Як Ліван опинився на межі неспроможної держави

Протестами нині здивувати складно: явище стало доволі «буденним». Хоча масові демонстрації, що розпочалися в Ліванській Республіці з 17 жовтня 2019 р. і попри певний спад тривають досі, – не зовсім «буденні», адже спричинені не лише виступами «за все хороше і проти всього поганого», а й кількома справді унікальними глибинними явищами ліванського суспільства, які самі ліванці бажають змінити. У цьому матеріалі, розповідаємо про причини кризи в Лівані.

Проте відразу варто наголосити, що безпосереднім приводом до початку вуличних протестів стало погіршення економічної ситуації в країні та інші «банальні» економічні чинники: корупція, непотизм, розрив у доходах між різними прошарками суспільства, високий рівень безробіття, критичний дефіцит іноземної валюти,  знецінення ліванського фунту в понад півтора рази за останні півроку (на чорному ринку; курс обміну валют, визначений центральним банком залишається незмінним, проте придбати іноземну валюту в банках практично неможливо). Власне, демонстрації розпочалися після оголошення намірів уряду підвищити ПДВ на 4 відсоткових пункти до 2022 р., запровадити новий податок на дзвінки через соціальні мережі та ще 34 подібні ініціативи. Розгляньмо ближче системні причини кризи в Лівані

Нестандартний державний устрій. У випадку Лівану обмежитися словами «унітарна парламентська республіка» не вдасться, адже в країні діє специфічна система розподілу владних повноважень на основі конфесіоналізму. Так, в ході переговорів між представниками різних конфесій в період отримання Ліваном незалежності від Франції у 1943 р. було сформульовано неписаний Національний пакт, який зафіксував політичну ідентичність та заклав основи державного устрою країни.

Відповідно до пакту:

·       Ліван мав відійти від «західної» ідентичності і зосередитися на позиціонуванні себе «арабською» країною; ліванські мусульмани погоджувалися відкинути ідею об’єднання з Сирією, а християни-мароніти у свою чергу відмовлялися від ідей залучення іноземних інтервенцій з боку європейських держав;

·       чіткий розподіл владних повноважень: посаду президента може обіймати лише християнин-мароніт, прем’єр-міністра – винятково мусульманин-суніт, спікера парламенту – мусульманин-шиїт, а заступниками спікера та прем’єр-міністра можуть бути лише послідовники Антіохійської православної церкви;

·       фіксується частка християнських та мусульманських депутатів парламенту у співвідношенні 6:5.

Згодом, після завершення громадянської війни 1975-1990 рр. Декларація національного примирення (т. зв. Таїфські угоди) зрівняла частку депутатів-християн та мусульман у парламенті, а також позбавила президента-мароніта окремих повноважень – зокрема, прем’єр-міністр-суніт ставав підзвітним не президенту, а парламенту. Зрештою, внесені у 2004 р. поправки до Конституції чітко зазначили рух в напрямку усунення будь-яких проявів конфесіоналізму при розподілі владних посад.

Однак.

2020 рік. Чинні президент, прем’єр-міністр та спікер парламенту обрані з урахуванням конфесійної приналежності, а на останніх парламентських виборах у травні 2018 р. (які до цього багаторазового переносилися з початкової дати  2013 р.) зберігся розподіл 128 депутатських мандатів між християнами та мусульманами – по 64 місця.

Більше того, три партії з найбільшою кількістю місць у парламенті мають чітку орієнтацію на свої релігійні спільноти:

·       партія «Вільний патріотичний рух» (араб. التيار الوطني الحر) очолюється зятем президента Лівану Джубраном Бассілем, опирається на християн (22 місця в парламенті);

·       партія «Рух майбутнього» (араб. تيار المستقبل) очолюєтья колишнім прем’єр-міністром країни Саадом Харірі, орієнтується переважно на ліванських сунітів (21 місце в парламенті);

·       партія «Рух амаль» (араб. حركة أمل; «амаль» означає «надія») очолюється спікером парламенту Набігом Беррі й опирається на шиїтську громаду (16 місць у парламенті).

Вас може зацікавити: Ая-Софія та ісламізація Туреччини: як Ердоган змінює державу Ататюрка

Заклик до переформатування системи розподілу посад за конфесійною ознакою є нині одним з найпопулярніших гасел в республіці. Що ж саме не задовольняє ліванців? Узагальнено можна виділити щонайменше два підходи, які є фактично протилежними.

З одного боку, пропонується остаточно відокремити релігію від політики і перейти до світської держави, скасувавши саму ідею обов’язкової приналежності до певної конфесії для можливості займати ключові керівні посади у країні і натомість зробити основним критерієм для кандидатів їхню компетентність. Власне, для цього навіть не потрібно суттєво змінювати законодавство, адже, як вже згадувалося, відповідна поправка внесена до конституції Ліванської Республіки ще у 2004 р. Неодноразово підкреслювалося, що призначення за релігійною ознакою є не лише неефективним, а, можливо, й цілеспрямовано використовується владою для штучного розділу суспільства і тим самим відволікання від, наприклад, економічних проблем у країні.

Священнослужителі різних конфесій разом беруть участь у протестах

Водночас поширений і інший підхід, який полягає не у скасуванні конфесійних квот, а у їх розширенні на користь мусульман. Обґрунтовується таке бачення змінами у  релігійній структурі населення. Так, за даними перепису 1932 р. (його результати лягли в основу квот за Національним пактом) послідовники християнства становили більшість – близько 51% ліванців. Однак внаслідок природного та механічного руху населення – вищі показники народжуваності серед мусульман, еміграція християн та імміграція мусульман – за понад 80 років ситуація зазнала суттєвих змін. Станом на 2018 р. у Лівані проживали понад 61% мусульман (з приблизно однаковою часткою серед них шиїтів та сунітів) і близько 33% християн. Відповідно, вважається доцільним оновити квоти таким чином, щоб вони відображали поточні частки представників конфесій у структурі населення республіки.

Вам варто знати: Чому терористи стають терористами?

Крім цього, багатопартійність у Лівані можна сприймати доволі буквально, адже партій, представлених у парламенті країни, дійсно багато – 19 партій + незалежні кандидати. Однак, у ліванському випадку політичний плюралізм навряд йде на користь: надмірна кількість партій з невеликою кількістю мандатів (на частку найбільшої з партій парламенту «Вільного патріотичного рух» припадає лише 17%) у поєднанні зі значними розбіжностями у баченні внутрішньої та зовнішньої політики республіки, призводять до постійних політичних криз (в тому числі й нинішньої), коли, наприклад, бюджет Лівану ухвалюється з річним запізненням чи не ухвалюється зовсім (очевидно, які негативні наслідки це може нести для економіки країни), або коли парламент не має достатньої кількості голосів для обрання президента – чинний президент Мішель Аун був обраний тільки в жовтні 2016 р. при тому, що повноваження попереднього президента завершилися ще у травні 2014 р. (обов’язки президента протягом цього часу виконував прем’єр-міністр).

Зовнішньополітичний контекст. Для ґрунтовного розуміння впливу зовнішніх факторів на поточну ситуацію в Лівані потрібно знову-таки повернутися на декілька десятиліть назад. Історично величезний вплив на Ліван мала його сусідка, Сирія, і зокрема її збройні сили, які не просто перебували на території республіки з 1976 р., а й брали безпосередню участь у бойових діях громадянської війни в Лівані 1975-1990 рр. Після завершення громадянської війни Сирійська Арабська Республіка та Ліванська Республіка підписали Договір про братерство, співробітництво та координацію, згідно з яким сирійська армія зберегла за собою право розміщуватися на території Лівану, що, безперечно, закріплювало за Сирією вагомі важелі впливу і в той же час продовжувало дратувати частину ліванців, налаштованих проти надмірного сирійського втручання у внутрішньодержавні справи.

Читайте також: Cмерть Левіафана: що чекає на «Ісламську Державу»?

Переломним моментом стало вбивство 14 лютого 2005 р. колишнього прем’єр-міністра Лівану Рафіка Харірі. Оскільки до організації вбивства причетними вважалися сирійська влада та Хізболла (шиїтська партія), країною паралельно проходили масштабні про- та антисирійські демонстрації, а згодом чітко сформувалися два блоки, які в тій чи іншій формі існують і досі: 1) Коаліція 8 березня (просирійська група; спирається на Іран, Сирію та Хізболлу); 2) Коаліція 14 березня (антисирійська, на чолі з Саадом Харірі, сином вбитого ПМ; підтримується Саудівською Аравією).

В результаті Кедрової революції 2005 р. Сирія була змушена вивести свої збройні сили з території Лівану, проте фактично значною мірою колишні сирійські позиції були зайняті (і досі контролюються) Хізболлою, яка вважається одним з найпотужніших іранських союзників у Леванті (Шамі). Військове крило Хізболли визнано терористичною організацією в США, Канаді, ЄС, РСАДПЗ та ряду інших держав або об’єднань, в той час як політичне крило (офіційно під назвою «Блок відданості спротиву», араб. كتلة الوفاء للمقاومة) має 13 місць із 128 у чинному складі парламенту республіки.

У свою чергу, Саудівська Аравія здійснює вплив на Ліван за двома ключовими напрямками. По-перше, протягом багатьох років вона залишалася основним донором для ліванської економіки, інвестуючи в неї або надаючи безпосередню фінансову допомогу в обмін на певні політичні преференції. Однак протягом останнього пів року королівство фактично призупинило таке фінансування, посилаючись на високий рівень корупції в Лівані. Справжніми ж причинами, ймовірно, є наступні: 1) спроба тиснути на керівництво Лівану задля обмеження ним діяльності проіранської Хізболли; 2) власне, дефіцит коштів у самій Саудівській Аравії (в тому числі внаслідок значних витрат на проведення військових кампаній у Ємені) – до того ж в контексті чергового падіння цін на нафту грошей в королівстві навряд побільшає.

Дізнавайтеся біьше: Ємен: найгірша гуманітарна катастрофа на Землі

Періодично КСА здійснює і безпосередні втручання в політичне життя Лівану, як, наприклад, у листопаді 2017 р., коли ліванський ПМ Саад Харірі під час перебування у Саудівській Аравії спершу зник, а згодом по відеозв’язку з Ер-Ріяду оголосив про свою відставку. Можна лише припускати, наскільки добровільним було це рішення, яке однак не було прийняте керівництвом Лівану (навіть супротивниками ПМ) та самими ліванцями, тож КСА «повернула» Харірі назад до Бейрута, де той оголосив про відкликання своєї заяви щодо відставки.

Демонстрації 2017 р. у Лівані. На плакатах: «поверніть нашого прем’єр-міністра»

Додатковим свідченням складності політичної ситуації в Лівані є і той факт, що вже понад 40 років з 1978 р. у південній частині Лівану в районі ізраїльського кордону розміщені Тимчасові сили ООН (англ. UNIFIL, United Nations Interim Force in Lebanon) у складі близько 10 тис. осіб, які покликані гарантувати безпеку в регіоні, а втім не змогли запобігти Другій ліванській війні/Липневій війні між Ізраїлем та Ліваном в особі Хізболли у відносно недалекому 2006 р. Враховуючи, що взаємні обстріли між ізраїльськими силами та силами Хізболли з певною періодичністю трапляються й досі, можна констатувати, що стабільності Лівану це не додає.

Біженці. Критичною для ліванської економіки є кількість палестинських та сирійських біженців. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR), станом на 31.01.2020 р. на території Лівану офіційно зареєстровано понад 910 тис. біженців із Сирії. У свою чергу, Агентство ООН з допомоги палестинським біженцям і організації робіт (UNRWA) зафіксувало у Лівані понад 475 тис. біженців із Палестини. Враховуючи загальну чисельність населення республіки – близько 5,5 млн осіб – Ліван посідає перше місце у світі за часткою біженців у структурі населення (20%).

Іншими словами, кожна п’ята людина, яка живе в Лівані, є біженцем.

Крім цього, певна кількість осіб перебуває в таборах для біженців або поза ними без офіційної реєстрації, тож фактично оцінювати їхню справжню кількість можна лише приблизно.

Складність ситуації полягає в декількох речах. По-перше, законодавство Лівану доволі суворе щодо натуралізації іноземців (надання громадянства) та видачі посвідчувальних документів. Як наслідок, біженці часто позбавлені права на офіційне працевлаштування і нерідко змушені жити лише на фінансову допомогу від організацій зі структури ООН. Так, за 2018 р. UNHCR надала різнопланову допомогу в тій чи іншій формі 840 тис. біженців на території Лівану; понад 140 млн дол. організація спрямувала у вигляді безпосередньої фінансової допомоги готівкою. Втім, у бюджеті UNHCR на 2020 р. закладено витрати на фінансову допомогу лише для 100 тис. найбільш вразливих осіб. Тож якщо організації не вдасться знайти додаткові джерела фінансування, сотні тисяч осіб ризикують залишитися без засобів для існування.

Також читайте: «Вигнати не можна залишити», або Проблема африканських біженців

Зі свого боку, ліванські громадяни скаржаться, що сирійські біженці в пошуку роботи працевлаштовуються неофіційно і відповідно за меншу заробітну плату, тим самим не тільки відбираючи робочі місця місцевих жителів, а й впливаючи на зниження зарплатні, яку роботодавці готові запропонувати своїм працівникам. В підсумку, вирішення кризи біженців стало однією з вимог поточних протестів у Лівані.

Не можна оминути увагою вік сирійських біженців у Лівані – близько половини осіб відносяться до вікової категорії 0-17 років, що автоматично піднімає питання забезпечення їх шкільною освітою. Близько 200 тис. сирійських дітей відвідують приватні або державні школи Лівану, що створює величезне додаткове навантаження на ліванський бюджет. Попри це, ще понад 250 тис. дітей нині взагалі не мають доступу до шкільної освіти.

На тлі заплутаності та складності проблем Лівану (а також з урахуванням оголошеного 7 березня дефолту за євробондами), слова нового прем’єр-міністра країни Хасана Діяба (очолив уряд 21 січня 2020 р. після відставки Саада Харірі) звучать доволі наївно, хоча й частково обнадійливо:

«Я підтримую протести. Вони об’єднали країну й усунули бар’єри між представниками різних конфесій та регіонів. Ми намагатимемося відповідати їхнім вимогам, щоб забезпечити незалежну судову систему, повернути вкрадені гроші, боротися з корупцією, захистити найбідніші верстви населення від високих податків, подолати безробіття та ухвалити нове виборче законодавство, яке б об’єднало всіх разом в рамках однієї національної ідентичності, як того вимагає вулиця».

Автор – Олексій Мезенцев, для ADASTRA