Волліс і Футуна: океанічна монархія у складі Французької Республіки

Під час візиту до Нової Каледонії, французького заморського володіння з особливим статусом, Еммануель Макрон назвав Францію потужною Індо-Тихоокеанською державою. Можливо, саме володіння Новою Каледонією є тим основним фактором, що надає Парижу шанс претендувати на роль сильного гравця в Океанії. Проте Франція має ще два регіональних «козирі в рукаві»: величезну за розмірами акваторії (а отже – виключної економічної зони) Французьку Полінезію та територію островів Волліс і Футуна, що значно менша за розміром, проте має стратегічно важливе географічне розташування.

Корінні народи Океанії, що населяють ці землі, часто перебувають у тіні канакського національного руху, коли йдеться про тенденції сецесіонізму в регіоні. Проте боротьба полінезійських етносів увеанців та футунанців за самостійність не менш драматична й заслуговує на увагу читача. Про неї читайте вже зараз у другій статті циклу «Незалежності – так! Як корінне населення Океанії виборює власну самостійність».

Територія островів Волліс і Футуна

Якби існував рейтинг географічних назв, про які українці найрідше читають або чують у вітчизняних медіа, французька заморська спільнота Волліс і Футуна точно могла б претендувати на місце в трійці лідерів. Загальна площа трьох основних островів складає всього 142 км2  (приблизно півтора Вашингтона), а тамтешнє населення нараховує лише близько 16 тисяч жителів. Історично тут існували окремі королівства, а традиційні монархи досі зосереджують у своїх руках значну владу. Кланові відносини, звичаєве право та придворні інциденти здійснюють великий вплив на життя місцевого населення, і Парижу доводиться з ним миритися.

У 1887-88 роках місцеві правителі погодилися прийняти французький протекторат. Згодом Франція включила острови до свого безпосереднього складу, а управління колонією Волліс і Футуна здійснювалося з території іншої французької території – Нової Каледонії. У 1961 році, за два роки після проведення всенародного референдуму, островам було надано статус заморської території, який у 2003 році був замінений на заморську спільноту.

Полінезійські королі проти французьких президентів

Корінне населення островів – це полінезійські народи воллісці (інша назва – увеанці) та футунанці – складає приблизно 90% від усієї чисельності. Вони традиційно були та залишаються профранцузькими, зокрема позитивно відгукуються про чинного президента Макрона. Попри відносну підтримку населенням французької адміністрації, місцеві племінні вожді хау намагаються проводити більш незалежну від Парижа політику. Король Сігаве (о. Футуна) у 2015 році висловив невдоволення стосовно французького управління, експлуатації ресурсів морського дна та надання США права на вилов риби в межах вільної економічної зони Волліса й Футуни. Окрім цього, зазначалося, що до приходу Франції вся влада належала місцевим правителям, і тепер вони можуть стати рушіями ідеї незалежності островів та звернутися за допомогою до Китаю, Японії чи Австралії.

Навряд чи ці заклики втіляться в щось більш реалістичне, ніж просто заяви, проте деякі кроки в бік відриву від «метрополії» все ж були зроблені: у 2018 році статус Волліса і Футуни в рамках Форуму тихоокеанських островів було підвищено від спостерігача до асоційованого члена. Це підтверджує тенденцію місцевих еліт до зближення з незалежними регіональними сусідами та поглиблення зв’язків із ними в обхід офіційного Парижа.

Роль воллісців як частини новокаледонського суспільства

Набагато активнішу роль у русі за відділення від Франції воллісці та футунанці грають не в себе на Батьківщині, а в Новій Каледонії, де їхня кількість складає більше 20 тисяч осіб (8% населення). Водночас, відносини Нової Каледонії з Воллісом та Футуною регулюються спеціальним договором, а ключові адміністративні функції здійснюються саме з новокаледонської столиці Нумеа, а не з Мата-Уту (наприклад, суд округу Волліс і Футуна знаходиться в межах юрисдикції й повноважень Апеляційного суду Нумеа).

Вас може зацікавити: Французька Полінезія: таїтянська «Слуга народу» проти неоколоніалізму Парижа

На початку 1970-х років загальносвітова тенденція до мілітаризації, спричинена війною у ​​В'єтнамі, сприяла глобальному нікелевому буму. З огляду на те, що в Новій Каледонії знаходилася чверть світових запасів нікелю, попит на робочу силу в гірничодобувному секторі був задоволений за рахунок значної імміграції не тільки з Франції, а також і з території островів Волліс та Футуна. Загалом, полінезійці прямо залежали від успіху французького бізнесу та грошей, що від нього надходили. Профранцузькі партії правого спрямування надавали представникам території Волліс і Футуна значну фінансову допомогу, зокрема продовольчу, за що сподівалися на зустрічну підтримку від немалого відсотку новоприбулого населення Нової Каледонії в політичному плані.

У середині 1980-х років, коли прихильники й противники каледонської незалежності зійшлися в «подіях»  (саме таку назву французька адміністрація дала громадянській війні 1984-1988 років), воллісці та футунанці брали участь у збройних діях на боці ворогів самостійності. Побоюючись, що незалежність може означати втрату політичної підтримки кальдошів[Я1]  (населення Нової Каледонії, що має європейське походження) та погіршення їхнього матеріального стану [Я2] в рамках життя на островах, більшість вихідців із Волліса та Футуни тоді підтримали лояльні Франції партії.

Розквіт соціалістичних ідей та традиційних цінностей

Довгий час вважалося, що співпраця між воллісько-футунською громадою та представниками європейських інтересів у Новій Каледонії несе виключно позитивний відтінок для обох боків. Однак насправді під названою «кооперацією» радше приховувалися патрон-клієнтські відносини панування та підпорядкування. Стан речей змінився наприкінці століття – після підписання в 1998 році Нумеанської угоди, за умовами якої Париж зобов’язувався поступово надати Новій Каледонії більш широку автономію та провести референдум щодо остаточного відділення від Франції за 20 років.

Інші матеріали за темою: Незалежності – так! Як корінне населення Океанії виборює власну самостійність

Втомлені знаходитися в підневільному становищі, океанічні народи Нової Каледонії – меланезійці канаки та полінезійці воллісці й футунанці – почали співпрацювати з огляду на культурну та історичну близькість. Прибічники руху за незалежність заморської території від Французької Республіки об’єдналися в Канакський соціалістичний фронт національного визволення, що сповідує достатньо радикальні сецесіоністські ідеї на додачу до унікальних принципів меланезійського соціалізму.

Однією із п’яти партій, що нині формують альянс КСФНВ, є «Океанійський демократичний рух» – партія,  що об'єднує вихідців із Волліса й Футуни, які живуть на території Нової Каледонії. В основі діяльності руху лежить поєднання соціалістичних та океанічних цінностей: сім'ї, колективізму й коммунітаризму, повагу, духовність тощо. Члени партії стоять на тому, що незалежна в майбутньому Нова Каледонія має розвиватися виключно за соціалістичною моделлю, оскільки саме вона є найбільш близькою до традиційної форми функціонування тихоокеанського суспільства.

Новий рівень політичного впливу

Новою віхою в історії спільноти вихідців із Волліса й Футуни став  референдум щодо незалежності Нової Каледонії від Франції, що відбувся в листопаді 2018 року. Хоча тенденція підтримки лоялістів на місцевих виборах, спричинена залежністю від наданих ними робочих місць, нікуди не зникла, на референдумі близько 30% жителів Південної провінції (місце проживання багатьох воллісців та футунанців) проголосували за вихід Нової Каледонії зі складу Франції. Скоріше за все, представники громади голосували таким чином і в столиці – місті Нумеа.

На початку березня 2019 року в Новій Каледонії була створена партія під назвою «Океанічне пробудження» (Eveil océanien) з метою захисту інтересів громади Волліса та Футуни, що вважається ними недостатньо представленою в місцевих інститутах та загалом маргіналізованою в новокаледонському суспільстві. Виборовши три місця в місцевому парламенті та формально приєднавшись до канакського визвольного руху, партія забезпечує фактичну перевагу прихильникам самостійності. Проте її лідер Мілакуло Тукумулі все ж підкреслює, що «існує необхідність побудувати таке суспільство, що відображає погляди людей поза розподілом «за» чи «проти» незалежності».

Читайте також: Бугенвіль проти Папуа – Нової Гвінеї: чи відбудеться нарешті незалежність?

У своїй політичній програмі, проголошеній у червні цього року, «Океанічне пробудження» зосереджує увагу на  необхідності проведення радикальних економічних реформ задля впровадження більш справедливої політики. Пропонується ліквідувати монополії, як державні, так і приватні, з метою стимулювання конкуренції та зниження цін. Програма також передбачає спрощення податкової системи, скасування деяких обов'язкових зборів, що накладаються на малі підприємства, та підвищення мінімальної заробітної плати на 10%.

Париж не відступатиме

Оскільки життя воллісців та футунанців значним чином залежить від успішного втілення інтересів Парижа в його заморських володіннях, підняття бурі народного невдоволення безпосередньо на островах Волліс і Футуна виглядає малоймовірним. Проте, розуміючи все більш тісний зв’язок та істотний вплив воллісців та футунанців на політичний порядок денний у Новій Каледонії, уряд Емманюеля Макрона спрямовує зусилля на те, щоб втримати їхню прихильність і зменшити таким чином ризики відділення Каледонії.

У березні 2019 року між Францією, Новою Каледонією та Воллісом і Футуною була підписана декларація про розширення співпраці, зокрема економічної, технологічної та наукової. Влада Нової Каледонії збільшила дотації для Волліса і Футуни із 7 мільйонів тихоокеанських франків до 50 мільйонів. Що візьме гору над бажаннями полінезійців – точно забезпечене матеріальне благополуччя або можливість самовизначення – покаже час. І результати ще одного референдуму щодо незалежності Нової Каледонії, який буде проведений найближчими роками.

Авторка – Майя Скрипник, експертка з Океанії Аналітичного центру ADASTRA