12 років кривавої війни: чим сьогодні живе Сирія?

Навесні 2011 року багаторічний президент Сирійської Арабської Республіки Башар аль-Асад зіткнувся з серйозним викликом своєму режиму. По всій країні спалахнули антиурядові протести, натхненні хвилею продемократичних повстань на Близькому Сході та в Північній Африці, які згодом отримали назву Арабська весна. Відкриття вогню з боку урядових сил по демонстрантах в Алеппо, Дар’а, Дамаску й Ідлібі спровокувало початок громадянської війни. Повстанці організували кілька збройних груп, які потім об’єдналися у «Вільну сирійську армію».

Відтоді минуло довгих 12 років, а війна все ще триває. Останні військові успіхи сил режиму Асада наштовхують на думки про кінець громадянського конфлікту, проте війна всього лише перейшла у фазу низької інтенсивності. Опозиційні групи досі продовжують боротьбу проти диктатора, терористичні угруповання не зупинили свою діяльність на території розтерзаної країни, а військова присутність зовнішніх гравців, як-от Ірану й Туреччини, тільки посилюється. З огляду на трансформацію сучасної системи міжнародних відносин війна в Сирії може набрати нових обертів, особливо на фоні геополітичної нестабільності у світі (спровокованої війною росії проти України).

Звідси виникає потреба детально дослідити теперішній стан громадянського конфлікту в САР, який в українському медіапросторі згадується вкрай рідко. Де зупинилася лінія фронту між повстанцями та силами асадитів? Чи насправді остаточна перемога режиму Асада у війні – це лише питання часу? Які зовнішні сили залучені до конфлікту й котрі цілі вони переслідують? Чи існує шанс на мирне врегулювання та до чого тут Україна? Про це все – далі в актуальному матеріалі.

Хронологія війни

Каталізатором початку хаосу і збройної боротьби за владу в Сирії можна назвати Арабську весну. Хоча до січня 2011 року САР була таким собі «царством тиші», де не було масштабних протестів на відміну від Єгипту, Лівії, Ємену чи Алжиру. Репресивно-поліцейська система режиму Башара аль-Асада та цензура в ЗМІ довгий час слугувала запобіжником масових демонстрацій. Проте 26 січня ситуація в країні кардинально змінила свій вектор розвитку. У невеликому місті Ель-Хасака здійснив самоспалення Хасан Алі Акле. Аналогічний акт публічного самоспалення, скоєний 17 грудня 2010 року в Тунісі Мохаммедом Буазізі, після деякого часу розглядався багатьма аналітиками як подія, що стала приводом для початку Арабської весни. Вчинок Хасана Алі Акле розцінили як «протест проти сирійської влади». Через кілька днів було вбито двох солдатів курдського походження.

Ці події змусили сирійців, невдоволених суспільно-політичною ситуацією в країні, вийти на акції протесту проти влади. Поліція почала робити спроби розгону демонстрацій із залученням вогнепальної зброї. У березні в Дамаску, Дар’а, Алеппо, Холмсі, Латакії та інших містах Сирії на вулиці вийшло близько сотні тисяч демонстрантів, які скандували: «Революція почалась!» Урядові сили відкрили вогонь. Із появою кількох десятків жертв, протести радикалізувалися. Деякі громадяни почали об’єднуватися в збройні угруповання, згодом до них приєдналася частина офіцерського корпусу та солдати збройних сил. Навесні було зафіксовано перші бої повстанців з урядовими силами. У липні 2011 року перебіжчики з армії Асада оголосили про створення «Вільної сирійської армії» (ВСА), почавши збройну підготовку на території Туреччини.

Читайте також: 10 років після революції: що (не) змінилося в Єгипті за цей час?

Перед початком короткого огляду хронології громадянської війни варто розглянути причини її розгортання. Головна з них полягає в невдоволенні громадян політичним режимом у країні. Із 1970 року САР керує династія Асадів, яка створила авторитарну систему правління, нехтуючи демократичними свободами. Владу в країні одноосібно контролює партія «Баас». Центром владної вертикалі виступає президент Башар аль-Асад – син попереднього глави САР Хафеза аль-Асада. Він має майже необмежені повноваження, що дозволяє йому управляти всіма гілками влади. Загалом авторитарний режим Асада спирається на силові відомства, котрі використовують насильницькі методи контролю суспільно-політичного життя Сирії. Окрім цього, до соціального вибуху навесні 2011 року, що переріс у громадянську війну, доклалися також корупція, непотизм, репресії, цензура та низький рівень життя.

Люди протестують проти режиму Асада в місті Аль-Кусаїр поблизу Хомса, січень 2012 року. Alessio Romenzi/Corbis

До кінця 2012 року в облозі урядових військ опинилися міста Дар’а, Дума, Баніяс, Хама, Хомс, Алеппо, Талкалах, Ідліб, Растан, Джиср-аш-Шугур, Дейр-ез-Зор, Забадані та Латакія. У них спостерігалася найбільша активність повстанців. Влітку сирійська політична опозиція об’єдналася в Сирійську національну перехідну раду, яка мала відігравати роль уряду Сирії у вигнанні. Проте, як показав час, через серйозні розбіжності серед членів опозиції перехідна рада була приречена на саморозпуск. Щоби зупинити насилля, Ліга арабських держав запропонувала план із мирного врегулювання ситуації в Сирії, але Башар аль-Асад відмовився від його виконання. У 2012 році бойові дії поширилися на Дамаск і Алеппо – два найбільші міста країни. У червні представник ООН заявив про початок повномасштабної громадянської війни в Сирії. Тим часом Іран почав надавати військово-технічну підтримку режиму Асада.

У 2013 році на території східної Сирії та західного Іраку розростається нова загроза для стабільності регіону – терористична організація «Ісламська держава Іраку та Леванту» (ІДІЛ). За кілька місяців угруповання встановило контроль над порівняно великими частинами обох країн. На піку ісламські радикали утримували близько третину Сирії і 40% Іраку. До грудня 2017 року в результаті поразки від міжнародної коаліції організація втратила 95% території, включно з її номінальною столицею Ракка в Сирії. Того ж року було зафіксовано перше використання асадитами хімічної зброї проти мирного населення в Дамаску. У серпні 2014 року ВПС США разом із коаліцією вперше здійснили військове втручання в Сирію в рамках кампанії проти ІДІЛ. Серед інших учасників були Бахрейн, Йорданія, Саудівська Аравія, ОАЕ та Катар. Пізніше КНР і росія проголосували проти проєкту резолюції в Раді Безпеки ООН, яка передбачала притягнення Башара аль-Асада до відповідальності через Міжнародний кримінальний суд.

Вас може зацікавити: Гра престолів по-йорданськи. Зима близько?

Наступного року росія, яка раніше надавала зброю та дипломатичну підтримку Асаду, розпочала власну військову кампанію в Сирії. Вона включала розгортання російських сухопутних військ і повітряно-космічних сил рф на підконтрольній асадитам території. Офіційна мета москви зазначалася як боротьба проти ІДІЛ, але фактично головною ціллю була підтримка режиму Асада у війні проти повстанців. У 2015 році кількість сирійських біженців до Європи становила рекордні 4 млн осіб. ЄС оголосив про початок «кризи біженців», яка вдарила по країнах союзу. У серпні 2016 року Туреччина провела військову операцію спрямовану проти осередків ІДІЛ та курдських угрупувань на півночі Сирії. До березня 2020 року Анкара здійснила ще три наступальні операції. А тим часом проурядові сили за допомоги військ кремля змогли повернути повний контроль над Алеппо, битва за яке тривала з 2013 року. Багато в чому це стало переломним моментом у війні, що дало асадитам змогу отримати стратегічну ініціативу на полі бою.

У січні 2017 року Іран, Туреччина та росія ініціювали переговорний процес в Астані, який мав на меті допомогти з політичним урегулюванням війни. У рамках переговорів у Казахстані сторони домовилися поділити Сирію на чотири «зони деескалації», де мали припинитися бойові дії. Проте домовленості не були втілені в життя, оскільки урядові війська захопили три з чотирьох районів. У квітні того ж року США завдали ракетного удару по сирійській авіабазі Шайрат у відповідь на нову хімічну атаку режиму Асада проти мирного населення. Через рік Велика Британія, США та Франція заявили, що сирійський режим відповідальний за ймовірну атаку з використанням хімічної зброї в Думі, розташованій на північ від Дамаска. Того ж місяця три країни завдали авіаударів по військових об’єктах асадитів.

Дізнавайтеся більше: Нові підходи й старі інтереси: як зміниться зовнішня політика Ірану за нового президента

У грудні 2018 президент Дональд Трамп оголосив про часткове виведення американських військ із північно-східної Сирії, заявивши про перемогу над ІДІЛ. Через чергову турецьку військову операцію на півночі САР американські війська відступили від турецького кордону в інші частини північно-східної Сирії. Весною 2020 року між Туреччиною та росією було досягнуто домовленості про припинення вогню в Ідлібі, який контролюють кілька повстанських груп. Від цього моменту війна перейшла в загалом низьку фазу активності.

Станом на початок 2023 року режим Асада контролює близько 65-70% території Сирії. Опозиція утримує невелику частину півночі країни. Варто зазначити, що деякі ділянки перебувають під контролем Туреччини, США чи курдів. За різними оцінками, за 12 років війни було вбито мінімум 580 тис. осіб, а 6,7 мільйонів громадян вимушено покинули країну. Порівняно з попередніми фазами конфлікту, ситуація в Сирії впродовж останніх двох років залишається більш-менш стабільною. Але чи говорить це про початок кінця війни?

Тріумф Асада?

Остаточне захоплення Алеппо та повернення контролю над південною частиною Сирії закріпило за Башаром аль-Асадом статус «переможця» у війні. Однак чи не передчасно вважати так? Відповісти на це питання однозначно доволі складно. Існують фактори, які змушують ставити під сумнів остаточний тріумф багаторічного диктатора Сирії. По-перше, бойові дії з повстанцями тривають. У районі провінції Ідліб продовжує опір опозиція, представлена «Вільною сирійською армією». ВСА не вважається централізованою структурою, оскільки фактично є альянсом повстанських груп. Кожна з них має свої характерні особливості та часто яскраво виражені ідеологічні розбіжності. Одна частина представляє помірну світську опозицію, а інша – ісламістів. Така поляризація негативно впливає на ефективність і згуртованість об’єднаних опозиційних сил. Для прикладу, через ідеологічні розбіжності з політичним крилом у 2017 році кілька ісламістських груп («Ахрар аш-Шам» та «Джейш аль-Іслам») вирішили приєднатися до новоствореної «Сирійської національної армії», яку підтримує Туреччина.

Читайте також: Нова зовнішня політика Туреччини: передумови, особливості та уроки для України

Крім цього, на північному сході Сирії розташоване курдське державне утворення Рожава. Чисельність курдів у САР становить від 1,6 млн до 2,5 млн осіб або 5-10% всього населення країни. Після початку війни національна меншина утворила Курдський верховний комітет, який складається з кількох політичних партій. Не останню роль у політичних процесах у Рожаві відіграє Масуд Барзані – президент Іракського Курдистану та голова Демократичної партії Курдистану. Заради захисту від радикальних ісламістів ІДІЛ і підтримки правопорядку над курдською територією в Сирії було утворено Загони народної оборони (YPG), котрі виконують роль збройних сил.

Також на підконтрольній курдам території присутні військові загони Робітничої партії Курдистану. Ідеологічно члени РПК притримуються марксистсько-ленінських ідей побудови держави, однак з акцентом на національну належність. РПК використовує радикальні методи досягнення своєї мети, здійснюючи терористичні акти в Туреччині, яку вважає ворогом курдського народу. В основному через потребу ліквідації загрози РПК Анкара ініціювала проведення трьох військових операцій на півночі Сирії. Час від часу відбуваються збройні зіткнення між YPG та РПК, остання веде свою діяльність здебільшого підпільно. За підтримки США діють також Сирійські демократичні сили, які складаються із загонів YPG і СВА.

Мапа фактичного розмежування територіального контролю різних сил у Сирії

Не останнє місце в антиасадівській коаліції займає «Гаят Тахрір аш-Шам» («Організація зі звільнення Леванту»). ГТШ – це повстанська військова коаліція салафітського спрямування. Військовий амір (лідер) організації Абу Мухаммад аль-Джулані ставить перед собою мету повного звільнення Сирії від режиму Асада та побудову в країні ладу за законами шаріату. В основному ГТШ зосереджені в районі Ідлібу (північно-західна частина країни). Ідеологічно організація орієнтована на «Аль-Каїду», проте не належить до її структури. Найбільше ГТШ проводить атаки проти сил Асада, рф, Ірану й ІДІЛ. Остання, після розгрому від західної коаліції у 2015-2017 рр. втратила захоплені території та вплив у Сирії, що змусило радикальних ісламістів перейти в підпілля. Зараз іділівці проводять поодинокі напади на військові загони САА (збройні сили режиму Асада), влаштовують теракти в сирійських містах, при цьому контролюючи незначні території в центральній частині Сирії.

Варто знати: Cмерть Левіафана: що чекає на «Ісламську державу»?

Такий великий спектр повстанських груп, які контролюють чималі території країни, не дає змоги говорити про повну військову перемогу режиму Башара аль-Асада. На багатьох ділянках зіткнення триває тимчасове припинення вогню (яке було погоджено за участі Туреччини, росії, Ірану), що виключає проведення масштабних наступальних операцій із боку САА. Другим фактором, який применшує перспективи перемоги режиму, виступає військова присутність зовнішніх гравців (Туреччини, США). Анкара та Вашингтон контролюють значні ділянки на півночі й на південному сході Сирії відповідно, одночасно підтримуючи опозиційні до Асада сили. Окрім цього, зменшення військово-технічної допомоги з боку росії, яка спрямовує всі ресурси на війну проти України, послаблює позиції режиму. Авжеж, не виключаємо фактор міжнародної ізоляції Башара аль-Асада та санкцій (американський «Акт Цезаря»), що негативно б’є по фінансових спроможностях асадитів.

Та попри ці проблеми, Асад все-таки рухається до позитивного для себе результату війни. На підконтрольних територіях, він повертає свою політичну легітимність. У 2021 році Башар аль-Асад ініціював проведення президентських виборів (одночасно з парламентськими), на яких він переміг із результатом у 95,1%. Зрозуміло, що волевиявлення не було прозорим, проте воно стало сигналом того, що було досягнуто компромісу між Асадом та регіональними елітами щодо розподілення влади. Окрім того, САР повільно повертається на міжнародну арену, відновлюючи дипломатичні зв’язки з арабськими монархіями. Представники ОАЕ вже активно зустрічаються з президентом Сирії та натякають на можливе повернення країни до Ліги арабських держав. Узагалі останнім часом із боку арабських країн лунають ідеї реінтеграції САР у регіональні процеси, що грає на руку сирійському диктатору. Таким чином ситуація для режиму Асада виглядає перспективною. Проте асадити отримали перевагу у війні через іранську й російську допомогу, яка останній рік зменшується, що залишає загрози повторної ескалації бойових дій.

Рука допомоги з боку Тегерана та кремля

У період активної ескалації бойових дій у 2012-16 рр. режим Асада перебував у скрутному становищі. Наступи на Алеппо й інші позиції ВСА не мали постійного успіху. Навіть на підконтрольних асадитам територіях відбувалися бунти та збройні заворушення, а частина особового складу САА перейшла на бік повстанців. Дамаску не вистачало зброї, набоїв, авіації, продовольства й палива. На допомогу Башару аль-Асаду цілком очікувано прийшов Іран. На початку війни, верховний рахбар ІРІ аятола Алі Хаменеї заявив про політичну підтримку режиму. Із 2012 року Тегеран постачає Дамаску стрілецьку зброю, бронетехніку, паливо, набої, артилерійські снаряди та продовольство. Окрім цього, Іран направляє військових інструкторів, які займаються навчанням особового складу САА. За участі Корпусу вартових ісламської революції створюються проіранські бригади й дивізії в складі армії Асада, а також окремі збройні угруповання («Бригада Фатіміюн», «Харакат Ан-Нуджаба»). Також КВІР залучає підконтрольні собі сили «Басідж» (народна міліція) та ліванську «Хезболлу». Контролює і керує всіма іранськими силами в Сирії командувач елітних сил Корпусу вартових ісламської революції «Аль-Кудс» Есмаїл Гаані.

Рекомендуємо до прочитання: Пхеньян-Тегеран-москва – як сформувалася нова вісь зла у ХХІ сторіччі?

Підтримка режиму Асада з боку Ірану пояснюється наступними факторами:

1)    Тегерану важливо втримати при владі свого союзника на Близькому Сході й посилити вплив на Башара аль-Асада. Іран майже не має союзників, а тому зближення із Сирією допоможе зменшити загрозу з боку Саудівської Аравії та Ізраїлю.

2)    САР – одна з ключових країн «шиїтського півмісяця», такого собі проіранського альянсу, який Тегеран хоче сформувати під своїм проводом. Більшість представників сирійської політичної еліти – алавіти, близькі до шиїтів за віруванням. Ірану потрібна підтримка Асада для формування постійної логістики озброєння ліванській «Хезболлі» та інших проксі-сил.

3)    Посилюючи позиції в Сирії, будуючи військову інфраструктуру й формуючи лояльні до себе збройні угруповання Іран формує плацдарм для потенційного удару по Ізраїлю у випадку ескалації протистояння.

На мітингу «Хезболли» в передмісті Бейрута прихильники бойовиків розмахують прапорами з обличчями президента Сирії Башара аль-Асада та лідера «Хезболли» Хасана Насралли. Bilal Hussein/AP

Але незважаючи на весь об’єм допомоги Ірану, Башар аль-Асад у 2015 році погодився на фактичний вступ росії у війну. Щоби не впасти в критичну залежність від Тегерана, Дамаск вирішив звернутися за допомогою до москви. Однією з головних проблем першого етапу війни для асадитів була відсутність переваги в повітрі, а Повітряно-космічні війська рф змогли нівелювати цей недолік. Також росія мала в Сирії одну з небагатьох закордонних військових баз у місті Хмеймім. У випадку падіння режиму Асада, продемократичний уряд країни навряд чи дозволив би подальшу присутність російських військ на своїй території, тому потреба в порятунку асадитів від втрати влади вийшла для кремлівського керівництва на перший план.

Під приводом «війни з тероризмом» 30 вересня 2015 року рф розпочала військову інтервенцію в САР. Але окрім ліквідації осередків ІДІЛ, росіяни атакували опозиційні сили, у такий спосіб посилюючи наступальні можливості САА. Окрім російських винищувачів, які бомбардували цивільні об’єкти, лікарні та гуманітарні конвої, на території Сирії діяли й сухопутні сили морської піхоти Тихоокеанського флоту, найманці терористичної групи ПВК «Вагнер» і «добровольці» з окупованої частини Донбасу. Війська рф неодноразово вчиняли злочини проти людяності, страчуючи невинних цивільних та полонених.

Раніше ми писали про таке: Вікно можливостей для росії: як москва нарощує вплив на Близькому Сході

Як бачимо, дана російська військова операція була таким собі тренуванням перед майбутнім вторгненням в Україну. Серед командувачів російськими військами в Сирії у 2019 році був генерал сєргєй суровікін за прізвиськом «сирійський м’ясник». Він був відомий тим, що наказував ПКС рф атакувати цивільні об’єкти, лікарні та табори для біженців. Через три роки він очолить російські окупаційні сили в Україні, де використовуватиме сирійський досвід уже на українській землі. Загалом для рф сирійська авантюра стала цілком успішною: москва змогла втримати режим Асада, посилила свою роль на Близькому Сході (беручи участь у різних дипломатичних процесах із питань Сирії) та підготувала кадри для війни в Україні.

Зрозуміло, що Іран і рф були зацікавлені й у природніх багатствах САР. Так, російські компанії в кооперації з іранцями контролюють нафтові родовища на південному сході Сирії. Також, москва має право на видобуток газу, нікелю й інших мінеральних речовин. А Тегеран залучений у транзит товарів на підсанкційну територію режиму Асада. На кредитах від росії та Ірану владі вдається тримати економіку в помірній стабільності. Варто зазначити, що російська військова присутність у САР за останній рік значно зменшилася. Очевидно, причиною стала переорієнтація військових ресурсів на війну проти України. Частину підконтрольних собі об’єктів на півдні Сирії росіяни передали іранським проксі. А це, у свою чергу, створює загрозу для Ізраїлю.

Три гравці на одному полі

Сирія має важливе для єврейської держави значення через її географічне розташування. У минулому столітті з території САР неодноразово відбувалися обстріли та спроби штурму Ізраїлю в рамках агресивних дій арабської коаліції. Із 1967 року Єрусалим контролює Голанські висоти – гірське плато загальною площею близько 1200 квадратних кілометрів. Володіння ними дозволяє контролювати повітряний простір над значними територіями Лівану, Сирії та Ізраїлю. Раніше території належали Дамаску, але в ході Шестиденної війни 1967 року Ізраїль анексував плато. САР завжди була місцем безпекової загрози для Єрусалима, оскільки всі сирійські уряди підтримували знищення єврейської держави. Із початком громадянської війни в Сирії Ізраїль намагався стояти осторонь конфлікту, проте після появи іранської допомоги Башару аль-Асаду, Єрусалим неофіційно вступив у конфлікт. Загалом ізраїльтяни використовують ВПС для атаки на іранську військову інфраструктуру в Сирії та ведуть підривну діяльність проти режиму Асада.

Вас може зацікавити: Від арабо-ізраїльських війн до повзучої анексії: чи побачить світ суверенну Палестинську Державу?

Тривалий час між Ізраїлем та рф існували домовленості щодо САР. Ізраїль у відповідь на неперешкоджання росіян своїм повітряним атакам дотримувався нейтралітету щодо війни на Донбасі й лобіював присутність москви на переговорних майданчиках із питань Сирії. Окрім цього, рф зменшувала вплив Ірану на режим Асада, що довгий час було вигідно для Єрусалима. Сьогодні, із частковим відходом російських військ із Сирії та посиленням партнерства між москвою і Тегераном, даний російсько-ізраїльський консенсус руйнується. Це доволі позитивна для нас новина з огляду на перспективу зміни підходу нового уряду Нетаньягу щодо питання постачання зброї Україні.

Турецька армія взяла під контроль сирійське місто Афрін у березні 2018 року. Khalil Ashawi/Reuters

США притримуються у війні стратегії санкційного тиску на режим Асада й підтримки опозиційних сил (СДС, ВСА та YPG). Із 2012 року Вашингтон засуджує сирійську владу через початковий розгін мирних демонстрацій і різко негативно оцінює дії Асада під час війни. Насамперед це стосується порушень прав людини, вбивств цивільних, хімічних атаки, торгівлі наркотиками та тісної кооперація з Іраном. Військові злочини режиму змушували США неодноразово відповідати ракетними ударами по військових об’єктах асадитів. Так, у відповідь на хімічну атаку на місто Хан-Шейкун, президент США Дональд Трамп надав наказ завдати удар по базі ВПС Сирії Шайрат у квітні 2017 року.

Крім того, Сполучені Штати запровадили санкційні обмеження на всі сектори економіки режиму. У цьому плані активно задіяний так званий «Акт Цезаря» – американський законопроєкт, який запроваджує санкції проти сирійського уряду, зокрема президента Башара аль-Асада, за військові злочини проти цивільного населення. Цілями також є низка сирійських галузей промисловості, включно з інфраструктурою, військовим обслуговуванням і виробництвом енергії. До того ж закон також спрямований проти окремих осіб і компаній, які надають фінансування або допомогу президенту Сирії. Закон накладає нові санкції на організації, які ведуть бізнес із сирійським урядом, його військовими та розвідувальними службами. Він також спрямований на заохочення переговорів, дозволяючи господарю Білого дому відмовитися від санкцій, якщо сторони ведуть змістовні переговори й насильство проти цивільних осіб припинилося.

Читайте також: Надто вправо від центру: перспективи та виклики для нового уряду Нетаньягу

Найбільша військова активність США в Сирії припала на 2014-2016 роки. Саме в цей період відбулося піднесення терористичної організації ІДІЛ, у відповідь на що тодішній президент США Барак Обама ініціював створення міжнародної коаліції. До 2017 року, об’єднані сили (країни ЄС, США, Австралія) завдали нищівної поразки радикальним ісламістам. На сході біля кордону з Іраком діє зона безпеки, в центрі якої розташована база міжнародної коаліції Ет-Танф. Фактично дану територію контролюють проамериканські СДС та менші групи. Особливість даної зони полягає ще й у нафтових родовищах, які розробляють американські компанії. Аналогічні об’єкти розташовані також на північному сході Сирії, на території курдів. США тримають обмежений військовий контингент у САР заради підтримки безпеки стратегічних об’єктів на підконтрольній собі території.

Іншим активним гравцем у сирійському котлі є Туреччина. Анкара неодноразово здійснювала військові інтервенції в район Ідліба. Головна мета президента Ердогана полягає в ліквідації осередків РПК (та нібито союзних до них проамериканських СДС), яка визнана Анкарою терористичною організацією. Також турками планується створення буферної зони на півночі Сирії заради переміщення до неї сирійських біженців, які зараз перебувають у Туреччині. Наприкінці минулого року Ердоган активно просував проведення чергової військової операції на півночі країни, проте через негативне ставлення до цієї ініціативи США, Ірану та рф Анкара її відклала. Військова присутність підвищує впливовість турків на Близькому Сході й дає змогу брати участь у переговорних процесах із питань Сирії.

Що далі?

Із 2017 року проводяться мирні перемовини щодо Сирії в столиці Казахстану, Астані. У переговорах беруть участь сім делегацій: США, росії, Туреччини, Ірану й ООН, а також дві сторони конфлікту – представники уряду Башара аль-Асада та опозиційних сил. Під час кількох раундів перемовин асадити й повстанці узгодили лише кілька пунктів щодо початку процесу примирення: припинення вогню на лінії зіткнення та підтримку гуманітарних коридорів. Найбільше проблем між сторонами викликає питання реформування конституції, виведення іноземних збройних формувань (насамперед іранських), проведення розслідування військових злочинів, амністія повстанців і виведення Ірану зі списку країн-гарантів майбутнього мирного договору.

Туреччина, Іран та росія утворили «Астанинську трійку», яка кожного місяця проводить консультації щодо координації дій і мирного врегулювання на рівні міністерств. Станом на 2023 рік головним досягненням астанинського формату став лише режим припинення вогню на півночі Сирії, а на інших треках ситуація перебуває в процесі пошуку оптимальних варіантів для всіх сторін конфлікту. Найближчим часом відбудуться наступні перемовини в Женеві, де можливий поштовх у досягненні домовленостей між Асадом та представниками сирійських курдів. Але з огляду на попередні результати перемовин кардинальних змін у бік мирного врегулювання не передбачається.

Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну режим Асада (сам диктатор Сирії є кавалером ордена Ярослава Мудрого, яким його нагородив президент Кучма) активно підтримував агресора. До Дамаска з офіційними візитами прилітали представники квазі-утворень «лднр». 29 червня САР визнала незалежність маріонеткових республік. Через антиукраїнські дії режиму Асада Україна розірвала дипломатичні відносини з САР.

Війна в Сирії поступово переходить у фазу замороженого конфлікту. Туреччина, ОАЕ, Саудівська Аравія, Єгипет та Йорданія відновили дипломатичні зв’язки з режимом Асада, що говорить про можливу обмежену реінтеграцію САР у політичні процеси на Близькому Сході. Але повернення Сирії до становища перед війною вже неможливе, насамперед через тиск США на Дамаск та інші країни регіону. З огляду на зменшення російського впливу на Асада активно посилює свої позиції Іран. Це, у свою чергу, загострює протистояння Ізраїлю з Тегераном на території Сирії. Опозиційні сили в деякому плані розпорошені, що не дозволяє їм ефективно координувати дії проти асадитів. Можна стверджувати, що війні в Сирії поки не видно кінця, принаймні доти, поки баланс сил і міжнародної підтримки не хитнеться в бік уряду чи опозиційних сил.

Автор – Антон Ганоцький, експерт з Азійсько-Тихоокеанського регіону Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте вихід нових матеріалів, ставши патроном ADASTRA. Цим ви робите свій внесок у розвиток вітчизняної аналітики!