Французька Полінезія: таїтянська «Слуга народу» проти неоколоніалізму Парижа

Французька Полінезія: таїтянська «Слуга народу» проти неоколоніалізму Парижа

Французька Полінезія посідає одне з чільних місць у списку куточків планети, що найчастіше називають «рай на Землі». Тропічний клімат, неймовірна природа та запекла боротьба місцевих політичних еліт проти зовсім невитончених колоніальних практик Франції – «витонченої метрополії», як її періодично характеризують у пресі.

Для Парижа, у свою чергу, ця величезна за розмірами острівна територія є потужним джерелом прибутку та можливістю присутності в цьому стратегічно важливому регіоні. Полінезійські реалії значно складніші, ніж просто конфлікт інтересів периферії та центру. Гостре внутрішнє протистояння лоялістів та сецесіоністів, відстоювання права на історичну справедливість щодо ядерних злочинів Франції та новий поштовх незалежницькому руху після референдуму в Новій Каледонії – Ad Astra продовжує заглиблюватися в складнощі процесів регіону Океанії.

«Франція» за 16 тисяч кілометрів від Парижа

Близько 120-ти малих та великих островів найбільшого заморського володіння Франції – Французької Полінезії – розкидані акваторією Тихого океану на 2000 кілометрів. Лише 67 із них є заселеними, а переважна більшість жителів (69%) мешкають на острові Таїті, складаючи загалом 190 тисяч осіб. Сукупно на п’яти архіпелагах із площею суходолу, що приблизно дорівнює площі штату Род-Айленд із населенням у 1 млн осіб, проживає лише трохи більше чверті мільйона чоловік. Полінезія стала Французькою наприкінці ХІХ століття, хоча в період Нового часу тут плавали португальці, британці та росіяни. Зокрема, «райські» острови відкривали для своїх монархів Фернан Магеллан, Семюель Волліс та Джеймс Кук. Вважається, що місцеві жінки сприймали гостей за богів, тому «радо» мали з ними сексуальні контакти – через це за полінезійськими територіями закріпилася назва «островів вільного кохання». Прибуття сюди британських та французьких християнських місій поклало початок боротьбі за володіння тихоокеанською територією, перемогу в якій здобув Париж.

На той час, коли європейці допливли до Полінезії, на островах уже існувала давня традиція вождівства (chiefdom). Відомою є місцева династія Помаре: за допомогою бунтівників із британського судна «Баунті» та їхньої зброї король Помаре І об’єднав 6 вождівств на Таїті. За допомогою практики династійних шлюбів згодом під владою Помаре опинився й острів Бора-Бора. Найдовше, а саме рівно півстоліття (1827-1877), островами правила королева Помаре ІV. У цей час Велика Британія відмовляється від отримання контролю над островами, тому 1843 року над Королівством Таїті встановлюється французький протекторат. У 1880 році Республіка остаточно поклала край незалежному управлінню автохтонного населення на Таїті, а в 1895 році – на Бора-Бора, офіційно надавши їм статус колоній у Французькій Океанії (пізніше – Французькій Полінезії).

Ядерні випробування в подарунок від республіки

          До початку Першої світової війни відбувався процес об’єднання близько 120 полінезійських островів у єдність під назвою Французькі володіння в Океанії (les Établissements Français d'Océanie), що було класичним колоніальним утворенням. Загалом, із настанням бурхливого ХХ сторіччя Франція все більше розуміла важливість цих територій у контексті їхнього географічного положення: Полінезія знаходиться прямо в центрі Південного Тихого океану, на півшляху від Австралії до Південної Америки. Під час Другої світової війни володіння грали стратегічну роль для дій союзників в акваторії Тихого океану, а Японія мала на меті включити їх до свого складу після перемоги у війні. Проте імперії не вдалося навіть здійснити тут військову операцію, тому Франція залишилася єдиною метрополією в регіоні.

          За наступні півстоліття після завершення Другої світової автономія Французької Полінезії була значно розширена. Де-юре всі мешканці островів ставали французькими громадянами. Попри це, Париж продовжував вести колоніальну політику в звичному її розумінні – використовувати залежні території у власних цілях. Найбільш жахливим епізодом новітньої історії для цих островів стали більш, ніж 150 ядерних випробовувань (цифри різняться – від 175 до 200), які Франція проводила переважно на атолах Муруроа та Фангатауфа. Зокрема, на останньому в 1968 році були проведені випробовування першої французької термоядерної бомби («Операція Канопус»), сила вибуху якої становила 2,6 мегатон.

Наразі жоден із двух атолів не є заселеним, екологічна ситуація там є радше екологічною катастрофою, збільшилася кількість випадків онкологічних захворювань як серед колишнього військового персоналу, так і серед цивільних. Необхідно також згадати інцидент із затопленням французькими спеціальними силами судна Ґрінпіс «Веселковий воїн» у 1985 році. Цей фактично терористичний акт із боку Парижа був направлений на те, щоб зупинити протести світової спільноти проти ядерних випробувань у Тихому океані. Ґрінпіс організував судовий процес проти уряду Франції, відсудивши $7 млн, за які купили більший та краще оснащений корабель, що неодноразово згодом плавав на Муруроа.

Офіційно французькі ядерні випробування були завершені в 1996 році. У 2009 році був прийнятий закон про виплату компенсації жертвам випробувань на території Алжиру та південної частини Тихого океану.  Оскар Темару, п’ятиразовий президент Французької Полінезії та багаторічний очільник місцевого незалежницького руху, впевнений, що «ці випробування… породили глибоко вкорінене почуття недовіри між острів’янами та французами. Багато хто вважає, що 10-річний компенсаційний пакет, погоджений Францією у 2009 році, дорівнює набагато меншому, ніж те, що їм насправді належить». Так само він вважає, що не можна відділяти тему ядерних випробувань та боротьбу за незалежність Французької Полінезії одне від одного.

Чотири десятиліття боротьби Оскара Темару

          Згаданий вище Оскар Темару – корінний маохі. Термін є самоназвою автохтонного полінезійського населення, що використовується й зараз, на зразок маорі для населення Нової Зеландії та островів Кука. Його непересічна постать уособлює рух за незалежність Te Ao Maohi – «світу маохі» – від Франції. У молодості на погляди Темару великий вплив справив Канакський соціалістичний фронт національного визволення – альянс сецесіоністських партій Нової Каледонії, про який детальніше можна прочитати в попередніх матеріалах Ad Astra. Свою неперервну політичну кар'єру Темару почав ще в 1970-ті роки, коли очолив кампанію проти ядерних випробувань Парижа на Муруроа та Фангатауфа.

          У 1977 році під керівництвом Оскара Темару створюється Фронт визволення Полінезії, що згодом отримав назву Tavini Huiraatira, «Слуга народу».  Того ж року Темару виступив на засіданні ГА ООН, закликаючи світову спільноту звернути увагу на несправедливу реальність, у якій живе населення Французької Полінезії. До останніх років партія була обережною з відкритими закликами до здобуття незалежності, тому частіше виступала з позицій розширення автономії. Політика подібного роду увінчалася успіхом: у 1998 році був уперше скликаний парламент.  Після надання в 2003 році Французькій Полінезії статусу «заморської спільноти» (collectivité d'outre-mer), що розширило повноваження місцевої влади, наступного року був обраний перший президент. Ним став «вічний противник» Темару –

Гастон Флосс, голова лояльної французькому уряду консервативної партії Tahoera'a Huiraatira (Народне об’єднання).

Протистояння двох потужних лідерів протилежного спрямування вилилося в затяжну політичну кризу на островах: за період 2004-2009 років Темару обіймав посаду президента 4 рази, а Флосс – тричі. На фоні цієї нестабільності 2006 року на Таїті відбулося озброєне повстання проти низького рівня життя та високих цін, бунтівники захопили президентський палац. За даними французької преси, заколот був організований членами «Полінезійської групи з втручання», створеної саме Гастоном Флоссе. У результаті протестів Оскар Темару втратив і підтримку, і посаду. Але зміг швидко оговтатися і повернути свій президентський пост.  

Темару взагалі є достатньо суперечливою постаттю через певну радикальність своїх дій. Наприклад, опоненти називали його «скоріше диктатором, аніж президентом» за принципове використання членами його партії таїтянської назви території Maohi Nui замість Французької Полінезії та прибрання французького прапора й портрета президента Франції із зали парламенту. Окрім цього, Оскара Темару неодноразово звинувачували в расизмі за його гострі висловлювання в бік європейців.

Світове визнання факту французького неоколоніалізму

          У черговий раз ставши керівником заморської спільноти в 2011 році, Оскар Темару розпочав активну сецесіоністську діяльність на міжнародній арені. 35 років його боротьби до цього часу зазвичай характеризували як таку, що велася в «тихій, ненасильницькій, але прорахованій манері, яку в значній мірі ігнорувала решта світу».

На сьогодні населення Французької Полінезії має право обирати власний парламент і президента, а також направляти представників до Національної асамблеї та Сенату Республіки й обирати президента держави. У віданні місцевих органів влади знаходяться всі сфери, крім освіти, судочинства, оборони та зовнішньої політики, що є зоною відповідальності французького уряду. Головною метою правління Оскара Темару було здобуття островами повної незалежності від Парижа, основним інструментом втілення якої він вбачав повернення Французької Полінезії до списку несамоврядних територій ООН (the UN list of Non-Self Governing Territories). Території вже були одного разу включені до списку (1946-го року), проте роком пізніше ООН не встояла під натиском Парижа та відмовила Папеете в такому статусі.

Включення Французької Полінезії до СНТ ООН є ефективним для неї засобом показати світу, що в політичному плані території на зразок Таїті є лише «залишками стародавніх імперій у вигляді неоімперій». У березні 2011 року  за ініціативою партії «Слуга народу» в спільноті був проведений референдум щодо відновлення статусу «несамоврядної території» (більшість населення висловилася за), після якого підтримка незалежницького руху сильно зросла. Наприклад, політику Оскара Темару підтримують такі важливі сили в регіоні Океанії як Рух за неприєднання, Передова група меланезійських держав та Тихоокеанська конференція церков. 2013 рік став переможним для маохі: 193 держави-члени ООН одноголосно повернули Французьку Полінезію до СНТ.

Позиція офіційного Парижа щодо ситуації викликає не стільки здивування, скільки цікавість. Франція визнає справедливість статусу «несамоврядної території» для Нової Каледонії, проте бойкотує будь-які дебати щодо деколонізації Французької Полінезії. Один із лідерів руху маохі за відокремлення Моетаї Бразерсон зазначав: «Ми знаходимося в шизофренічній ситуації, коли Франція має дві території в списку ООН; в контексті Нової Каледонії Франція повністю співпрацює з ООН, проте в нашому – заперечує повторне включення [до СНТ]». Попри це, з 2013 року Генеральна Асамблея ООН закликає Париж робити «швидкі кроки для становлення справедливого та ефективного процесу самовизначення» для Французької Полінезії, що є поки радше декларативною, але все ж перемогою для місцевих націоналістів.

            Так само, як і населення Нової Каледонії, жителі Французької Полінезії та парламент, обраний ними, розколотий на табори «за» та «проти» незалежності. Перший охоплює переважно автохтонне полінезійське населення, другий – людей із європейським корінням. Прихильники лоялістських поглядів бояться втратити щорічні французькі фінансові дотації в $2,2 млрд, паспорти громадян ЄС та доступ до соціальної підтримки від держави. Окрім цього, вони занепокоєні можливістю різкого зниження рівня життя та перетворення «райських островів» на «бананову республіку».

Порядок денний руху за незалежність

          Важливою подією для регіону став референдум щодо незалежності Нової Каледонії від Франції, проведений у листопаді 2018 року. Він став потужним поштовхом до дії для чинного президента Французької Полінезії Едуарда Фрітча. Очільник звернувся до Емманюеля Макрона із закликом проведення голосування, подібного до новокаледонського. Останній раз референдуму намагалися добитися в 2013 році, проте ініціатива закінчилася провалом. Цікаво, що Фрітч є лідером саме лоялістської партії «Народне об’єднання», проте він вважає, що референдум у Новій Каледонії став «гірким засудженням французької колоніальної політики в регіоні Тихого океану», а жителі Французької Полінезії мають право самі обирати власне майбутнє.

          Хоча формально Полінезія все ще входить до складу Франції, це не означає, що вона не потрапляє в сферу інтересів гравця, чия важливість для регіону лише зростає. Таким актором є Китай, що не лише має власне консульство на Таїті, але й планує багатомільйонні інвестиції у сфери туризму та вилову риби на островах. Разом із незалежними океанічними державами-сусідами, а також Новою Каледонією, Французька Полінезія розглядає Пекін як потужного партнера та, можливо, «протектора» цих територій на противагу Парижу.

          Ситуація для сецесіоністських сил ускладнюється не лише активізацією діяльності Франції в регіоні (наприклад, створенням осі Париж-Делі-Канберра чи майбутньою організацією саміту стосовно змін клімату One Planet Summit саме в Папеете). Внутрішньополітична ситуація на островах залишає «Слузі народу» бажати кращого: на виборах до парламенту в травні 2018 року партія посіла лише третє місце. Оскара Темару «обігнав» як Гастон Флосс, так і Едуард Фрітч; обох із них Темару називав «крадіями» та «колоніалістами». Влітку 2019 року прихильники незалежницької партії провели демонстрацію під час візиту французької міністерки юстиції Ніколь Беллубе. Мітингувальники виставили перед головною в'язницею Таїті банер із цитатою президента Франції Емманюеля Макрона «Колонізація – це злочин проти людства». А у вересні цього року Оскара Темару самого умовно засудили до 6 місяців покарання та $50 000 штрафу за фінансування локальної радіостанції Radio Tefana, яке нібито надавало йому «надмірний вплив».

Перспективи створення Держави Маохі

          Попри беззаперечне визнання світовою спільнотою права маохі на самовизначення та вихід зі складу Франції, якщо вони оберуть такий шлях, незалежність навряд чи стане реальністю найближчими роками. Територія все ще занадто залежна від французьких фінансових вливань, а багато європейських експатів та просто тих, хто підтримують Париж, не віддадуть своє французьке громадянство так просто. Проте, зважаючи на поточні процеси в регіоні Тихого океану та набирання ідеєю повного самоврядування великих обертів, можливість утворення нової незалежної  полінезійської держави варто мати на увазі не лише Франції, але й США, Австралії, Новій Зеландії та світовому співтовариству загалом.

Президентові Емманюелю Макрону найближчим часом буде непросто: наприкінці 2018 року Оскар Темару подав на Францію позив до Міжнародного кримінального суду, звинуваючи Париж у «злочинах проти людства», здійснені під час ядерних випробовувань у Тихому океані. Довгий час різні французькі уряди проводили політику невизнання за собою жодних помилок у проведенні випробовувань, заперечували їхній негативний вплив на довколишнє середовище та здоров’я людей. На плечі Макрона лягає відповідальність за всі не дані раніше відповіді на безліч питань, що стосуються колоніального минулого французьких колоній. Та чи є воно минулим насправді, а не на папері?

Авторка – Майя Скрипник, «Ad Astra»