10 років після революції: що (не) змінилося в Єгипті за цей час?

Трохи більш як 10 років тому, в січні-лютому 2011 року, в Єгипті відбулися революційні події, що призвели до зламу політичної ситуації в країні: відставки багаторічного авторитарного президента Хосні Мубарака та його подальшого арешту, розпуску парламенту та пропрезидентської партії, скасування надзвичайного стану, запровадженого ще 1981 року після вбивства експрезидента Анвара Садата.

Утім, попри такі радикальні зміни, очікуваного квантового стрибка в розвитку країни, на жаль, не сталось. Більше того, за короткий час Єгипет пережив новий військовий переворот, у результаті якого до влади прийшов чинний президент Ас-Сісі, який нині продовжує цементувати свої авторитарні повноваження. Отож, які зрушення (не) відбулися з того часу та які процеси наразі домінують у політичному житті республіки – читайте в цьому матеріалі.

Арабська Республіка Єгипет має низку передумов для того, щоб відігравати вагому геополітичну роль на Близькому Сході. Перша – вигідне географічне розташування на перетині Африки та Азії в районі Східного Середземномор’я, себто ще й неподалік від Європи. Ось уже півтора століття цей чинник посилюється додатковим козирем: територією країни пролягає Суецький канал, спорудження якого суттєво скоротило час проходження суден з Азії до Європи.

Парадоксально, такий вигідний об’єкт неодноразово шкодив Єгипту, оскільки зовнішні сили неодмінно намагалися отримати над ним контроль шляхом втручання в політику країни. Тим не менш, у 2020 році каналом пройшло понад 18,8 тис. суден, а його важливість наочно підтвердилася у березні 2021 року, коли контейнеровоз Ever Given на 6 днів обмежив пересування морським шляхом і продемонстрував крихкість світової торгівлі.

Про участь Єгипту в політичних процесах у регіоні Східного Середземномор’я читайте в нашому попередньому матеріалі: Чому геополітичне протистояння у Східному Середземномор’ї – це більше ніж про нафту?

Окрім цього, суттєвим є й демографічний потенціал республіки – з населенням у понад 100 млн осіб Єгипет зберігає статус найбільш населеної держави Арабського світу та посідає третє місце за чисельністю громадян серед країн Африки, поступаючись лише Нігерії та Ефіопії. Більше того, традиційною перевагою офіційного Каїра виступає єгипетська військова потуга. Так, за даними щорічного рейтингу Global Firepower, у 2021 році збройні сили республіки посідали високу сходинку – 13 місце серед інших армій світу. З інших регіональних полюсів сили Єгипет випередила лише Туреччина, посівши 11 місце.

Ісламське питання

Попри очікування, що Арабська весна принесе Єгипту впровадження ліберальних реформ та сприятиме демократизації суспільства, ситуація склалася дещо інакше – насамперед країна гостро зіштовхнулася зі спалахом ісламського фундаменталізму.

Безсумнівно, мусульманство здавна посідало вагоме місце в єгипетському суспільстві, однак за часів експрезидента Хосні Мубарака політика в державі провадилась переважно окремо від релігії. Не кажучи вже про давніший час, коли, скажімо, за президенства Гамаля Абделя Насера Єгипет рухався соціалістичним шляхом та надавав перевагу вибудовуванню ідентичності радше на основі етнічної спільності (панарабізм), ніж релігійної приналежності (панісламізм). Власне, навіть необхідність згаданого багаторічного надзвичайного стану в країні ґрунтувалася саме на протидії загрозі з боку радикальних послідовників ісламу.

Президент Єгипту у 1981-2011 рр. Хосні Мубарак. Barry Iverson/NBC News

Прагнення тодішнього уряду Мубарака усунути ісламістів із політичної арени вилилося й у низку обмежень протягом парламентських виборів – зокрема, представникам «Братів-мусульман» (релігійно-політичної організації, члени якої виступають за збільшення ролі ісламу в державі) було заборонено формувати окрему партію, а дозволялося лише виступати в якості незалежних висуванців. Сукупність проведених заходів часто критикувалася як надто авторитарна (безперечно, це так і було), однак уможливлювала збереження в країні відносно світського устрою та так чи інакше тримала екстремістів подалі від влади.

Натомість після подій Арабської весни на хвилі революції світська частина суспільства певною мірою втратила пильність, дозволивши зняти попередні обмеження. До того ж, і самі «Брати-мусульмани» як ключова проісламська сила в єгипетській політиці провели деякий ребрендинг, наголошуючи на своїй поміркованості та заснувавши Партію свободи й справедливості. Зрештою, після кількох попередніх виборчих кампаній, коли «Брати-мусульмани» не могли діяти на повну, упродовж виборів 2011-2012 років їхні прихильники були налаштовані надзвичайно рішуче. Це вилилося в розгромну перемогу проісламських сил на парламентських виборах – 37,5%  у самих «Братів-мусульман» та ще майже 28% у так званого «Ісламістського блоку», до якого увійшли кілька салафітських (консервативний іслам) партій.

Про тенденцію до ісламізації в іншій країні регіону читайте тут: Ая-Софія та ісламізація Туреччини: як Ердоган змінює державу Ататюрка

Влітку 2012 року успіх єгипетських ісламістів посилився перемогою кандидата від «Братів-мусульман» на президентських виборах – Мухаммад Мурсі з результатом 51,7% голосів переміг у другому турі військового та експрем’єр-міністра Ахмеда Шафіка. Хоча президент Мурсі й доволі швидко включився в роботу й уже восени 2012 року представив проєкт нової конституції, його правління не було тривалим. Значні протести проти політики глави держави проходили в різних містах і досягли свого піку влітку 2013 року – якраз до річниці президентських виборів. 3 липня 2013 року військові на чолі з тодішнім міністром оборони (а нині чинним президентом) Абдель Фаттахом Ас-Сісі здійснили державний переворот, усунувши Мурсі від влади та призначивши перехідний уряд.

Тероризм на Синаї

З приходом до влади президента ас-Сісі частково відновився стан, який був і до Арабської весни. На чолі держави опинився авторитарний, відносно світський лідер із військовою кар’єрою за плечима – цими ж словами можна було б коротко охарактеризувати і його попередника Хосні Мубарака.

Чинний президент Єгипту Абдель Фаттах ас-Сісі. Костас Бальтас/AFP

Проте якщо за президентства Мубарака ситуація з ісламським тероризмом була більш-менш під контролем (лише час від часу бойовики вчиняли напади на місця скупчення туристів), то після Арабської весни єгипетські ісламісти оживили не лише політичне, а й військове крило. Осередком тероризму став Синайський півострів – азійська частина єгипетської території на схід від Суецької затоки та однойменного каналу.

Цікаво, що на півдні цього самого півострова розташовані й низка провідних курортів країни (насамперед Шарм-еш-Шейх). Натомість північно-східна частина Синаю досі слабко контролюється центральним урядом. Причин цьому декілька. По-перше, регіон є одним із найменш економічно розвинених у Єгипті, тож значна частина населення вимушена бути задіяною до контрабанди товарів через кордон, а молодь особливо зіштовхується з безробіттям, стаючи зручною соціальною базою для екстремістських течій.

Вагомим чинником неспокою є й те, що місцеве населення не почувається спорідненим з рештою єгиптян – значну частку жителів Синайського півострова становлять бедуїни (кочові араби-пустельники) та палестинські біженці. Зрештою, головним елементом нестабільності виступає сусідство із Сектором Гази та Ізраїлем. З часу укладення Кемп-Девідських угод (мирний договір між Єгиптом та Ізраїлем) у 1978 році Синайський півострів повернувся під контроль Єгипту, однак офіційний Каїр натомість погодився провести демілітаризацію Синаю та обмежити свою військову присутність на півострові. За необхідності задіяння більшої кількості військових Єгипет спершу має повідомити про це ізраїльську сторону. Зменшена присутність єгипетських сил у цьому районі в купі з іншими чинниками призвела до того, що саме він був обраний ісламістами як плацдарм для розширення свого впливу в республіці.

З 2011 року діяльність ісламських терористів на Синаї набула найбільшого за кілька десятиліть розмаху. При цьому, йдеться не про одну силу, а радше про низку конкуруючих терористичних угруповань, які воюють і проти уряду, й одне проти одного. На піку впливу в близькосхідному регіоні терористичної організації «Ісламська держава» її «філію» було проголошено й на Синайському півострові – у 2014 році місцеві бойовики присягнули на вірність ІД та оголосили про створення вілаєту (провінції) Синай.

Про реалії життя у ще одній африканській країні, яка також потерпає від тероризму, тут: Коли західне – це харам!

Незважаючи на зусилля центрального уряду й регулярні повідомлення з Каїра про успішне знищення осередків терористів, конфлікт в азійській частині досі далекий від завершення, а за ці десять років його жертвами вже стали 5,5-7 тис. осіб. Серед найбільш знакових терактів слід відзначити збиття над територією Синайського півострова російського авіалайнера, що перевозив туристів із Шарм-еш-Шейха до Санкт-Петербурга.

Хоча спершу в Кремлі заперечували факт здійснення теракту проти їхнього літака, однак невдовзі все ж було встановлено, що падіння спричинене саме зовнішнім втручанням, – на борту було закладено саморобний вибуховий пристрій. Тоді жертвою атаки стали 224 особи, після чого низка країн припинила авіаперевезення над територією півострова, а Російська Федерація тимчасово зовсім заборонила своїм громадянам відвідувати Єгипет. Враховуючи значення туризму для економічного добробуту республіки, складно переоцінити, наскільки болючим було це рішення. При цьому, достеменно невідомо, чому саме російський літак став об’єктом нападу, проте найпоширеніша версія пов’язує це з бомбардуванням Росією осередків іділівських бойовиків на території Сирії.

Велике будівництво

Прагнучи утвердити свою владу й запам’ятатися видатним будівничим, президент ас-Сісі ініціював низку проєктів великого будівництва. Йдеться не лише про окремі будівлі, а й про спорудження нових міст. Звісно, в різний час уже існували приклади перенесення столиць – наприклад, із Стамбула до Анкари в Туреччині, із Ріо-де-Жанейро до Бразиліа в Бразилії, із Лагоса до Абуджі в Нігерії, із Карачі в Ісламабад у Пакистані, із Алмати в Нур-Султан у Казахстані та ще низка кейсів. Це доволі традиційний популістський прийом. Однак цього разу єгиптяни вирішили випередити будь-кого, оголосивши про наміри будівництва 14 абсолютно нових міст.

Вас також може зацікавити: Навіщо країни змінюють столиці: досвід Бурунді

Провідне місце серед даних проєктів посідає будівництво Нової адміністративної столиці (поки вона не має власної назви, тож це словосполучення й використовується на її позначення). Місто будується з 2015 року й регулярно висвітлюється єгипетською стороною як таке, що встановить безліч рекордів: тут будуть розташовані найвища будівля в Африці, найбільший християнський собор на Близькому Сході, парк розваг «учетверо більший за Діснейленд» та ще низка най-най об’єктів.

З одного боку, до будівництва нової столиці владу змушує не лише прагнення здобути політичні бали, а й дійсна необхідність. Так, чинна столиця Каїр з її 20-мільйонним населенням вже давно не дає ради шаленим темпам перенаселення та всім дотичним логістичним, інфраструктурним та соціальним проблемам. З іншого ж боку, всі масштабні плани єгипетського уряду ризикують встановити ще один рекорд, ставши найбільшим сучасним білим слоном у світі – проєктом, який є невиправдано дорогим у будівництві та непомірно затратним в експлуатації, проте покликаний підвищити престиж країни. Про проблеми з пошуком інвестицій для запланованих об’єктів говорять регулярно, тож цілком імовірно, що проєкти інших єгипетських міст, менш відомих, ніж Нова столиця, так і залишаться нереалізованими довгобудами.

Хід будівництва Нової адміністративної столиці Єгипту станом на березень 2021 року. Мохаммед Абдель Гані/Reuters

Водночас слід віддати належне, що в Єгипті за час президентства Абдель Фаттаха ас-Сісі все ж вдалося спорудити деякі справді масштабні об’єкти. Зокрема, серед таких мегапроєктів не можна оминути увагою реконструкцію Суецького каналу. Завдяки проведеним кількарічним роботам (вдвічі розширено пропускну здатність цієї водної артерії) після відкриття Нового Суецького каналу у 2015 році офіційний Каїр очікує суттєво наростити прибутки від його експлуатації та сприяти розвитку великих портових міст уздовж водної артерії – Ісмаїлії, Порт-Саїда та Суеца.

Говорячи про велике будівництво, слід нагадати, що все ж найбільшу увагу єгиптян наразі привертають не стільки їхні власні проєкти, скільки будівництво «греблі відродження» на річці Блакитний Ніл на території Ефіопії. 19 липня 2021 року в Аддис-Абебі повідомили про завершення другого етапу наповнення резервуарів греблі, яка ось не один рік продовжує непокоїти Судан та Єгипет. У разі успішної реалізації ефіопського проєкту Судан та Єгипет ризикують втратити значні обсяги води з Нілу – ресурси, без яких саме їхнє існування ставиться під питання.

Детальніше про цю проблему: «Гребля великого ефіопського відродження»: як проєкт-символ призвів до масштабної кризи на північному сході Африки?

Конституційні зміни

Наостанок слід також згадати той факт, що восени 2019 року в країні відбувся загальнонаціональний референдум, покликаний закріпити внесені до конституції зміни. Явка громадян становила 44%, і понад 88,8% з них підтримали запропоновані трансформації. Одне з основних положень стосувалося суттєвого розширення повноважень глави держави. Зокрема, термін перебування на посаді було збільшено з 4 до 6 років, а чинному президенту дозволено балотуватися на один додатковий термін.

Таким чином, його перебування при владі може не завершитися у 2022 році по закінченню двох попередніх термінів (він був обраний у 2014 та 2018 роках), а тривати до 2030 року (ще один 6-річний термін після виборів 2024 року). Проте йдеться не лише про подовження часу обіймання посади президента, а й про інші надані бонуси. Так, президент отримав право призначати третину членів верхньої палати парламенту та всіх віцепрезидентів, а також став главою Верховної ради судових органів, що передбачає призначення ним всього вищого керівництва судової гілки влади республіки.

Серед інших внесених змін варто наголосити на закріпленні положення про провідну роль єгипетської армії в житті суспільства та держави. Це не є чимось надто новим, оскільки саме військові вже не один десяток років є основним панівним класом Єгипту, але оскільки після Арабської весни для них існував ризик втрати цих важелів впливу, наразі можна стверджувати про повернення статусу-кво анте – стану, в якому перебувала країна до революції.

Крім того, з’явилися й певні неочікувані нововведення. Зокрема, нова конституція передбачає, що з 450 депутатів нижньої палати парламенту щонайменше 112 мають бути представлені жінками.

Післямова

Єгипет вже довго був і залишається одним із найвпливовіших гравців на політичній арені Близького Сходу. З одного боку, офіційний Каїр намагається відігравати значну роль в регіональних процесах у Лівії, Палестині, Ефіопії, Східному Середземномор’ї тощо, а також, розбудовувати відносини з Саудівською Аравією. Однак після Арабської весни країна зіштовхнулася з необхідністю вирішувати внутрішні питання, найгострішим серед яких стало усунення загрози ісламського тероризму, насамперед на Синайському півострові. У поєднанні з проблемою перенаселення це змусило уряд більше зосередитися саме на внутрішньому порядку денному.

Що ж стосується післяреволюційних політичних змін, можна однозначно констатувати: політична система країни через 10 років після Арабської весни все більше нагадує дореволюційний час. Яскравим підтвердженням цього факту стало й те, що у 2017 році Касаційний суд Єгипту зняв із експрезидента Хосні Мубарака всі висунуті проти нього звинувачення. Колись ворог-диктатор єгипетського народу виявився реабілітованим, а чинний президент, здається остаточно забув, чому десятиріччя тому люди вийшли на вулиці, продовжуючи концентрувати авторитарні повноваження у своїх руках. Залишається сподіватися, що будь-яка потенційна нова арабська весна відбуватиметься винятково в еволюційний спосіб.

Автор – Олексій Мезенцев, сходознавець Аналітичного центру ADASTRA