Навіщо Кремлю Чечня?
Ця республіка входить у п’ятірку регіонів Російської Федерації, на які припадає найбільше дотацій із державного бюджету. Із нею пов’язані дві кровопролитні війни, одна з яких завершилася порівняно нещодавно. Саме до жителів цього регіону, згідно із соцопитуванням Левада-Центру 2017 року, найгірше ставляться росіяни.
Це Чечня, або Чеченська Республіка – суб’єкт Російської Федерації на сході Північного Кавказу, населення якого ще декілька десятиліть тому було охоплене націоналістичними настроями та боролося за незалежність від російського гніту, а сьогодні демонструє більш ніж 90-відсоткову підтримку російського президента Путіна.
Та й не дивно, адже Чечня щорічно отримує дотації, співмірні дотаціям Івановської, Кіровської та Ростовської областей разом узятих, а її лідер Рамзан Кадиров, близький друг Володимира Путіна, носить звання Героя Російської Федерації та вже 2 десятиліття є незмінним президентом Чеченської Республіки. Із цього всього виникає логічне та, на перший погляд, просте питання: навіщо ж Росії так потрібна Чечня?
Читайте також: Зовнішня політика Російської Федерації: вірити не можна зрозуміти
Нагадаємо, що в 1991 році Чеченська Республіка на фоні краху СРСР вийшла зі складу Радянської Росії та проголосила незалежність, яка тривала 2 роки, аж поки російське керівництво, урегулювавши політичну кризу 1993 року, не розпочало спроби повернути Чечню вже до складу незалежної РФ. Уже через рік російська влада вдалася до агресивних дій та почала активні обстріли території молодої республіки. Розпочалася перша російсько-чеченська війна, яка завершилася в 1996 році розгромом та виведенням російських військ із території Чечні, а також підписанням Договору про мир і принципи взаємовідносин між Російською Федерацією та Чеченською Республікою Ічкерія, у якому остання визнавалася суб’єктом міжнародного права.
Як виявилося, із нищівною поразкою в першій війні російська влада не змирилася та почала готуватися до нового збройного конфлікту. Варто зазначити, що опісля Чеченська Республіка, хоч і була фактично незалежною, не була визнана жодною державою-членом ООН. До того ж, посилювалися внутрішні політичні та економічні проблеми, які значно послаблювали молоду державу, що тільки-но позбавилася тягаря військового конфлікту. У 1999 році російська влада, уже підготовлена до війни, поступово займає північну частину республіки та готується до штурму її столиці – міста Грозний.
Вам варто знати: Ілюзія невинності: як Росія узаконює окупацію Криму
Бойові дії на території Чечні тривали аж до 2009 року, а паралельно з ними вся територія Росії потерпатиме від терористичних атак, організованих чеченськими бойовиками. Найкривавішим із них буде теракт у Беслані, унаслідок якого загине 334 людини. У 2009 році бойові дії нарешті припинилися з остаточним захопленням та ліквідацією Чеченської Республіки Ічкерії – на її території встановлена російська влада.
Президентом Чеченської Республіки, як суб’єкта РФ, стає ставленик Володимира Путіна Рамзан Кадиров, а федеральна влада розпочинає «вливати» величезні кошти з держбюджету на відновлення та розвиток Чечні. Так, за даними матеріалів Міністерства фінансів Російської Федерації, до бюджету Чеченської Республіки у 2018 році пішло 27 млрд рублів, що склало 84% всіх її бюджетних надходжень. То ж навіщо центральна влада РФ витрачає стільки грошей на регіон, який ще десять років тому вважався терористичним та ворожим, замість того, аби розвивати інші свої регіони з переважно російським населенням?
Територіальна цілісність
Першою та, мабуть, найбільш очевидною причиною є збереження територіальної цілісності. На території Російської Федерації, як відомо, проживає дуже багато народів, серед яких найчисельнішими є башкіри, чуваші, чеченці, аварці, мордва, удмурти, якути тощо. Цей факт неминуче сприяє посиленню сепаратистських настроїв та руху за сецесіонізм, тобто виходу зі складу Росії. Відповідно, якби російська влада дозволила чеченцям відокремитися, дуже ймовірно, що й інші народності спробували би зробити те саме. І саме тому трійка найбільш дотаційних регіонів РФ (за винятком Алтайського та Камчатського країв) на 2019 рік виглядає саме так:
1) Республіка Дагестан (аварці, даргінці складають більше 60% населення) – 66,2 млрд руб;
2) Республіка Саха (Якутія) (якути – 48%) – 46,9 млрд руб;
3) Чеченська Республіка (чеченці – 95%) – 30 млрд руб.
Очевидно, що більше фінансування регіонів, де російське населення перебуває в меншості, націлене на здобуття прихильності з боку корінних народів до центральної влади, а з цим і запобігання «параду сецесій», який є страшним сном для будь-якої багатонаціональної держави. Навіть більше, варто пам’ятати, що керівні посади в таких регіонах обіймають довірені особи, тісно пов’язані з колами президента Путіна. Ці люди зобов’язані забезпечувати стабільність в обмін на необмежену політичну та економічну владу. Чечня в цьому плані не є винятком, а тільки підтверджує загальний політичний курс Кремля на запобігання сепаратизму в регіонах.
Також читайте спецпроєкт ADASTRA: АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КАВКАЗУ
Силовий ресурс
По-друге, Чечня сприймається Кремлем як такий собі «резервний силовий ресурс». Справа в тому, що останнім часом у російських та західних ЗМІ говорять про так звану «приватну армію» Кадирова, і, хоча сам голова Чечні публічно заперечує її існування, наголошуючи на тому, що Чеченська Республіка є суб’єктом РФ, а тому не може мати окремої армії, такі твердження не є безпідставними.
Так, 1 серпня 2013 року за особистим дорученням Кадирова було створено спеціальний загін швидкого реагування «Терек». Згодом сам президент Чечні заявив, що «тисячі молодих та прекрасно підготовлених бійців готові знищити будь-якого ворога, якому спаде на думку посягнути на мир та стабільність у Чеченській Республіці, а також у будь-якому іншому місці, якщо надійде наказ Верховного Головнокомандуючого ВС РФ Володимира Путіна».
Насправді, така заява Кадирова має 2 виміри: внутрішній та зовнішній. У внутрішньому плані існування «армії Кадирова» націлене на досягнення «стабільності» всередині РФ. Інакше кажучи, якщо в країні відбуватимуться якісь серйозні та масові заворушення, то ці тисячі озброєних вірних Кадирову чеченців будуть готові «відновити стабільність». Що ж стосується зовнішнього виміру, то, звичайно, не йдеться про протистояння із великими державами. Завдання чеченських спецназівців – це, насамперед, силою доповнювати російську зовнішню політику. Інакше кажучи, їх діяльність схожа на діяльність приватних військових компаній, які діють на Донбасі, у Сирії, Судані.
Вас може зацікавити: Ціна миру на Донбасі
Найвиразнішою на сьогодні є діяльність чеченців на Донбасі, яку не заперечує сам Кадиров. Як відомо, більше половини з них є солдатами російської армії або ж належить до загонів спецпризначення та має навіть державні нагороди, хоча вони і стверджують, що приїхали на Донбас добровільно. Отже, силовий ресурс Чечні для Путіна необхідний як для підтримання внутрішньої стабільності, так і для її порушення за межами Росії.
Зовнішня політика
І, нарешті, Чечня, а з нею й інші регіони з переважно мусульманським населенням, є важливими елементами зовнішньополітичної стратегії Росії, адже виступають такими собі «комунікаційними вузлами» між православною Росією та мусульманським світом. Так, наприклад, там, де російській владі вигідно, вона наголошує на ідеях «русского мира» і православ’ї як об’єднуючого фактору та на необхідності об’єднання православних народів. Проте, коли йдеться про російські інтереси на Близькому Сході (наприклад у Сирії), Росія розігрує свою «мусульманську карту». Показовим є факт приєднання РФ до Організації ісламського співробітництва у якості держави-спостерігача з мусульманською меншиною.
Висновок
Таким чином, Чеченська Республіка важлива для Кремля не лише з метою збереження територіальної цілісності РФ та запобігання «параду сецесій», але й з огляду на її силовий ресурс, який вірно захищатиме інтереси центральної влади як усередині Росії, так і за її межами. І, звичайно ж, мусульманська Чечня – це можливість бути залученим у політичні процеси в ісламському світі та просувати там свої інтереси. А отже, зрозуміло, чому так багато грошей виділяється цій одномільйонній мусульманській республіці.
Авторка – Юлія Пархоменко, Аналітичний центр ADASTRA