Нормалізація як новий тренд у близькосхідній політиці Туреччини

Упродовж останнього року Близьким Сходом прокотилася справжня хвиля нормалізації. Спочатку відбулось встановлення дипломатичних відносин між Ізраїлем та низкою арабських держав, пізніше – потепління між Катаром та саудівською коаліцією країн Затоки. Дещо менш помітними, але все ж важливими в регіональному контексті стали процеси відновлення контактів між Саудівською Аравією й Іраном, а також одразу кількома арабськими державами й Сирією.

Осторонь цієї тенденції до нормалізації не лишилася й Туреччина. Хоча протягом останніх років країна відрізнялася своєю односторонньою та незалежною політикою, зміни у внутрішньо- й зовнішньополітичній кон’юнктурі змусили Анкару переглянути свої підходи до здійснення регіональної політики та перейти від позиційного протистояння на рівні протиборчих альянсів до налагодження співробітництва, при якому реалізація стратегічних завдань усіх зацікавлених сторін була б можливою.

Сьогодні Туреччина нормалізує відносини одразу з кількома державами, погіршення взаємин із якими відбувалося протягом останнього десятиліття. І хоча Анкара навряд чи відмовиться від претензій на регіональне лідерство та виконання завдань, поставлених в епоху правління Ердогана, їхня реалізація, цілком можливо, буде відбуватися не в суперництві, а в співпраці з найвпливовішими гравцями на Близькому Сході: Єгиптом, Саудівською Аравію, ОАЕ та іншими.

Від ворожості до зваженої конкуренції

Контакти між Єгиптом та Туреччиною фактично припинилися у 2013 році, коли 3 липня внаслідок військового перевороту було усунуто від влади президента Мухаммеда Мурсі. Останній був представником ісламістської організації «Брати-мусульмани», підтримку якій навіть після перевороту надавали Туреччина та Катар. 23 листопада 2013 року єгипетська влада відкликала свого посла з Туреччини, а також оголосила турецького посла персоною нон ґрата. Відтоді відносини між державами здійснюються на рівні повірених у справах.

Взаємини між Анкарою та Каїром погіршилися з кількох причин. По-перше, після заборони діяльності організації «Брати-мусульмани», визнаної терористичною, основним притулком для її членів стали Туреччина та Катар. У першій вони отримували легальний статус, після чого бралися за критику режиму Абделя Фаттаха ас-Сісі, позиціонуючи його диктаторським; у відповідь з єгипетських медіа лунала нещадна критика режиму Ердогана. По-друге, ключовим протиріччям стало лівійське питання, у якому Каїр підтримує сили Халіфи Хафтара, тоді як Туреччина в листопаді 2019 року уклала низку домовленостей з Урядом національної згоди на чолі з Фаєзом ас-Сараджем, що дозволило Ердогану мати «легітимну» військову присутність у Лівії.

По-третє, новим фронтом протистояння стало Східне Середземномор’я, у якому впродовж останніх двох років розгортається боротьба за розподіл виключних економічних зон та шельфу, контроль над якими дасть змогу проводити розвідку, а в перспективі – видобувати вуглеводні. Унаслідок цього в регіоні почали формуватися два протиборчі альянси: Туреччина-Лівія за підтримки Катару і Греція-Кіпр-Єгипет-Ізраїль за підтримки Франції та ОАЕ.

Детальніше про це в статті: Лівія та Туреччина: новий союз, що змінить Східне Середземномор’я

Однак після загострення в кількох регіональних питаннях минулого року обидві країни почали реалізовувати більш дружній підхід стосовно одна до одної, що є більш вигідним у контексті перспектив на майбутнє. Сьогодні між Єгиптом та Туреччиною відбувається активізація контактів, що сигналізує про рух якщо не до нормалізації, то хоча б до стабілізації та про перехід від відкритої ворожості до стратегічної конкуренції в регіоні. Зокрема, 5-6 травня 2021 року в Каїрі відбулися переговори між сторонами за участі турецької делегації на чолі із заступником міністра закордонних справ Седатом Оналом. Це була перша зустріч такого рівня за 8 років, тобто з 2013 року. Цьому передували контакти на рівні міністрів закордонних справ.

Заступник міністра закордонних справ Туреччини Седат Онал (другий праворуч) зустрічається із заступником міністра закордонних справ Єгипту Хамді Санадом Лозою в Каїрі, 5 травня 2021 року. Nariman El-Mofty/AP

Сторони поступово обговорюють низку спірних питань, зокрема виведення іноземних найманців із Лівії, оскільки безпека на кордоні з Лівією є пріоритетним викликом для Єгипту. Однак Анкара наполягає на тому, що її сили знаходяться в країні легально, згідно з домовленостями 2019 року. Іншими темами для обговорень є видача представників «Братів-мусульман», які знаходяться в розшуку в Єгипті, проте легально проживають у Туреччині та працюють у турецьких та катарських медіа, а також припинення критики Єгипту турецькими виданнями.

Водночас проблеми Сирії, Іраку, Східного Середземномор’я поки що винесені за дужки, а найбільш реальною виглядає дискусія щодо лівійського питання. Так, у Лівії, не без згоди третіх акторів, що підтримують різні сторони конфлікту, було створено Уряд національної єдності, а в грудні 2021 року очікується проведення загальних виборів. Однак присутність турецьких сил та перспективи відкриття турецьких військових баз у країні є причиною занепокоєння Каїра. Натомість для Анкари питанням номер один є делімітація кордонів у Східному Середземномор’ї; і хоча Єгипет готовий поважати домовленості Туреччини з Лівією, будь-які прямі двосторонні переговори щодо розподілу енергетичних ресурсів навряд чи матимуть місце найближчим часом.

Більше про проблему: Чому геополітичне протистояння у Східному Середземномор’ї – це більше ніж про нафту?

Крім того, не варто очікувати й зустрічі на найвищому рівні між президентами Р.Т. Ердоганом та А.Ф. ас-Сісі. Вірогідно, Єгипет та Туреччина оберуть шлях тривалих консультацій із поступовим підвищенням рівня двостороннього діалогу, зокрема до рівня міністрів або навіть зміни рівня представництва з повірених у справах до послів, адже головним завданням сьогодні є з’ясувати, на які поступки готова піти кожна зі сторін для повноцінної нормалізації відносин.

Турецько-саудівський фронт

Паралельно з налагодженням турецько-єгипетського діалогу відбулося й відновлення контактів між Анкарою та Ер-Ріядом. Хоча явною точкою відліку погіршення турецько-саудівських відносин стало вбивство журналіста Джамаля Хашогджі в саудівському консульстві в Стамбулі у 2018 році, проблеми на двосторонньому рівні розпочалися ще раніше. Так, напруга у відносинах між сторонами стала відчутною після спроби перевороту в Туреччині у 2016 році, зміцнення внутрішньополітичної влади та посилення претензій Р.Т. Ердогана на регіональне лідерство й участь у вирішенні глобальних справ. Водночас негативним фактором стала блокада Катару з боку країн Затоки у 2017-2021 рр., під час якої остаточно оформився турецько-катарський альянс, адже Анкара надавала підтримку Досі в постачанні продовольства, а також залишила відкритим свій повітряний простір, зокрема для Qatar Airways.

Вас може зацікавити: Катар у боротьбі за регіональне лідерство

Крім того, розбіжності простежуються й у питаннях відносин з Ізраїлем (налагодження зв’язків між Тель-Авівом та Ер-Ріядом, а також чутки про можливе дипломатичне визнання після відповідних угод з ОАЕ й Бахрейном є причиною роздратування Туреччини), підтримки перевороту в Єгипті у 2013 році (Саудівська Аравія підтримала режим А.Ф. ас-Сісі), а також лівійської й сирійської криз, у яких Туреччина й Саудівська Аравія надають допомогу різним учасникам конфлікту (зокрема, Ер-Ріяд та інші арабські країни нормалізують відносини з режимом Башара аль-Асада та підтримують Халіфу Хафтара, у той час як Анкара зберігає підтримку опозиції в Сирії та Уряду національної згоди в Лівії).

Тим не менш, зближення Туреччини та Саудівської Аравії, контакти між якими почали активізуватися ще з початку 2021 року, стало можливим завдяки двом основним факторам. По-перше, Анкара підтримала судовий процес у Саудівській Аравії та винесення вироків для восьми осіб за вбивство Джамаля Хашогджі. По-друге, відбулася нормалізація взаємин між країнами Затоки та Катаром, що фактично завершило блокаду емірату та було позитивно сприйнято Туреччиною.

Президент Туреччини Реджеп Ердоган потискає руку саудівському принцу Мухаммеду бін Салману перед зустріччю в Джидді, Саудівська Аравія, 23 липня 2017 р Presidential Press Office/Pool Photo via AP

Свідченням покращення турецько-саудівських відносин став дводенний візит до Ер-Ріяда міністра закордонних справ Туреччини Мевлюта Чавушоглу 11-12 травня, у рамках якого він зустрівся зі своїм саудівським візаві Фейсалом бін Фарханом. Це був перший візит турецьких високопосадовців до країни з 2018 року. Важливо, що йому передувала телефонна розмова президента Р.Т. Ердогана та короля Салмана ібн Абдул-Азіза Аль Сауда 4 травня цього року.

Головними темами для обговорення очікувано стали розслідування вбивства Дж. Хашогджі та співробітництво для зміцнення регіонального миру й безпеки, зокрема в контексті дій Ізраїлю в Єрусалимі й секторі Гази. Крім того, турецьку сторону особливо цікавили два питання. Перше – це повідомлення про закриття в Саудівській Аравії восьми турецьких шкіл, що навчали 2 256 учнів. Крім того, Анкара сподівається, що найближчим часом буде зупинено неофіційний бойкот турецьких товарів у Саудівській Аравії, наслідками якого стали безпрецедентно низькі показники експорту Туреччини до країни. Зокрема, у березні 2021 рокі турецький експорт становив лише 19 млн дол., що є зниженням на 93,7% порівняно з 298,23 млн дол. експорту у 2020 році; у квітні показники були ще нижчими – 11,25 млн дол. експорту, що є падінням на 94,4% порівняно з 201 млн дол. минулого року. Ці два рішення, закриття шкіл і бойкот турецьких товарів, Анкара розцінює як політично вмотивовані.

Нові союзники в старих питаннях

Хоча відновлення діалогу Туреччини з Єгиптом і Саудівською Аравією привернуло найбільше уваги, Анкара також прагне до активізації контактів з іншими близькосхідними партнерами. Зокрема, 22 квітня 2021 року міністр закордонних справ Мевлют Чавушоглу спілкувався телефоном зі своїм колегою з ОАЕ шейхом Абдуллою бін Заїдом Аль Нагаяном. Офіційною метою дзвінка був обмін привітаннями з нагоди початку священного для мусульман місяця Рамадану. Розмова міністрів закордонних справ стала першим контактом такого рівня між країнами за останні п’ять років після того, як турецько-еміратські відносини погіршилися після звинувачень на адресу ОАЕ в підтримці спроби перевороту в Туреччині у 2016 році.

Дізнавайтеся більше: Об’єднані Арабські Емірати: найвпливовіша держава арабського світу?

Однак Анкара налагоджує відносини не лише з арабськими партнерами на Близькому Сході. Упродовж останнього року Туреччина й Ізраїль підтримують контакт через розвідувальні служби, а наприкінці квітня 2021 року стало відомо, що міністр енергетики Ізраїлю Юваль Штейніц отримав запрошення відвідати дипломатичний форум в Анталії, яке, однак, було відкликано в травні з огляду на «зростання агресії та атаки проти палестинців». Незважаючи на збереження чіткої позиції Туреччини щодо близькосхідного конфлікту та вимоги до Ізраїлю щодо «припинення незаконної політики, якщо країна бажає мати здорові відносини» з Анкарою, основною сферою зближення сьогодні є питання розподілу ресурсів у Східному Середземномор’ї, врегулювання якого є інтересом обох сторін.

На крок далі від неоосманізму

Спроби нормалізації відносин між Туреччиною та близькосхідними державами є ознакою вагомих змін у політиці країни, яка протягом тривалого часу самотужки протистояла новим викликам у регіоні, намагаючись вибудувати власну політичну лінію та одноосібний шлях до регіонального лідерства. Протистояння Туреччини та Катару проти Саудівської Аравії та її союзників уже стало класикою геополітики на Близькому Сході. Але нові виклики диктують нові умови для турецької політики.

Концепція «стратегічної глибини», що широко відома завдяки неформальній назві «неоосманізм», формувала порядок денний турецької регіональної політики з початку ХХ століття та стала основою для появи амбіцій до перетворення Туреччини на глобального актора з інтересами в усіх регіонах світу. І хоча така стратегія, без сумніву, мала свої здобутки – згадати принаймні безпрецедентне посилення позицій країни на африканському континенті, увага до якого з боку Анкари, вірогідно, не згасне й у майбутньому, – настав час підводити підсумки цього періоду та перегорнути наступну сторінку турецької дипломатичної історії.

Читайте також: Нова зовнішня політика Туреччини: передумови, особливості та уроки для України

Свідченням змін у геостратегічному підході Туреччини вже стало зміщення фокусу уваги владної верхівки від «стратегічної глибини» до концепції «Блакитної Батьківщини», у рамках якої відбувається зміцнення позицій держави в регіоні Східного Середземномор’я, рушійною силою чого стали насамперед бажання диверсифікації надходження енергоносіїв та зміна ролі США в регіоні. «Блакитна Батьківщина» передбачає перетворення Туреччини на країну-лідера, проте вона ж підштовхнула Анкару до ще ширшого дистанціювання від більшості держав у регіоні, наслідком чого стало скорочення кількості союзників до Катару та, останнім часом, Лівії, підтримка якої є достатньо умовною й слабкою.

Проте сьогодні навіть такий підхід поступово відходить у минуле, свідченням чого й стала хвиля активного прагнення Туреччини нормалізувати відносини з державами, взаємини з якими довгий час перебували в режимі «конфронтаційної ворожості». Цікавим у цьому контексті є той факт, що Анкара почала діяти одночасно на кількох фронтах, активізувавши контакти з кількома державами одночасно, а не почергово, що свідчить як про бажання більш швидкого досягнення поставленого завдання – переходу Туреччини від статусу суперника до потенційного партнера, так і про взаємопов’язаність можливих майбутніх домовленостей, адже всі названі країни, окрім Ізраїлю, є представниками одного блоку країн.

Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган виступає під час церемонії закладення фундаменту мосту над запланованим маршрутом каналу Стамбул. Presidential Press Office/Handout via Reuters

Цю динаміку можна пов’язати з цілою низкою факторів. З точки зору внутрішньої політики, ключовим аспектом для Туреччини є потреба в покращенні економічної ситуації. Хоча в першому кварталі 2021 року країна показала найвищий після Китаю рівень зростання економіки (7%) серед країн G20, що має свідчити про поступове й ефективне відновлення після коронакризи, загальна економічна ситуація все ж лишається невтішною.

Так, Туреччина страждає від інфляції та знецінення національної валюти відносно американського долара. Крім того, вказане зростання зумовлене переважно державною підтримкою, тоді як країна гостро потребує приватних інвестицій, у тому числі з іноземних джерел. Потенційне збільшення потоку інвестицій до Туреччини може забезпечити співпраця з Саудівською Аравією, Єгиптом та ОАЕ, які зацікавлені в диверсифікації власних економік та також прагнуть до збільшення числа економічних партнерів. Ба більше, у випадку досягнення згоди може зрости й обсяг торгівлі зі згаданими державами, наприклад за умови скасування неофіційного бойкоту турецьких товарів у Саудівській Аравії.

Також важливим завданням на порядку денному для Туреччини залишається потреба в забезпеченні власними енергоносіями, видобуток яких потенційно може проводитися в акваторії Середземного моря. Тим не менше, серія протиріч і конфліктів із державами регіону – Грецією, Єгиптом, Кіпром та Ізраїлем – змушують Анкару змінити тактику й досягати поставлених цілей шляхом співпраці й укладання домовленостей із ними замість спроб протистояння альянсу згаданих акторів.

США та інші зовнішні чинники

Динаміка зовнішньополітичної кон’юнктури теж відіграла помітну роль у переформатуванні геополітичної стратегії Туреччини. Чи не найбільше на ситуацію в регіоні вплинула зміна адміністрації в Білому домі, а саме перехід влади від Дональда Трампа до Джозефа Байдена. Якщо попередній американський лідер підтримував тісні відносини з Саудівською Аравією та коаліцією, що була сформована королівством на Близькому Сході, то новий президент США не висловлює однозначної прихильності діям Ер-Ріяда. Навпаки, адміністрація Байдена наголосила на тому, що не буде надавати підтримку Саудівській Аравії у війні в Ємені. Ці зміни, насамперед, стосуватимуться обсягів продажу озброєння до королівства та інших країн Затоки.

Ще однією поганою новиною для КСА є перспективи відновлення умов «ядерної угоди» між США та Іраном. Нова адміністрація активно веде переговори щодо цього питання. Відповідно, Вашингтон також бажатиме порозуміння між Ер-Ріядом і Тегераном у єменському питанні, у якому Іран підтримує шиїтів-хуситів, проти яких саудівська коаліція проводить військову кампанію. Нарешті, про послаблення уваги США до Близького Сходу свідчать наміри переведення частини військ до тихоокеанського регіону, який стане новим пріоритетом Білого дому епохи Джо Байдена.

Зустріч віцепрезидента США Джо Байдена та президента Туреччини Р.Т. Ердогана у Вашингтоні 31 березня 2016 року. Joshua Roberts/Reuters

Втрата підтримки США означатиме необхідність переформатування відносин між регіональними державами та може призвести до розпаду сформованих осей сили на Близькому Сході. Країни Затоки і Єгипет уже пішли на нормалізацію взаємин з Катаром та зняття блокади з емірату, що дало можливість Туреччині налагодити контакти з цими державами. Водночас для Саудівської Аравії партнерство з Анкарою стає не менш важливим необхідним кроком для втримання своїх позицій у регіоні та створення балансу для «шиїтської осі» на чолі з Іраном після втрати підтримки США, які за Байдена будуть ставитися менш терпимо до авторитарних режимів і порушення прав людини.

Нормалізація відносин Туреччини з іншими близькосхідними державами має дещо спільне з нещодавнім встановленням дипломатичних відносин Ізраїлю з ОАЕ, Бахрейном, Суданом та Марокко. В обох випадках одним із вирішальних факторів є позиція США, але якщо визнання Ізраїлю арабськими державами Близького Сходу було багато в чому зрежисоване Вашингтоном, точніше адміністрацією Трампа, то налагодження контактів з Анкарою відбувається не завдяки підтримці Білого дому, а з огляду на її потенційну втрату.

Детальніше про проблему: Хвиля примирення на Близькому Сході: як далеко вона зайде?

Разом із тим для режиму Р.Т. Ердогана основним завданням нової геополітичної стратегії має стати подолання ізольованості в регіоні Близького Сходу та Східного Середземномор’я. З огляду на зустрічні кроки з боку Єгипту, Ізраїлю та Греції, між країнами регіону панує консенсус щодо потреби пристосування своєї зовнішньої політики до нових умов, за яких співпраця з усіма акторами є більш вигідною, ніж зростання напруги, що часто заводило сторони в глухий кут дипломатичного й силового протистояння.

При цьому не варто очікувати, що Анкара відмовиться від претензій на лідерство на Близькому Сході та посилення своєї ролі як самостійного глобального актора міжнародних відносин. Одним із останніх свідчень такої політики стала дипломатична активність президента Ердогана під час загострення ізраїльсько-палестинського конфлікту, коли турецький лідер за кілька днів провів близько 20 телефонних розмов, переважно з очільниками мусульманських країн, із метою консолідації зусиль ісламського світу щодо палестинського питання. Цими діями Ердоган прагнув довести обґрунтованість претензій Туреччини на близькосхідне лідерство, основним суперником у боротьбі за яке традиційно є Саудівська Аравія.

Висновки й перспективи

Хоча про повну нормалізацію відносин між Туреччиною та близькосхідними країнами, такими як Саудівська Аравія, ОАЕ та Єгипет, говорити ще зарано, Анкара вже зробила перші впевнені кроки на шляху до покращення взаємин. Така потреба виникає і з огляду на зміну зовнішньополітичної ситуації (зниження пріоритетності регіону для США, формування анти-турецьких альянсів), так і на потреби вирішення внутрішніх проблем, насамперед економічного характеру.

Утім, незважаючи на позитивну динаміку, у відносинах між сторонами залишається ще досить багато проблем, серед яких суперництво за регіональне лідерство, боротьба за ресурси та протистояння в низці регіональних конфліктів. Усе це ставить Туреччину перед необхідністю розробки й реалізації якісно нової стратегії на Близькому Сході та в Східному Середземномор’ї, що сприятиме продовженню втілення стратегії Анкари на шляху до здобуття нової величі турецької держави.

Авторка – Ірина Запорізька, експертка з країн Африки Аналітичного центру ADASTRA