Незалежності – так! Як корінне населення Океанії виборює власну самостійність

На сьогодні в Океанії нараховують 14 незалежних держав та 9 залежних територій. Серія матеріалів ADASTRA «Незалежності – так!» послідовно розкриватиме процес боротьби місцевого населення за незалежність острівних «колоній» ХХІ століття, володінь Франції, США та Нової Зеландії.

Частина 1: канаки Нової Каледонії

За кількістю населення заморське володіння Франції з особливим статусом Нова Каледонія посідає тільки друге місце в списку залежних територій в Океанії (після Французької Полінезії), проте історію національного руху саме цієї території видається найбільш доцільним представити першою. Референдум щодо незалежності Нової Каледонії від Франції сколихнув не тільки сам регіон, але й міжнародних акторів, які в ньому прямо зацікавлені: як західних, так і східних. Про інтереси та дії Парижа щодо своєї «тихоокеанської перлини» детальніше можна прочитати в нашому матеріалі для «Європейської Правди», а в даній статті зосередимося на позиції іншої сторони конфлікту –  меланезійського народу канаків.

Колоніальна історія островів

Острів Нова Каледонія, який місцеві жителі називають Grande Terre («Велика Земля») або Le Caillou («скеля»), наприкінці ХVIII століття відкрив англійський мореплавець Джеймс Кук. Вважається, що скелясті береги острова нагадали досліднику рідну для його батька Шотландію, або Каледонію — за давньою римською назвою. До прибуття європейців на цій території мешкали від 60 до 80 тисяч канаків, корінних жителів меланезійського походження. Слово «канак» походить від гавайського «kanake maoli», що гордо означає «справжня людина». На той час вони жили на достатньо високому для регіону суспільному та культурному рівні. Після освоєння островів британськими й французькими християнськими місіонерами та торговцями кількість населення скоротилася майже вдвічі. Причиною цього стали занесені європейцями хвороби.

Після революції 1848 року та встановлення Другої Республіки, Франція Наполеона III почала активно цікавитися розповсюдженням свого впливу на Океанію. Через п’ять років французи підняли свій прапор над Новою Каледонією та островами поблизу, проте окремою від Таїті (розташованого на відстані 5000 км) колонією вона стала лише в 1860 році. Франція вже тоді чітко розуміла вигоду від володіння Новою Каледонією — острови мали стати місцем для утримання злочинців, як колись Австралія стала для Великої Британії. Окрім цього, тут була створена французька військова база. Таким чином, на островах почала жити значна кількість європейців, які часто захоплювали землі місцевих та змушували їх там працювати – формально як вільнонайманці, реально як раби.

Інші матеріали за темою: Волліс і Футуна: океанічна монархія у складі Французької Республіки

У другій половині ХІХ століття європейці відкрили на островах шахти для видобування корисних копалин (нікелю, хрому, заліза, свинцю). Гарували на них у пекельних умовах, звісно, місцеві жителі, що згодом вилилося в демографічну кризу корінного населення через їхню високу смертність. На початку ХХ століття канаки опинилися фактично на межі зникнення, а зараз вони складають меншість на власній землі – лише 39%.

Відсутність громадянських прав, зобов’язання виплачувати податки і віддавати свої землі «білим», занесені європейцями епідемії та алкоголізм – усе це змушувало канаків підіймати повстання, а французьку адміністрацію жорстокими методами їх придушувати. Значну роль в історії корінних жителів Нової Каледонії зіграли канакські виступи під проводом grand chef’ів (вождів) Атаї та Ноеля в 1878 та 1917 році відповідно. Після кількох таких виступів Франція побудувала на «Великій Землі» резервації, у які відправляла місцевих бунтівників на «довічне поселення».

Запекла меланезійська боротьба

ІІ світова війна дала поштовх зародженню національно-визвольних рухів та процесу деколонізації по всій планеті; Океанія не стала винятком. Новий світовий порядок змусив Париж у 1946 році надати Новій Каледонії більш автономний статус «заморської території», а її жителям – французьке громадянство та право голосу на республіканських виборах.

Прихильники відокремлення від Франції активізувалися в 1970-их роках, надихнувшись успіхами сусідніх острівних держав. Незалежність тоді здобули Науру, Тонга, Соломонові острови та ще низка європейських колоній у Тихому океані. У Новій Каледонії почали формуватися канакські націоналістичні організації, найвідоміші з них – «Червоні хустки» та «Група 1878» – у 1975 році об’єдналися в Партію визволення канаків, PALIKA. Через 4 роки був утворений Фронт незалежності, що сполучив 5 політичних партій: від Каледонського союзу, що змінив прихильність до Франції на відданість ідеям незалежності, до радикальних лівих організацій, зокрема PALIKA.

Наступне десятиліття стало для Нової Каледонії чи не найбільш турбулентним в історії. Виступи канаків проти чужоземного панування й агресивна реакція французької поліції в 1984 році довели Нову Каледонію до чотирирічної громадянської війни. У Парижі її воліли називати просто «подіями»  (les «Événements»). Цього ж року був створений найбільш активний у політичному житті островів і зараз озброєний Канакський соціалістичний фронт національного визволення, що закликав до бойкоту всіх французьких інституцій та інститутів, зокрема виборів. Головою тимчасового уряду, створеного організацією, став Жан-Марі Тжибау, відчайдушний борець за окремішність канаків від Франції. Роком пізніше, незважаючи на проголошення в Новій Каледонії надзвичайного стану, були проведені місцеві вибори, на яких КСФНВ одержав перемогу в трьох із чотирьох провінцій.

Читайте також: Бугенвіль проти Папуа – Нової Гвінеї: чи відбудеться нарешті незалежність?

У березні 1986 року в Парижі за зміну соціалістам був обраний новий консервативний уряд, який розпочав процес перерозподілу каледонських земель,укотре не на користь корінних жителів. Замість того, щоб продовжувати соціалістичну політику купівлі земель у кальдошів (нащадків європейських переселенців) та перерозподілу їх для канаків, території були значною мірою розподілені серед європейців та французьких лоялістів. Кальдошам відійшли 2/3 земель на островах, тоді як канакам – лише 1/3. Це спричинило черговий вибух обурення канакського населення, що вилився у велику для них перемогу. КСФНВ, який підтримували Форум тихоокеанських островів, Передова група меланезійських держав (Фіджі, Папуа – Нова Гвінея, Соломонові острови та Вануату) і Рух неприєднання, досягнув включення Нової Каледонії до списку ООН щодо територій, що управляються несамостійно (the United Nations List of Non-Self-Governing Territories). У жовтні Тжибау надав ООН проєкт конституції майбутньої незалежної канакської держави. Французи також не збавляли обертів у відстоюванні своїх інтересів у володінні. Між протестувальниками та французькими солдатами відбувалася збройна боротьба прямо на вулицях, були жертви з обох боків.

Апогеєм боротьби канаків за незалежність стало захоплення 27 заручників та вбивство 4 французьких жандармів у печері на острові Увеа (Ouvéa) напередодні виборів у Франції. Цей терористичний акт визвольної боротьби приніс у жертву більш, ніж 20 людських життів. 1988 року під егідою уряду П’ятої Республіки між лоялістами та сепаратистами були підписані мирні угоди, які розпочали десятиліття стабільності. Жан-Марі Тібау, що ставив підпис під Матіньйонською мирною угодою, був убитий іншим канаком, який вірив, що лідер національного визволення зрадив власний народ та його майже досягнуту мету.

5 травня 1998 року між Францією та Новою Каледонією була підписана Нумеанська угода (the Nouméa Accord), що ознаменувала великі зміни у відносинах між метрополією та колонією — «заморською територією»  Угода була укладена на 20 років і зобов’язала французьку владу гарантувати політичну владу канаків на території островів, розширити автономію Нової Каледонії та підтримувати самобутність і права місцевого населення. Ідея «розділеного суверенітету» містила в собі часткову передачу Францією права управління над сферами оподаткування, охорони здоров’я та зовнішньої торгівлі, також був створений локальний сенат — збори традиційних лідерів, з якими слід консультуватися з питань, що стосуються канаків. Водночас, Париж зберігає за собою контроль над зовнішніми зносинами, оборонною та безпековою сферою. У заморської території немає не тільки регулярних збройних сил, але й  власної поліції: її роль виконує жандармерія, що складається переважно з французів. Офіційною валютою Нової Каледонії залишається тихоокеанський франк, традиційна валюта французьких колоній у регіоні.    

Програна битва, але не війна

Референдум щодо незалежності Нової Каледонії від Франції, що відбувся 4 листопада 2018 року, став початком підбиття підсумків політики Парижа на островах. Згідно з Нумеанською угодою, через 20 років після її підписання жителі заморської території матимуть право вирішити свою майбутню долю: залишитися в складі республіки або піти у вільне плавання. Прихильники французької належності островів, що мешкають переважно на півдні острова та в столиці Нумеа, на цей раз перемогли з відривом лише в ~13% (56,4% голосів «так» та 43,6% «ні» у відповідь на питання «Чи хочете ви, щоб Нова Каледонія набула повного суверенітету і стала незалежною?»).

Вам варто знати: Рай для наркоторговців: як Океанія страждає від «білого золота»

Соціологічні опитування передбачали, що ті, хто підтримують незалежність, зможуть набрати не більше, ніж 30% голосів. На це так само сподівався й Париж, якому такий результат референдуму дозволив би натиснути на ООН із приводу виключення Нової Каледонії зі списку територій, що управляються несамостійно. Насправді ж, кількість голосів «за» надає руху за незалежність можливість для реваншу на подальшому референдумі у 2020 році. Підтримка ідеї суверенної канакської держави активно зростає серед представників робітничого класу, в передмістях та сільській місцевості, а особливо – серед молоді. Цікаво подивитися на конкретні цифри: Північна провінція та провінція островів Лоялті, де проживають переважно канаки, показали беззаперечний вибір населення на користь самоуправління (75,8% та 82,1% відповідно). Після референдуму представник Канакського соціалістичного фронту національного визволення Даніель Гоа заявив: «Ми програли на числах, але для нас це перемога. Для канаків, перших людей [на цих землях], це велика перемога, оскільки ми голосно та чітко висловили свою точку зору, однозначно та безповоротно».

Іще однією політичною перемогою для корінних жителів Нової Каледонії стали вибори до місцевого Конгресу, що відбулися в травні 2019 року. За їхніми результатами, прихильники незалежності здобули 26 місць, одержавши незначну, проте дієву перевагу над 25 лоялістами. Додаткові 3 місця наразі  обіймає новостворена «Партія тихоокеанського відродження», членами якої є вихідці французької заморської спільноти Волліс і Футуна. Незважаючи на те, що формально партія висловила підтримку французькому курсу, завдяки їхнім голосам спікером Конгресу було обрано Рока Вамитана, відомого канакського політика, лідера КСФНВ. Загалом, за останні 15 років, незалежницькі партії поступово збільшували власне представництво в Конгресі: від 18 місць у 2004 році до 26 у 2019. Минулого місяця Вамитан відвідав засідання Спеціального комітету ООН із деколонізації, а також Руху неприєднання.

Китай: загроза для французів, можливість для канаків

Невдовзі після референдуму, у травні 2018 року, президент Франції Емманюель Макрон здійснив офіційний візит до Австралії. Він був пов’язаний зі створенням «Індо-Тихоокеанської» вісі, тобто стратегічного геополітичного союзу між Францією, Індією та Австралією задля протистояння загрозам, що наростають у регіоні. Після брекзиту Франція стане єдиною державою-членом Європейського Союзу, що присутня в регіоні Тихого океану, країнами якого дуже зацікавлена Китайська Народна Республіка. Перебуваючи в Сіднеї, Емманюель Макрон заявив, що зміцнення осі Париж – Нью-Делі – Канберра є крайньою потребою задля збереження балансу сил в Океанії. «У цьому регіоні земної кулі Китай крок за кроком вибудовує свою гегемонію […] Ми не наївні: якщо ми хочемо поваги від КНР як до рівного партнера, ми маємо організуватися […] Якщо ми цього не зробимо, скоро тут пануватиме гегемонія, яка обмежить наші свободи й можливості, а ми будемо страждати».

Вам може бути цікаво: Гуманітарна катастрофа в Тихому океані: як Австралія перетворила Науру (і не тільки) на «острів проклятих»

Годі було сподіватися, що Китай не зацікавиться величезними запасами нікелю на території Нової Каледонії, особливо за умови несподівано хиткого положення Франції в регіоні. КНР уже має консульство у Французькій Полінезії та збирається відкривати дипломатичну установу також і в Новій Каледонії. Станом на початок серпня 2019 року, обсяги двосторонньої торгівлі між КНР та острівною територією вже перевищують аналогічний показник між Нумеа та Парижем.

Як і сусідні незалежні держави Океанії, органи місцевого самоврядування в Новій Каледонії та Французькій Полінезії шукають тісніших торгових, туристичних та інвестиційних зв'язків із Китаєм. Компанія Air Calédonie здійснює чартерні рейси для китайських туристів до Нової Каледонії, китайські корпорації планують багатомільйонні інвестиції в туризм і риболовлю, а гірничі компанії експортують усе більшу кількість новокаледонського нікелю. Водночас, найбільш імовірно, метою Пекіна є створення військової бази в регіоні, другої за кордонами країни після Джибуті.

Авторка – Майя Скрипник, Аналітичний центр ADASTRA