Від арабо-ізраїльських війн до повзучої анексії: чи побачить світ суверенну Палестинську Державу?

Хоча й резолюція Генасамблеї ООН №181 передбачала розділення британської підмандатної Палестини на арабську та єврейську країни, за 75 років створити повноцінну незалежну арабську державу на цих землях так і не вдалося. До цього доклалися багато факторів, першочерговий із яких – нерозв’язні протиріччя між Ізраїлем та Палестинською адміністрацією. У цій статті розбираємося в головних проблемах, які не дають палестинським арабам утвердити власну державу.

Передумови та зародження конфлікту

Новітня історія Палестини почалася після Другої світової війни, коли Велика Британія втратила спроможність утримувати територію під своїм мандатом, який вона отримала по завершенню Першої світової. Спроби Лондона обмежити єврейську імміграцію, щоби не допустити подальшого загострення конфлікту з арабами, провалилися й викликали реакцію у відповідь. «Єврейський рух спротиву», що складався з перших на Близькому Сході централізованих терористичних організацій «Га-Аґана», «Ірґун» та «Лехі», скоював теракти проти інфраструктури та британських військ, найвідомішим із яких став підрив у 1946 році готелю «Цар Давид», де розташовувалася британська адміністрація Палестини. Цей вибух забрав життя 91 людини.

З іншого боку, Лондон боявся вибуху насильства з боку арабського населення. У підмандатній території вже спалахувало повномасштабне повстання мусульман у 1936-1939 роках, спровоковане невдоволенням масовою імміграцією євреїв до Палестини, що призводила до збільшення їхньої частки серед населення підмандатної території, а викуп юдеями землі у великих арабських землевласників, які жили за теренами Палестини та мали у власності більшість придатних для господарської діяльності територій, призводив до виселення з них палестинських селян-орендарів, чиї сім’ї поколіннями жили та працювали там.

Тож 15 травня 1947 року для визначення майбутнього палестинських земель була створена Спеціальна комісія ООН із Палестини (UNSCOP). За планом, що був оголошений у листопаді, територія повинна була бути поділена анклавами на єврейську та арабську держави, міста Єрусалим та Віфлеєм пропонувалося віддати під контроль ООН як священні для 3 авраамічних релігій – ісламу, юдаїзму та християнства.

План UNSCOP із поділу Палестини. Цей день в історії

Міжнародна єврейська спільнота вітала план та брала участь у просуванні його прийняття. Так, президент США Гаррі Трумен, який спочатку виступав за утворення об’єднаної федерації, однак згодом підтримав резолюцію, у своїх особистих розмовах та щоденниках висловлював жаль із приводу того, що не досяг своєї першочергової мети та звинувачував американських сіоністів у надзвичайному тиску на Білий дім.

Арабів же запропонований план не задовольнив, оскільки євреям пропонувалося віддати 56,47% палестинської землі, при тому що на 1947 рік вони становили лише третину населення (650 тис. проти 1,2 млн арабів).

Ізраїльські поселення в 1947 р. US Central Intelligence Agency

Євреям за міжнародним планом віддавалися стратегічно важливі території середземноморського узбережжя та виходу до Акабської затоки на півдні. Портове місто Яффа ставало напіванклавом, оточеним ізраїльською територією. До того ж єврейській меншості діставалися землі більш придатні для ведення сільського господарства.

Геологічна мапа. Зеленим позначені землі, придатні для ведення сільського господарства. Jewish National Fund

Тож не дивно, що араби відмовилися від рішення, запропонованого ООН. Так почалося арабо-єврейське збройне протистояння, яке після спливання строку дії британського мандату 14 травня 1945 року і проголошення Ізраїлем незалежності переросло в повномасштабну війну з інтервенцією 7 арабських держав, яка вбила останню можливість для мирного врегулювання.

У 1949 році наприкінці війни Ізраїль захопив 78% колишньої підмандатної Палестини, інші 22% залишилися в руках Трансйорданії (Західний берег) та Єгипту (Сектор Гази). Для арабів країни Перша арабо-ізраїльська війна стала великою етнічною чисткою. Ізраїльський уряд не дозволив повернутися біженцям до своїх домівок, а прем’єр Давид Бен-Ґуріон у своїх щоденниках писав: «Ми повинні невпинно «дошкуляти» їм... Ми повинні дошкуляти та мотивувати біженців із півдня так само рухатися на схід, адже Єгипет не прийме їх». Тож наприкінці війни близько 700 тис. арабів залишилися без дому та відправилися шукати притулку до інших місць, заселяючи переповненні табори для біженців по обидва береги річки Йордан. Покидання біженцями своїх домівок у Палестині назавжди закріпилося під словом «Накба» (катастрофа – араб.)

Вчиняючи так з арабами, ізраїльський уряд реалізовував політику «залізної стіни», описану ще в 1920-х роках в есеях єврейського радикального націоналіста Володимира Жаботинського – «Про залізну стіну» та «Етика залізної стіни», де він закликав ставитися до палестинських арабів «як колонізатори ставилися до тубільців» та відмежовуватися від них «залізною стіною», яка не буде давати палестинцям можливості впливати на політику єврейської держави.

Рекомендуємо до прочитання: Стратегічна культура Ізраїлю: травма і тріумф

Варто зазначити, що відповідне насильство чинилося і проти євреїв в арабських (та інших мусульманських) країнах. У 1945 році в таких державах проживали приблизно 900 тис. юдеїв. Але в 1948-1997 роках з арабських країн до Ізраїлю виїхали близько 600 тис. осіб, ще 260 тис. емігрували до Європи та Америки. Багато людей у єврейських общинах були заможними та добре освіченими, тож вони полишали обжиті місця, на яких їхній народ мешкав понад 2 тисячі років не завжди через палке бажання переїзду до землі обітованої, а часто і через дедалі більшу дискримінацію.

Так завершився перший етап арабо-ізраїльського протистояння. У 1967 році під час Шестиденної війни Ізраїль захопив Західний берег (включно зі Східним Єрусалимом) та Сектор Гази, підпорядкувавши собі всі палестинські території, та почав активну побудову там єврейських поселень, що супроводжувалося виселенням арабського населення та насиллям.

Осло – нездійснена мрія миру

Жовтнева війна 1973 року показала, що Ізраїль перетворився на потужну регіональну державу, і його не вийде знищити військовим шляхом. Голова «Організації звільнення Палестини» (руху, що претендував на представництво палестинського народу в екзилі) Ясір Арафат розумів те, що ситуація змінилася, і початкове бажання місцевих арабів бажання «стерти Ізраїль з обличчя Землі» не може бути реалізованим.

Із 1974 року шляхом маніпуляцій та внутрішньої боротьби в палестинських організаціях у їхньому дискурсі поступово з’явилася формула «дві держави для двох народів», що прочинила двері для переговорів з Ізраїлем для всіх арабських країн, які втілилися в Мадридській мирній конференції 1991 р., а потім у прямих палестино-ізраїльських таємних переговорах в Осло, після яких у 1993 році була підписана «Декларація принципів про тимчасові заходи із самоврядування».

Так звані угоди «Осло» та «Осло-2», підписані в 1993 та 1995 роках відповідно, охоплювали передачу влади з низки питань на Західному березі та Секторі Гази під контроль Палестинської національної адміністрації та нового виборного органу – Палестинської ради (на перехідний строк у 5 років).

Територія Західного берега була поділена на три зони (A, B та C). Зона А переходила під адміністративний та військовий контроль ПНА (задля цього була створена офіційна палестинська поліція), зона B переходила під адміністративний контроль ПНА та палестино-ізраїльський військовий контроль, зона C залишалася під повним ізраїльським контролем.

Мапа поділу Західного берегу на 3 зони за угодами в Осло. Aljazeera

Підписання остаточної угоди, що розв’язала б питання кордонів, безпеки, найбільших ізраїльських поселень та можливого створення арабської держави зі згоди Ізраїлю було відкладено на проміжок упродовж 5 років та так і ніколи не відбулося.

Головними причинами провалу угод в Осло стали наступні фактори:

1.              Терористичні атаки проти євреїв не припинилися. Радикальні угруповання, як-от ХАМАС та «Палестинський ісламський джихад» не визнали перемовин з Ізраїлем та продовжили свою терористичну діяльність. Надто слабка ПНА не була спроможна зупинити їх (або навіть підтримувала ці організації, надаючи їм зброю та фінанси для терористичної інфраструктури);

2.              Небажання Ізраїлю демонтувати або хоча б припинити побудову поселень на території Палестини, чого вимагала арабська сторона. Через ізраїльські поселення та дороги, що їх поєднують, арабські села та міста перетворюються на оточені анклави, жителям яких для проходу в інший населений пункт, іноді навіть просто до місця з питною водою, потрібно проходити численні ізраїльські блокпости з обшуками та образливим ставленням;

Дізнавайтеся більше: Супермаркет пропаганди: Ізраїль та Палестина

3.              Вбивство Іцхака Рабина та прихід до влади в Ізраїлі правих сил. Іцхак Рабин, який здобув славу жорсткого політичного лідера, який, бувши міністром оборони під час Першої інтифади, здобув прізвисько «костолом» (через те, що віддав наказ «ламати кістки» арабським протестувальникам), мав змогу використовувати свій авторитет задля просування мирних перемовин. Однак після його вбивства 4 листопада 1995 року ультраправим євреєм така можливість була втрачена. У 1997 році прем’єр-міністром став правий Беньямін Нетаньягу, який висловлювався проти запропонованих домовленостей із палестинцями та наказав побудувати нові поселення навколо Східного Єрусалиму (фактично окреме місто, на яке претендує арабська спільнота як свою столицю), щоб унеможливити передачу його території арабам;

4.              Економічна нестабільність та корупція в Палестині. Задля здійснення фінансового розвитку держави в 1993 році була створена Палестинська економічна рада з розвитку та реконструкції, до якої мали входити успішні економісти та бізнесмени, і які разом зі Світовим банком повинні були спрямовувати гроші міжнародних донорів. Однак Ясір Арафат перешкодив цьому, створивши систему, де наближені до нього люди вирішували, як розподіляти гроші, і замість інвестування в розбудову інфраструктури часто використовували їх у корупційних оборудках. Так була створена фінансова система, яка могла триматися лише на пожертвах іноземних донорів і не була спроможна дозволити самій Палестині стати повноцінною державою.

Тож процес в Осло з самого початку виявився недієздатним. Велика кількість протиріч та побудова всієї системи лише на доброчесності обох сторін (якої ані там, ані там не знайшлося) не привели палестинців та ізраїльтян до миру. Однак те, чому цей процес дійсно посприяв – це можливості ведення переговорів між сторонами та принаймні потенційному шансу нормалізації відносин у майбутньому.

Епоха після Осло – наріжні камені нових переговорів

Після провалу перехідного періоду, зазначеного в угодах «Осло», було ще декілька спроб із боку США посадити сторони за стіл переговорів та виробити рішення, яке було б прийнятним для всіх, однак усі вони зазнали провалу. Останній такий план був опублікований у 2019-2020 рр. адміністрацією президента Трампа, але також не зрушив мирний процес з мертвої точки, оскільки був надто проізраїльським і його категорично відкинула арабська сторона.

Мапа плану Дональда Трампа з близькосхідного врегулювання. Aljazeera

Якщо ж говорити про нові потенційні переговори та шлях до вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту, до досягнення цих цілей передбачатиме вирішення 5 базових питань:

1.              Повернення арабів, що покинули свої домівки під час Накби, чи виплата їм репарацій. Палестинці вимагають, щоб Ізраїль дозволив повернутися біженцям, які були вимушені покинути свої домівки під час арабо-ізраїльських війн, або принаймні виплатив їм компенсацію. Зараз кількість людей, які вважаються палестинськими біженцями, сягає 7 мільйонів осіб (рахуються і безпосередні біженці, і їхні нащадки). Ізраїльське керівництво не може погодитися на це ані з причини національної гордості, ані з політичної. Велике занепокоєння громадян та політиків полягає в тому, що кількість арабів в Ізраїлі перевищить євреїв, і вони демократичними методами, голосуючи на виборах, перетворять державу на арабську. На сьогодні на історичній території Палестини на захід від річки Йордан (включно з нинішніми Ізраїлем та Палестинською Державою) вже проживає більше арабів, ніж євреїв, і, зважаючи на те, що народжуваність у палестинців вища, надалі цей розрив буде збільшуватися на їхню користь;

Вас може зацікавити: Гра престолів по-йорданськи. Зима близько?

2.              Ізраїльські поселення на Західному березі та інфраструктура, що веде до них. Зважаючи на те, що єврейські населені пункти на Західному березі (визнані резолюцією 2332 Ради безпеки ООН порушенням міжнародного права) та дороги, що поєднують їх, перетворюють Західний берег у відділені одне від одного кантони та перешкоджають нормальній життєдіяльності палестинського населення (створенням обмежень на пересування, необхідністю проходити блокпости, обмеженням доступу до питної води та життєво необхідної інфраструктури, як-от лікарні, загарбанням нових територій та створенням проблеми перенаселення) палестинці вимагають виведення всіх ізраїльських поселень за межі міжнародно визнаної демаркаційної лінії, на що Ізраїль не погоджується і продовжує будувати нові міста й села, а поруч із місцями будівництва виселяти арабів;

Прогресія зростання кількості жителів у поселеннях на окупованих територіях. Aljazeera

3.              Контроль над Східним Єрусалимом. Оскільки палестинці сприймають Східний Єрусалим, як сакральне для себе місто в історичному та релігійному планах, вони наполягають на тому, щоби палестинська столиця розташовувалася в ньому. Та хоча в останній «Угоді століття» Трампа і вказувалося, що «Єрусалим стає столицею обох держав, і його східна частина – Палестини», це зовсім не те, чого вимагають араби. Після побудови Ізраїльського роз’єднувального муру Східний Єрусалим став розділеним, і священне Старе місто (де розташовується Храмова гора) опинилося на західному боці муру. Палестинцям же як столицю пропонують лише східні околиці Східного Єрусалима;

4.              Контроль над водними ресурсами. Важливість води, що завжди була неймовірним скарбом у засушливому регіоні, а тим паче зараз, у часи глобального потепління, коли обміління річок значно пришвидшується. Контроль над водними ресурсами в Палестині належить Ізраїлю. Задля того, щоб вирити колодязь, палестинським фермерам доводиться питати дозволу в ізраїльської влади, яка часто відмовляє в цьому, використовуючи воду, як елемент тиску. Через дії Ізраїлю на території Палестини спостерігається дефіцит цього ресурсу. Жодні з останніх переговорів не дійшли до питання справедливого розподілу води, тож і були недієздатними. Ба більше, план Трампа передбачає анексію Ізраїлем долини річки Йордан, що залишає арабів без доступу до її водних ресурсів, а також забирає в Палестини її найбільш родючі землі, що сильно вдарить по продовольчій ситуації;

Читайте також: Як Ліван опинився на межі неспроможної держави

5.              Безпека Ізраїлю, роззброєння незаконних угруповань на палестинських територіях та перебування військ Ізраїлю на території арабської держави. Євреї вимагають роззброєння всіх непідконтрольних центральній палестинській владі угруповань, що в сьогоднішніх реаліях неможливо. Найбільша опозиційна ФАТХ організація ХАМАС (яка не визнає правомірності існування Ізраїлю) популярна серед значної частини населення. Коли у 2005 році, за ініціативою прем’єр-міністра Шарона були виведені ізраїльські поселення з Сектору Гази через те, що їхня охорона стала надто непродуктивною, ХАМАС зміг презентувати це як свою перемогу, тож у 2006 році на других (і наразі останніх) виборах до Палестинської національної ради стомлені від корумпованої та неефективної партії ФАТХ громадяни віддали свої голоси за ХАМАС. Це призвело до зростання напруженості з Ізраїлем, бойкоту палестинських урядовців державами, які визнають ХАМАС терористичною організацією, а згодом і до внутрішньої боротьби, відсторонення руху від влади та військового перевороту в Секторі Гази, яким армійці керують і досі.

Зважаючи на те, що багато палестинців, які страждають від дій Ізраїлю, сприймають ХАМАС та інших терористів, як своїх визволителів, центральній владі в Палестині, що очолюється представниками ФАТХ, буде проблематично боротися проти антиізраїльських збройних формувань, адже це викличе обурення значної частини населення. До того ж на Сектор Гази влада ФАТХ взагалі не розповсюджується, і, зважаючи на те, що військові операції Ізраїлю там не приносять перемоги над ХАМАС, єдиним шляхом умиротворення та реалізації роззброєння можуть стати лише переговори між усіма учасниками конфлікту, до чого ані Ізраїль, ані радикальні палестинські організації не готові.

Найближчі перспективи: ізраїльські союзники проти агресивних дій

Зважаючи на прихід до влади в Ізраїлі ультраправого уряду наприкінці 2022 року, найближчим часом варто очікувати на нове загострення арабо-єврейської ворожнечі. Нові міністри, які відповідають за силовий сектор та контроль над Західним берегом, неодноразово звинувачувалися в шовінізмі та наполягали на анексії всього або хоча б більшої частини Західного берега.

Детальніше про нових ізраїльських урядовців ми писали тут: Надто вправо від центру: перспективи та виклики для нового уряду Нетаньягу

Під кінець свого минулого прем’єрства Нетаньягу вже робив заяви про намір анексії єврейських поселень та долини Йордану. Це робилося із метою досягнення прихильності правих виборців та партій. Зараз же прем’єру доведеться не на словах, а насправді розбиратися з конфліктами та тиском, які створюють його нові ультраправі союзники.

Найімовірніше найближчим часом світ побачить спроби анексувати принаймні частину єврейських поселень на Західному березі, адже це відповідає передвиборчим програмам і обіцянкам правих партій, які увійшли до нового уряду.

Такі декларації чи дії призведуть не тільки до підвищення насильства з боку палестинців, а й до протидії зі сторони міжнародної спільноти, насамперед США та арабських країн.

Ізраїль має непрості взаємини з Вашингтоном (своїм головним стратегічним союзником) у питаннях своєї політики щодо окупованих палестинських територій. Штати з часів процесу в Осло стабільно підтримують проєкт «дві держави для двох народів», а демократична партія США (особливо її прогресивне крило) не бажають співпрацювати з ізраїльськими ультраправими і ясно виражали своє невдоволення недавніми призначеннями в уряді.

Тож спроба анексії палестинських територій викличе нову хвилю невдоволення в американському політикумі та може загрожувати скороченням військової допомоги від Сполучених Штатів, якої Ізраїль конче потребує. Для втілення анексії з меншим спротивом із боку США євреям потрібні республіканці при владі, адже вони менш схильні звинувачувати його в політиці апартеїду. Тож те, як буде розвиватися ситуація з окупацією палестинських територій, сильно залежить від того, хто буде контролювати Білий дім та Конгрес у Вашингтоні.

З іншого боку, Ізраїль потребує хороших відносин з арабськими країнами. Після того, як кілька років тому регіоном прокотилася хвиля нормалізації, Нетаньягу націлився на побудову коаліції з арабськими країнами (насамперед аравійськими монархіями) проти свого стратегічного ворога – Ірану. Та попри нормалізацію, палестинське питання залишається важливим для жителів та керівників арабських країн. Так, після сходження на початку січня міністра національної безпеки Ітамара Бен-Ґвіра на Храмову гору ОАЕ скасували запланований візит Нетаньягу, який повинен був стати його першим виїздом після призначення на посаду прем’єра.

Детальніше про нормалізацію між Ізраїлем та арабськими країнами: Хвиля примирення на Близькому Сході: як далеко вона зайде?

Те, що сходження Бен-Ґвіра все ж таки відбулося, ставить під сумнів спроможність Нетаньягу стримувати своїх ультраправих партнерів від дій, які можуть зашкодити Ізраїлю на зовнішньополітичній арені. Необхідність вибудовувати коаліцію проти Ірану, з боку якого напруження тільки зростає, та рахуватися з примхами своїх партнерів ставить Нетаньягу в надскладне положення. Тож консолідована позиція арабських країн із приводу Палестини теж може запобігти планам Ізраїлю щодо анексії.

Далекосяжні перспективи: ізраїльська політика стає агресивнішою

Та попри можливість запобігти анексії найближчим часом, надалі ізраїльська політика щодо палестинських територій буде ставати агресивнішою, а вікно для досягнення взаєморозуміння все вужчим. Ізраїль поступово ставатиме більш правою та релігійною державою. Це відбуватиметься через підвищення відсотка ультраортодоксальних євреїв серед жителів країни на фоні зниження частки єврейського населення на землях історичної Палестини. Наразі 12% населення Ізраїлю становлять ультраортодокси харедім, а за прогнозами до 2065 року ця цифра збільшиться до 32%.

Графік індексів фертильності серед різних соціальних груп Ізраїлю. Найбільше дітей народжується в представників ультраортодоксальних (харедім) та релігійних спільнот. The Economist

Це означає, що в майбутньому до влади в Ізраїлі буде приходити більше таких людей, як Ітамар Бен-Ґвір та Бецалель Смотріч, а отже, політика держави ставатиме агресивнішою та шовіністичнішою.

У Палестинській Державі натомість подібний стан речей разом зі зростанням кількості населення, дефіцитом продовольства та води буде призводити до нових заворушень та раикаліації, які навряд чи завершаться успіхом через значне домінування ізраїльських збройних сил. До того ж можливість здобути хоч якісь поступки через постійну загрозу терору (як було з виведенням поселень із Сектору Гази) або шляхом міжнародного тиску з часом значно скоротиться через підвищення частки ультраправих у політиці Ізраїлю.

Висновки

Наразі осяжних перспектив для нормалізації палестино-ізраїльських відносин та створення повноцінної незалежної палестинської держави не існує. Обидві сторони надто радикалізовані через багаторічний конфлікт, щоби тверезо оцінювати ситуацію з різних боків та йти на поступки одне одному. В Ізраїлі немає нового Іцхака Рабина, який був би готовим іти на реальні компроміси заради миру. У Палестинській адміністрації немає лідера, який готовий би був піти на компроміс з Ізраїлем, мав би харизму і вплив Ясіра Арафата та дійсно міг об’єднати людей під своїм лідерством, переконавши у своєму політичному курсі.

Лише за умови, що такі лідери знайдуться, та при міжнародному посередництві й тиску на обидві сторони, ситуація може зрушити з місця. Палестинській Державі потрібно відмовитися від деяких своїх уже нереалістичних вимог, як-то повернення арабів на попередні місця проживання. Ізраїлю ж потрібно змінити свою політику щодо інфраструктури на Західному березі, яка перешкоджає нормальній життєдіяльності палестинців.

Та за умови продовження чинного демографічного тренду, чим довше цей процес буде відбуватися, тим вужчим ставатиме вікно можливостей, і в майбутньому вірогідність досягнення стабільного миру буде тільки зменшуватися.

Автор – Олександр Булін, експерт із Близького Сходу Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам подобаються наші матеріали, підтримайте роботу центру на Патреоні! Цим ви зробите свій внесок у розвиток української аналітики.