військовими (до чого можна додати мандати підтримуваної ними Партії солідарності та розвитку Союзу); документ не можна змінювати без армійської підтримки; військові призначають міністрів внутрішніх справ, міністра оборони й міністра прикордонних справ; прописаний механізм, що дозволяв генералам перебирати владу в країні на себе в разі введення режиму надзвичайного стану.
По-третє, з 1989 регулярно проводилися переговори з 17 збройними повстанськими осередками, і станом на початок 2010-х було підписано 8 мирних угод або угод про припинення вогню, зокрема з каренами та шанами. По-четверте, у 2010 були нарешті проведені вибори, які, щоправда, бойкотувалися представниками НЛД і щодо справедливості яких у міжнародної спільноти виникли сумніви.
Буддійські ченці під час маршу на підтримку Шафранової революції в Янгоні, вересень 2007 р. Khin Maung Win
Під час подальших реформ з лідерки опозиції Аун Сан Су Чжі зняли домашній арешт, а її партія долучилася до політичного процесу на довиборах у 2012 році. Високий рівень довіри населення до Су Чжі та НЛД був підтверджений на перших за довгий час вільних парламентських виборах 2015 року, де НЛД, очікувано, отримала розгромну перемогу, здобувши абсолютну більшість голосів. І хоча Су Чжі не змогла стати президенткою, бо мала синів з іноземним громадянством, що було заборонено конституцією (якщо особа претендує на цю посаду), вона таки стала де-факто головою країни в інший спосіб. Спеціально для неї у 2016 році був запроваджений пост Держрадниці М'янми (аналогічний до прем'єр-міністерки) – транзит влади до цивільних нарешті відбувся. Однак управляти державою виявилося складніше, ніж очолювати революцію, щонайменше тому, що поки всі тріумфували від де-юре успішності м'янманського кейсу демократизації, а темп економічного зростання завдяки реформам збільшився на 6-8%, де-факто генерали зробили все для того, аби залишитися при владі у вигляді «сірих кардиналів».
Випробування демократією
Тим часом на заході країни, у штаті Ракхайн (інша назва – Аракан) уже давно визрівав конфлікт між мусульманською народністю рогінджа та іншою нацменшиною араканцями, що сповідували буддизм. Річ у тім, що уряд не просто ігнорував цю кризу, не виступаючи медіатором, він свідомо підтримував у ній одну зі сторін – і це були не мусульмани-рогінджа. У 1982 році їм абсолютно незаконно було відмовлено в громадянських правах та надано статус негромадян, і з того часу їхнє становище невпинно погіршувалося. Найрадикальніших форм протистояння набуло після формування воєнізованих груп з обох сторін – Армії порятунку рогінджа Аракану та націоналістичного буддійського Руху 969, очільника якого, Ашина Вірату, журнал Time в 2013 році назвав обличчям буддійського терору.
Детальніше про проблему: Ісламофобія в дії: як у М’янмі виживає найбільш переслідувана меншина світу
Коли ж стало відомо, що у відповідь на дії збройних повстанців уряд задіяв проти цивільного населення рогінджа армію, що підлило олії у вогонь до й без того складної ситуації з м'янманськими біженцями до Бангладеш та проблемою торгівлі людьми в регіоні, міжнародна спільнота забила на сполох про те, що в М'янмі відбувається справжній геноцид. Здавалося б, масові вбивства без суду й слідства, підпали цілих сіл, групові зґвалтування, інфантицид є беззаперечними ознаками етнічних чисток. Проте м'янманський уряд назвав світову увагу до переслідування мусульман у штаті Ракхайн перебільшеною, а Аун Сан Су Чжі попросила «показати їй країну без проблем у сфері прав людини».
Біженці рогінджа перетинають річку Наф на шляху до Бангладеш на плотах, виготовлених з бамбуку та пластикових каністр. David Dare Parker
Падати з «демократичних небес» завжди боляче, проте це стається знову і знову, коли ідеалістичні мрії стикаються з жорсткою реальністю. Як би прикро не було, малоймовірно, що лауреатка Нобелівської премії миру Су Чжі, яка в міжнародній свідомості закарбувалася як борчиня за права людей та ікона демократії, могла поводити себе в цій ситуації інакше, як мінімум тому, що, незважаючи на поступову демократизацію, відкриття країни світові та зародження громадянського суспільства, верховенство права та свободи не встигло достатньо вкорінитися в м’янманському суспільстві, а особливо – в естеблішменті, неабияку роль у якому й досі відіграють саме військові, звиклі до безкарності. Саме армія несе відповідальність за розправу над рогінджа, проте відсутність жорсткої реакції держрадниці на етнічні чистки в країні спричинили втрату авторитету й довіри до неї в міжнародного суспільства та світових. Попри це, на внутрішньополітичній арені колишня дисидентка зберігала велику популярність, а громадяни пов’язували з нею надії на краще життя.
Повернення хунти
На чергових парламентських виборах, що пройшли в листопаді 2020 року, абсолютну перемогу (83% голосів) очікувано здобула Національна ліга за демократію, а Сан Су Чжі знову отримала можливість сформувати уряд. Це стало точкою неповернення, адже військові, які з 2015 року відійшли в політичну тінь, зрозуміли, що така концентрація влади дасть можливість НЛД провести зміни до конституції, щоб позбавити країну залишків впливу армії. З такою перспективою вони точно не могли змиритися, а тому, заявивши, що результати голосування були сфальсифіковані (доказів чому, однак, не надали), 1 лютого 2021 року військові на чолі з головнокомандувачем Мін Аун Хлаїном здійснили черговий переворот.
Хода проти держперевороту в Рангуні, лютий 2021 року. Getty Images
Першим кроком до «закручування гайок» від поновленої хунти стали запровадження надзвичайного стану терміном на 1 рік (що робить урядування військових легітимним) і домашній арешт Су Чжі, перед яким вона закликала своїх співгромадян рішуче протистояти діям армії. Тож незважаючи на хунтівську обіцянку провести нові вибори у 2022 році, протести тут тривають уже другий місяць поспіль. Армія застосовує вогнепальну зброю проти демонстрантів, і станом на 20 березня відомо про 238 загиблих, більше 2000 людей затримано, але громадянська непокора не вщухає.
Вас може зацікавити: Етнічний конфлікт на Шрі-Ланці: незагоєні рани минулого
Як для багатьох міжнародних спостерігачів військовий переворот у М'янмі став несподіванкою, так і військова хунта була здивована масштабами протестів і страйків, участь в яких бере не тільки молодь, що сміливо заявляє про своє небажання жити в диктаторській поліцейській державі, а й численні громадські активісти, держслужбовці та, як і за попередніх м'янманських революцій, буддійські ченці. Марші, організовані через соціальні мережі за допомогою використання ВПН-з'єднання, відвідують не тільки прибічники Су Чжі та НЛД, а й загалом противники хунти, незалежно від політичних вподобань. Однак військові не мають наміру ділитися владою чи звертати увагу на думку громадян країни, якою вони управляють вже багато років, і це видно з того рівня насилля, з яким вони взялися подавляти протести. Відповідальні за етнічні чистки та боротьбу з наркобаронами тепер пояснюють своїм співвітчизникам, як правильно треба любити батьківщину: сльозогінним газом, вогнепальними кулями та кийками, рейдами та відключенням інтернету.
Читайте також: «Одна країна, одна система»: як Китай демонтує автономію Гонконгу
Усе це наближає М’янму до гуманітарної катастрофи, позаяк економіка найбіднішої країни Південно-Східної Азії, що ще не встигла оговтатися від наслідків стагнації, спричиненої Covid-19, тепер опинилася перед загрозою втрати іноземних інвестицій, що її підживлюють, розвивають інфраструктуру та дають нові робочі місця. Європейський Союз, який з часу відкриття країни світові став її третім найбільшим торговельним партнером після Китаю і Таїланду, може завдати серйозного удару по м’янманському бізнесу, скасувавши особливі торговельні преференції в рамках потенційно нової санкційної політики західних демократій проти хунти.
На фото крупним планом – прапор НЛД на фоні багатотисячного маршу в Янгоні, лютий 2021 року. Stringer/Reuters
Окрім того, в багатонаціональній державі, де ще не зажили рани тривалої громадянської війни, існує ризик ескалації етнічних та конфесійних протиріч, особливо зважаючи на існування збройних автономних угрупувань, таких як, наприклад, Каренська національно-визвольна армія, Армія араканців або Об'єднана армія держави Ва. За найгіршого сценарію все це може призвести до перетворення М’янми на неспроможну державу (failed state) або до її балканізації (процес дроблення держави за релігійними, етнічними ознаками тощо із подальшим зануренням фрагментів колись єдиної території у стан війни). А це відповідно створить нові потоки біженців, що вплине на стабільність уже всього регіону.
У просто гіршому – хунта вистоїть перед протестами й зможе забезпечити цілісність країни, проте демократичні завоювання будуть скасовані. Єдиним позитивним наслідком військового перевороту можна назвати хіба що відновлення постраждалої від геноциду рогінджа репутації Аун Сан Су Чжі, котра на контрасті з військовими залишається єдиною видатною демократичною фігурою в М'янмі. Проте малоймовірно, що це допоможе їй повернутися до влади найближчим часом, позаяк хунта звикла до тиску міжнародної спільноти й особливих ознак страху перед наслідками санкцій не виявляє.
Як довго протримається нинішня ситуація в М’янмі залежить і від реакції міжнародних акторів. З точки зору геополітики вона знаходиться на периферії основних міжнародних процесів чи точок зіткнення, проте на регіональному рівні залишається об’єктом суперництва великих держав. В глобальному вимірі М’янма стала своєрідним маятником між західною демократичною моделлю розвитку держави та традиційним для Сходу авторитаризмом, який поки так і не зупинився на чиємусь полі. Це провокує змагання за М’янму між США, ЄС, Британією, Австралією з одного боку та Китаєм і Росією – з іншого. У регіональному контексті її територія є ареною геоекономічного протистояння КНР та Індії. З 2014 року Китай вклав у різні інфраструктурні проєкти на території М’янми в рамках ініціативи «Пояс і шлях» близько 21 мільярда доларів: одним з найважливіших з них є Китайсько-М’янманський економічний коридор, який має поєднати Піднебесну з Індійським океаном, що не може не турбувати Індію.
Більше за темою: Націоналістичний поворот Моді: чому в Індії дискримінують мусульман?
Маловірогідно, що китайські партнери виступатимуть проти військових, з якими ж самі й налагоджували співпрацю. Індія наразі зайняла вичікувальну позицію. Для регіональної системи безпеки М'янма є невичерпним джерелом проблем, серед яких нелегальний обіг зброї та наркотиків, потоки біженців та мігрантів, торгівля людьми. З усім цим «багатством» стикаються в першу чергу країни, що межують із М'янмою, і на перше місце по наданій допомозі і торгівлі сьогодні виходить Таїланд, якого вже можна назвати своєрідним «великим» братом для біднішої сусідки. Окрім вже вищезазначеного, передові позиції у міждержавних відносинах займають також держави-члени АСЕАН: Індонезія, Сінгапур, В'єтнам, Камбоджа та Філіппіни. Їхня позиція щодо переворот в М'янмі була або стриманою, або взагалі мовчазною.
Головнокомандувач Збройними силами М'янми Мін Аун Хлаїн та міністр оборони РФ Сергій Шойгу тиснуть руки під час міжнародного військово-технічного форуму «Армія-2018. Росія, 2018 рік. Олексій Єрешко/ТАРС
Натомість передбачувано засудили переворот і пригрозили санкціями традиційно США, Канада, ЄС та Велика Британія. У світлі останніх подій, а саме поверненні 46-ого президента США Джо Байдена до риторики про важливість дотримання демократичних принципів у зовнішній політиці, бездіяльність «світового поліцейського» буде розцінюватися як зрада своїх же ідеалів, і водночас – потенційні санкції проти М’янми штовхатимуть її до тіснішої співпраці з Китаєм, що вкрай небажано для Сполучених Штатів Америки. ООН також висловила глибоку стурбованість тим, що відбувається в М'янмі після військового перевороту, і занепокоєна потенційними наслідками внутрішньої ескалації для всього регіону Південно-Східної Азії.
У цій кризі важливу роль могла би зіграти Рада Безпеки ООН, наклавши міжнародні санкції чи ембарго на постачання зброї до М’янми, проте Китай та Росія очікувано блокуватимуть будь-які дієві заходи своїм вето, створюючи захисний механізм для військової хунти, яку де-факто підтримують. Іронічно (чи доленосно), що саме за декілька днів до перевороту свій перший закордонний візит у 2021 році здійснив міністр оборони РФ Сергій Шойгу, що навідався не будь-куди, а до М'янми, де зустрівся з генералом Мін Аун Хлаїном, після чого у російських ЗМІ з'явилися повідомлення про готовність російської сторони активізувати військово-технічне співробітництво між країнами.
Насамкінець, не слід забувати й про відому геополітичну аксіому: чим більше авторитарних країн оточує державу Х, тим більша ймовірність, що ця держава Х також буде авторитарною. Якщо подивитися на сусідів Республіки Союзу М’янма, то можна хіба що вчергове підтвердити цю тенденцію: з усіх хіба Індію можна назвати неліберальною демократією, а в інших – Лаосі, Таїланді, Бангладеш – проблеми з реалізацією демократичних свобод можна побачити неозброєним оком. Висновки, на жаль, невтішні для протестувальників м’янманських вулиць: уже неодноразово демократія через свою крихкість ставала жертвою диктатури, і особливо в Азії.
Авторка – Марина Петренко, експертка з конфліктів та революцій Аналітичного центру ADASTRA