Лівійська криза: хто стоїть за військовою потугою генерала Хафтара?

Квітень 2019 року. Війська лівійського генерала Халіфи Хафтара, який бореться за владу в Лівії з визнаним ООН Урядом національної єдності Фаїза аль-Сараджа, оголосили про початок штурму Тріполі – столиці своїх опонентів. Сили Хафтара ведуть запеклі бої з підрозділами урядових сил, зумівши вдертись на південні околиці Тріполі. Обидві сторони активно застосовують військово-повітряні сили. Африканське командування збройних сил США ухвалює рішення про евакуацію свого контингенту з Тріполі через складну та непередбачувану обстановку.

На сьогоднішній день Хафтар так і не зміг взяти столицю. Складна геополітична гра з десятками акторів сприяла збереженню статусу-кво. А тим часом затяжний конфлікт на лівійській землі триває вже десятий рік: все почалося з Арабської весни (масових протестів у всьому арабському світі проти авторитарних урядів, у Лівії - проти режиму Муаммара Каддафі) та ухвалення резолюції Ради Безпеки ООН 1973, для виконання якої країни НАТО здійснили військову інтервенцію. Каддафі було повалено, але й це не принесло країні бажаного миру: утворився вакуум влади, який дестабілізує державу та не дозволяє припинити кровопролиття.  

Ситуація в Лівії станом на 9 червня 2020 року. Червоним позначено підконтрольні Хафтару території, синім – Уряду національної єдності, зеленим – іншим повстанцям.

Лівійська національна армія (ЛНА), якою командує генерал Хафтар, контролює переважну більшість території країни, окрім густонаселеного північного заходу, що перебуває під контролем визнаного ООН уряду аль-Сараджа, та пустельної смуги на півдні, контрольованої місцевими племінними ватажками. Окрім того, ситуація анархії створює родючий ґрунт для поширення ідей екстремізму, чим користуються різноманітні терористичні угруповання. Варто зазначити, що величезну роль у конфлікті відіграють зовнішні актори. На боці аль-Сараджа – Туреччина, Катар, Італія. Меншою мірою США та Великобританія, які іноді здійснюють дипломатичні реверанси в бік Хафтара, проте не надають йому реальну допомогу. На боці ж Хафтара виступають ОАЕ, Саудівська Аравія, Єгипет, Франція та Росія. Саме про розстановку сил на лівійській шахівниці, зокрема про сили, що підтримують Хафтара, поговоримо далі.

Хто такий Халіфа Хафтар?

Генерал Халіфа Хафтар, що кинув виклик міжнародно визнаному уряду.

Насправді генерал Хафтар є вкрай непересічною особистістю. Він командував лівійськими військами, що билися у війні Судного дня 1973 року на боці Єгипту. Згодом Каддафі призначає Хафтара головнокомандувачем лівійських військ у конфлікті з Чадом. Коли збройні сили Чаду захопили штаб лівійців та взяли генерала в полон, лідер Джамахірії відрікся від полонених, що зробило його запеклим ворогом Хафтара на все життя. Пізніше Каддафі інспірує переворот у Чаді, а ексголовнокомандувач за допомоги ЦРУ втікає спочатку в Заїр, а потім і в США. В Америці він отримує громадянство та живе з родиною протягом 20 років у штаті Вірджинія. За планом Хафтар мав очолити повстання в Лівії 1996 року, проте воно було швидко придушене. Поступово інтерес американських спецслужб до нього згасає, адже Каддафі починає політику нормалізації відносин із Заходом на початку 2000-х років.

2011 року з початком Арабської весни Хафтар прибуває до контрольованого повстанцями Бенгазі та одразу отримує звання генерал-лейтенанта через його багатий військовий досвід. 2014 року він вперше намагається отримати повну владу в країні, проте за оголошенням перевороту не слідує жодних реальних дій. Американські ЗМІ повідомляли, що в Держдепі сприйняли цю новину зі сміхом: «Це жарт? Цей хлопець увесь час жив на околиці у Вірджинії». Втім, вже 2015 року Палата представників, на той час легітимний законодавчий орган, призначає Хафтара головнокомандувачем Лівійської Національної Армії. Паралельно існує інший парламент – Загальний національний конгрес. Наприкінці 2015 року переговорний процес за посередництва ООН приводить до підписання Схіратських угод, якій й надають легітимності уряду аль-Сарраджа. Та Хафтар, який вже відчув смак влади, не збирався нею поступатися. Він проводить цілу низку операцій проти ісламістів, беручи під контроль значну частину території Лівії. У 2017 році він офіційно оголошує нікчемними Схіратські угоду та декларує своє право на абсолютну владу в країні.

Цікаво знати: Туреччина, Росія чи ООН: хто зайвий у лівійському трикутнику?

Сьогодні ми можемо констатувати, що Хафтарові вдалося побудувати потужну вертикаль управління, яка здатна забезпечувати ефективний контроль над більшістю території країни та з якою мусять рахуватися всі гравці, так чи інакше залучені до вирішення лівійської кризи.  Та хто ж стоїть за цією силою, що кинула виклик міжнародно визнаному уряду аль-Сараджа? Що спонукає іноземних акторів надавати підтримку Хафтарові? Не просто ж так ця міцна постать з'явилася на геополітичній арені не тільки Лівії, а й всього Магрибу.

Геополітичні амбіції Абу-Дабі та відставання Ер-Ріяда

Одними з найвпливовіших покровителів Хафтара завжди були Об’єднані Арабські Емірати. Як послідовний противник ідеології політичного ісламу, що втілювалася в діяльності організації «Братів-мусульман» (які також мали шанс прийти до влади в Лівії), Абу-Дабі ще з 2014 року налагоджувало зв’язки з Хафтаром. Емірати бачили в ньому лівійський аналог єгипетського президента Ас-Сісі, який, отримавши владу внаслідок військового перевороту 2013 року, розгромив «Братів-мусульман» та заборонив їхню діяльність на території Єгипту.

Важливо розуміти, що ще з 2000-х років головною метою активної зовнішньополітичної діяльності Об’єднаних Арабських Еміратів є просування ідеї держави, відокремленої від релігії. Це може здаватися дивним, проте істеблішмент арабської федерації усвідомив, що підсилення політичних вимог опозиції постулатами ісламу може створити велику загрозу для державного ладу монархії. При чому, як зазначає дослідник Андреас Кріг, що представляє Королівський коледж Лондона, ці острахи королівської сім’ї ОАЕ ще більше посилилися після потрясінь Арабської весни 2011 року.

Читайте також: Об’єднані Арабські Емірати: найвпливовіша держава арабського світу?

Володіючи значними фінансовими й технічними можливостями, сьогодні Емірати відіграють одну з ключових ролей у лівійській кризі. Вони здійснюють фінансування, оснащення збройних сил Хафтара, навчають його військовослужбовців. Окрім того, ОАЕ надають генералу найманців і кадрових військових, включно з льотчиками та спецпризначенцями. Абу-Дабі навіть має власну постійну військово-повітряну базу на схід від Бенгазі. Втручання Еміратів у бойові дії на боці Хафтара є символом їх нової проактивної політики на Близькому Сході, яка значною мірою навіть витісняє Саудівську Аравію, одну з найпотужніших і найвпливовіших країн арабського світу.

Справа в тому, що на перших порах Саудівська Аравія дійсно зосереджувала свої зусилля на дипломатичному вирішенні конфлікту та не приділяла великої уваги підтримці однієї зі сторін. Втім, подальший розвиток ситуації продемонстрував, що інші актори все активніше втручаються в лівійські справи, а мирні зусилля, на жаль, не дають жодного результату. Окрім того, в оточенні Хафтара, якому також симпатизувала та симпатизує Саудівська Аравія, міцно вкоренився вплив ОАЕ. По інший бік барикад вплив на Уряд національної єдності зміцнює Туреччина – противник Саудівської Аравії в боротьбі за гегемонію в регіоні. Не бажаючи пасти задніх, Ер-Ріяд усвідомив необхідність залучення до конфлікту. Не дивно, що в січні цього року французька газета Le Monde повідомляла, що фінансування для російських найманців з ПВК «Вагнер», які воюють на боці Хафтара, надається саме Саудівською Аравією.

Вам може сподобатися: Три вектори зовнішньої політики Туреччини в Африці

Зазнала змін і офіційна позиція королівства: якщо раніше дипломатія Саудівської Аравії наполягала на нейтралітеті та рівновіддаленості від обох сторін конфлікту, то зараз Салман ан-Ансарі, засновник Саудівсько-американського комітету із суспільних зв’язків, відкрито заявляє, що «Саудівська Аравія, звичайно, дуже занепокоєна турецьким втручанням у справи арабських держав» і що «Лівійська національна армія контролює більше ніж 90% країни та підтримується демократично обраними представниками парламенту». Очевидно, що найближчим часом ми побачимо значно більш активне залучення Саудівської Аравії в лівійський конфлікт, адже королівський дім аль-Саудів у жодному разі не бажає поступатися у впливі ані Туреччині, ані Об’єднаним Арабським Еміратам.

Занепокоєний сусід: роль Єгипту в конфлікті

Ведучи розмову про роль ОАЕ в перебігу бойових дій у Лівії, не можна не згадати про єгипетський фактор. Офіційний Каїр, будучи союзником Абу-Дабі, також підтримує Хафтара в лівійському конфлікті. Втім, при аналізі причин такого втручання було б не раціонально обмежуватись лише чинником гарних відносин між Єгиптом та ОАЕ.

Єгипет, безумовно, є дуже важливим гравцем у цій кризі, адже, маючи спільний кордон з Лівією довжиною більш ніж 1000 кілометрів, володіє величезним потенціалом для надання логістичної підтримки Лівійській національній армії. Єгипетський президент Абдель Фаттах Ас-Сісі, який, до речі, багато в чому схожий на Халіфу Хафтара (обидва військові, які вважають сильну руку лідера найкращою формою правління) бачить у лівійському генералі можливість гарантувати безпеку на захід від єгипетського кордону. Безумовно, для Каїра вкрай небезпечно мати нестабільний кордон з Лівією, через який проникають екстремістські угруповання з охопленої війною території. Єгипет і так вже має джерело екстремізму на сході країни – Синайський півострів, де оперують «Брати-мусульмани». Відтак, бути оточеним осередками ісламського тероризму з двох боків – нічне жахіттям єгипетських еліт.

Президент Єгипту Абдель Фаттах Ас-Сісі

Оцінюючи зовнішню політику Єгипту, маємо зважати на внутрішню ситуацію в країні. Амбіційні інфраструктурні проєкти, серед яких найбільше виділяється будівництво нової столиці для розвантаження перенаселеного Каїра, є вкрай витратними, а от структурні проблеми єгипетської економіки нікуди не поділися. Вона дійсно зберігає значні темпи зростання (5,6% в 2019 році), проте 60% населення все ще залишаються за межею бідності. Економічні проблеми ускладнюються незадоволенням авторитарним характером правління Ас-Сісі та порушеннями прав людини. Окрім того, передання Саудівській Аравії двох островів Тірана та Санафіра в Червоному морі, які мають стратегічне значення для контролю над протокою Акаба, також викликало певне нерозуміння серед націоналістичних кіл Єгипту.

Така неспокійна внутрішня ситуація в Єгипті може спонукати Ас-Сісі до агресивної зовнішньої політики, щоб продемонструвати ефективність і потрібність свого режиму. Недивно, що різноманітні повідомлення арабських ЗМІ та численні відео в арабськомовному сегменті інтернету фіксують перебування на лівійській території найманців, справжнє походження яких видає сильний акцент єгипетського діалекту арабської мови. Окрім того, ВПС Єгипту брали участь у бойових діях на території Лівії 2017 року, завдаючи ударів по позиціях терористичних угруповань. До речі, ці удари були дуже негативно сприйняті Алжиром, який навіть висунув вимогу негайно припинити їх. Врешті-решт, Каїр офіційно передав Лівійській національній армії близько 20 винищувачів і перетворив свою базу «Марса Матрух» на заході Єгипту на центр реабілітації для поранених бійців Хафтара.

Дізнавайтеся про інші конфлікти в регіоні: Ємен: найгірша гуманітарна катастрофа на Землі

Окрім того, маємо також враховувати економічні та енергетичні інтереси країни. Єгипет і Лівія завжди мали дуже тісні економічні зв’язки, які сильно постраждали після падіння режиму Каддафі в 2011 році. Внаслідок цього єгипетський експорт в Лівію впав з майже мільярда доларів у 2012 році до менш ніж 400 мільйонів у 2017-му. Ба більше, півтора мільйона єгипетських робітників працювали у Лівії ще за Джамахірії. Безумовно, величезний економічний потенціал співпраці з Лівією стимулює інтерес Каїра до встановлення стабільної влади на всій території країни, з якою можна було б працювати над відродженням вигідного для обох сторін економічного співробітництва. І це не якісь довгострокові плани на майбутнє: Асоціація виробників сировини Єгипту ще в жовтні 2019 року підписала протокол про співпрацю з Єгипетсько-лівійською економічною палатою з метою укладання перших контрактів для відбудови Лівії.

Як вже було зазначено, величезну роль у зацікавленості Єгипту до подій у Лівії відіграє й енергетичний чинник. З 2013 року Єгипет є імпортером нафти. Якщо б союзник єгипетського режиму контролював багату нафтовими та газовими родовищами Лівію, Каїр міг би отримати для себе додаткове джерело відносно дешевих енергоносіїв, що мало б позитивний вплив на енергонезаленість країни. 

У Лівії знаходяться найбільші в Африці досліджені поклади нафти – 48,4 млрд барелів.

Realpolitik від майстрів дипломатії

Проаналізувавши ключових прибічників Хафтара в арабському світі, можемо перейти до іншого цікавого актора в цій кризі – Франції. Непересічність позиції Парижа полягає в тому, що, визнаючи Схіратські угоди 2015 року, за якими легітимним представником лівійського народу є Уряд національної єдності аль-Сараджа, французи водночас підтримують дуже тісні відносини з генералом Хафтаром. Важливо зауважити, що ці контакти виходять далеко за межі зусиль із медіації конфлікту чи нагальних потреб безпеки: Франція цілеспрямовано надає допомогу Лівійській національній армії. За численними повідомленнями, на території Лівії перебувають значні контингенти елітних французьких командос, які займаються збором даних і наданням координат для нанесення авіаційних та артилерійських ударів.

Про перебування французьких спецпідрозділів у Лівії повідомляли: The Guardian, Reuters, Le Monde, Al Jazeera.

Окрім того, згідно з інформацією ЗМІ, на території, підконтрольній Хафтару, працюють французькі військові радники, які навчають офіцерський склад ЛНА. Про залученість Франції до лівійського конфлікту на боці Хафтара свідчить ще один цікавий факт: під час боїв за Тріполі бійці генерала застосували обманний маневр, суть якого полягає у висадці перед позиціями противника «десанту», щоб виманити сили опонента та змусити їх змінювати позиції. Особливість маневру полягає в тому, що «десантниками» насправді є манекени, які відволікають увагу противника та змушують його робити зайві пересування. Така тактика часто застосовувалася безпосередньо французькими спецпризначенцями в боротьбі з терористами в Західній Африці. Отже, чітко простежується французький почерк у діях армії Хафтара.

Також читайте: Безпекова культура Франції: квінтесенція амбіцій та ілюзій

Така подвійна гра з жестами вбік обох урядів Лівії вказує на дуже прагматичний підхід Франції до врегулювання конфлікту, спрямований на забезпечення власних національних інтересів. Париж зацікавлений у посиленні свого впливу в Магрибі, який здавна був пріоритетним для зовнішньої політики Франції. Ще з кінця минулого століття вона плекає особливі відносини з Марокко, які постійно підтверджуються візитами французьких президентів до Рабата. Французька політика являє собою класичне втілення realpolitik – доктрини, суть якої полягає в максимізації своїх переваг, незважаючи на моральний аспект дій і на інших суб’єктів міжнародних відносин.

Які ж саме інтереси Франція максимізує завдяки такій політиці? По-перше, Париж зацікавлений у зупиненні постійного потоку біженців, для яких Лівія стала відправним пунктом з Африки через Середземне море до Європи. Як демонструє передвиборчий дискурс багатьох політиків у європейських країнах, це питання є вкрай актуальним у суспільстві, тому не дивно, що для французької влади воно також є пріоритетом. Стабільний уряд, що контролює всю територію Лівії, міг би ефективно стримувати потік мігрантів, а Євросоюз забезпечив би фінансування та логістичну підтримку. Такі дії вже показали свою відносну дієвість у Туреччині, тому цілком логічно, що французькі високопосадовці сподіваються вирішити проблему незаконних мігрантів з Лівії таким самим чином.

Детальніше про проблему: «Вигнати не можна залишити», або Проблема африканських біженців

Окрім того, як вже було зазначено, нестабільна ситуація в Лівії дає велику свободу дій різноманітним екстремістським терористичним угрупованням. Як наслідок, відбувається не лише посилення таких терористичних організацій на території Лівії, а й експорт тероризму у сусідні країни регіону Сахелю, а саме в Малі, Чад, Ніґер, Сенегал тощо. Використовуючи як операційну базу розорену війною Лівію, такі терористичні організації, як Ісламська держава, Аль-Каїда, Ансар аш-Шаріа надають допомогу (фінансову та військову) джихадистам, які воюють проти лояльних до Парижа урядів вищеназваних країн, що, звичайно, загрожує національним інтересам Франції. Відтак, знищення терористичних сіток в Лівії перекриє важливе джерело існування джихадистів.

Цікаво, що через підтримку Хафтара відносини Франції з Італією значною мірою охололи. Остання є послідовною прибічницею міжнародно визнаного Уряду національної єдності. Саме вона виступала одним з головних ініціаторів Схіратських угод 2015 року, які закріпили легітимність уряду аль-Сараджа. Дії Парижа на підтримку Хафтара викликають цілком обґрунтоване обурення в Римі. Навіть сам Сарадж, відомий своєю обережністю та дипломатичністю, дозволив собі звинуватити Париж у підтримці «диктатора». Здається вкрай маловірогідним, що керівник Уряду національної єдності робив би такі заяви без вагомих доказів французької допомоги Хафтару.

Конфлікти як спосіб зберегти вагу на геополітичній шахівниці

Ще одним важливим актором у лівійському конфлікті є Росія. Кремлівське керівництво, намагаючись підвищити свій геополітичний статус за рахунок втручання в конфлікти та фактично мислячи категоріями Холодної війни, бачить у лівійській кризі можливість взяти під контроль ресурси та розширити геополітичний вплив у стратегічно важливому Середземноморському регіоні. Тісні зв’язки Хафтара з Росією давно не є секретом: генерал особисто літав у Москву на перемовини, а в 2017 році навіть ступив на палубу єдиного російського авіаносного крейсера «Адмірал Кузнєцов», який зайшов у територіальні води Лівії. 7 травня 2020 року агентство Reuters повідомило: у закритій доповіді ООН йдеться про участь 1200 російських найманців з ПВК «Вагнер» у бойових діях на боці Хафтара. Серед них виділяються групи снайперів, які найбільш активно діють на лінії зіткнення з силами Сараджа.

Російську політику в Лівії варто аналізувати в контексті дій Москви в Африці в цілому. Значно поступаючись в ресурсах США та Китаю, Росія намагається отримати геополітичну вагу за допомогою постачання озброєнь та найманців. Яскравим прикладом такої політики є Центральноафриканська республіка. За військові послуги Росія прагне отримати доступ до місцевих ресурсів. Серед інших прикладів можна згадати дії російських найманців у Судані та масоване втручання російських спецслужб у політичний процес на Мадагаскарі.

Вам варто знати: Вікно можливостей для Росії: як Москва нарощує вплив на Близькому Сході?

Як і у випадку з Єгиптом, російське керівництво добре усвідомлює та пам’ятає, наскільки вигідним було економічне співробітництво з Лівією за часів правління Каддафі: російські нафтовидобувні компанії мали контракти на більш ніж 10 мільярдів з лівійцями. Звичайно, стабілізація ситуації в країні допомогла би почати відновлення цієї співпраці. Окрім того, важливо враховувати й стратегічне розташування Лівії на південних кордонах Європейського Союзу та НАТО. Безумовно, мати форпост на північному узбережжі Середземного моря – давня мета Росії, яка старанно плекає добрі відносини не тільки з Лівією, а й з Алжиром і Єгиптом. Розуміючи своє економічне та технологічне відставання від інших акторів у лівійському конфлікті, Росія намагається максимально використати свою військову потугу для поширення свого впливу на цей стратегічно важливий регіон.

Про серйозність намірів кремлівського керівництва щодо Хафтара свідчать останні новини про передання генералу 8 бойових літаків (6 МіГ-29 та 2 Cy-24). Звичайно, ці судна не вважаються сучасними зразками бойової техніки, але вже сам факт постачання  стороні конфлікту важкої авіації свідчить про значний рівень підтримки з боку Росії. До речі, до Лівії літаки прибули з сирійської авіабази.

Реакція противників Хафтара та потреба діалогу

Як ми мали змогу побачити, генерал Халіфа Хафтар має доволі строкате коло прибічників серед іноземних урядів, кожен із яких має свої інтереси в Лівії. Така коаліція допомогла генералові побудувати потужну військову силу та взяти під контроль більшість території країни. Втім, реакцією на посилення Хафтара стало зближення уряду Аль-Сараджа з Туреччиною Реджепа Таїпа Ердогана. Маючи надзвичайно амбіційну зовнішню політику та значні ресурси, Анкара зацікавлена в зміцненні свого впливу в Середземноморському регіоні, де вона має конфлікти з Грецією та Кіпром щодо визначення виключних економічних зон у водах Середземного моря.

Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган

У листопаді 2019 року на зустрічі в Анкарі Ердоган та Аль-Сарадж підписали угоду про військове співробітництво, згідно з якою Туреччина почала постачати озброєння лівійському уряду в Триполі, а вже в січні розмістила кадрових турецьких військовослужбовців. Також Лівія та Туреччина підписали угоду про делімітацію виключних економічних зон у Середземному морі, таким чином фактично перекривши шлях для будівництва газопроводу Eastmed з Ізраїлю та Кіпру до Греції, про що останні домовилися в березні 2019 року. Туреччина виступає проти спорудження цього газопроводу, адже він стане альтернативою «Турецькому потоку-2», який робить Анкару головним транзитером російського газу в Південну Європу. Ця угода між Лівією та Туреччиною була засуджена Європейським Союзом, який зазначив, що питання делімітації економічних зон у Середземному морі не може вирішуватися без Греції та Кіпру.

Дізнавайтеся більше: Лівія та Туреччина: новий союз, що змінить Східне Середземномор’я

Отже, висока залученість іноземних гравців демонструє складність лівійського конфлікту. Він являє собою багатошарове переплетіння державних інтересів, заручниками якого стають звичайні лівійці. Одним із зусиль щодо припинення кровопролиття стала Берлінська конференція, проведена в січні 2020 року. Втім, ця угода не змогла принести на лівійську землю мир. Останнім часом Хафтар не виправдовує надій своїх покровителів: у травні сили Уряду національної єдності взяли стратегічно важливу військово-повітряну базу Ваттіях. Наразі складно сказати, чи можна вважати цей успіх переломом у війні. Певно, термінове перекидання російських літаків з Сирії до Лівії пов’язане саме з необхідністю підсилити Хафтара. Результат цієї війни спрогнозувати вкрай складно, проте очевидно, що без подальших мирних зусиль та готовності обох сторін йти на поступки конфлікт продовжуватиметься й далі, завдаючи шкоди та страждань лівійському народу.

Автор – Ерік Кучеренко, для ADASTRA