7 уроків Арабської весни: Твіттер, банани, рейви та Україна

7 уроків Арабської весни: Твіттер, банани, рейви та Україна

Початок 2019 року, на який припали революції в Алжирі та Судані, у західній пресі швидко охрестили “Другою Арабською Весною” або “Голосом Арабської Весни”, вказуючи на схожі причини повстання народу та спорідненість розвитку подій 2019 та 2011 років. У 2011 році на Близькому Сході та у Північній Африці пройшла хвиля революцій, яка знесла деситилітні правління арабських диктаторів. Щоправда, з плином часу суспільство почало забувати, які ж уроки можна винести з однієї з найважливіших подій арабського світу за останні 100 років. Саме усвідомлення уроків Арабської весни є тим ключем до розуміння геополітичних проблем, союзів та розкладів у регіоні на даний момент.

Араби – це не виключення

З часів розпаду Радянського Союзу, об’єднання Німеччини та низки революцій у країнах колишнього Варшавського блоку, все більше і більше експертів, інтелектуалів, дослідників заявляли про неможливість повстань на Близькому Сході та у Північній Африці. На їх думку, східна арабська культура, традиційний образ батька, ісламські традиції були головними причинами, чому араби терпіли диктаторів весь цей час. Додайте до цього, факт роз’єднаності арабів з часів єдиного Арабського Халіфату і отримаєте стовідсоткову впевненість, що революція  це не арабська справа.

Щоправда, Арабська весна 2011 року доводить зовсім зворотнє: декілька кілограм бананів змогли змінити прогнозований хід історії. У грудні 2010 року, туніський патруль поліції не розрахувався за 7 кг придбаних бананів та почав вимагати хабар за можливість торгувати на вулиці у продавця фруктами і овочами Мухаммеда Буазізі, незважаючи на законодавчу відсутність необхідності отримання спеціального дозволу від влади для вуличної торгівлі. Не отримавши захисту від влади, Мухаммед здійснив акт самоспалення перед мерією. Саме після цього, протести “Жасмінової революції” охопили весь Туніс і змогли привезти до ліквідації режиму Бен Алі, який правив країною з 1983 року. Після цього “вогонь революції” перекинувся на Єгипет, де революціонери так само швидко закінчили тридцятилітню еру Хосні Мубарака, та на інші арабські країни.

Мусульмани – це просто мусульмани

Зовсім хибним рішенням буде шукати причини Арабської весни у площині ісламу чи у протистоянні еліт або диктаторів ідеям Корану чи Суни. Арабські революції не можна назвати мусульманськими через те, що на вулиці виходили не мусульмани, а молоді, дорослі і старісуніти, шиїти чи друзи, йорданці, єгиптяни чи лівійці. Поставити загальне клеймо “мусульманське повстання” надто просто, складніше ж повірите у те, що загальні проблеми (старіння еліт та відірваність від реальності, тоталітарна диктатура, економічна криза) змогли об’єднати арабський світ.

Зі свого боку, арабські диктатори дуже активно намагалися використовувати “релігійну карту” для примирення демонстрантів, починаючи від відкритих заяв духовенства про засудження протестів, закінчуючи відкритою популістською риторикою у дусі хрестових походів, таких як “Deus Vult”, “так хоче Бог”. Незважаючи на визнання ісламу державною релігією у Єгипті, це не допомогло Мубараку зберегти владу. Революціонери виходили на вулиці, переробивши лозунг “Іслам – це рішення” на “Туніс – це рішення”. 

Молодість понад усе

Згадаймо “Революцію гідності”, саме незалякана молодь, молодь незалежної України стала тим вогником, який вивів на вулиці сотні тисяч людей у 2013-2014 роках. Незалежно від походження, мови, соціального статусу чи релігії, саме покоління міленеалів вивело людей на вулиці та на барикади. Схожа ситуація відбувалася в арабських столицях: це порівняння детально описує Наталя Гуменюк у своїй книзі “Майдан Тахтір: у пошуках втраченої революції”.

Порівнюючи, можна сказати, що Арабська весна мала одну найважливішу відмінність з Євромайданом. Арабська молодь народилися і росла весь час у страху: режим Кадафі правив Лівією з 1969 року, режим Бен Алі у Тунісі з 1987 , режим Хосні Мубарака з 1981, режим Салеха у Ємені з 1978 (1990), режим Кабус бін Саїда у Омані з 1980 . “Кебаби”, так арабською перекладається “молоді люди”, були поколінням, яке жило під час правління однієї й тієї ж самої особи: вони вже не пам’ятали часів здобуття незалежності чи зміни режимів. Все ж таки, саме об’єднана молодь, з усіх куточків країни, змогла об’єднатися поза партійними лозунгами, поза власними організаціями та політичними уподобаннями заради однієї більш глобальної мети   якісних змін у власній країні.

Зараз частка населення віком “18-35” на Близькому Сході та у Північній Африці, як ірівень безробіття цієї вікової групи є одним з найбільших у світі. “Порохова бочка” у будь-який момент може взірватися, тому цей урок треба добре пам’ятати чинним урядам арабських країн.

Революція з хештегом

Арабська весна – це революція, вагому роль у розвитку якої, відіграли соціальні мережі, у першу чергу Фейсбук та Твітер, так як Інстаграм у 2011 ще не був таким популярним як зараз. Саме через Твітер, та хештеги з датами протесту, такі як #25Jan чи #12February, молодь у Тунісі, Єгипті, Ємені, Лівії чи Сирії закликала людей на вулиці.

“Якщо Вас немає у соціальних мережах – ви не існуєте” – саме такий лозунгповторюють спікери всіх конференції з SMM-маркетингу. Справа у тому, що арабські протести у цьому контексті дуже унікальна річ, так як доступу у населення до соцмереж як такого не було. Держава, зокрема режим Бен Алі у Тунісі, контролювала та обмежувала доступ людей до інформації, як і до революції, так і під час неї. За таких умов, допомога єгиптян, шляхом DDoS-атаки на урядові сервери Тунісу видається справжнім подвигом.

Даний розвиток подій легко порівняти з українською революцією 2013-2014 років: дні Майдану якраз й стали тим вираженням “революції з хештегом”, з постами, твітами та онлайн-трансляціями. Не треба забувати, що сам Євромайдан почався з посту у фейсбуці журналістаМустафи Наєма.

Перемогти без лідера можна, а без символів  ні

Досить традиційним для суспільства є образ лідера-оратора, сильної особистості, яка може завоювати серця людей, вселяти віру у краще майбутнє та вести до перемоги. Більшість роботодавців хочуть бачити лідерські якості у працівників, які претендують на керівні посади, і навчальні заклади намагаються закласти у дітях здатність вести людей за собою. 

Щоправда, образ лідера, який має багато спільного з образом батька або сильної руки, грає другорядну роль у повстаннях – саме це продемонструвала Арабська Весна. Ні у Тунісі, ні в Єгипті, ні у Йорданії (в Омані не можна було знайти людину, яка вартувала цих “лідерських лавр”). Та сама свобода, що вела народ на барикади під час Великої Французької Революції у 1789, виводила їх у 2011: жага до кращого життя, бажання позбудитися старих еліт та диктаторів, економічна криза, а не харизматичний лідер, змусили людей вийти на вулиці.

З іншого боку, недоцільно заперечувати, що людський фактор також має значення. У розвитку та становленні Арабської весни таку роль зіграли особистості, які після смерті перетворилася на народних мучеників, на людей, які віддали власне життя за свободу нації. Саме збірні символи та лозунги типу “Ми  - Мохаммед Буазізі”, а не палкі промови представників політичних партій завойовували серця людей.

Кінець “батьківщини в небезпеці”

Французький термін та політична традиція, яка бере свій початок від Великої Французької Революції, Etat d`Urgence, дослівно прикладається як “держава у небезпечній ситуації” активно використовувалася арабськими диктаторами протягом їх правління. Влада здійснювала репресії проти найменшого існування власного режиму, керуючись ідеями захисту держави та захисту суспільного ладу.

Держава, маніпулюючи страхом та ефемерними загрозами, виправдовувала таким чином перед громадянами свою політику. Саме поняття “безпеки” та “абсолютної безпеки” дуже нечітке, а ідею забезпечення максимальної безпеки легко використати у власних цілях.

Щоправда, Арабська весна показала, що концепція не може працювати вічно: арабські диктатори знову спробували шляхом використання військової сили придушити повстання, але військові відмовилися виконувати накази своїх керівників. Саме факт відмови армії, на якій трималася вся система “батьківщини в небезпеці” підкорюватися, забив останній цвях у домовини диктаторів Єгипту і та Тунісу.

Арабський Ренесанс 

Арабську весну, названу за аналогією до європейської Весни Народів, слід вважати інтифадою (з арабської "пробудження"), а ніяк не ефектом доміно. Популярною є теза про те, що падіння Бен Алі у Тунісі спричинило падіння інших диктаторських режимів у регіонів. Щоправда, дана теза не витримує і поверхневої критики. 

По-перше, управління Близьким Сходом не варто уявляти як збір диктаторів, які кажуть один одному, що робити і як жити. Держави та політична ситуація всередині була рівновіддаленою від власного сусіда. На відміну від ситуації у Східній Європі у кінці 1980-их років, коли весь регіон знаходився у зоні впливу СРСР, арабський світ не мав ідеологічних/політичних ланцюгів, які можна було скинути.

По-друге, революції не “перекидалися” згідно з географічним признаком, з Тунісу на сусідню Лівії і далі за списком. На початку революції, видання “The Economist” зробило рейтинг конфліктогенності регіону, спроектувавши вірогідність початку повстання у різних державах та поставивши Оман на 16 позицію. Незважаючи на віддаленість у майже 6 тисяч км від Тунісу, через декілька днів у Маскаті вже почалися демонстрації.

По-третє, вимоги демонстрантів стосувалися перебудови лише власної країни та зміною лише власних еліт: у кожному кутку арабського світу різні групи людей боролися зі своїм локальним диктатором. Здійснюючи революцію, протестуючі могли тільки надихатися прикладом інших держав: повалення режиму у Тунісі не надавало і не надало можливості революціонерам у Дамаску скинути режим Башара аль-Асада. 

*При написанні матеріалу була використана методологія професора Паризького інституту політичних досліджень Жана-П’єра Філ’ю

Автор: Віктор Карвацький, СЕО Аналітичного центру “Ad Astra”