Тайванська проблема: чи можливе возз’єднання Китаю з Китаєм?

Як це парадоксально не звучить, але у світі існує дві держави, що у своїй назві мають топонім «Китай». Китайська Народна Республіка – держава в Східній Азії, площею 9 597 км2, проголошена 1 жовтня 1949 року після перемоги комуністів на чолі з Мао Цзедуном у двадцятирічній громадянській війні над силами Гоміндану – «Націоналістичної партії», яка була керівною в країні з 1925 року. І Республіка Китай – частково визнана острівна держава, площею 36 тис км2, розташована на острові Тайван за 160 км на схід від материка, на межі Східнокитайського й Південнокитайського морів.

Саме на цей острів після поразки від комуністів втекли залишки сил Гоміндану під керівництвом Чана Кайші. Вони ж назвали підконтрольну їм територію Республікою Китай і розпочали боротьбу за визнання на міжнародній арені свого уряду й повернення під свою юрисдикцію території материкового Китаю. На сьогодні між двома державами триває сімдесятирічний конфлікт, що виник через небажання КНР визнавати Республіку Китай. У чому ж полягає суть протиріч між Китаєм і Тайванем та чи можливо подолати принципові розбіжності між керівними верхівками держав? – читайте в нашому матеріалі.

Витоки конфлікту

Сьогодні понад 95% населення Тайваню складають китайці, тож сучасникам, здається дивним той факт, що між представниками однієї етнічної групи можуть існувати значні ідеологічні протиріччя. Проте, варто одразу зазначити, що острів фактично ніколи не контролювався державою Китай. Корінні народи жили тут ще задовго до його управління. На початку 15 століття на Тайвань почали іммігрувати китайці з провінції Фуцзянь. Сьогодні більшість населення острова складають нащадки саме цих переселенців. У 1544 році Тайвань відкрили європейці, назвавши його Формозою – «Прекрасним островом». У 17 столітті на нього звернула увагу китайська династія Мін і почала приєднання. Насправді, віддаленість острова від материкової частини й наявність внутрішніх конфліктів у Китаї призвели до того, що ця територія залишалася неконтрольованою десятиліттями. У 1895 році після поразки Китаю в японсько-китайській війні Тайвань став територією Японії. Попри придушення будь-якого політичного інакомислення, остання почала модернізувати острів: прокладати залізницю, розвивати торгівлю, розбудовувати міста.

Після поразки в Другій світовій війні Токіо довелося відмовитися від Тайваню на користь Пекіна. У 1949 році в тривалій громадянській війні перемогу здобуває Комуністична партія Китаю на чолі з Мао Цзедуном. Чан Кайші, очільник Гоміндану, керівної партії Китайської республіки, що існувала до приходу комуністів, із залишками свого уряду й частиною населення втікає на Тайвань.

Спираючись на підтримку США, Чан Кайші хотів зібрати сили для відновлення свої законної влади в Пекіні. Таким чином на острові виникає нова держава – Республіка Китай – із лідером Гоміндану на чолі.  

Уряд Республіки Китай (Тайвань) довгий час лишався єдиним міжнародно визнаним представником материкового Китаю і входив у цьому статусі до ООН, був одним із п’яти постійних членів Радбезу. Цікавим є питання: чому в повоєнний час держави світу, за винятком комуністичного табору, не визнавали КНР, а встановлювали дипломатичні відносини саме з Республікою Китай? Очевидно, що в контексті «холодної війни» й в умовах протистояння ідеологій, США й усі ліберальні країни були схильні підтримати радше націоналістичний уряд Республіки Китай, з яким вони мали відносини з часів Паризької мирної конференції, аніж комуністичну владу Пекіна на чолі з Мао Цзедуном, який, до того ж, був союзником СРСР.   

Проте після того як стався радянсько-китайський розкол, великі держави зрозуміли, що настав час перетягнути КНР на свій бік у протистоянні з СРСР. У 1971 році США визнали уряд у Пекіні, а Тайвань поступився своїм місцем в ООН на користь Китайської Народної Республіки. Сьогодні лише 14 держав-членів ООН визнають незалежність Республіки Китай.

Конфлікт між «двома Китаями» полягає в тому, що з часів «холодної війни» обоє вважають себе єдиними спадкоємицями Китайської республіки, проголошеної в 1911 році. Комуністична партія Китаю вже кілька десятиліть намагається вирішити питання наявності двох суб’єктів державності й досягти своєї виняткової легітимності в міжнародних відносинах. Крім того, уряд КНР остерігається «ефекту доміно» у випадку визнання світовою спільнотою Тайваню, адже в нього й так вистачає проблем із сепаратизмом у Тибеті та Сінцзян-Уйгурському автономному районі. Періодично виникають протести в Гонконзі проти китайського впливу.

Читайте також: Велике китайське гето: як Сі Цзіньпін вирішує «уйгурське питання»?

Зі свого боку, Тайвань хоче зберегти свій суверенітет, політичну й економічну незалежність. Раніше офіційна позиція Тайбея полягала в тому, що КНР не входить до Вільної території Китайської Республіки, а опинилася під комуністичною владою внаслідок громадянської війни. Після налагодження діалогу з Пекіном у 1992 році, уряд Тайваню відмовився від претензій на владу на материку, але КНР досі не залишає спроб приєднати острів.

Status quo: проблема міжнародного визнання Тайваню

Де-факто Республіка Китай (Тайвань) – демократична незалежна держава з 23-мільйонним населенням, президентсько-парламентська республіка з розвинутою ринковою економікою, що має стабільну політичну систему, власну валюту і 300-тисячну армію. У 2019 році її ВВП на душу населення становив 25,53 тис доларів, що є одним із найвищих показників в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, а в січні цього року зовнішньоторговельний профіцит Тайваню сягнув 4,5 млрд доларів, експорт збільшився на 2,6% у порівнянні з даними минулого року. Попри невизнання, інші держави, особливо члени АСЕАН, Китай і США, з кожним роком збільшують своє економічне співробітництво з Тайванем.

Де-юре Республіка Китай – частково визнана держава. 25 жовтня 1971 року рішенням Генасамблеї ООН її було виключено з Організації, натомість це місце посіла КНР, котра була названа єдиним легальним представником Китаю.

Цікаво знати: Право вето – ахіллесова п’ята Радбезу ООН

Чому ж так сталося, що члени ООН виключили Тайвань з Організації? Аргументом держав, які голосували «за», був сам факт існування КНР на території материкового Китаю, що було важко заперечувати, у той час як Республіка Китай становила лише частину китайської території. Але реальною передумовою, окрім розриву з СРСР, було те, що сама КНР, намагаючись посилитися на міжнародній арені, з 1950-х років почала поступово розширювати коло держав, із якими встановлювала дипломатичні зносини. Спершу це були найменш розвинуті країни в Африці та Азії, яким вона, усупереч власній економічній кризі, надавала допомогу. Китайську Народну Республіку визнали Бірма, Індія, Пакистан, Індонезія, Алжир, Гвінея, Конго, згодом – Велика Британія, Швейцарія, Швеція та багато інших. З 1971 року з подачі Генрі Кіссінджера, радника Річарда Ніксона з нацбезпеки, до КНР почали застосовувати політику не «ізоляції», а «стримування без ізоляції». За прийняття КНР в ООН проголосували 76 держав.

Після виключення Тайваню з ООН більшість держав світу перервала з ним дипломатичні зносини, і сьогодні лише 14 з них визнають Республіку Китай. В основному це – країни в Океанії та Центральній Америці. Більше того, КНР вважає Тайвань своєю провінцією, що відкололася, і прагне її повернути. Пекін відмовляється мати дипломатичні відносини з державами, які визнають Республіку Китай, домагаючись міжнародної ізоляції Тайбея. Він  також не дає країні вступити в такі організації як ВООЗ. І загалом, у світі домінує принцип «однієї країни»: існує лише один Китай, а Тайвань – його невід’ємна частина.

Та насправді такий міжнародний статус є фікцією. США теж не визнають Республіку Китай офіційно, проте саме зі Сполученими Штатами Тайбей установив найтісніші зв’язки. Відповідно до американського «Закону про відносини з Тайванем» 1979 року, було створено Американський інститут у Тайбеї, котрий є некомерційною організацією, комплектується дипломатичними співробітниками та займається підтримкою неофіційних двосторонніх контактів між Тайванем і США. 16 квітня 2018 року Дональд Трамп підписав закон, котрий створює умови для обмінів офіційними візитами між державами. То про відсутність яких дипломатичних відносин іде мова?

Вирішення тайванської проблеми – mission uncompleted?

Китай і Тайвань, так само як Північна й Південна Кореї, є розколотою нацією. Населення країн має спільну мову та культуру, проте відмінні ідеології, політичні й економічні системи.

У дійсності, Китай ніколи не залишав спроб реуніфікації. Тайванська протока, сам Тайвань, острови Пратас, Пескадорські й Парасельські острови є важливими для КНР. Адміністрацією з енергетичної інформації США доведено, що в Південнокитайському морі містяться значні ресурси: близько 11 млрд барелів нафти та 190 трлн кубометрів природного газу. Але ці острови сьогодні реально контролюються Республікою Китай. Тож для Пекіна важливою є не лише цілісність Китаю?

У 1980-х роках Ден Сяопін запропонував формулу «одна країна, дві системи» для вирішення протиріч із Гонконгом, Макао та Тайванем. Таким чином існував би лише один Китай, проте ці території зберегли б свою політичну та економічну автономію. Тодішній президент Тайваню Цзян Цзін-го відхилив пропозицію як таку, що порушує суверенітет Республіки Китай, але початок діалогу між Пекіном і Тайбеєм зробив свою справу: на острові було скасовано надзвичайний стан, полегшено процедуру виїзду на материк, зменшено антикомуністичну риторику.

Вам може бути цікаво: «Одна країна, одна система»: як Китай демонтує автономію Гонконгу

У 1991 році Тайвань нарешті проголосив завершення періоду «національної мобілізації для придушення комуністичного повстання». А в 1992 році  У КНР була створена Асоціація розвитку зв’язків через Тайванську протоку для економічного співробітництва між країнами.

Сьогодні КНР продовжує зберігати свою позицію у вирішенні тайванського питання. У 2015 році відбулася довгоочікувана зустріч Сі Цзіньпіна й тодішнього президента Республіки Китай Ма Інцзю, які потиснули один одному руки. Та й за останні десятиліття КНР усе ж таки вдалося прив’язати економіку острова до своєї. Експорт до Китаю складає понад 1/3 зовнішньої торгівлі Тайваню. У 2010 році, наприклад, Ма Інзцю, тодішній президент Республіки Китай, підписав із КНР рамкову угоду щодо економічного співробітництва, після чого було знято тарифи з понад 500 тайванських товарів, що імпортувалися на материк, та з понад 200 китайський, проданих Тайваню. Варто сказати, що спроби КНР у поверненні острова могли б дійсно закінчитися успішно, якби у 2016 році до влади в Тайбеї не прийшла кандидатка від Демократичної прогресивної партії – сили, яка, на відміну від Гоміндану, не ставить за мету зближення з КНР, а виступає за офіційне визнання незалежності Республіки Китай. Діяльність ДПП спрямована на «пробудження свідомості справжніх тайванців» та позбавлення від комуністичного впливу.

Але повернімося до КНР. 2 січня минулого року Сі Цзіньпін повторив про неминучість реуніфікації на основі принципу «одна країна, дві системи». За словами лідера КНР, за нею зберігається право застосування сили, і Пекін не соромиться її демонструвати: в березні 2019-го два китайські винищувачі J-11 перетнули повітряний простір у Тайванській протоці, демонструючи чітку незгоду КНР із зовнішньополітичним курсом Тайбея.

Вам варто знати: США vs КНР: хто переможе в Південнокитайському морі?

Чому ж Пекін не може просто приєднати острів силою, а лише погрожує? Яку роль грає співробітництво між Тайванем і США. Останні в цілому нарощують свою військову присутність в азіатсько-тихоокеанському регіоні, Ще у 1979 році, після розриву дипломатичних відносин з Республікою Китай, Сполучені Штати видали «Закон про відносини з Тайванем», відповідно до якого йому гарантувалася поставка зброї і військовий захист у випадку агресії зі сторони материкового Китаю. Та політика, яку Дональд Трамп здійснює сьогодні щодо Республіки Китай, бере своє коріння з події 40-річної давнини. З початку президентства Трампа уряд США п’ять разів продавав Тайбею зброю, а в серпні 2019 року держави підписали угоду про поставку 66 винищувачів F-16 вартістю 8 млрд доларів. Тайвань посідає важливе місце в індо-тихоокеанській стратегії США, адже ті шукають союзників у регіоні, щоб «балансувати» проти материкового Китаю. У доповіді держдепартаменту від 1 червня 2019 року щодо цієї політики Тайвань ставлять за стратегічною важливістю в один ряд з Сінгапуром, Новою Зеландією та Монголією. 

Більше того, відповідь криється в тому, що з часів Другої світової війни компонентом стратегії в АТР Сполучених Штатів, що прагнули й прагнуть забезпечити вільний трансфер американських товарів у різні куточки світу, була свобода мореплавства в Південнокитайському морі, у той час, як КНР зображала суперечку щодо його акваторії як питання виключно своєї компетенції. Занепокоєння США викликає й те, що Китай продовжує намивати штучні острови в морі. Тож Вашингтону потрібні союзники, а КНР не наважиться відкрито виступити проти нього заради Тайваню.

Позиція Тайваню: чи можлива зміна status quo?

Для Республіки Китай формула «одна країна, дві системи», яку висунула КНР, є неприйнятною. Натомість він відстоює свою: «одна країна, дві території», визнаючи можливість існування двох суб’єктів із назвою «Китай».

По-перше, на ситуацію слід поглянути  з точки зору населення Республіки Китай. Тайванці сприймають свою нинішню державу як результат багаторічної боротьби спершу проти комуністичного режиму, згодом – за суверенітет. Для них приєднання до материкового Китаю означало б втрату зусиль та демократії як такої. Згідно з опитуванням Ради зі зв’язків із материковим Китаєм, 27% респондентів висловлюються за незалежність Республіки Китай від КНР, 1,4%  сподіваються, що реуніфікація відбудеться якнайшвидше, а 8,9% – у майбутньому, проте зараз владі Тайваню варто зміцнювати економічні зв’язки з Тайванем. Усі інші опитувані підтримують збереження статусу-кво. Загалом, 90% тайванців не схвалюють формулу КНР «одна країна, дві системи».  

По-друге, зовнішня політика Тайваню визначається тим, яка партія перебуває при владі. Дивлячись на результати нещодавньої президентської кампанії в Республіці Китай, про зміну її позицій можна забути. На виборах, що відбулися 11 січня, на другий термін була переобрана лідерка Демократичної прогресивної партії Цай Інвень, яка отримала 57% голосів. Фактично, це означає, що продовжуватиметься політика відкидання спроб Китаю відновити контроль над Тайванем. Головним опонентом Цай Інвень був Хань Куо-Юй від Гоміндану, який закликав до поступового зближення з КНР. Свою передвиборчу програму лідерка вела під гаслами спротиву Пекіну та захисту Китайської Республіки від його втручання. Недарма ж ці президентські вибори називали «голосуванням щодо Китаю».

Інші матеріали про Китай: Цензура китайського інтернету: як це працює?

Збільшення такого пливу ДПП відбувається з 1990-х років, коли почалася плюралізація політичної системи Тайваню за президентства Лі Ден Хуея. Насправді, вектори зовнішньої політики Тайбея змінюються кожні кілька років, і ще до перемоги Цай Інвені на виборах у 2016 році президент Ма Інцзю від Гоміндану тримав курс на поступове політичне зближення з материковим Китаєм, а не на цілковиту незалежність.

Звісно, непохитна позиція Тайбея не означає відсутності діалогу. Переговори сторін час від часу відбуваються, адже Тайваню слід нівелювати звинувачення Китайською Народною Республікою в його небажанні розв’язувати проблему, а також виграти час для подальшого зміцнення відносин з іншими країнами.

Можна зробити висновок, що для Пекіна питання належності острова є важливим для легітимації влади КПК та зі стратегічних міркувань, тож його суверенітет він не визнає ніколи. Зі сторони Тайваню, бажання зберегти свою незалежність є сьогодні зовнішньополітичною ціллю номер один, і заклики КНР до возз’єднання не будуть прийняті ні урядом Республіки Китай, ні її населенням. Принаймні поки Демократична прогресивна партія перебуватиме при владі.

Авторка – Олеся Мацькович, експертка зі Східної Азії Аналітичного центру ADASTRA