Гуманітарна катастрофа в Тихому океані: як Австралія перетворила Науру (і не тільки) на «острів проклятих»

Контроверсійна політика австралійського уряду щодо нелегальних іммігрантів призвела до появи низки концентраційних таборів нового покоління, найбільші з яких знаходяться на островах Тихого океану поза межами Австралії. Люди, відправлені до таких таборів, змушені виживати в непридатних умовах без будь-якої інформації про те, коли зможуть звідти вибратися. Багато з них піддаються фізичним та психологічним тортурам, нерідко трапляються вбивства та самогубства. Острови Науру та Манус називають найменш щасливими місцями на планеті, а ситуацію, що склалася там, справжньою гуманітарною катастрофою. Як Австралія перетворилася з країни «необмеженої імміграції» на провідника політики нульової толерантності, чому незалежні океанічні держави дозволяють будувати центри для утримання на своїй суверенній території та як люди виборюють право на життя і справедливість у нелюдських умовах – відповіді доступні на ADASTRA вже зараз.

Наприкінці червня на своєму акаунті у твіттері Дональд Трамп опублікував декілька постерів, випущених урядом Австралійського Союзу впродовж останніх років. На них майоріли такі гасла: «Наші кордоні закриті для нелегальної міграції» та «Незважаючи на те, хто ти чи звідки, жодним чином Австралія не стане твоєю домівкою». У цьому ж твіті 45-ий президент США із завзяттям зазначив, що в австралійського уряду можна багато чому навчитися. На жаль, лідер демократичного світу не зосередив увагу своїх підписників на тому, якими саме інструментами впроваджується в життя австралійська доктрина щодо біженців, які досягли південного континенту човнами. 

У цього допису є й позитивний бік: мільйони людей дізналися про те, що криза біженців торкнулася не лише Європи. Проте, на відміну від держав-членів ЄС, Австралійський Союз відмовився приймати на своїй землі тих, хто змушений шукати притулок поза межами батьківщини, особливо, якщо ці люди прибули водним шляхом. Такі правила стосуються всіх, без виключення за критеріями статі, віку, рівня освіти та кваліфікації тощо. Представники австралійського уряду називають це «найкращою імміграційною політикою у світі», ООН та низка інших міжнародних організацій різко засуджують її, проте в українському просторі інформація щодо цієї теми майже відсутня, що ADASTRA й намагатиметься виправити.

Еволюція австралійської імміграційної політики

У 1901 році вперше скликаний парламент новоствореного Австралійського Союзу прийняв Акт про обмеження імміграції, що став відомим під назвою «Політика білої Австралії» та був, очевидно, спрямований на дискримінацію неєвропейських переселенців. Цього ж року був прийнятий Акт про робітників з островів Тихого океану, за яким їм заборонялося працевлаштування в Австралії, а тих, хто вже перебував на території держави, депортували. Дві світові війни кардинально змінили ситуацію в державі. Станом на 1943 рік, 40% австралійців підтримували «необмежену імміграцію», тому що країні катастрофічно не вистачало робочих рук. У 1945 році владою було прийняте офіційне рішення про необхідність щорічного зростання населення на 2% відсотки, із яких лише 0,5% припадало на природній приріст. Таким чином, уже в 1971 році кожен третій житель континенту був мігрантом або дитиною мігрантів. Основними представниками європейських націй, окрім традиційних британців та ірландців, стали італійці, німці, греки та поляки. «Політика білої Австралії» все ще була чинною, хоча її суворість слабшала з кожним роком.

Цікаво знати: Французька Полінезія: таїтянська «Слуга народу» проти неоколоніалізму Парижа

Нові хвилі переселення стали логічним наслідком великих геополітичних потрясінь в Азії. Перші «boat people», біженці на човнах, прибули до Австралії в 1975 році із Південно-Східної Азії, згодом збільшився потік із країн Близького Сходу та Африки. До початку ХХІ століття океаном до материка прибули більш, ніж 25 000 осіб. Проте тоді Австралійський Союз іще мав досить гуманний підхід до шукачів притулку. За даними UNHCR, біженці були розміщені на місцевих карантинних станціях, де їм була надана медична допомога високого рівня,  дозволено готувати їжу власноруч, навіть долучатися до управління станцією як спосіб психологічного відновлення після виснажливої подорожі. Такий стан речей почав змінюватися в 1992 році, коли були внесені поправки до Закону про міграцію, які передбачали обов’язкове затримання тих, хто «прибув незаконно», тобто негромадян без візи. Тодішній імміграційний міністр Геррі Хенд недвозначно зазначав: «Уряд рішуче налаштований чітко довести до відома те, що просто прибувши до країни та очікуючи дозволу приєднатися до спільноти, емігрувати в Австралію неможливо». 

“If you come here by boat without a visa…”

Австралійський Союз став єдиною державою планети, що застосовує політику обов’язкового затримання та переселення шукачів притулку без візи на прибережні території. У 2001 році столітній ювілей Акту про обмеження імміграції ознаменувався прийняттям “PacificSolution” – політичної програми, що передбачала недопуск біженців на територію континенту та їхнє примусове поселення на острови, де вони утримувалися в спеціальних таборах до моменту винесення рішення про надання їм статусу біженців. Найбільша кількість осіб тоді були втікачами з Іраку та Афганістану. Після вирішення питання статусу людям із островів Науру (Республіка Науру) та Манус (Папуа – Нова Гвінея), де були відкриті так звані «регіональні центри утримання», дозволялося переселятися до Австралії або інших держав, готових їх прийняти. Така політика застосовувалася до 2008 року – вважалося, що до того моменту всі біженці вже були переселені, –  згодом змінившись п’ятьма роками спокою та навіть покращенням із приходом до влади Ліберальної партії. Проте радіти прихильникам мультикультуралізму в Австралії було рано.

Вам може сподобатися: Незалежності – так! Як корінне населення Океанії виборює власну самостійність

Так само, як і Європа, хоча й у значно меншій мірі, Австралія потерпала від напливу мігрантів після початку – або в деяких випадках поновлення –  збройних конфліктів на Близькому Сході та в Африці. Це спричиняло відповідні труднощі всередині держави, тому у 2013 році новообрана коаліційна влада лібералів та націоналістів швидко згорнула будь-які реформи у сфері імміграційної політики, направлені на її пом’якшення та гуманізацію. Узявшись до роботи, новообрані австралійські посадовці чесно почали виконувати свої передвиборні обіцянки, одна з яких звучала як «зупинити човни». Операція «Суверенні кордони» під проводом австралійських збройних сил, запущена 18 серпня 2013 року, станом на червень 2018 року «розвернула» 33 човни, на борту яких перебувало 810 осіб. Окрім цього, завдяки співпраці між Австралією та сусідніми державами, було попереджено 78 контрабандних операцій (саме так там зазвичай називають процес міграції водними шляхами), тому більш ніж 2500 людей зупинили ще до їхньої посадки на борт. Проте головне сталося ще до офіційного початку операції: у серпні 2012 із Республікою Науру та Папуа – Новою Гвінеєю були підписані Меморандуми порозуміння, за якими в «центри утримання» на їхній території, закриті в 2007 році, знову починали відправляти біженців. 

Австралійці диктують правила, Океанія погоджується: чому?

Коли перший європеєць у XVIII ст. доплив до острова Науру, який знаходиться на відстані близько 3000 км від австралійського материка, він був настільки зачарований природною красою тамтешніх коралових рифів, що назвав це райське місце Pleasant Island – «приємним островом». Таким воно залишалося недовго: після надактивного видобування фосфатних порід, за кількістю покладів яких ще недалеких п´ятдесят років тому Науру посідала одне з перших місць у світі, країна фактично перетворилася на осередок екологічної катастрофи. Ґрунти стали абсолютно непридатними для сільського господарства, і тепер острівний пейзаж нагадує радше місячні кратери, аніж рекламу «Баунті».

Вас може зацікавити: Рай для наркоторговців: як Океанія страждає від «білого золота»

Мінеральні ресурси стали для острова золотою жилою, піднісши показники ВВП у 1960-1970 роках до захмарних висот – на друге місце у світі після Саудівської Аравії (тут згадаємо, що площа острова Науру ледве сягає 21 км2, менша лише в Монако та Ватикану). Падати ж із такої висоти було дуже боляче. Живучи на надто широку ногу, правителі Науру до смішного необдумано витратили всі заощадження держави. «Усі» тут майже не є перебільшенням, оскільки за показниками ВВП станом на 2018 рік Республіка Науру посідає передостаннє місце серед усіх світових держав. Задля власного виживання острівна нація змушена жити на дотації більш спроможних держав, найбільше допомоги отримуючи від колишньої «метрополії» – Австралії. У 1923 році Велика Британія, Нова Зеландія та Австралія отримали від Ліги Націй мандат на територію  Науру, при чому адміністративне управління здійснювали саме австралійці.  Оскільки незалежна з 1968-го року Республіка Науру де-факто так сильно залежить від патрона (австралійська фінансова допомога складає близько чверті ВВП країни), відмовити йому в будь-якому аспекті видається неможливим. 

Подібне васальне становище стало передумовою перетворення острова на базу для нового Ґуантанамо – на цей раз австралійського, загубленого в безмежних просторах Тихого океану. Ситуація із Папуа – Новою Гвінеєю подібна на ту, що склалася із Науру. Держава здобула незалежність від Австралії в 1975 році, проте залишилася в складі Співдружності націй. Опитування австралійців у 2015 році показало, що 77% вважають, що «Австралія має моральні зобов’язання допомагати Папуа – Новій Гвінеї». Ці зобов’язання виливаються переважно у фінансову допомогу: країна є найбільшим реціпієнтом фінансової допомоги від Австралійського Союзу. Після підписання у 2012 році угоди щодо відкриття табору на острові Манус, Папуа – Нова Гвінея отримала за це винагороду розміром $310 млн. Як ми можемо бачити, політика неоколоніалізму досі домінує у двосторонніх відносинах зазначених держав Австралазії.

Життя, смерть та протест у таборах

Дискусії щодо правильності або хибності австралійського імміграційного протекціонізму можуть тривати довго, проте їх не може не існувати, коли йдеться про злочини проти людяності. Саме так міжнародні правозахисні організації характеризували ті дії, яким піддаються біженці в центрах для утримування на території Республіки Науру та Папуа – Нової Гвінеї. Amnesty International у 2013 році зазначала, що така політика Австралії «ламає людей». Незалежна міжнародна медична гуманітарна організація «Лікарі без кордонів» наводила таку статистику: у період із листопада 2017 до жовтня 2018 із 208 утриманих у таборі на острові Науру 63 людини намагались вчинити самогубство, 12 людям поставили діагноз «синдром відчуження» (особа повністю дистанціюється  від реальності, перестав ходити та розмовляти, не відкривають очей тощо), 129 особам – діагноз «депресія». Експерти кажуть, що біженці, переселені Австралією, більш травмовані, ніж в інших таборах у світі та навіть ніж ті, хто знаходиться безпосередньо в зоні воєнних дій. 

Читайте також: Ємен: найгірша гуманітарна катастрофа на Землі

Ситуація на Науру та Манусі настільки жахлива, що спроби суїциду вчиняють навіть діти, а загалом після 2014 року в таборах померли 12 осіб. Під час протестів у «центрі» на території Папуа – Нової Гвінеї в лютому 2014 року унаслідок насилля робітників був убитий 23-річний іранець Реза Бераті. Від ненаданої вчасно медичної допомоги після зараження внаслідок порізу ноги в 2016 році помер іще один іранський біженець Хамід Кехазаї. Доведені до крайнього відчаю сомалійка Ходан Ясін та іранець Омід Масумалі здійснили самопідпал. Неодноразово в таборах відбувалися протести через погані умови утримання, відсутність доступу до ліків, розлучення родин, а головне – через неможливість встановити дату закінчення заслання біженців на острови. 

 Більш, ніж 4000 осіб були вислані на Науру та Манус після 2012 року. У 2016 році колишній президент США Барак Обама погодився прийняти на територію держави 1250 біженців із островів в обмін на прийняття Австралією біженців із Центральної Америки. Після того, як Дональд Трамп замінив його на посаді очільника держави, він різко прокритикував цей крок американської влади. Формально обидва «центри утримання» були закриті (у ПНГ – у 2017 році, у РН – у 2019 році), проте повідомляється, що сотні людей усе ще залишаються в таборах. Станом на 26 березня 2019 року, 359 осіб перебували на острові Науру і 547 – на острові Манус.  

***

Криза біженців охопила всю планету. Кількість біженців у світі перевищує загальну кількість населення Австралії. Зважаючи на величезні розміри держави, Австралійський Союз міг би прийняти набагато більшу кількість шукачів притулку на своїй території. Закриття таборів для утримання нелегальних іммігрантів останніми роками дає надію на зміну політики держави на краще. Проте питання, чи понесе Австралія справедливе покарання за злочинні дії, вчинені проти тисяч невинних людей, за їхні зламані долі та втрачені життя, залишається відкритим. 

Авторка – Майя Скрипник, Аналітичний центр ADASTRA