PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


Бугенвіль проти Папуа-Нової Гвінеї:  чи відбудеться нарешті незалежність?

Бугенвіль проти Папуа-Нової Гвінеї: чи відбудеться нарешті незалежність?

Останні роки стали для Океанії щедрими на волевиявлення народів щодо незалежності. У грудні 2019 майже все населення острова Бугенвіль висловило свою рішучу підтримку виходу зі складу Папуа-Нової Гвінеї. Раніше бугенвільці вогнем і мечем упродовж цілого десятиріччя виборювали свою самостійність у наймасштабнішому в регіоні збройному конфлікті. Ця війна відкинула найбільш багатий на природні ресурси — мідь, золото та срібло — регіон ПНГ на багато років назад у економічному та соціальному розвитку. Результати референдуму відкривають перед жителями Бугенвілю перспективи кращого життя, проте чи справді це так? Яке історичне підґрунтя має конфлікт місцевого населення з центральним урядом та чи з’явиться незабаром на політичній карті світу нова держава? — відповіді в матеріалі «Ad Astra».

Географія має значення

Витоки сучасного протистояння населення Бугенвілю та офіційного Порт-Морсбі (столиця Незалежної Держави Папуа-Нова Гвінея) сягають кінця ХІХ століття. Тоді у боротьбу за колоніальні володіння в Океанії вступила об’єднана Німеччина, готова скласти конкуренцію традиційним місцевим гегемонам – Британській, Іспанській та Французькій імперіям. «Залізний канцлер» Отто фон Бісмарк був зацікавлений у якнайшвидшому посиленні імперії на світовій арені за рахунок зокрема й територій у Тихому океані. У 1884 році була заснована Німецька Новогвінейська компанія (Deutsche Neuguinea-Kompagnie), а Берлін встановив протекторат над північно-східною частиною острова Нова Гвінея та низкою інших меланезійських архіпелагів, серед них – північні Соломонові острови.

Найбільшим із групи Соломонових островів є Бугенвіль (Bougainville), разом із сусіднім островом Бука його площа (9,300 км2) приблизно дорівнює площі Кіпру. Окрім Німецької імперії, у той же час частиною архіпелагу заволоділа також Велика Британія. У 1899 році між Берліном, Лондоном та Вашингтоном у зв’язку з завершенням Другої громадянської війни в Самоа укладається Тристороння конвенція. За умовами цієї угоди, в обмін на визнання німецького панування в Західному Самоа та частині Африки, Британія отримувала права на управління всіма Соломоновими островами – окрім Бугенвілю. Встановлений тоді кордон між Німецькою Новою Гвінеєю та Британськими Соломоновими островами залишається дійсним і сьогодні.

Розташування Бугенвілю на мапі Папуа-Нової Гвінеї

Розташування Бугенвілю на мапі Папуа-Нової Гвінеї

Меланезія є прикладом одного із багатьох регіонів світу, що постраждали від штучного переділу місцевих територій чужоземцями. Після програшу Німецької імперії в Першій світовій війні мандат на управління Новою Гвінеєю отримала Австралія, що не ставила під сумнів належність до неї Бугенвілю. Сумнівалися та виступали проти такого статусу-кво лише самі бугенвільці, що етнічно, культурно та мовно завжди відчували себе більш спорідненими з населенням Соломонових островів (хоча багато схожих рис є і з народами папуа). Навіть візуально бугенвільців від папуасів достатньо легко відрізнити через значно темніший колір шкіри; перші називали других «червоношкірими», а папуаси відповідно характеризували Бугенвіль як «чорний острів». Саме навколо цієї особливості населення на початку ХХ століття почала вибудовуватися певна панбугенвільська ідентичність – окрема від усіх інших меланезійських народів, що об’єднала безліч місцевих племен та кланів.

Мідна лихоманка

Навряд спричинить подив твердження, що колоніальні адміністрації – як німецька, так і австралійська – не надто брали до уваги політичні погляди населення Бугенвілю або опікувалися їхнім добробутом. До другої половини ХХ століття відсталість натурального господарства спричинила занедбання економіки, бугенвільці систематично потерпали від расизму з боку володарів плантацій та колоніальних посадовців. Таке становище призвело до поширення націоналістичних настроїв, що сягнули свого піку після відкриття на острові значних покладів мідної руди.

У 1972 році дочірня компанія англо-австралійського гірничорудного гіганта Rio Tinto Group під назвою Bougainville Copper Ltd почала розробку родовища Пангуна (центральний Бугенвіль), у межах якого на той час залягало близько 1 мільярда тон мідної руди, а також значні поклади золота й срібла. Пангуна стала одним із найбільших у світі рудників, а також важливим джерелом доходів для Порт-Морсбі. Прибуток від розробки Пангуни становив 17% внутрішніх бюджетних надходжень і 12% ВВП, майже половину експорту складали пангунські мідні, золоті та срібні ресурси. Самі бугенвільці отримували від Пангуни мізерно малу вигоду (5% від частки центрального уряду), страждали від різкого погіршення екологічної ситуації та кризи традиційних видів господарства, а також були не в захваті від активної міграції на острів «червоношкірих» (папуаських) та «білошкірих» (австралійських) робітників.

Саме цінні поклади на території Бугенвілю мали стати економічним підґрунтям для здобуття Папуа-Новою Гвінеєю повної незалежності від Австралії; такою ж логікою керувалося й місцеве населення. Натхненні хвилею деколонізації острівних держав Океанії, бугенвільці вперше проголосили незалежність як Республіка Північних Соломонових островів ще в 1975 році, за два тижні до виходу з-під австралійського володіння Незалежної Держави Папуа-Нова Гвінея. Утім, новостворена держава не була визнана жодним міжнародним актором та проіснувала лише півроку. Незалежність Бугенвілю офіційно підтримала місцева римо-католицька церква, проте це, звісно, не могло переважити невизнання Австралією, ПНГ та ООН. У 1976 році Бугенвіль увійшов до складу Папуа-Нової Гвінеї на правах широкої автономії, Порт-Морсбі гарантував новій провінції (North Solomons Province) самоврядність.

Нищівний хаос громадянського конфлікту

Хоча рівень життя в провінції після початку розробки Пангуни різко покращився, до кінця 1980-х років посилилося й невдоволення бугенвільців щодо негативних наслідків експлуатації острова (наприклад, отруєння річок відходами виробництва) та несправедливого розподілу як прибутків BCL, так і робочих місць усередині компанії – місцеві знаходились на найнижчому щаблі корпоративної ієрархії. У 1987 році майбутні лідери сецесіоністського руху Френсіс Она та Перпетуа Сереро створили Нову асоціацію землевласників Пангуни (New Panguna Landowners Association, NPLA), що вимагала від BCL матеріальної компенсації в розмірі 10 млрд кіна – майже 3 млрд доларів США. Вимога залишилася проігнорованою, а вже наступного року Френсіс Она очолив Бугенвільську революційну армію (Bougainville Revolutionary Army) та розпочав боротьбу проти центрального уряду ПНГ.

Усе розпочалося з підривів членами БРА електрогенераторів на шахті, а завершилося майже десятиріччям найкривавішого збройного конфлікту в історії Океанії. Задля придушення повстання та відновлення порядку на острів були введені сили поліції та армії ПНГ, проте їхні жорстокі методи лише підкинули дров у багаття. Відбувся розкол також і всередині місцевого суспільства: були створені Бугенвільські сили спротиву (Bougainville Resistance Force), які виступили на підтримку центрального уряду. У 1989 році БРА захопили рудник Пангуна, який зупинив свою роботу і не відновив її до сьогодні. У 1990 році Порт-Морсбі оголосив про повну блокаду провінції, зокрема інформаційну, а відповіддю на це з боку повстанців стало проголошення в односторонньому порядку незалежності Республіки Бугенвіль. Президент Френсіс Она сформував Тимчасовий провінційний уряд, проте насправді острів контролював не він і не революційна армія, а місцеві польові командири, озброєні загони яких чинили грабежі, зґвалтування та вбивства. Провінцію-республіку охопив тотальний хаос.

Жорстока війна в Бугенвілі тривала до 1997 року, за різними оцінками вона забрала життя від 10 000 до 20 000 осіб, що є величезною цифрою для регіону. Жертвами стали переважно представники мирного населення, що загинули через відсутність доступу до медикаментів. Лікарні, школи, будь-яка інфраструктура загалом на острові була зруйнована, годі казати про економіку: колись одна з найрозвинутіших частин ПНГ стала найвідсталішою. За підтримки Австралії та Нової Зеландії в 1998 році в Бугенвілі вдалося встановити режим припинення вогню, а остаточно кінець конфлікту було покладено в 2001 році шляхом підписання Бугенвільської мирної угоди тодішнім прем’єр-міністром ПНГ Мекере Мораутою, представником Тимчасового провінційного уряду Бугенвілю Джоном Момісом та головнокомандувачем БРА Ішмаелем Тоорамою.

Тріумфальне голосування

Угода 2001 року базувалася на трьох основних стовпах: автономії, проведенні референдуму та роззброєнні. Центральний уряд Папуа-Нової Гвінеї вніс до конституції поправки, що гарантували Бугенвілю статус автономного регіону в складі ПНГ, формування місцевого уряду та проведення референдуму про незалежність у найближчі два десятиріччя. Порт-Морсбі пішов на такі поступки не просто так: угода закріплювала обов’язковість ратифікації результатів референдуму парламентом ПНГ після консультацій обох урядів, а також надавала йому право вето. Попри те, що очільник повстанців Френсіс Она проголосив себе королем Бугенвілю та намагався правити своїм «королівством», у 2005 році відбулися перші вибори до автономного уряду регіону.

Проте бугенвільці не забували про дану їм обіцянку – референдум був проведений майже через 19 років після завершення війни. Через віддаленість та важкодоступність певних населених пунктів острова, а також розпорошеність бугенвільців територією ПНГ, Соломонових островів, Австралією, він проводився два тижні – з 23 листопада по 7 грудня 2019 року. The Guardian у своєму репортажі зазначає: «Населення Бугенвілю почуває себе оптимістично. Під час подорожі по регіону можна побачити  очевидні знаки підтримки незалежності. Будинки, транспортні засоби та катери фарбують у синій – колір бугенвільського прапору. Люди співають пісні про безпечний та чесний референдум, а якщо вони раптом забудуть, то на узбіччях доріг розміщені невеликі дошки, на яких намальована цифра 2 як нагадування голосувати за незалежність». Результат показав тотальну підтримку виходу регіону зі складу Папуа-Нової Гвінеї: майже 98% відсотків населення віддали свої голоси за незалежний Бугенвіль, тоді як лише 2% проголосували за «більшу автономію» в складі ПНГ.

Громадяни стоять у черзі, щоб проголосувати

Громадяни стоять у черзі, щоб проголосувати

Оскільки острів досі не відновився після війни, а економіка перебуває в майже повній стагнації, незадовго до референдуму віце-президент Бугенвілю Реймонд Масоно висловив бажання відновити роботу шахти Пангуна на нових, вигідних для острова умовах, відкриваючи її для нових інвесторів. Проте успіх прихильників незалежності може підштовхнути інші віддалені провінції ПНГ до проявів сецесіонізму, що призведе до нестабільності як усередині держави, так і в усьому регіоні, що може вилитись у небажання іноземних інвесторів вкладатися в реконструкцію Пангуни.

Чого очікувати далі?

Остаточну перемогу бугенвільцям святкувати рано, оскільки референдум був необов’язковим (non-binding), тобто фінальне рішення щодо статусу поки що автономного регіону все ж прийматиме Національний парламент ПНГ. Прем'єр-міністр Папуа-Нової Гвінеї Джеймс Марапе висловився, що «його уряд почув голос бугенвільців» і що «зараз два уряди повинні розробити дорожню карту, яка призведе до тривалого політичного врегулювання». Невідомо, скільки часу триватимуть переговори двох сторін, оскільки  представники Бугенвілю навряд погодяться на щось менше, ніж повна незалежність.

Порт-Морсбі опинився в складній ситуації – ігнорування результатів волевиявлення населення Бугенвілю може призвести до нових спалахів насильства не лише на острові, а й по всій території країни, що складається з безлічі племінних кланів та етнічних угруповань. Проте просто так відпустити острів теж не виявляється можливим. Скоріш за все, влада ПНГ наполягатиме на варіанті, який Джеймс Марапе назвав «економічною незалежністю», що формально залишить Бугенвіль у складі держави. Він пообіцяв надати автономному регіону фінансування для відбудови інфраструктури (близько 15 млн доларів США) та інші грошові вливання, а також повернути бугенвільцям повний контроль над прибутками, отриманими на острові, включно з поверненням 39% акцій BCL уряду автономного регіону та місцевим землевласникам.

За приблизними підрахунками Національного інституту досліджень ПНГ (точних даних щодо острову немає), ВВП на душу населення в Бугенвілі становить близько $1100. Для порівняння аналогічний показник ПНГ становить $3662, України 9,283, Польщі $31939, а Сполучених Штатів $62606. Економіка після закриття шахти Пангуна в основному базується на дотаціях із боку центральної влади. Зараз острів є абсолютно непідготовленим для самостійного існування, а відновлення роботи рудників зробить його залежним від єдиного джерела прибутку. Перед владою Бугенвілю стоїть завдання диверсифікації економіки та покращення загального рівня життя населення; великі надії в цьому покладаються на нових потенційних партнерів, таких як КНР. Китай уважно слідкує за ситуацією в Океанії, бажаючи отримати підтримку острівних держав у тайванському питанні та доступ до ресурсів, особливо мінеральних. У листопаді 2019 року, незадовго до референдуму, з’явилася інформація щодо надання 1 млрд доларів США від Пекіна задля побудови автомобільних доріг, аеропорту, морського порту, готелів тощо – звісно, в обмін на місцеву мідь. Утім, президент Бугенвілю Джон Моміс заявив, що конкретних пропозицій напряму від китайського уряду ще не надходило.

Авторка – Майя Скрипник, експертка з країн Азії та Океанії Аналітичного центру «Ad Astra»