THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


Континент надії чи нова ціль неоколоніалізму: як Африку бачать США і Китай?

Континент надії чи нова ціль неоколоніалізму: як Африку бачать США і Китай?

Тривалий час Африка виступала в ролі периферії світової політики, однак сьогодні її роль помітно зростає. На більшості міжнародних заходів, присвячених Африці, можна почути одну і ту ж фразу: «Африка – зона миру та співробітництва!». Під таким девізом проходять конференції, так називають статті, книги та збірники. Однак де-факто африканський континент є справжнім полем бою за вплив між великими державами, зокрема між Китаєм і США. 

Це і зрозуміло, оскільки здобуття лідерства на материку однією зі сторін зможе повністю змінити геополітичну ситуацію сучасності. У разі перемоги Піднебесної  Сполучені Штати Америки втратять свій «привілей» єдиної наддержави і будуть змушені розділити його з КНР. Однак які ще причини стрімкого зростання інтересу до Африки, у чому полягають особливості боротьби двох супердержав за прихильність африканських країн і до чого призведуть «перегони за Африку» – читайте далі у статті.

Гонка за африканське багатство

Історично Африка завжди залишалася зоною, де стикалися інтереси провідних світових держав. Її привабливість очевидна з першого погляду. По-перше, континент є «скарбницею» стратегічних природних ресурсів. Як відомо, тут сконцентровані величезні обсяги природної сировини і розвідані родовища майже всіх видів корисних копалин, зокрема енергоносіїв, що особливо важливо в умовах зростаючих енергетичних потреб та значного дефіциту ресурсів.

По-друге, континент займає вкрай вигідне географічне положення, зокрема омивається Індійським та Атлантичним океанами, Червоним і Середземним морями, які з давніх часів були основними торговельними й транспортними магістралями держав Євразії. На африканському узбережжі розміщені стратегічно важливі порти і одні з основних світових морських комунікацій, зокрема Гібралтарська протока, Суецький канал, Баб-ель-Мандебська протока, мис Доброї Надії та інші. Контроль над цими транспортними коридорами може забезпечити торговельне лідерство та економічне піднесення на довгі століття.

По-третє, не можна не помітити, що в останні роки Африка розвивається надзвичайно динамічно. Наприклад, тільки в 2016 р. економічне зростання на континенті склало 4,3%. Зараз стали загальновідомими такі поняття як «руандійське диво», «Кремнієва савана» у Кенії, «Зелене Марокко», єгипетський і туніський «all-inclusive» та багато іншого. 

У цілому, усі ці багатства є як даром, так і прокляттям для африканських країн, адже саме вони діють як магніт – притягують увагу великих держав до Африки. Той, хто отримає перемогу, зможе змінити геоекономічний баланс сил на свою користь.

Китай – «добрий самарянин» чи новий рабовласник Африки?

Сьогодні часто ми можемо зустріти інформацію про те, що Китай перешкоджає «ренесансу», який переживає Африка. Однак чи можна приймати ці твердження за чисту монету? За словами китайського лідера Сі Цзіньпіна, сучасна стратегія уряду КНР щодо африканських країн полягає у встановленні взаємовигідних братніх зв’язків між Китаєм та народами Африки, які завжди були, є і будуть надійними друзями й партнерами, адже тільки разом вони зможуть здійснити спільну «китайську та африканську мрії». Але що ж насправді криється за цими словами? Зробимо невеликий екскурс в історію. 

Китай порівняно недавно почав проникати до Африки. Так, у 1949 р. керівництво КРН на чолі з Мао Цзедуном почало активно просувати стратегію зміцнення дружби з країнами «третього світу». Китайський уряд дотримувався тези, що «боротьба народів Африки – це боротьба китайського народу», тому Піднебесна надавала їм допомогу для звільнення від колоніальної залежності: із Китаю постачалася зброя, здійснювалася підготовка партизан і військових фахівців для повстанських організацій і національних армій. Як наслідок, активна підтримка національно-визвольного руху країн регіону та поширення ідеології маоїзму і комунізму заклали міцний фундамент для формування офіційних відносин. Датою початку розвитку політичних і економічних зв’язків між Китаєм і африканськими країнами вважається квітень 1955 р., коли в Індонезії пройшла Бандунзька конференція, на якій тодішній китайський прем'єр-міністр Чжоу Еньлай вперше зустрівся з лідерами країн Африки. Цікаво, що першою державою, що встановила дипломатичні зв’язки з КНР, був Єгипет. Згодом Пекін налагодив контакти з іншими країнами Африки, і станом на 2020 р. КНР вдалося встановити дипломатичні відносини з усіма країнами регіону, окрім Королівства Есватіні.

Які ж плани щодо Африки має КНР? По-перше, забезпечення стабільного імпорту енергоносіїв і мінеральної сировини з держав континенту. По-друге, пошук нових ринків збуту, адже більш ніж мільярдне населення Африки не може закуповувати дорогі технології західних держав, тому надає перевагу дешевій китайській продукції. По-третє, забезпечення робочими місцями китайського населення шляхом будівництва інфраструктури в африканських країнах. По-четверте, оренда та купівля землі для задоволення продовольчих потреб китайського народу. По-п’яте, зміцнення впливу в ООН шляхом отримання підтримки від африканських країн та ослаблення впливу головного суперника – США. По-шосте, визнання офіційного Пекіна всіма державами Африки з метою ізоляції Тайваню. Зараз серед усіх африканських держав тільки Королівство Есватіні визнає Тайбей. 

Особлива увага в китайсько-африканських відносинах відводиться торговельно-економічній співпраці. Якщо ще недавно Китай пас задніх у «гонці за Африку», то сьогодні він є найбільшим торговельним партнером, інвестором і кредитором регіону. Двостороння торгівля досягає $204 млрд і продовжує зростати, при цьому торговельне сальдо є позитивним для Пекіна. Згідно з дослідженнями Світового Банку, 15-16% усього експорту країн на південь від Сахари припадає на КНР, а в ряді держав, зокрема у Сьєрра-Леоне, Еритреї, Республіці Конго, Анголі і Судані, залежність від попиту з боку Китаю досягає близько 40% від загального експорту. Крім того, китайський уряд тісно співпрацює з Африканським Союзом (АС), Економічним співтовариством держав Західної Африки (ЕКОВАС), Спільним ринком Східної і Південної Африки (КОМЕСА) та іншими регіональними організаціями. Таким чином, Піднебесна вибрала ефективний дипломатичний прийом – налагодження економічного співробітництва на різних рівнях.

У 2018 р. світ слідкував за проведенням Форуму китайсько-африканського співробітництва (FOCAC). Цей форум, який традиційно проводиться раз у три роки з 2000 р., став наймасштабнішим в історії, оскільки на ньому були присутні не тільки глави держав, а й голова Комісії Африканського Союзу, Генеральний секретар ООН, а також керівники 27 міжнародних і регіональних африканських організацій. Головним підсумком зустрічі стали обіцянка китайського керівництва надати $60 млрд африканським країнам у вигляді кредитів, грантів та інвестицій. Сам Сі Цзіньпін на саміті FOCAC назвав Африку «континентом надії».

У ХХІ ст. чільне місце посіло співробітництво в рамках проєкту «Один пояс – один шлях». Головна ціль цієї глобальної ініціативи – з’єднати країни Азії, Європи та Африки мережею інфраструктурних проєктів. Сторони цілеспрямовано рухаються до цієї мети, адже станом на березень 2018 р. Китай збудував в Африці 6,5 тис. км залізниць, 6 тис. км автомагістралей, 9 портів, 14 аеропортів, 34 електростанції, 10 потужних ГЕС, і близько 40 промислових парків. Навіть штаб-квартира Африканського Союзу є подарунком китайських інвесторів. Загалом китайські компанії реалізовують понад 2500 проєктів у 55 країнах континенту. Більше того, не можна не згадати той факт, що КНР стала посередником у процесі створення Африканської континентальної зони вільної торгівлі. Стає зрозуміло, що китайські амбіції в Африці тільки починають набирати обертів. 

Основою силою у процесі завоювання прихильності африканських урядів до Китаю є фінансова допомога і «дипломатія чекової книжки». Зараз уряди держав материка більш схильні приймати саме китайські кредити, перевагою яких є те, що, на відміну від МВФ чи західних держав, вони надаються під незначні відсотки і не супроводжуються вимогами проведення демократичних реформ; тобто Китай готовий співпрацювати навіть із диктаторськими і корумпованими режимами. Хоча через це Пекін часто піддається критиці, проте отримує надійних союзників і зміцнює свої позиції на континенті. Безсумнівно, такі тенденції зумовлені не тільки бажанням стимулювати розвиток економіки обох регіонів. У першу чергу, у зв'язку з тим, що великі країни, зокрема Туреччина, Франція, Росія і Німеччина, знову почали збільшувати свою присутність в Африці, КНР втратила ряд економічних переваг [Я1] на континенті, якими володіла раніше. Так, наприклад, східноафриканські країни починають більше схилятися до того, щоб підписувати інфраструктурні контракти з турецькими працівниками, а не з китайськими. По-друге, деякі держави материка посилили контроль [Я2] над інвестиціями в гірничодобувну промисловість, у якій Піднебесна зацікавлена найбільше. Як підтвердження, у 2007 р. керівництво Сьєрра-Леоне заборонило видавати ліцензії на геологорозвідку, у Мадагаскарі були внесені поправки в закон про корисні копалини і змінений порядок видачі ліцензій, а в Кенії був розроблений проект, який регулює роботу міжнародних нафтових компаній.

Тим не менш, не даремно західні ЗМІ пишуть, що насправді китайська допомога служить знаряддям неоколоніальної експансії у країнах, що розвиваються. Так, китайські фінансові ін’єкції несуть істотні ризики для африканських країн: стрімке зростання заборгованості та потрапляння у «боргову яму», а отже, і цілковита залежність від «червоного дракона». Наразі КНР належить близько 14% сумарної заборгованості, яка досягає від 50 до 200% ВВП країн Африки. Крім цього, в Африці спостерігається наплив китайських робітників, які продають дешеві, неякісні товари, що завдає шкоди місцевій економіці, та реалізують будівельні проєкти з недотриманням всіх стандартів, що супроводжується руйнуванням національних і природних пам’яток. Також деякі інфраструктурні об’єкти виявляються нерентабельними. До таких відносяться залізниця Джибуті-Ефіопія, залізниця в Кенії, а також місто-привид Ново-Сіудад-де-Кіламба в Анголі; у майбутньому список може поповнитися. Як наслідок, у деяких країнах Африки зростає невдоволення місцевого населення, яке виливається в протести з вимогою припинення співпраці з Китаєм.

Іншою опорою китайсько-африканських відносин є політична і безпекова співпраця. Останнім часом Китай перетворюється на основного постачальника озброєння на континент, витісняючи із цього ринку Росію. Китайська зброя легка в обслуговуванні та продається за низькою ціною, що не може не приваблювати країни Африки. Водночас вражає миротворча діяльність Пекіна. Китайський миротворчий контингент не тільки бере участь у всіх місіях «блакитних касок», але й є найчисельнішим в Африці з-поміж п'ятірки постійних членів Ради Безпеки. Більше того, Китай помітно збільшує свою військову присутність у регіоні. Про це свідчить відкриття в 2017 р. в Джибуті першої закордонної військової бази КНР. До речі, ця база була відкрита неподалік від аналогічного військового об'єкта США, і таке сусідство, зрозуміло, не могло не викликати серйозних непорозумінь між двома суперниками.  

Слід додати, що Китай також бере активну участь у боротьбі з піратством біля берегів Сомалі. Зважаючи на події грудня 2019 р., коли четверо громадян КНР були викрадені піратами біля узбережжя Габону, можна чекати швидкої відповіді Пекіна,  яка проявиться не тільки в збільшенні фінансової допомоги союзникам для вирішення даної проблеми, але й у направленні військових кораблів у Гвінейську затоку. Таким чином, Пекін поступово перебирає на себе функцію регіонального гаранта безпеки.

Ще однією особливістю китайсько-африканських взаємин є прагнення китайського уряду створити позитивний імідж КНР в Африці і спростувати думку про «невблаганний китайський імперіалізм». Пекін проголошує прагнення стати лідером і захисником країн, що розвиваються. Для реалізації цієї мети він використовує механізм «м’якої сили»: щорічно азійський гігант приймає і відправляє тисячі студентів на навчання, розширює мережі Інститутів Конфуція, проводить поїздки волонтерів і спортивних інструкторів, популяризує культурно-масові заходи, на зразок свята драконівських човнів. Крім того, КНР направляє в регіон медиків та фахівців у галузі сільського господарства, надає допомогу в підготовці кадрів у різних сферах, відправляє медичні препарати та обладнання, допомагає в боротьбі з малярією і ВІЛ/СНІДом. Багато африканських лідерів наслідують досвід Піднебесної, приділяючи особливу увагу китайській моделі розвитку, що дає змогу підняти рейтинг Китаю в очах населення африканських держав та світу.

Вашингтон втрачає позиції

Китайська політика в Африці не могла не викликати помітного занепокоєння США. В останній Стратегії національної безпеки США вперше за весь час дії Пекіна в Африці були визначені як привід для глобального занепокоєння. Вашингтон переконаний, що Африка входить у план Китаю із встановлення світового панування, а китайські «хижацькі методи» становлять пряму загрозу для національних інтересів США. У цілому невдоволення «американського орла» діями «китайського дракона» [Я3] цілком обґрунтоване, адже ще до 2009 р. США зберігали статус найбільшого торговельного партнера Африки, поки Китай не зайняв абсолютне економічне лідерство на материку. Для Білого Дому це стало остаточним підтвердженням серйозності намірів останнього витіснити «Дядечка Сема» з його історичної вотчини.

На відміну від китайсько-африканських зв’язків, американо-африканські відносини зародилися ще в XVI ст., коли мільйони чорношкірих рабів насильно перевозилися в Новий світ. Однак остаточно американська присутність в Африці закріпилася в часи «холодної війни», коли консервативні кола Вашингтона на чолі з президентом Рональдом Рейганом висунули доктрину «неоглобалізму». Планувалося організувати так званий «хрестовий похід проти комунізму», у якому Африка розглядалася як плацдарм і поле бою з СРСР і тими політичними силами на материку, що йому симпатизували. По закінченню протистояння обидві наддержави спільно вирішили намібійську проблему, допомогли стабілізувати ситуацію в Анголі, Мозамбіку та Ефіопії, активно сприяли початку переговорного процесу в ПАР щодо ліквідації апартеїду. Така політика закріпила позитивний імідж США в Африці і дала поштовх розвитку співробітництва. Із приходом до влади Б. Клінтона,який став першим президентом США, що здійснив офіційний візит до Африки, США визначили африканський континент сферою свого впливу. 

Сьогодні американське керівництво переслідує ряд власних інтересів у цьому регіоні, до яких відносяться: боротьба з тероризмом та вирішення конфліктів; освоєння африканського ринку і диверсифікація поставок стратегічно важливої сировини; викорінення у свідомості африканців думки про США як колонізатора; боротьба з піратством в Аденській і Гвінейській затоках тощо. Передбачувано, важливе значення має стримування гегемоністських намірів Китаю.

Незважаючи на те, що Вашингтон не має в розпорядженні таких величезних валютних резервів, як Пекін, він активно просуває власну економічну стратегію. Історичною подією в американсько-африканських відносинах вважається прийняття Конгресом США в 2000 р. Закону про економічне зростання та торговельні можливості в країнах Африки (AGOA – African Growth and Opportunity Act), який сьогодні є одним з ключових документів, що визначають торговельно-економічну політику США в регіоні. Суть AGOA полягає в наданні африканським країнам на південь від Сахари безмитного доступу до американського ринку для більш ніж 1800 товарів. Проте, щоб користуватися такими привілеями, держави Африки повинні проводити ліберальні реформи, що не завжди можливо у деяких африканських державах. Станом на минулий рік, 40 країн материка мають право на отримання економічних і торговельних пільг AGOA. Водночас США є одним із ключових інвесторів Африки: інвестиції перевищують позначку в $70 млрд, при цьому США, як і Китай, направляють основну частину коштів у видобувну галузь.

Тим не менш, в економічній боротьбі за Африку США Китаю не рівня. Однак у військовому плані американське домінування на континенті очевидне. Так, з 2006 р. Міністерство оборони США витратило близько$2,2 млрд на підготовку і оснащення іноземних військ для боротьби з тероризмом і незаконним обігом зброї та наркотиків в Африці. Наразі в африканських державах зосереджено близько 6-7 тисяч військових США, які ведуть боротьбу з близько 50 терористичними групами. По всій території Африки розкидані американські опорні бази. Розширенням контактів у військовій сфері займається Африканське командування Збройних сил США (United States Africa Command, AFRICOM), яке було створено в 2007 р. і відповідає за підготовку та ведення військових операцій США, а також підтримку контактів з військовими 53 країн Африки. Насправді, діяльність АFRICOM спрямована на встановлення довготривалих зв'язків і залежності африканських військових структур від наддержави. У той же час АFRICOM має і важливішу функцію. Так, на думку Фавзі Махбулі, туніського політика і відомого блогера, «ідея АFRICOM передбачає встановлення американського панування в Африці за допомогою НАТО. Основною метою є контроль над всім континентом, а також АFRICOM повинен допомогти вигнати з Африки Китай». Тут доречно згадати події 2011 р., коли АFRICOM контролював військову кампанію в Лівії, яка дістала назву «Одісея. Світанок». Війна з Каддафі була фактично війною з Китаєм і його експансією в Африці, оскільки Пекін на той час вклав в економіку Лівії понад $18,8 млрд. З початком громадянської війни в країні велика частина китайсько-лівійських проєктів була зупинена, із країни були евакуйовані китайські робітники і персонал компаній, що в сукупності завдало величезної шкоди інтересам Китаю в регіоні.

Однак зовсім нещодавно, а точніше в грудні 2019 р., шоком для всього світу стало оголошення Пентагоном про намір значно скоротити або навіть вивести військовий контингент США із Західної Африки. Американці планують залишити нову базу в Нігері, а також відкликати підтримку французьких військ, які ведуть боротьбу з ісламістами в Нігері, Малі та Буркіна-Фасо. Причина такого рішення – прагнення зосередити зусилля на протистоянні з Росією та Китаєм. Швидше за все Вашингтон розраховує, що така передислокація військ дозволить змінити баланс сил на його користь. Однак якщо американські військовослужбовці будуть виведені, можна очікувати збільшення проявів тероризму і нестабільності в країнах регіону, оскільки саме присутність іноземного контингенту і сучасних американських технологій є тим стримуючим чинником, який дає надію на перетворення Африки на «зону миру».  

«Prosper Africa» vs «One Belt, One Road»

У 2018 р. США кинули виклик ініціативі «One Belt, One Road», висунувши власний проєкт «Prosper Africa». Мета стратегії – розширити торгівлю з країнами континенту і збільшити фінансування для боротьби з тероризмом. Однак Білий дім планує виділяти кошти тільки  конкретним країнам Африки, які відповідають зовнішньополітичним інтересам США, при цьому скорочуючи підтримку миротворчих місій ООН, у яких бере участь Китай. Іншими словами, адміністрація Дональда Трампа намагається поступово просувати свою експансію в Африку, паралельно обмежуючи зростаючий вплив Китаю та інших великих держав.

Виходячи з цього, виникає питання: чи варто КНР побоюватися нової стратегії США щодо Африки? Насправді, ні. Гучні заяви Джона Болтона і Дональда Трампа не відповідають самому плану через брак фінансових та робочих ресурсів. Задовго до ініціативи «Prosper Africa» адміністрація Трампа вже намагалася скоротити свою допомогу Африці на третину, проте Конгрес відмовився від більшості запропонованих скорочень. Крім того, навіть торговельна війна між двома наддержавами, яка стала однією із причин рекордного уповільнення зростання китайської економіки, не може вибити Піднебесну з колії, оскільки у найближчі роки КНР зможе частково компенсувати втрати від американських обмежень якраз за рахунок Африки.

Висновки 

Сьогодні Африка залишається однією з ключових сфер інтересів як США, так і КНР, між якими ведеться боротьба за лідерство в регіоні. Зацікавленість китайського та американського керівництва в розвитку відносин з африканськими країнами пояснюється, у першу чергу, стратегічним положенням, наявністю величезних запасів мінерально-сировинних та земельних ресурсів на території континенту, великого ринку збуту продукції, а також прагненням двох держав розширити коло партнерів для зміцнення своєї ролі на міжнародній арені. Небувале зростання контактів між Китаєм і державами Африки в останні роки перетворило Пекін на найбільш активного гравця в регіоні, через що Африку часто називають «China’s Second Continent». Країна змогла за короткий час глибоко проникнути всередину Африки не тільки завдяки торгівлі, але і за допомогою фінансової допомоги у вирішенні соціальних проблем, скорочення розриву між Північчю і Півднем, а також у стимулюванні економічного розвитку континенту і реалізації «інфраструктурного ренесансу». Поширення китайської пропаганди також зіграло вагому роль, у результаті чого США в очах африканських лідерів залишилися рабовласниками, а Китай постав як надійний союзник держав континенту. Хоча по суті, справжня мета як КНР, так і США полягає в тому, щоб встановити контроль над багатствами Африки. Адже той, хто займе домінуюче положення на континенті, забезпечить собі глобальне лідерство на довгі десятиліття.

Якщо Білий дім всерйоз має намір конкурувати з Китаєм, то він повинен співпрацювати з країнами Африки заради спільної вигоди, а не розглядати їх лише як інструмент і майданчик для геополітичної боротьби з Пекіном. Крім того, Вашингтону необхідно збільшити надання підтримки африканським країнам або хоча б досягти рівня минулої адміністрації. Американській верхівці варто проводити більше зустрічей з лідерами країн Африки на різних рівнях, організовувати спільні конференції і форуми, відкривати нові посольства і консульства. Сила США в Африці полягає в забезпеченні безпеки і стабільності, а також у наданні гуманітарної допомоги, тому варто й надалі продовжувати політику в цьому руслі. У цілому, якщо Вашингтон не буде здійснювати подібні кроки і надалі здаватиме позиції КНР, то Пекіну немає чого боятися в боротьбі за домінування в Африці, оскільки пальма першості, як і раніше, залишиться у його руках.

Авторка – Ангеліна Кикина, для «ADASTRA»