PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


  Безпекова культура Франції: квінтесенція амбіцій та ілюзій

Безпекова культура Франції: квінтесенція амбіцій та ілюзій

Вивчення зовнішньополітичної діяльності кожної держави – це не лише оцінка поточного стану двосторонніх та багатосторонніх форматів співпраці. Передусім це відповідь на фундаментальні питання про спосіб мислення та поведінки країни, інструментарій її зовнішньої політики, сприйняття нею ключових для національної безпеки категорій – «безпека», «ворог», «середовище», «загроза». Чому певна держава діє на міжнародній арені одними й тими ж методами протягом тривалого історичного розвитку? Чим визначається її сприйняття міжнародного середовища? Яким чином формується ставлення до інших країн як до ворожих чи дружніх? Масштабний проєкт ADASTRA «Стратегічна культура країн світу» шукає відповіді на всі ці питання, досліджуючи зовнішню політику держав через призму їхніх стратегічних культур.  

                                                                        * * * *

Гравітаційним центром безпекової архітектури у Європі завжди були цінності та загрози цим цінностям, які вимагали легітимізації їхнього захисту у рамках міжнародного права. Франція – одна з тих держав, що не лише стояли біля витоків утворення одного з найуспішніших інтеграційних об’єднань – Європейського Союзу, який згодом перетворився на дієвий інструмент реалізації структурної сили (можливість формувати правила гри та здійснювати на них вплив), але й вимагала легітимізації застосування військової сили, водночас пропагуючи свободу, захист прав людини та справедливість. З відходом від європоцентричності з’явилось чимало питань у контексті ймовірної зміни патернів поведінки європейських держав, їхньої переорієнтації та спроможності пристосуватись до мінливого світу. Однак наскільки можливим є такий сценарій?

Периферійна імперія versus республіканська велич

Стратегічна культура Франції набула чітких рис після Другої світової війни, знайшовши своє втілення спочатку в Четвертій республіці (1946-1958 рр.), а згодом – у П’ятій (1958 р. – дотепер). Серед виняткових характеристик французької безпекової культури варто виділити наративи «імперської природи» Франції та «величі» Республіки. Визначальними елементами, які становлять основу самосприйняття Франції та  її поведінки на міжнародній арені, став маятниковий рух між континентальним мисленням (відносини з Німеччиною у рамках європейських інституцій, консолідація Європи на чолі з Францією) та набуттям структурної сили у глобальному масштабі (виклик американській гегемонії у вигляді відвертого антиатлантизму та усвідомлення необхідності досягнення самостійності європейського проєкту як неминучого феномену).

Перший елемент корелює з першою рисою – посилення європейських акторів справді могло б становити загрозу для імперії, а примирення з державами на кшталт Німеччини мінімізував такі ризики.  Наратив стосовно безапеляційної імперськості Франції артикулювався елітами в міжвоєнні періоди ще до XIX- початку XX століття до нового витку послаблення французьких позицій у світі. Між іншим, саме у цей час соціально-культурний ґрунт громадської думки зазнає впливу революційних ідей, що суперечить концепції «безапеляційної імперії» як такій. Французьким елітам доводилось проштовхувати своє бачення, вносячи імперську частину до стратегічної культури Франції якомога більш безболісно. Американський дослідник Чарльз Капчан називав це «продажем периферійної імперії Французькій державі у міжвоєнний період». 

Після Другої світової війни послаблення французьких позицій набуло особливої гостроти внаслідок неспроможності витримати натиск німецьких військ та наступної окупації ними території держави. Це було надзвичайно принизливо для Франції, яка прагнула ствердити сприйняття себе як потужної держави. Статус Парижа був поставлений під питання у зв’язку з виключенням з орбіти учасників Ялтинської конференції, де відбувалось закладення підвалин нового світового порядку, не кажучи вже про крах французької економіки, особливо інфраструктури, що вимагала значних затрат ресурсів, зусиль та часу для відновлення.

Франція отримала місце у Раді Безпеки ООН, однак це сталося тільки через те, що Франція була другою колоніальною державою у світі. Її структурна сила закріплювалась у такому випадку лише декларативно, на папері, проте аж ніяк не на практиці. Причиною військового краху Франції стало надмірне покладання надій на допомогу колишніх колоній. Першочерговим був імперський наратив, ціною якого і стало нехтуванння реаліями на користь підтримки ілюзій. З одного боку, це було продиктовано необхідністю поглиблення французької ідентичності, покликаної закріпити у свідомості громадян їхню винятковість у світовому контексті, змусити їх пишатись можливістю бути французами.

Під час деколонізації особливості стратегічної культури Франції зумовили тяжіння до поглиблення прірви між ілюзіями та реальністю, амбіціями та засобами їхньої реалізації: за імперські амбіції довелось заплатити невдачею в Індокитаї. За 10 років війни (1945-1954 рр.) близько 70 000 солдатів (20 тис. французів) загинуло, не згадуючи про фінансові витрати та плату, що стягувалась у валюті «міжнародного престижу». У результаті втягнення у війну в Індокитаї Франція остаточно втратила статус «великої держави», який так сильно намагалась відновити. Суецька криза (1954 р.) також не ознаменувала військово-політичний успіх Франції, а радше стала її приниженням. Урешті-решт, французькі еліти скерували свою увагу на колоніальну війну в Алжирі, яка стала ще більш жорстокою після подій в Індокитаї та довкола Суецького каналу, остаточно підірвавши французьку репутацію.

          Війна в Алжирі підірвала також і довіру самих французів до своєї управлінської верхівки, оскільки було оприлюднено інформацію стосовно антигуманного поводження, зокрема практикування тортур, французькою стороною. Ці свідчення не збігалися з образом тієї Франції, що просуває ідею гуманізму та позиціонує себе як «колиску свободи та захисту прав людини».

Четверта республіка разом з її імперським елементом французької стратегічної культури вибухнула у 1958 році; елемент «величі» (grandeur), артикульований Шарлем де Голлем, став гідною заміною старих ідеалів. Прихід до влади де Голля варто вважати точкою неповернення у контексті розширення стратегічної культури Франції, зокрема її амбітних прагнень. Національна велич, яку можна було б конвертувати у структурну силу, стали невід’ємними елементами нової канви національних пріоритетів, апогеєм якої і став «голлістський націоналізм». У своїх мемуарах де Голль зазначав про те, що «Франція не може залишатись Францією без величі», а для того, щоб стати сильною державою «не обов’язково мати велику територію, достатньо мати національний суверенітет». Для Шарля де Голля роль Франції зводилась до конструювання глобального порядку, в якому Париж відіграватиме роль «арбітра, брокера та критика міжнародної системи», висловлюючись «не лише від свого імені, але від імені усієї Європи та країн третього світу».  

(Не)демократична демократія

Механізм прийняття зовнішньополітичних рішень у Франції достатньо централізований, зосереджений у руках виконавчої гілки влади. Рішення стосовно розгортання військового контингенту за межами Франції приймаються Радою національної безпеки, яку очолює президент. Членами цієї Ради також є прем’єр-міністр, міністр закордонних справ, а також міністр оборони. Рішення реалізуються прем’єр-міністром та урядом під пильним наглядом президента та його оточення, зокрема очільника Генерального штабу, який контролює процес поглиблення міжвоєнних об’єднань після війни в Перській затоці 1991 року. Начальник Генштабу за сумісництвом є також радником президента та уряду, він несе відповідальність за готовність Збройних сил. Фактично ж повноваження стосовно розгортання військового контингенту сконцентровані у руках президента.

Враховуючи історичний контекст, Франція сприймає себе як країну прав людини, при чому вона сприяє їхньому захисту по всьому світу. Операції в Югославії, Албанії, Косово було санкціоновано без погодження з парламентом. Внесення поправок до статті 35 Конституції у 2008 році передбачають лише незначні корективи: доведення до відому парламенту про військові дії впродовж 3 днів, вимога схвалення парламентом операцій, які тривають більш ніж 4 місяці. Однак це не передбачає посилення контролю парламенту над операціями, які розгортає Франція, враховуючи апостеріорну «участь» під час розвідувальних операцій у Руанді та Сребрениці. Якими б не були обмеження під час проведення цих операцій, парламент усе одно не зміг їх зупинити.

Ключовий елемент голлізму зберігався до 1980-х років, нікому не вдавалось поставити під сумнів доцільність елементу «величі», хоч іноді він і засвідчував свою нерелевантність та навіть небезпеку. Віддзеркаленням цього стала своєрідна ізоляція Франції у Європі, колосальні витрати на військову сферу для підтримки своїх зобов’язань та обмежену участь у європейських інтеграційних процесах. Такі дії послаблювали критику де Голлем біполярної системи, а також позбавляли можливості стати представником країн так званого «третього світу», уніфікуючи їх шляхом створення окремої спільноти. 

У 1972 р. було розроблено першу Білу книгу Франції, наріжним каменем якої стали принципи політики де Голля: «велич і незалежність республіки», інакше – смертельна небезпека у вигляді втрати свого місця у світовому масштабі; закріплення морального авторитету Франції, яка готова відмовитись від колоніальних володінь та зможе перешкодити амбіціям наддержав стосовно їхніх соціалістичних чи капіталістичних орієнтацій. Біла книга стала квінтесенцією французького прагнення закріпитись у лідерах за умов багатополярності.  Метою Шарля де Голля було створення блоку автономної Західної Європи як третьої сили на рівні з СРСР та США. Подібне бачення було й у лейбористів у Великій Британії, за винятком лише того факту, що у світогляді де Голля роль лідера в Європі належала Франції. Партнерство з Німеччиною було спричинене не лише гострою необхідністю запобігти німецькій загрозі в майбутньому, але й потребою переведення німецької економіки на рейки співробітництва, провідна роль у якому відводилась би саме Франції.

Вашингтон-Париж – «суперництво союзників»

Відносини Франції зі Сполученими Штатами Америки характеризуються прагненням Парижа досягти статусу самостійного світового гравця на чолі коаліції Західної Європи, що не відповідало інтересам американців, які небезпідставно претендували на гегемонію. (Наразі США можна охарактеризувати як гегемона в занепаді, тому Франція на чолі з Емманюелем Макроном активно формуює ідею «самостійності Європи», недовіри до Вашингтона).

У другій половині ХХ століття США становили загрозу для Франції в економічному та навіть культурному плані у контексті впливу в Європі: фінансова допомога як важіль впливу, зростання міжнародного авторитету та престижу було запорукою позитивного сприйняття американців по всьому світі. Експорт американського «маккартизму» став проявом чорно-білого сприйняття реальності: «ті, хто з нами» – друзі; «ті, хто проти нас» – вороги. Де Голль скористався цим для мобілізації консервативного крила Європи для антиамериканської консолідації, яка, зі свого боку, була інкорпорована в стратегічну культуру Франції.

Антиамериканізм був посіяний у ґрунт голлістського принципу «величі». Він перетворив зовнішню політику на інструмент критики американських дій (наприклад, війни у В’єтнамі). Радикальне рішення де Голля покинути НАТО в 1966 році отримало значну підтримку з боку громадськості саме тому, що антиамериканізм став частиною стратегічної культури Франції. Французька «неслухняність» у ставленні до США свідчила про готовність Парижа до набуття статусу рівного, а не «молодшого» партнера.

Голлістсько-Міттеранівський компроміс полягав у тому, що присутність США в Європі була зумовлена історичною випадковістю, і вона не може тривати вічно. Шарль де Голль, як і Франсуа Міттеран, вважав, що Сполученим Штатам Америки доведеться покинути Європу, а завданням Франції є прискорити цей процес та підготуватись до його наслідків. Як країна з ядерним потенціалом та потужним, порівняно з іншими європейськими країнами, військовим забезпеченням, Франції довелось би взяти на себе роль лідера, який зможе побудувати безпекову європейську архітектуру на основі незалежності – тобто гарантувати стратегічну автономію. 

Стратегічну культуру Франції можна охарактеризувати двома словами – Europe puissante (Європа могутня). Точного визначення терміну не надають навіть французькі високопосадовці. Очевидно, що в це поняття вкладають перспективи здобуття статусу світового гравця з власними цінностями, які він захищає, та інтересами, які просуває. 

Наступники де Голля неодноразово намагались «дрейфувати в атлантичному напрямку», але антиамериканізм, який міцно вкоренився у стратегічному баченні Франції, обмежував будь-які подібні потуги. Навіть за часів центриста Франсуа Міттерана (1981-1995 рр.), якого можна назвати найбільш проамериканським французьким президентом часів Холодної війни, розгортання американських крилатих та «першингових» ракет (твердопаливні двоступеневі балістичні ракети малої дальності) зустріли зі схваленням у Європі, але не у Франції. У 1986 році Міттеран відмовився надати можливість американським літальним пристроям перебувати у повітряному просторі Франції на шляху до Лівії. Біла книга 1994 року доповнювалась положеннями стосовно переходу до професійної армії, яка зможе втілити свою силу у процесі врегулювання конфліктів з урахуванням інтересів Франції. У цілому, ця Біла книга 1994 зберігала принципи голлізму.

Наприкінці 1990-х років стратегічна культура Франції не зазнала значних змін. З одного боку, Франція не погоджувалась з поглибленням європейської інтеграції, зокрема правилами Монетарного союзу, а залишалась прихильником посилення співробітництва європейських держав у військовій сфері. 1998 року Париж та Лондон активували спільну зовнішню політику та політику безпеки (Common Foreign and Security Policy – CFSP) стосовно прийняття рішень у питаннях використання військової сили. З іншого боку, війни на Балканах засвідчили потребу співпраці із союзниками по НАТО, зокрема використання американської військової техніки та інфраструктури.

На шляху від jus ad bellum до jus in bello

Громадська підтримка військових інтервенцій завжди була на досить високому рівні, однак вторгнення в Ірак Франція не підтримувала. Близько 70-80% суспільства були категорично проти розгортання військових дій, принаймні без резолюції Ради Безпеки ООН. Проте це було продиктовано не пацифістськими намірами, а вкоріненим антиамериканізмом стратегічної культури Франції.

Президент Франції Жак Ширак (1995-2007 рр.) обрав вагомі контраргументи щодо введення військ до Іраку. Ці аргументи були обґрунтовані економічними інтересами Франції: експорт французьких товарів до Іраку оцінювався в 3,5 млрд доларів США. Ще однією вагомою підставою для блокування американського рішення стосовно введення військ став доступ європейців до іракських нафтових родовищ. До того ж, Німеччина була налаштована проти, а солідарність із Берліном була необхідною для подолання кризових явищ у контексті європейської інтеграції. Поглиблення європейської інтеграції як запорука міцної безпекової архітектури на континенті була кричуще необхідною. Позиція Франції дала підстави американцям для звинувачень Парижа в намірах послабити вплив США в Європі та підірвати американську міць, хоч і політика Ширака стала логічним продовженням бачення де Голля, його новим втіленням.

З приходом до влади Ніколя Саркозі (2007-2012 рр.) зовнішньополітичний вектор Франції зазнає значних змін, що не могло не вплинути на безпекову архітектуру Європи, невід’ємною складовою якої було стратегічне бачення Франції. Французький теоретик, генерал Андре Бофр визначав стратегію як «мистецтво діалектичних прийомів із використанням сили для розв’язання конфліктів». Франція вважає армію більш ефективним засобом для забезпечення безпеки, ніж торгівлю або міжнародну допомогу. Саркозі взяв курс на повернення до військових структур НАТО, однак це був не повний відхід від доктрини голлізму, а лише частковий. Його розчарування в Спільній політика безпеки та оборони (Common Security and Defence Policy – CSDP) стало каталізатором бажання возз’єднатися з НАТО. Саркозі розглядав Альянс не як інструмент досягнення автономії Західної Європи, а як самоціль – можливість зайняти своє місце у Західній спільноті у фарватері Сполучених Штатів, які претендували на роль гегемона.

Якщо Біла книга 2008 року містила корективи стосовно взаємодії стратегічних завдань, які необхідно вирішувати військовим силам для забезпечення національної безпеки, але в цілому залишалась написаною у дусі голлізму з певними модифікаціями, то з приходом Франсуа Олланда (2012-2017 рр.)  Біла книга 2013 року засвідчила різкий поворот у зовнішньополітичній діяльності Франції. Біла книга 2013 року виявилась найбільш революційною, адже військово-політичний аспект французької стратегії зазнав чималих змін: поворот зовнішньополітичного вектору у бік атлантизму та повернення до структур Північноатлантичного блоку. Проте збереження ознак автономії також присутнє (наприклад, участь в операції «Сервіль» у Малі). Отож, курс, який був започаткований Саркозі та втілювався Олландом, продовжує реалізуватись і при Емманюелі Макроні, однак із урахуванням переплетення певних ліній міркувань, що визначають  поведінку Франції у зовнішньополітичній сфері.

Висновки

Отож, якщо коротко підсумувати усе вищесказане, то для стратегічної культури Французької Республіки визначальними є такі чинники та риси:

• Географічна зумовленість – вільна економічна зона Франції сягає 11 млн , що становить 3% акваторії Світового океану. Це дає привід Парижу сміливо претендувати на формування правил гри на міжнародній арені.

• Історично склався баланс між задоволенням інтересів еліти та мас із урахуванням національних інтересів.

• Гравітаційним центром регуляторів безпеки є військово-політична сила, обумовлена легітимізацією міжнародним правом у вигляді схвалення міжнародними інституціями.

• Переоцінка власних можливостей. Якби Франція не страждала на переоцінку своєї значущості після Другої світової війни, вона змогла б направити ресурси на відновлення економіки, а європейська інтеграція проходила б значно швидше та ефективніше, якби не тільки Німеччина була готова віддати частину свого суверенітету, але й Франція.

• Антиамериканізм, прагнення здобути самостійність та очолити блок Західної Європи. Французька безпекова культура базується на сакральній недоторканності самостійного прийняття рішень стосовно безпеки (і не останню роль у цьому процесі відіграє сам механізм ухвалення зовнішньополітичних рішень, який надає широкі повноваження очільнику виконавчої гілки влади).

• Мультиполярний світ – запорука міжнародної безпеки для Франції за умови провідної ролі Європи на чолі з Парижем.

• Викривлене розуміння «структурної сили». У багатосторонніх союзах Франція вбачає можливість закріпити свій політичний вплив. Власне, тому Франція декларує відданість багатосторонньому співробітництву, але її стратегічна культура передбачає помірковану ієрархічну багатосторонність, як у випадку з Радою Безпеки або Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, неформальними політичними директоратами (раніше – негласний тріумвірат Франції, Німеччини та Британії у переговорах з тим же Іраном).

• Амбівалентність подвійних стандартів. Те, що сприймається як подвійні стандарти та цинізм, насправді є пошуком Францією балансу між власними інтересами та «правами людини», «міжнародними зобов’язаннями» та прагненням відновити свій авторитет.

Очевидним є той факт, що прірва між французькими амбіціями та засобами їхньої реалізації залишається занадто глибокою. Якою б болісною не була втрата ілюзій вищими ешелонами влади Франції, цей процес потрібно запустити негайно, адже в сучасних реаліях епохи постправди, стрімкого технологічного розвитку, мінливості світової кон’юнктури коефіцієнт цієї «болісності» збільшуватиметься в геометричній прогресії.

                                                                        * * * *

У межах спецпроєкту «Стратегічна культура країн світу» АDASTRA створює «стратегічний профайл» кожної держави задля розширення інструментарію дослідження та тлумачення зовнішньої політики та поглиблення розуміння міжнародно-політичних процесів. Усі статті спецпроєкту ви можете переглянути  за посиланням. А також слідкуйте за нашими соцмережами, щоб бути в курсі всіх оновлень.

Авторка – Анастасія Возович, експертка зі стратегічної культури Аналітичного центру «ADASTRA»