Три вектори зовнішньої політики Туреччини в Африці

Перша асоціація, яка виникне у пересічного громадянина, що цікавиться подіями у світі, при поєднанні слів «Туреччина» та «Африка» – порівняно нещодавнє втручання першої в конфлікт у Лівії. За більш глибшого володіння тематикою зовнішньої політики офіційної Анкари, можна згадати концепцію неоосманізму, у сферу якої входять також колишні володіння Османської імперії у Магрибі.

Однак мало хто насправді усвідомлює та знає про реальні масштаби турецьких амбіцій в Африці. А вони виходять далеко за межі однієї Лівії чи навіть групи країн, що входять до Магрибу. В той же час варто відзначити, що підходи Туреччини до завоювання прихильності африканських лідерів якісно відрізняються від стратегій інших світових держав, що мають свої інтереси на «чорному континенті». То як Анкара реалізовує свою політику на африканському континенті і які цілі вона переслідує? – розповідаємо у цій статті.

Екскурс в історію відносин

В цілому, африкансько-турецькі відносини можна поділити на 3 періоди: османський, республіканський та постбіполярний.

Османський період тривав з XV по початок ХХ століття. При цьому слід зазначити, що перші контакти між тюрками та населенням Північної Африки відбулися щонайменше за 600 років до того, під час арабських завоювань. За часів Османської імперії доволі велика частина африканського континенту знаходилася або під владою стамбульського султана, або під його протекцією. Взаємодія Порти з державними утвореннями Африки ґрунтувалася на спільних цінностях, основу чого становив іслам. Вважається, що саме присутність османів стала гарантом захисту мусульман континенту від поширення християнства, яке активно намагалися насаджувати європейські колонізатори. До XVI ст. більшість мусульман Африки визнали провідну роль Османської імперії як головного захисника всіх віруючих ісламу.

Читайте також: Ая-Софія та ісламізація Туреччини: як Ердоган змінює державу Ататюрка

Під час хвилі колоніальних завоювань Порта демонструвала активну присутність у Східній Африці, намагаючись збалансувати вплив Португалії у регіоні і поклала кінець одноосібному пануванню останньої на Червоному морі, в Абіссинії та на західних островах Індійського океану, що тривало з часів відкриття мису Доброї Надії мореплавцем Васко да Гамою. На території Північної Африки османи доволі успішно боролися з посяганнями Іспанії, витіснивши її протягом XVII століття з території сучасних Лівії, Тунісу, Алжиру.

У Субсахарській Африці під частковою владою стамбульського султана знаходились державні утворення на території сучасних Судану, Еритреї, Ефіопії, Джибуті, Сомалі, Нігеру та Чаду.  Однак ослаблення Османської імперії, та, відповідно, територіальні втрати на континенті на користь європейських колоністів зумовили занепад налагоджених протягом XVI-ХІХ століть політичних, торговельних та культурних зв’язків.

З огляду на це, Турецькій Республіці, що постала 1923 року як спадкоємиця імперії Османів, довелося наново відбудовувати відносини з державами Африки. На заваді відновленню старих та формуванню нових зв’язків з африканськими країнами ставали як колоніалізм, так і регіональна спрямованість зовнішньої політики Туреччини та її переорієнтація на Європу, і, деякою мірою, на Близький Схід. Відповідно африканський вектор зовнішньої політики Туреччини фактично зник. Нового поштовху до розвитку відносин з країнами Африки надала деколонізація. Туреччина визнала усі нові країни континенту, та встановила з ними дипломатичні відносини. Щоправда, в більшості випадків на цьому все і завершувалося через інші пріоритети в зовнішній політиці офіційної Анкари. Справжнє зрушення у відносинах Туреччини з державами Африки відбулося вже після завершення «Холодної війни».

Дізнавайтеся більше: Лівія та Туреччина: новий союз, що змінить Східне Середземномор’я

Починаючи з 90-х років Туреччина переглянула свої геополітичні стратегії та «розвернулася» в бік африканського континенту. Першим кроком до налагодження відносин з африканськими країнами стало запровадження «Політики відкритості до Африки», у рамках якої відбулося значне посилення торговельної, інвестиційної, культурної та військової співпраці. Також слід відзначити прийняття у 1998 році «Плану дій щодо Африки», основними цілями якого стали в тому числі збільшення числа дипломатичних представництв на континенті, якісні зміни у підходах до ведення власної зовнішньої політики в Африці, економічна співпраця, налагодження логістичних зв’язків, розвиток відносин у культурній та освітній сферах. Втім, повноцінної реалізації  африканської політики вдалося досягти з приходом до влади Партії справедливості та розвитку (ПСР) у 2002 році. За ініціативою політсили 2005 рік було проголошено «роком Африки» у Туреччині. З цього часу можна починати вести відлік справжнього відкриття континенту для республіки.

Тут окремо слід згадати «головного архітектора» нового курсу зовнішньої політики Туреччини Ахмета Давутоглу, який у 2001 році у своїй книзі «Стратегічна глибина. Міжнародне становище Туреччини» виклав стратегію перетворення Туреччини у світову державу через зниження залежності від Заходу за рахунок встановлення системи балансів – вибудовування відносин з ключовими країнами за межами Заходу і вихід на домінуючі позиції на «постосманському» просторі. Немалу роль тут відіграють якраз країни африканського континенту. Окрім того Давутоглу неодноразово говорив про Афро-Євразію як геополітичний простір, у якому Туреччина займає центральне місце. У 2010 році було прийнято Африканську стратегію Туреччини, що передбачала заохочення до збільшення обсягів торгівлі. А у 2013 році на зміну «Політики відкритості до Африки» прийшла «Політика африканського партнерства».

Отже, сучасну стратегію Туреччини в Африці можна зобразити у вигляді 3 векторів.

Вектор №1: політичне зближення

Якщо говорити про цей напрямок африканської стратегії Туреччини, то тут офіційна Анкара досягла доволі значних успіхів. Число посольств, діючих в Африці, зросло з 12 (станом на 2002 рік) до 42 (станом на кінець 2019 року). З іншого боку африканські країни також не залишилися осторонь, і з 10 посольств станом на 2008 рік, їх кількість збільшилася до 36. Останнім на сьогоднішній день в Анкарі відкрилося посольство Зімбабве – у жовтні 2019 року. Окремо варто відзначити візити на найвищому рівні до африканських країн. Згідно з даними МЗС Туреччини, в період з 20 листопада 2014 до 8 липня 2018 року Ердоган відвідав 22 країни Субсахарської Африки. В цілому ж, за весь час перебування при владі, включно з терміном на посаді прем’єр міністра Туреччини, глава республіки здійснив візити до 27 держав континенту.

Окрім двосторонніх дипломатичних відносин немала увага приділяється також і міжнародним організаціям. В 2005 році Туреччина отримала статус спостерігача при Африканському Союзі, а через 3 роки – стратегічного партнера об’єднання. Турецька Республіка активно пропонує свою територію для проведення міжнародних форумів регіонального та світового значення. У травні 2011 року саме Стамбул став місцем проведення четвертої Конференції ООН щодо найменш розвинутих країн, що свідчить про бажання офіційної Анкари стати покровителем країн, що розвиваються, більшість яких знаходиться саме в Африці.

Вам може сподобатись: Стратегічна культура Туреччини: забуття і відродження

На регулярній основі діє Турецько-африканський конгрес, який у січні 2012 року вперше пройшов на африканському континенті у столиці Судану Хартумі під лозунгом «Багатовимірна боротьба за Африку – майбутнє турецько-африканських відносин». Восени 2014 року в Малабо (Екваторіальна Гвінея) пройшов Другий Турецько-Африканський саміт співробітництва, темою якого  стала «Нова модель партнерства в ім’я сталого розвитку та інтеграції», де була ухвалена декларація, що являє собою спільний план дій до 2019 року.

Проведення Третього Турецько-африканського саміту партнерства в Стамбулі було попередньо заплановано на 2019 р., проте станом на початок 2020 р. його було перенесено на квітень 2020 р. Загалом 2020 р. уже встигли неофіційно назвати «Роком Африки для Туреччини», оскільки планується проведення ряду зустрічей між представниками урядів та бізнесу Туреччини і країн Африки, підписання низки економічних угод про співпрацю, а також здійснення низки візитів турецьких високопосадовців на континент.

Не можна забувати також і про військову співпрацю з країнами регіону. Так, восени 2017 року Ердоган відкрив найбільшу зарубіжну турецьку військову базу у Могадішо вартістю у 50 мільйонів доларів, де, окрім всього, відбувається підготовка сомалійських збройних сил. А через декілька місяців у Хартумі було оголошено, що тогочасний президент Судану Омар Аль-Башир передав туркам в оренду на 99 років острів Суакін, нібито задля реставрації османських руїн, хоча в міжнародних оглядачів чи не відразу виникли підозри щодо побудови на острові турецької військової бази, що означає приєднання офіційної Анкари до політики мілітаризації Червоного моря, якою займається ряд світових та регіональних держав. Також турецькі військові беруть участь у 5 з 9 чинних місій ООН із забезпеченню миру в Африці, серед них місії у Дарфурі, Південному Судані, Ліберії тощо.  

Цікаво знати: Туреччина, Росія чи ООН: хто зайвий у лівійському трикутнику?

Окремо варто відзначити якісну різницю у підходах до висвітлення намірів власної країни щодо Африки. Як Реджеп Тайїп Ердоган, так і його попередник на посту президента Абдуллах Гюль, постійно наголошували та наголошують на тому, що в Туреччини відсутнє колоніальне минуле в Африці, а їхні дії сформовані виключно за принципом «що корисно для Африки – корисно для Туреччини». Часто згадується також факт захисту острова Занзібар від португальських колонізаторів османським флотом під командуванням Сейді Алі-Реіса. І взагалі Османська імперія запобігла колоніальній експансії у Північній та Східній Африці. Окремо слід наголосити на цікавому випадку, що стався під час одного з візитів Ердогана до Алжиру. Тоді алжирський журналіст запитав турецького президента французькою, чи розглядала Туреччина Алжир як колонію. Відповідь Ердогана була наступною: «Якщо б турки були колонізаторами, ти б задав це питання не французькою, а турецькою мовою».   

Вектор №2: Торговельно-економічні зв’язки

У цій сфері, відповідно до «Стратегії підвищення торговельно-економічних відносин з країнами Африки», що була прийнята у 2003 році, Туреччина ставить перед собою наступні задачі: збільшення торговельного обороту, сприяння проникненню в Африку турецького малого та середнього бізнесу, розширення присутності турецьких будівельних компаній у регіоні, ріст турецьких інвестицій. Для координації цих зв’язків функціонують 35 спільних турецько-африканських економічних комісій та 16 ділових рад.

Станом на кінець 2018 року Туреччина підписала угоди про торговельно-економічну співпрацю з 46 країнами Африки, інвестиційні угоди – з 28 країнами, угоди про уникнення подвійного оподаткування – з 12 країнами. Водночас доволі низьким є число угод про вільну торгівлю – на сьогодні вони укладені лише з Тунісом, Єгиптом, Марокко та Маврикієм, що безумовно заважає пожвавленню торгівельних відносин. Хоча економічні показники в порівнянні дійсно вражають – товарообіг Туреччини та Африки зріс з 4,3 мільярдів доларів у 2002 році до 23,5 мільярдів доларів на кінець 2018 року, тобто зріс більш ніж у 5 разів.

Обсяг торгівлі з країнами Субсахарської Африки, що у 2002 році становив 1 мільярд доларів, у 2018 році дійшов до позначки у 7,43 мільярди доларів. Прямі інвестиції Туреччини в країни Африки також показали значне зростання за останні 15 років: у 2003 р. вони становили лише 100 млн доларів, а в 2017 р. досягли рекордної позначки в 6,5 млрд доларів. Крім того, збільшується кількість проєктів, що реалізуються турецькими компаніями в Африці. Так, у 2002 р. реалізовано 15 ініціатив на суму 769 млн доларів, а в 2017 р. загальна вартість більше ніж 1 тис. реалізованих проєктів склала 64 млрд доларів

Більше про «чорний континет» у спецпроєкті ADASTRA: ЗАКРИТИЙ СВІТ: АФРИКА

Також слід відзначити активне входження в Африку Turkish Airlines. На даний момент авіакомпанія здійснює польоти у 52 аеропорти в 33 африканських країнах, хоча ще у 2011 році таких рейсів було лише 14. Це значно спростило взаємні поїздки та збільшило міжлюдські контакти, що також відобразилося на збільшенні кількості африканців, що прибувають до Туреччини.

Туреччина активно пропонує себе в якості виконавця великих інфраструктурних проєктів на всьому континенті, в тому числі будівництва автомобільних доріг та залізниці. Наприклад, турецька компанія Yapı Merkezi виграла тендер на будівництво залізниці в Ефіопії та Танзанії на 3 мільярди доларів. Як зазначав один з місцевих жителів, «турецькі робітники знають, як жити і працювати з місцевим населенням», тому що у них «схожа культура». Таким чином у лідерів африканських країн з’являється як мінімум одна альтернатива Китаю в цій області.

Вектор №3: взаємодія у культурній та гуманітарній сфері

Підкреслюючи «гуманітарно-орієнтований характер» своєї зовнішньої політики в Африці, Туреччина не тільки декларує необхідність політичного діалогу і розвитку торговельно-економічних зв’язків, а й також проявляє виняткову активність і в гуманітарній сфері. Сюди входять співробітництво в освітній, науковій та технологічній сферах, поширення турецької мови, боротьба з голодом, оптимізація програм молодіжного обміну. Слід відзначити, що в турецькій моделі гуманітарної допомоги важливу роль відіграє безкорисливість самої допомоги, що явно контрастує наприклад з «американською моделлю», де матеріальні субсидії надаються в обмін на політичну лояльність.

В наданні різносторонньої допомоги ключову роль відіграє Турецьке агентство зі співробітництва та розвитку (ТІКА), що реалізовує свої проєкти у більш ніж 40 країнах Африки. Результати діяльності цієї організації значні. За останні роки було реалізовано сотні проєктів, що стосуються будівництва та реконструкції навчальних закладів, при чому значна увага приділяється освіті жінок; охорони здоров’я, зокрема ТІКА однією з перших надала допомогу африканським країнам у зв’язку з вірусом Ебола, також інтенсивно розвивається курс на будівництво лікарень; в рамках курсу на розширення доступу африканців до водних ресурсів, побудовано декілька сотень колодязів.

Також читайте: Смерть президента та повернення Еболи. Огляд головних подій літа на африканському континенті

Порівняно донедавна важливу роль в освітній співпраці між Туреччиною та африканськими країнами відігравали школи руху «Хізмет», пов’язані з іменем турецького інтелектуала та проповідника Фетхулаха Гюлена. В цих формально приватних недержавних структурах навчання ведеться англійською мовою у доволі прогресивному, як на іслам, дусі. Починаючи з 2016 року, коли Ердоган назвав Гюлена головним ідеологом невдалого військового перевороту, турецька влада почала закривати заклади, пов’язані з його рухом. В рамках цієї боротьби у тому ж 2016 році було створено державний фонд «Маариф», головним завданням якого є заміна колишніх пов’язаних з Гюленом закладів на нові турецькі школи.

Також на освітній ниві в Африці функціонують центри Юнуса Емре, чисельність яких на континенті планують довести до 24. Туреччина зацікавлена також у всілякому залученні африканських студентів до освітніх закладів країни. Згідно з даними турецького МЗС, з 1992 року до сьогодні Турецька Республіка прийняла близько 10,5 тисяч африканських студентів для навчання на бакалаврських, магістерських та докторантських програмах. Окрім того, на сьогодні 249 дипломатів африканських країн взяли участь у «Міжнародній програмі підготовки молодих дипломатів», яку організовує Академія дипломатії при МЗС Туреччини.

Ще одним ексклюзивним шляхом поширення «м’якої сили» в Африці є поширення турецьких серіалів та інших продуктів кінематографу. Вони здобувають все більшу популярність серед місцевого населення, ознайомлюючи з тюркською культурою, відкриваючи турецький напрямок туризму серед африканців, вони також сприяють створенню сучасного та прогресивного образу турецького суспільства.

Висновки

В основі турецької політики в Африці лежить прагнення офіційної Анкари досягнути лідерства у «третьому світі» і за допомогою африканських країн збільшити свою вагу в міжнародних відносинах.

Не будучи настільки давнім гравцем в Африці як держави Заходу та не володіючи такими ресурсами як Китай чи Індія, Туреччина пропонує якісно новий підхід задля завоювання африканського континенту.

Вам варто знати: Континент надії чи нова ціль неоколоніалізму: як Африку бачать США і Китай?

Як зазначав турецький президент під час свого візиту у Замбію: «Та річ, яку мої африканські друзі чекали роками – це справжні друзі, які поважають місцеву історію, культуру, традиції та мови». За словами Ердогана, Туреччина не збирається експлуатувати Африку, видобуваючи її золото та інші природні ресурси, як це робили і намагаються робити жителі Заходу. Замість цього офіційна Анкара будує міцне і стійке партнерство, що базується на взаємній вигоді та прагне стати тим самим «справжнім другом» Африки.

Плоди своєї діяльності в такому складному регіоні як Африка Туреччина зможе отримати через десятки років. В цій справі необхідними є терпіння, наполегливість та компетентність. Саме тому Туреччина не дозволить собі нехтувати Африкою, як це роблять інші регіональні гравці.

Автор – Олександр Ворона, експерт Аналітичного центру ADASTRA