THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


Російський слід у державах Балтії: як Москва намагається контролювати балтійський регіон

Російський слід у державах Балтії: як Москва намагається контролювати балтійський регіон

Говорять, що розташування на перетині цивілізаційних кордонів не несе щастя жодному народові. Саме від цього протягом багатьох століть потерпає українська держава, що затиснута між Європою та Росією, підпадаючи під вплив то однієї, то іншої. Однак, як і в будь-якому правилі, існують свої винятки, які можуть спростувати закономірність.

Литва, Латвія та Естонія – три балтійські республіки, кожна з яких особлива по-своєму, проте вони унікальні у своїй єдності. Здобувши незалежність протягом 1918-1920 років після розпаду Російської імперії, держави Балтії зберегли її до Другої світової війни, проте не змогли уникнути 50-річної радянської окупації, передумовою чого став Пакт Молотова-Ріббентропа. Відновлення державності в результаті розпаду СРСР відкрило нову епоху в історії балтійських республік – час, у якому немає місця для Росії.

Що пов’язує Литву, Латвію та Естонію з Москвою сьогодні? Які виклики й проблеми нині постають у відносинах держав Балтії з Росією? Які уроки з досвіду балтійських республік може винести Україна? І чому Литві, Латвії та Естонії таки вдалося вирватися з орбіти сателітів Кремля? Про складну історію та сучасний стан російсько-балтійських відносин читайте в матеріалі.

Тривожний сусід: як усе починалося

Історія суперечливих відносин балтійських республік із Росією є не набагато коротшою, ніж у випадку України. Територія сучасної Литви та частково Латвії, що спершу входили до Великого Князівства Литовського, а пізніше сформували північні околиці Речі Посполитої, унаслідок третього поділу останньої перейшли під владу Російської імперії; натомість сучасна Естонія стала частиною імперії після поразки Швеції, до складу якої вона входила, у Північній війні, коли завдяки військовим звитягам Петра І Росія остаточно закріпилася на Балтійському морі. Таким чином, території балтійських республік уперше опинилися в складі однієї держави – Російської імперії, під владою якої перебували до її розпаду в 1917 році. У міжвоєнний період балтійські держави та Польща стали успішним прикладом проголошення незалежності й відстоювання свого права на самовизначення. Період між двома світовими війнами став доволі успішним для трьох республік, навіть незважаючи на становлення авторитарних режимів, зокрема в Латвії на чолі з Карлісом Улманісом. У ці роки відбулося формування окремих націй та посилення почуття національної самосвідомості народів, а також зміцнення економіки держав, зокрема завдяки підвищенню цін на продовольчі товари, що тут вироблялися.

Новий період втрати державності балтійськими республіками розпочався в 1940 році, коли внаслідок укладання сумнозвісного Пакту Молотова-Ріббентропа території Литви, Латвії та Естонії відійшли до сфери впливу Москви та були приєднані до СРСР. Такий статус вони мали аж до розпаду Радянського Союзу, включно з періодом нацистської окупації 1941-1944 рр. Час перебування країн у складі СРСР відомий як «період радянської окупації», що є однією з найсумніших сторінок історії регіону. Зазначений етап існування країн супроводжувався не тільки деформацією політичних та господарських систем, що включало запровадження централізованої влади, примусової колективізації тощо, але й рядом культурно-ідеологічних змін, насамперед русифікацію всіх сфер життя, що доповнювалися політичними інструментами, як-от репресіями та масовим переселенням російського населення на ці землі, поряд з депортацією етнічних литовців, латишів й естонців. Як наслідок, відсоток корінного населення балтійських республік у період 1940-1991 рр. значно зменшився, що пов’язано як із військовими діями, так і з цілеспрямованим втручанням радянської влади. Зокрема, до окупації СРСР етнічні естонці складали більше 90% населення країни, а після відновлення незалежності титульна нація становила тільки 62%. Натомість кількість етнічних росіян у Латвії зросла з 10 до 34%, а в Литві – з 2,5-3,5 до 9,37%.

Символічною акцією, що передувала відновленню незалежності балтійських республік, стало формування живого ланцюга, що з’єднав три країни та отримав назву Балтійський шлях

Символічною акцією, що передувала відновленню незалежності балтійських республік, стало формування живого ланцюга, що з’єднав три країни та отримав назву Балтійський шлях

Балтійські республіки першими зробили крок до виходу з СРСР – незалежність країн була відновлена деклараціями про суверенітет (у Литві в 1989 р., в Естонії та Латвії – у 1990 р.). Таким чином республіки проголосили себе правонаступницями відповідних держав, що існували в період 1918-1940 рр.; у Латвії також було поновлено дію конституції 1922 р. СРСР визнав незалежність Литви, Латвії та Естонії 6 вересня 1991 р., у той час як юридичне «розлучення» з іншими колишніми радянськими республіками відбулося лише після офіційної констатації факту розпаду держави на зустрічі лідерів Росії, Білорусі та України в Біловезькій пущі. Балтійські республіки також відмовилися від будь-яких претензій на спадщину Радянського Союзу, як активи, так і пасиви.

Життя «на межі»

Після відновлення незалежності республік перед урядами Литви, Латвії та Естонії постав складний вибір зовнішньополітичної орієнтації, адже, незважаючи на закінчення «холодної війни» та розпаду біполярної і блокової системи міжнародних відносин, держави Балтії продовжують знаходитися між двох світових центрів сили – Європейським Союзом, який є одним з уособлень Заходу, та Російською Федерацією, що стала правонаступницею СРСР.

Досить часто у контексті держав з подібним межовим положенням ми звикли чути метафору про «міст», що з’єднує регіони чи цивілізації. Таку роль приписують різним країнам – проте реакція на неї також неоднакова. Так, в українському медіапросторі відповіддю стала фраза «на мосту не живуть», адже по ньому ходять, топчуться, його будують, щоб врешті знову спалити; з дитинства ж ми звикли чути, що держави з транзитним положенням, як-от Україна, не мають шансів на те, щоб стати успішними. Якщо українці змирилися зі своєю роллю «мосту» та всіма її негативними наслідками, то зовсім іншим є підхід турків. Творець сучасної зовнішньополітичної концепції країни, Ахмет Давутоглу, наполягав на важливій позитивній ролі Туреччини як посередника в налагодженні відносин між Європою та регіонами Каспійського моря й Близького Сходу, натомість метафору «мосту» всіляко відкидав, вважаючи її недоречною.

Напевно, балтійські республіки лише посміхнулися б у відповідь на твердження про неминучість ролі «мосту», яку, до речі, досить часто прагнуть приписати (чи нав’язати) їм російські політологи у своїх виступах чи наукових працях. Натомість після відновлення незалежності в 1991 р. (де-факто в 1990 р.) Литва, Латвія та Естонія чітко визначили свою геополітичну орієнтацію та першими почали рух до цінностей західного світу. З 1 травня 2004 року держави Балтії стали повноправними членами ЄС, увійшли до Шенгенської зони; у 2011 р. Естонія першою з трьох країн увела в обіг євро, Латвія перейшла до використання нової валюти у 2014 р., а Литва – у 2015 р. Офіційними членами НАТО країни Балтії стали 29 березня 2004 році на саміті організації в Стамбулі. Членство Литви, Латвії та Естонії в європейських та євроатлантичних структурах свідчить про цілковите прийняття республік до «західного клубу»; на сьогодні вони лишаються єдиними державами, що входили до СРСР, яким це вдалося.

Естонія, Латвія та Литва сьогодні є активними членами НАТО, які користуються перевагами системи колективної безпеки в рамках Альянсу

Естонія, Латвія та Литва сьогодні є активними членами НАТО, які користуються перевагами системи колективної безпеки в рамках Альянсу

Важливо розуміти, що балтійські республіки не просто йшли в Європу, вони поверталися до неї. Литва, Латвія та Естонія культурно й цивілізаційно належать до західного світу, що проявляється в усіх аспектах суспільно-політичного життя держав. У часи радянської окупації балтійські республіки сприймалися мешканцями решти СРСР як частина Заходу, а подорож сюди прирівнювалася до подорожі в Європу за «залізною завісою».

Повернення до Європи відбувалося через віддалення від Росії – не поступове, а достатньо різке, що відобразилося й у законодавстві. Після відновлення незалежності балтійськими республіками було прийнято закони, які передбачають покарання за використання радянської символіки чи заперечення радянського окупаційного періоду. Також ряд законів (зокрема про мови та про надання громадянства) були спрямовані на захист національної ідентичності балтійських держав. Крім того, у 2017 р. уряди трьох держав попросили не називати їх «колишніми радянськими республіками», що пов’язано з недобровільним характером приєднання їхніх територій до СРСР.

Сьогодні Литва, Латвія та Естонія майже не сприймаються як частина пострадянського простору, натомість позиціонуються як окремий європейський субрегіон або як частина Північної Європи. Однак, незважаючи на здобутки прозахідного курсу, повноцінно дистанціюватися від російського впливу державам Балтії не вдалося досі. Кожна з балтійських республік продовжує зберігати достатньо міцні соціально-економічні зв’язки з Російською Федерацією, що не дозволяє не враховувати російський фактор при розбудові власної внутрішньої та зовнішньої політики.

Російська меншина як «п’ята колона»?

Однією з головних соціальних, політичних та правових проблем балтійських республік є інтеграція російської (російськомовної) меншини. Як ми вже зазначали, протягом періоду радянської окупації частка етнічних росіян у Литві, Латвії та Естонії значно зросла, адже в часи СРСР були створені сприятливі умови для міграції сюди населення з РСФСР та інших радянських республік, зокрема через русифікацію всієї публічної сфери задля полегшення інтеграції російськомовних мігрантів. Крім того, з огляду на більш високий рівень розвитку, саме балтійські республіки були одним з найбільш привабливих напрямків для переїзду. Як результат, на момент відновлення державами Балтії незалежності російськомовна спільнота (переважно етнічні росіяни) становила значну частину населення.

Незважаючи на деяке зменшення абсолютної та відносної кількості росіян, вони все ще є найбільшою етнічною меншиною в Латвії та Естонії і другою найбільшою меншиною після поляків у Литві. Російськомовні громади нерівномірно розпорошені територією балтійських республік: так, у Латвії та Естонії вони проживають переважно на сході країн у прикордонних з Росією регіонах або у великих містах. Зокрема, у латвійській столиці Ризі кількість росіян майже дорівнює латишам, а в головному місті Естонії Таллінні існують окремі квартали, де проживає російськомовне населення. Натомість у Литві, якщо порівняти з іншими балтійськими республіками, число росіян є значно меншим, що пояснюється передусім відсутністю спільного етнічного кордону з Росією, близькістю Калінінграду, куди російське населення з’їжджалося інтенсивніше, а також литовським націоналізмом, адже після Другої світової війни на території країни діяли партизанські загони, які організовували так звані «акції» проти росіян; сьогодні ж в Литві останні не формують компактних зон проживання.

На сучасному етапі найменш гостро проблема російськомовної меншини постає в Литві (частка росіян тут становить близько 5-6% населення), а найбільш радикальних рис вона набула в Латвії. Зважаючи на те, що радянська окупація супроводжувалася масштабними змінами в демографічній ситуації балтійських республік, що становило загрозу для національної ідентичності цих країн, після відновлення незалежності тут було прийнято ряд положень, спрямованих на захист національної єдності, що особливо відобразилося в мовній політиці та в питанні громадянства. Хоча загалом позиція Литви, Латвії та Естонії була єдиною, конкретні особливості політики держав Балтії щодо російськомовної меншини різнилися:

·       після розпаду СРСР та відновлення незалежності тільки Литва прийняла так званий «нульовий варіант», за яким усі мешканці країни (в тому числі росіяни/російськомовні) отримували статус «громадянин Литви»;

·       в Естонії громадянство надали лише тим, хто мав його станом на 16 червня 1940 р. (окупація Естонії СРСР), а також їхнім нащадкам, натомість усі інші могли отримати його в порядку натуралізації, що передбачало, у тому числі, складання іспиту на знання естонської мови, конституції та закону про громадянство;

·       у Латвії, як і в Естонії, громадянство було надано лише тим, хто його мав до початку радянської окупації 17 червня 1940 р., та їхнім нащадкам; натомість усі інші отримали особливий статус «негромадян» з правом натуралізації, що передбачає складання іспиту на знання латиської мови та історії.

На думку представників російськомовних меншин держав Балтії, у цих республіках вони знаходяться в становищі «людей другого сорту», права яких значно обмежують. Особливо дискусійним у цьому аспекті є статус «негромадян» у Латвії. Після відновлення незалежності близько 700 тисяч жителів країни виявилися «негромадянами»; станом на 2018 р. негромадян було приблизно 233 тисяч. Близько 2/3 від цього числа становлять етнічні росіяни, але, зважаючи на значну русифікованість інших національних меншин в країні, абсолютну більшість негромадян цілком можна відносити до російськомовної громади. Такі особи не мають доступу до державної служби, не можуть голосувати не виборах та обиратися до парламенту, не користуються перевагами Європейського Союзу, зокрема правом бути обраними до європейських структур. Загалом у 2013 році Латвійський комітет з прав людини нарахував 80 відмінностей між правами громадян та негромадян у країні. Останніх часто порівнюють з апатридами, хоча чисто юридично це різні категорії.

Російськомовна громада в державах Балтії відчуває себе «людьми другого сорту», передусім через ненадання громадянства після розпаду СРСР

Російськомовна громада в державах Балтії відчуває себе «людьми другого сорту», передусім через ненадання громадянства після розпаду СРСР

Сьогодні існує дві протилежні точки зору на проблему (не)надання громадянства та «примусової» натуралізації в балтійських республіках. З одного боку, більшість корінних литовців, латвійців та естонців, а також частково представники нацменшин вважають, що така політика є абсолютно виправданою, адже громадяни повинні вільно володіти мовою країни, у якій вони проживають, знати її історію та законодавство; іспит, проходження якого необхідний для натуралізації, є нормальною практикою, а його складання не повинне бути проблемою для тих, хто вже довгий час проживає в країні. З іншого ж боку, значна частина негромадян переконані, що подібні вимоги є дискримінаційними, адже мешканці країни, які довгий час у ній проживають та є сумлінними платниками податків, повинні мати рівні права з іншими, натомість складання іспиту є принизливим. Подібне ставлення нерідко підігрівається російською пропагандою.

Проблема громадянства в балтійських республіках поступово розв’язується. Зокрема, з 1 січня 2020 р. в Латвії набув чинності закон, згідно з яким усі новонароджені діти негромадян автоматично отримують статус «громадянина Латвії», хоча умови натуралізації для тих, хто вже є негромадянином, залишаються незмінними. Одночасно в Естонії політика заохочення використання естонської мови в публічних сферах є найбільш успішною. Сьогодні молодь цієї країни, як і інших балтійських республік, усвідомлює всі переваги життя в європейській країні з високими соціальними стандартами, наближеними до скандинавських країн, тому дедалі частіше спрямовує свій погляд на Захід, а не на Схід.

Російська пропаганда, вибори та COVID-19

Балтійські республіки є фактично єдиними територіями, що входили до складу СРСР, в яких Москва ніколи не відігравала значної ролі в політичному житті. Основним важелем впливу сьогодні продовжують залишатися зв’язки з російськомовною меншиною, через яку Кремль прагне розхитати суспільно-політичну ситуацію в балтійському регіоні.

Мабуть, найменший політичний вплив російський чинник має в найбільш південній балтійській республіці – Литві. Важливим фактором є те, що в цій країні обидві найчисельніші національні меншини (поляки та росіяни) в сукупності становлять не більше 15%, коли, наприклад, у Латвії – близько половини населення. У Литві немає масових рухів за надання особливого статусу польській чи російській мові, а політичні партії, які представляють національні меншини, визнають, що знання литовської мови є необхідним. Інтереси російськомовного населення в Литві представляють партії «Союз русских Литвы» і «Русский альянс», проте вони не є достатньо популярними і не здобувають місць у литовському парламенті.

Натомість в Естонії та Латвії вплив російськомовної громади є більш помітним, що пояснюється як більшою чисельністю зазначеної нацменшини, її компактнішим проживанням, так і безпосередньою близькістю до Росії. Зокрема, за підтримки посольства РФ у Таллінні діє Інститут Пушкіна, головною ціллю якого є популяризація та поширення російської мови в Естонії. Російськомовною меншиною Латвії в 2011 р. було здійснено спробу встановити російську мову як другу державну шляхом референдуму; у результаті, 74,8% висловилися «Проти», тоді як «За» –  лише 24,88% респондентів. У Латвії найбільш популярними «російськими» партіями є «Согласие», яка нині представляє опозицію в парламенті країни, проте до цього тричі вигравала парламентські вибори, та більш радикальна партія «Русский союз Латвии»; в Естонії на виборах 2019 р. поразки зазнала проросійська Центристська партія, яка конкурує за владу з більш націоналістично налаштованою Партією реформ.

Російськомовна меншина в державах Балтії постійно протестує проти національних заходів зі зменшення використання російської мови в публічному житті, насамперед в освіті

Російськомовна меншина в державах Балтії постійно протестує проти національних заходів зі зменшення використання російської мови в публічному житті, насамперед в освіті

Актуальною залишається проблема впливу російських ЗМІ в державах Балтії. З огляду на те, що в країнах майже немає власних російськомовних медіаресурсів, населення, яке бажає отримувати інформацію російською мовою, звертається до преси, інтернет-видань, радіостанцій та телеканалів, що фінансуються російською стороною. Це сприяє поширенню російської пропаганди в регіоні. Цікавим підтвердженням цього є, зокрема, різниця у ставленні латишів та російськомовної громади до пандемії COVID-19. Так, за свідченням латвійських політиків, російськомовні громадяни продовжували ігнорувати карантинні заходи, причиною чого було більш пізнє впровадження відповідних заходів у Росії, інформацію про що відповідне населення отримувало з російських телеканалів.

Як наслідок, це викликає доволі жорстку реакцію урядів Латвії та Естонії щодо російськомовних меншин. Політика Риги й Таллінна спрямована на звуження сфери вжитку російської мови (у тому числі в освіті) та зниження впливу російськомовної громади. З одного боку, така політика дає свої плоди, адже естонська й латиська мови стають все більш поширеними. Свідченням цього є, зокрема, те, що молодь усе менше володіє російською та охочіше вивчає англійську та інші європейські мови. З іншого боку, відсутність власних російськомовних ЗМІ у Латвії та Естонії змушує російську меншину користуватися російськими ресурсами, що робить їх потенційними жертвами російської пропаганди. Утім, експерти погоджуються, що заборона російських телеканалів не є виходом, натомість можливим вирішенням проблеми є створення власного російськомовного контенту.

Сьогодні про повне зняття з порядку денного питань, пов’язаних із загрозою російського впливу через меншину, говорити зарано. На превеликий жаль, ми вимушені констатувати, що значна кількість українців, які живуть на території балтійських республік, також відносяться до загальної категорії «російськомовне населення держав Балтії» з усім її негативним контекстом та наслідками для суспільства цих країн. Головним аспектом є достатньо слабка політика України щодо підтримання відносин з українською діаспорою в регіоні, внаслідок чого молодь, яка емігрує до балтійських республік в часи незалежності, або асимілюється з місцевим населенням (литовцями, латвійцями й естонцями), або, маючи намір підтримувати зв’язки зі своїм культурним середовищем, вимушена звертатися до російських джерел інформації, потрапляючи під тотальний вплив російської пропаганди.

Безпека на східному кордоні: чи можливе повторення українського сценарію?

Безпека є питанням №1 у відносинах держав Балтії з Росією. У мешканців Литви, Латвії та Естонії в крові живе відчуження всього російського та ненависть до Росії з огляду на втрачені роки під час радянської окупації. Разом з тим для балтійських республік характерний страх повторення радянського сценарію, який після подій у Грузії в 2008 р. та в Україні в 2014 р. тільки посилився.

Після подій в Україні в 2014 р. у балтійських республіках посилився страх військової агресії Росії

Після подій в Україні в 2014 р. у балтійських республіках посилився страх військової агресії Росії

У цьому контексті є цілком очевидними паралелі між державами Балтії та Україною. По-перше, так само, як і в Україні, тут проживає багато людей з російським корінням, до того ж більшість із них не мають громадянства, а тому суттєво обмежені в правах. По-друге, регіони з переважно російськомовним населенням сконцентровані в основному на східному кордоні республік. По-третє, на всіх російських телеканалах (а населення, особливо російськомовне, їх дійсно дивиться) транслюють пропаганду, спрямовану проти національних урядів, НАТО й країн Заходу. Тому держави Балтії активно підтримують санкції проти РФ, виступають надійним союзником України в боротьбі з Росією на міжнародній арені.

Водночас між Україною та державами Балтії існує величезна відмінність – членство в НАТО. Присутність військ НАТО є реальною гарантією суверенітету та територіальної цілісності для балтійських держав у випадку відкритої російської агресії. На території Балтії діє 8 військово-морських баз, а кордони НАТО постійно контролюються військовими літаками держав-членів Північноатлантичного альянсу на ротаційній основі. Здається, сьогодні навіть В. В. Путін не настільки сміливий, щоб здійснити акт прямої збройної агресії проти будь-якого з членів колективної системи безпеки євроатлантичного простору. Тому Москві не лишається нічого іншого, як уважно спостерігати за долею російськомовного населення, що проживає в єдиному регіоні НАТО, який безпосередньо межує з РФ.

Авторка – Ірина Запорізька, експертка з країн Африки та Азії Аналітичного центру «ADASTRA»