Стратегічна культура Ізраїлю: травма і тріумф
Вивчення зовнішньополітичної діяльності кожної держави – це не лише оцінка поточного стану двосторонніх та багатосторонніх форматів співпраці. Передусім це відповідь на фундаментальні питання про спосіб мислення та поведінки держави, інструментарій її зовнішньої політики, сприйняття нею ключових для національної безпеки категорій – «безпека», «ворог», «середовище», «загроза». Чому певна держава діє на міжнародній арені одними й тими ж методами протягом тривалого історичного розвитку? Чим визначається її сприйняття міжнародного середовища? Яким чином формується ставлення до інших країн як до ворожих чи дружніх? Масштабний проєкт ADASTRA «Стратегічна культура країн світу» шукає відповіді на всі ці питання, досліджуючи зовнішню політику держав через призму їхніх стратегічних культур.
* * * *
Незалежний Ізраїль був проголошений 14 травня 1948 року, за день до завершення британського мандату на Палестину, Давидом Бен-Гуріоном, а вже 15 травня війська Іраку, Ємену, Саудівської Аравії, Йорданії, Лівану, Сирії та Єгипту оголосили війну новоствореній державі. Той факт, що ледь чи не з першого дня існування Ізраїлю відмовляли в праві на це, є по-своєму унікальним і визначальним фактором його стратегічної культури та зовнішньої політики в цілому. Попри те, що традиція єврейської державності перервалася ще в античний період і була відновлена лише після Другої світової війни, Ізраїль має сформовану стратегічну культуру, яка знаходить достатньо чітке втілення протягом його порівняно недовгої історії.
Ізраїльтяни, юдеї чи євреї?
Історія єврейського народу, що налічує приблизно три тисячі років, є визначальним фундаментом єврейської національної ідентичності. Тим не менше, цього не можна сказати про всю державу: необхідно проводити чітке розрізнення понять «єврей», «юдей» та «ізраїльтянин». Протягом віків поняття «єврей», що історично означало «той, що прийшов з-за ріки» – так говорили спочатку ассирійці та вавилоняни, маючи на увазі Євфрат, у період з античності й до Нового часу означало те ж саме, що і «юдей» – тобто людину з юдейським віросповіданням. Недарма ж ключовою умовою зречення від єврейської общини й набуття громадянського статусу в більшості європейських держав було хрещення в будь-яку з християнських конфесій. Лише в 19 столітті єврейство набуло етно-національного змісту, що знайшло своє втілення в сіонізмі, котрий був секулярним за своїм характером рухом, хоча й з опорою на традиційні релігійні цінності та символи.
У «Законі про повернення», затвердженому Кнесетом, основною умовою визнання «єврейськості» було підтвердження 3-х поколінь кровного зв’язку. Що ж стосується терміну «Ізраїль», то його перша згадка на стеллі фараона Мернітаха в 1207 році до нашої ери й тривала історія як назви античного північного єврейського царства все ж таки знову відсилала до питомо єврейського начала. Проте Давид Бен-Гуріон до останнього не вписував в Декларацію незалежності саму назву держави – було зрозуміло, що вона єврейська, але яка саме – Єхуда (Юда), Ізраїльсько-Іудейське царство?
Дізнавайтеся більше про життя інших держав регіону: Як Ліван опинився на межі неспроможної держави
Амал Ямал справедливо зауважує, що нині існує ізраїльське громадянство, проте немає специфічної ізраїльської національності чи ідентичності – а спроби ототожнення її з єврейською суперечать самим принципам Декларації про незалежність Ізраїлю, де країна хоч і подавалася як втілення одвічного прагнення євреїв до державницького існування, проте гарантії прав та свобод мали абсолютно всі громадяни незалежно від раси, віросповідання чи статі. Ми не можемо заперечувати той факт, що 20% дев’ятимільйонного населення Ізраїлю становлять палестинські араби: до слова, сама назва «Палестина», запроваджена спочатку римським імператором Тітом у 73 році після руйнування Єрусалиму, а згодом – Адріаном у 135 році після придушення повстання Бар-Когби й подальшого вигнання євреїв з Юдеї, також для останніх є репресивною.
У липні 2018 року ізраїльський Кнесет незначною більшістю голосів затвердив «Основний закон: Ізраїль – національна держава єврейського народу», 14-й серед тих, що мають конституційний статус (в Ізраїлі немає єдиної конституції, натомість почергово приймаються основні закони з конституційним статусом). Закон проголошує Ізраїль національною державою євреїв, визначає його їхньою історичною батьківщиною та «національним домом», у якому вони реалізують своє право на самовизначення. Державною мовою встановлюється іврит, а арабська відтепер має лише особливий статус, Єрусалим є єдиною та неподільною столицею держави, а будівництво єврейських поселень оголошується національною цінністю (не зовсім зрозуміло, чи це стосується поселень на західному березі Йордану).
Що важливо – у законі відсутнє слово «рівність», та й узагалі підтвердження рівності усіх громадян Ізраїлю, гарантованої Декларацією незалежності 1948 року. Хоча закон за твердженнями деяких депутатів Кнесету мав чисто декларативний, передвиборчий характер, він без купюр констатував той факт, що палестинські араби, громадяни Ізраїлю, фактично є «біженцями у власній державі» – при формально рівному статусі всіх громадян для арабів повноцінна реалізація громадянства як стійкого зв’язку індивіда та держави із взаємними правами та обов’язками є ускладненою. Араби Ізраїлю не мають національного проєкту в рамках держави, з яким би вони могли себе ідентифікувати, а проте вони становлять 5-ту частину населення. Хоча Організація визволення Палестини й відмовилася від знищення Ізраїлю (чого прагнула згідно з Палестинською хартією 1968 року), тепер уряд прагне від неї визнання Ізраїлю як єврейської національної держави.
Читайте також: Супермаркет пропаганди: Ізраїль та Палестина
Але й у тріаді євреї-юдеї-ізраїльтяни не все так легко: окрім традиційних полюсів правих-консервативних-ортодоксальних і лівих-модерних-секулярних громадян та партій, що їх представляють, існує цілий спектр напівтонів і ведуться активні дебати стосовно змісту єврейськості, частки в ній чисто релігійного чи етно-національного компоненту, а також проєктування таких полюсів на моделі розв’язання арабо-ізраїльського конфлікту. Для нашого дослідження основною буде констатація факту – сучасна ізраїльська стратегічна культура опирається на політичний досвід власне єврейського народу, вдало балансуючи на межі секулярних сіоністських ідей та релігійних символів, конститутивних для національної єврейської ідентичності, що мають сильний афективний колорит і визначають не лише світосприйняття, але й основні сфери життя.
«Лешана абаа б’Єрушалаїм» – Наступного року в Єрусалимі
Ця фраза із пасхальної Агади, що її юдеї станом на 1948 рік майже дві тисячі років повторювали кожного року на Песах, майже здійснилася 5 іяра (14 травня) 5708 року за єврейським календарем. Чому майже? Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 181/2 про скасування мандату на управління Палестиною та поділ її території на 2 незалежні держави, мова йшла про те, що Єрусалим буде самостійною адміністративною одиницею з міжнародним статусом. У Війні за незалежність 1948-1949 років західна частина Єрусалиму опинилась під контролем Ізраїлю, а східна – Трансйорданії, а вже під час Шестиденної війни 1967 року й східна частина міста перейшла під контроль першого.
Столиця єврейської держави з Тель-Авіва була перенесена до Єрусалима ще 1950 року, але як забути тріумфальний звук шофара воєнного рабина Горена, який євреї асоціюють з приходом Машиаха (месії), а також передані по радіо слова Мордехая Гура: «Храмова гора в наших руках»? Міжнародна спільнота та ООН не визнають ізраїльського контролю над Східним Єрусалимом, а проте 1967 року десанту довелося з Храмової гори відійти – і нині Ізраїль зобов’язаний забезпечувати рівний доступ до святих місць і для мусульман, і для юдеїв – останні можуть відвідувати її в обмежений час і лише через одні ворота.
Вам варто знати: Cмерть Левіафана: що чекає на «Ісламську Державу»?
Процитована агада має символічне значення і в політичному, і в метафізичному плані. Нею активно послуговувалися сіоністи, що в образі Єрусалиму концентрували всю єврейську державу, незалежну й національну. Для більшості юдеїв ця агада має зміст релігійний – наступного року в Єрусалимі, у відбудованому Храмі (який руйнували вавилоняни, а відновлений Іродом Великим храм остаточно зрівняли із землею римляни в 70 році н.е. – відтоді у євреїв храму немає, він один, а синагоги – швидше місце зборів і читання Тори, аніж виконання всіх релігійних обрядів), після приходу Месії у юдаїзмі він досі не з’явився.
Надія тривалістю у 2000 років реалізувалася в політичному плані, але теж частково; а надії відновити Храм в умовах того, що 10 з 11 воріт на Храмову гору відкриті лише мусульманам – утопічні та в найближчому майбутньому мають мало перспектив. Для стратегічної культури приклад пасхальної агади – це ілюстрація унікального комплексу етно-релігійної ідентичності, яка дуже мало місця залишає раціональному розрахунку – хіба що максимальній раціоналізації засобів захисту цієї ідентичності та її символічних комплексів. Заразом присутність дуалізму секулярного й релігійного стала фундаментальною в процесі утворення держави Ізраїль та її розвитку, а також є ключовою з точки зору пошуку розв’язання арабо-ізраїльського конфлікту.
Тев’є-молочник і 614-та заповідь Тори
Складна історія етно-релігійних гонінь і переслідувань з боку єгиптян, ассирійців, вавилонян, римлян – суцільні трагедії та екзистенційні загрози ідентичності добре вкладаються в ідею «богообраності». Недарма ж мудреці Талмуду стверджували, що Господь Тору пропонував різним народам, проте лише євреї погодилися її прийняти, адже заповіді були тяжкими для виконання. Усі ці біди пояснювалися з релігійної точки зору тим, що євреї заповіді (а їх 613) порушували. Після вигнання єврейського народу з Палестини римлянами він розселився по світу, під мусульманським началом концентруючись у Вавилоні, у Європі утворивши дві основні групи (сефарди – євреї Піренеїв; ашкеназі – євреї Німеччини, Північної Франції та Італії, згодом – Польського королівства, Російської імперії та всієї Східної Європи).
Історія галуту – надзвичайно довга та цікава, проте для розуміння історичних витоків стратегічної культури нам слід сконцентруватися на 18-19 століттях життя ашкеназі. Теодор Герцль, батько єврейського сіонізму, висвітлюючи в 1894 році як кореспондент віденської газети «справу Дрейфуса» особливо гостро усвідомив, що процес Гаскали – єврейського просвітництва, зближення з європейською культурою та позитивної асиміляції та акультурації єврейства – не вдався. 1880-1890-ті роки – це нова хвиля антисемітизму на тлі появи расових теорій в Німеччині, Франції, погроми 1881-1882 років у Росії після вбивства імператора Олександра 2 – усе це було ознакою того, що іншого виходу, окрім як утворити національну державу, не існувало.
Водночас започатковані Герцлем Сіоністські конгреси (перший – у Базелі, 1897 року) були зібраннями прогресивної частини єврейства, що демократично ставилася до юдаїзму та готова була йти на невластиві для єврейства зусилля задля побудови незалежної держави. Перша алія (переселення) відбулася саме в 1881-1882 роках. 5 алій єврейського народу до Палестини – ще один комплексний сюжет, проте основним у цьому випадку є те, що державу їхали розбудовувати секулярні, демократичні, ініціативні євреї етно-релігійної ідентичності (новий їшув), що згодом будуть протиставлені євреям слабким, консервативним та релігійним, позбавленим чуття національного будівництва.
Сіоністи довгий час при підготовці алії послуговувалися ідеєю незаселеної, пустої Палестини, висловлюючи це у своєрідному слогані «безлюдна земля для безземельних людей». Окрім того, новий їшув – сіоністи, які прибували переважно з Європи для побудови єврейської держави власними руками на основі практик, невластивих єврейству історично, як от продуктивна праця – з арабським населенням представляв себе провідником прогресу, передових механізмів і кращого майбутнього. Так сформувалися специфічні цінності – працьовитість, практичність, відсутність зайвих обговорень. Теоретичні знання прирівнюються до слабкості та недостатньої продуктивності, а центральним персонажем нового ізраїльського суспільства був уже не мудрець (рабин), а фермер. Усе це мало вплив на підхід до військових питань – практичний, інструментальний, орієнтований на дії та розв’язання негайних проблем, часто шляхом імпровізації.
Щойно держава Ізраїль була проголошена, вона намагалася всіляко втекти від своїх додержавних образів – як от Тев’є-молочника з класичної для літератури на ідиші повісті Шолома-Алейхема. Як біблійний Йов, Тев’є, навіть коли, здавалося б, і слід було гніватися на Бога й втручатися в хід долі, лише смиренно запитує: «За що?». Сповнений трагіфарсу образ типового єврея містечок межі осілості в Російській імперії, на думку секулярних сіоністів, зрештою є втіленням слабкості, безпомічності й відсутності опору єврейства, що було абсолютизовано в Голокості. Окрім даних Богом 613-ти заповідей, єврейський філософ Еміль Факенгайм запропонував 614-ту – пам’ятати про Голокост, що для стратегічної культури має виняткове значення в силу його сутності як історичної травми, що визначає поведінку держави.
Голокост як основа моделі поведінки
Після завершення Другої Світової війни не відбувалося комеморації жертв Голокосту, а злочин геноциду проти європейського єврейства був лише одним в переліку нацистських звірств. Сама молода держава, Ізраїль, прагнула мінімізувати спогади про єврейську жертовність. І раннє замовчування, і сучасний широкий процес комеморації є несуперечливим втілення того, яким себе бачить, як розуміє себе і своє місце у світі єврейська держава.
Сіонізм, рух за національну незалежність, був заснований на припущенні про те, що єврейська асиміляція в Європі зазнала невдачі. Негативний образ єврейського життя в цій частині світу був причиною того, чому на початку існування держави влада вагалася стосовно релевантності увічнення жертв Голокосту. Пам’ять про трагедію має дві функції, які, на перший погляд, заперечують одна одну: вона представляє жертв як типовий приклад єврейської пасивності внаслідок відсутності суверенітету й тим самим виправдовує існування держави як засобу збереження народу, а з іншого – вона вшановує тих сіоністських мучеників, що чинили активний опір нацистам.
Дізнавайтеся більше: Від мілітаризму до пацифізму: еволюція стратегічної культури Німеччини
Період 1960-1980-тих – це активна комеморація Голокосту, процес над Адольфом Ейхманом у Єрусалимі в 1961 році, процес над катами Аушвіца у Франкфурті в 1963 році. На тлі Шестиденної війни 1967 року Голокост набув нового значення як абсолютного втілення безпомічного й бездержавного єврейського існування, реалізації всіх загроз національній безпеці у своїй суті. Проєкція цього позбавленого контексту образу «Голокосту» (жертва спалення) або «Шоа» (Катастрофи) наслідком має сприйняття ледь чи не будь-якої загрози як екзистенційної і для народу, і для держави, а також той факт, що єврейство фактично застрягло в модусі жертви, з якого воно ніби й бажає вийти, але водночас не пропонує принципово нового формату ідентичності, і, відповідно, ця поведінкова модель закріплена в стратегічній культурі.
Ізраїльська колективна пам’ять та «обрана травма(и)» – Голокост зокрема – надають історичне пояснення арабо-ізраїльському конфлікту, а той, у свою чергу, слугує підтвердженням етосу про єврейську жертовність, який домінує в колективній пам’яті народу. Жертовність є достатньо тривкою і радикальною основою для саморепрезентації, що лише ускладнює конфлікт і постійно виникає в таких ситуаціях через свою емоційну та телеологічну природу. Вона виступає призмою, через яку члени суспільства оцінюють інший досвід, а особливо в період конфлікту є інструментом його пояснення, морального виправдання, мобілізації та консолідації нації.
Віктимність для стратегічної культури – головна передумова формування «менталітету облоги» (або менталітету гето) – сприйняття зовнішнього середовища як ворожого та потенційно або реально небезпечного, а його представників – як націлених на колективне знищення. Центральний статус Шоа-Голокосту в єврейській історичній пам’яті пояснюється не лише масштабом трагедії та (не)давністю діяння, але й тим особливим статусом, яким у традиційному юдаїзмі наділений сам процес пригадування «постійного становища небезпеки», як-от субота напередодні свята Пурім має назву «Шаббат Захор», а «захор» перекладається як «пам’ятай». Цього дня читається уривок «Кі Теце» з книги Дварім: «Пам’ятай (захор), що зробив тобі Амалек». Історичні дані підтверджують той факт, що в перший період конфлікту відбувалась «нацифікація» (уподібнення до нацистів) арабів та їхня репрезентація як «нового Амалека». 1982 року ізраїльський прем’єр-міністр Менахем Бегін сказав: «Ми не допустимо повторення Треблінки».
Ще одним цікавим моментом є те, що для багатьох євреїв мучеництво виступає мірилом «істинної єврейськості» – це є однією з ліній розлому між діаспорою та громадянами держави Ізраїль. Ця віктимність та пов’язані з нею наративи є віссю вибудовування багатьох соціетальних конструктів та основою розвитку ідентичності. Зв’язок між сучасною історією Ізраїлю та єврейського народу попередніх століть пояснюється «континуумом страждань» – продовженням у палестинських арабах образу мучителів єврейського народу – від єгиптян, ассирійців, вавилонян та римлян, погромщиків, інквізиторів Іспанії і до нацистів.
Проте, зважаючи на те, що арабо-ізраїльський конфлікт у тому числі раціоналізується через минуле, Ізраїль не одержав можливості «пережити» й «пропрацювати» всі ці історичні травми та втрати, а відсутність такого процесу поглиблює почуття колективної жертовності та конфліктні елементи ідентичності. Пам’ять та емоційна складова постійно чинять вплив одна на одну, причому основною емоцією виступає страх за можливість повторення травми, а вже він розвивається у вину, сором, неприйняття, гнів, жаль. Можна сказати, що страх є одним з ключових емоційних драйверів побудови такої системи національної безпеки в Ізраїлі, а сама вона слугує найбільш яскравим втіленням симптомів важкої історичної травми.
Відповідно, для нації-жертви, що пережила таку трагедію, ключовим відтепер буде ніколи більше не потрапити в таке становище. Можна додати 615-ту заповідь, яку формально й практично сформувала для себе незалежна держава – ніколи не допустити другого Голокосту. Ізраїльтяни більше не чинитимуть як Йов і не покладатимуться на Божу милість – вони братимуть до рук зброю та захищатимуть власну землю.
Також читайте про трагедію вірменського народу: Мец Єгерн чи геноцид – відлуння подій 1915 року в американо-турецьких відносинах
Окрім того, жертва сприймає ледь чи не будь-яку загрозу як екзистенційну, а той факт, що збереження держави в арабо-ізраїльському конфлікті є синонімом фізичного існування самого єврейського народу, лише додає гостроти паралелям і підживлює роз’ятрювання історичної травми, як і підтверджує її конститутивний характер для єврейської ідентичності та культури. У теорії історичної пам’яті існує ще один тип жертви – не безмовна жертва асиметричного насильства, а благородна, вчинена заради збереження й порятунку держави. Вагомою частиною індоктринізації солдат Армії оборони Ізраїлю є міф про Масаду – фортецю, що стала останнім осередком опору римлянам, 960 оборонців якої наклали на себе руки, аби не потрапити в полон до завойовників.
Об’єктивна вразливість
Ізраїль, незважаючи на факт перманентного перебування в стані присутності екзистенційної загрози та постійної потреби оновлення стратегії національної безпеки, лише один раз офіційно опублікував подібний документ. Його автором став Давид Бен-Гуріон, перший прем’єр-міністр держави, що працював над ним 7 місяців 1953 року, і з того часу Ізраїль не публікував нового варіанту документу, хоча були принаймні 3 серйозні спроби. Пояснити таке явище можна двома способами: з одного боку, очевидною є тривалість викликів і постійність основних засобів відповіді на них; з іншого боку, існування в середовищі високої ймовірності миттєвого нападу, швидкої зміни ситуації, волатильної поведінки міжнародних акторів нерелевантним виглядає постійна формалізація, проголошення навіть відносно довготривалих пріоритетів, тим паче, що Ізраїль величезну увагу надає саме тактичній гнучкості та здатності до імпровізації.
Гнучкість, висока адаптивність властиві єврейському народу історично – варто лише прослідкувати його історію бездержавного існування, тривалу й динамічну, коли для більшості народів зникнення держави стало заходом їхнього фізичного існування. Як писав німецький історик Момзен: «Корінь європейського антисемітизму в тому, що євреї можуть пізнати музику Баха, філософію Канта та Гегеля, але при цьому залишитися євреями».
У документі, підготовленому Бен-Гуріоном, прості, очевидні, але й важливі речі, що визначають стратегічну культуру держави, було проманіфестовано чітко: Ізраїль живе в умовах постійної загрози від держав, що його оточують. Окрім її втілення в арабських країнах та палестинських арабах, нині така роль приписується державам з ядерним арсеналом (адже Ізраїль є фактично «країною одного ядерного удару»), тероризму, кіберзагрозам, потенційній ерозії готовності тилу, перманентним спробам делегітимізувати Ізраїль через бойкот, виведенню інвестицій та санкціям (boycott, divestment and sanctions (BDS)), вразливості критичної інфраструктури. Держава має бути готовою в будь-який момент, адже вона просто не може програти війну.
Усі військові сутички між Ізраїлем та арабськими країнами є лише раундами загострення в тривалій війні, відчуття постійної присутності загрози балансує на межі фаталізму. Держава, зважаючи на розташування та розмір, чисельність населення, завжди страждатиме від географічної та демографічної асиметрії та диспаритету – ще один біблійний сюжет – Давид проти Голіафа. Брак чисельності військової сили має компенсуватися якістю її підготовки та технічним забезпеченням на найвищому рівні.
Вам може сподобатися: Космічна політика Ізраїлю: велика місячна потуга маленької країни
Аарон Янів, описуючи концепцію національної безпеки держави Ізраїль, застосовує поняття «стратегічної глибини» – простору між найбільш віддаленими рубежами, де країни можуть утримувати озброєні війська для власної оборони без завдання шкоди суверенітету інших. Якщо цей простір захоплює ворожа держава, то у випадку Ізраїлю це просто фізичне зникнення. Коротка відстань та близькість і надзвичайна вразливість критичної інфраструктури породжує відчуття небезпеки й постійно присутньої екзистенційної загрози, що в межах кількох годин може реалізуватися в найгірший сценарій. Тому війна має бути швидкою не лише через високий ризик миттєвої анігіляції, але й через брак ресурсів для ведення позиційної боротьби; безальтернативно переможною – адже під питанням опиняється виживання самої держави як суверенного утворення, а поразка буде означати фізичне знищення і народу, і державної структури.
Ізраїльська регулярна армія повинна бути завжди готовою відповісти на будь-який сценарій розвитку подій і триматися доти, поки не будуть мобілізовані резерви. Критично важливою є підтримка з повітря, а бездоганна робота розвідки є життєво необхідною. У випадку розгортання військового конфлікту Сили оборони Ізраїлю повинні перенести бойові дії на територію противника для уникнення жертв серед цивільного населення та скорочення тривалості будь-якого конфлікту. Таким способом Ізраїль штучно створює «стратегічну глибину».
Оборонна доктрина, представлена Бен-Гуріоном, утілювала 3 принципи: стримування, раннє попередження, наступ. Частково вона є актуальною і нині, проте на відміну від 1953 року Ізраїль є військово потужною державою, що в технологічному відношенні значно перевершує власних суперників, до того ж, фокус боротьби змістився від міждержавної відкритої конфронтації до боротьби з асиметричними загрозами – терористичними групами, проксі, недержавними акторами. Рішуча й цілковита перемога в цій боротьбі – достатньо складна справа, оскільки для терористичних груп інколи саме їхнє виживання є перемогою; а окрім того, вони свідомо прагнуть виснажувати сили оборони держави, чого Ізраїль зумисно прагне уникнути через об’єктивні причини.
Примирення меча та орала
Сила як інструмент забезпечення безпеки в стратегічній культурі Ізраїлю має більш ніж виняткове значення. Ще 1924 року Володимир-Зеєв Жаботинський, лідер радикального крила сіоністського руху, опублікував статтю «Про залізну стіну», де наголошував на принциповій важливості формування міцних воєнізованих структур – залізна стіна виступала тому метафорою. Історично народ востаннє брав до рук зброю під час війни з римлянами в першому столітті, частина євреїв воювала в арміях різних держав під час Першої світової війни. І попри те, що Клаузевіцем ізраїльські стратеги довго захоплювалися, прем’єр-міністр Менахем Бегін свого часу сказав: «Відомій цитаті Клузевіца про те, що війна – це продовження політики іншими засобами, не може бути місця в сучасній реальності. Війна нічого не продовжує. Це розрив з абсолютно всім».
Зважаючи на те, що війна є різко негативним явищем в юдаїзмі, ізраїльтяни розглядають її через призму покладання відповідальності за конфлікт на сторону, що його розпочала. У юдаїзмі існує 3 види війни: мілхемет міцва – обов’язкова, необхідна війна, що спрямована на завоювання Ерец-Ісраель – її «легітимність» пояснюється 613 заповідями юдаїзму; мілхемет хова – обов’язкова, оборонна війна; мілхемет рашут – дозволена війна, спрямована на розширення кордонів Ерец-Ісраель. Перші дві переважно є оборонними, тоді як остання в суті своїй є лише наступальною. Інколи виділяють превентивну, необов’язкову війну, що керується постулатом «якщо хто прийде вбити мене, то вбий його першим» – цю категорію інколи відносять до мілхемет хова.
Цікаво знати: Чому терористи стають терористами?
З проєкцією на секулярні терміни ми говоримо про «безальтернативну війну» та «війну з альтернативою»; так, більшість війн, що велися Ізраїлем з моменту початку існування, цілком підпадають під поняття мілхемет міцва та мілхемет хова, і винятки становлять війни 1982 і 2006 року в Лівані. Війни 1948, 1969-1970, 1973 в ізраїльській парадигмі виступають як власне оборонні, а Суецька криза 1956 року та Шестиденна війна 1967 року – як превентивні. Жорстка сила як інструмент забезпечення безпеки в ізраїльському проєкті неодмінно повинна бути маневреною, готовою до негайної відповіді, адаптивною, здатною на швидку мобілізацію та пристосування до кризових умов (як-от у війні Йом-Кіпур) та імпровізацію.
Ціною такого ставлення є заміна стратегії імпровізованим мисленням, продиктованим тактичними розрахунками. Детальне планування відбувається на тактичному рівні та в галузі технологій, тоді як на стратегічному рівні спостерігається деяка самодіяльність, що виникає внаслідок недостатнього акценту на стратегічному плануванні. Неформальний та погано інституціоналізований спосіб опрацювання рішень викристалізувався під час Війни за незалежність, коли безпекове середовище було настільки непередбачуваним, що основним фактором була саме імпровізація.
Постійна присутність екзистенційної загрози об’єктивно спонукає до превалювання серед інструментів гарантування безпеки силових, але в Ізраїлі це втілюється в особливому статусі Армії оборони Ізраїлю, частці витрат на оборону та збройні сили, загальній військовій повинності, а також структурному звуженні системи забезпечення національної безпеки лише до силових і спеціальних відомств під безпосереднім контролем уряду. Держава не мала власної Ради національної безпеки до 1990-х років, а перша спроба переглянути постулати Бен-Гуріона була здійснена 1998 року за наказом Іцхака Мордехая (невдала), тоді як 250-сторінкова доповідь, підготовлена 2006 року Деном Мерідором ніколи не була реалізована через конфліктні моменти різних установ в межах системи забезпечення національної безпеки.
Вас може зацікавити: Парламентські вибори-2019 в Ізраїлі: підсумки та прогнози
2015 року генерал Гаді Айзенкот опублікував стратегію Армії оборони Ізраїлю, що серед іншого визначала стратегічні й тактичні військові загрози Ізраїлю, обрані армією моделі відповіді на них та відносини й субординацію між політичним та військовим ешелоном. Тобто уніфікована національна стратегія – зручний і регулярний документ, що визначав би пріоритети, загрози й механізми відповіді на них, – відсутній, а варіант Бен-Гуріона, про який ми говорили вище, незмінним існував з 1953 року. У 2017 році нинішній прем’єр Беньямін Нетаньягу особисто, як і Бен-Гуріон, написав стратегію національної безпеки, що в більшій своїй частині залишилася недоступною для публіки.
Представлена 2018 року незасекречена частина документу, який можна вважати оновленням стратегії національної безпеки, у цілому констатує жорстоку реальність: слабким державам немає місця на Близькому Сході. Ізраїль повинен нарощувати відносні переваги в умовах властивого диспаритету ресурсів і простору. Прем’єр наполягає, що безпека Ізраїлю тримається на 4 компонентах: військовій силі, що випливає зі стримування, раннього попередження, оборони та наступальних можливостей; економічної сили – зміцнення приватного сектору, усунення бар’єрів для торгівлі та комерційної діяльності, поглиблення світових економічних зв’язків; політичної сили – сильні союзи, стримування, забезпечення ізраїльській армії простору для маневру, боротьба з антиізральською більшістю в міжнародних організаціях; соціальній духовній силі – людський капітал, стійкість ізраїльського народу.
Усі 4 компоненти мають гармонійно взаємодіяти з метою боротьби проти державних, недержавних та терористичних загроз. Нетаньягу чітко виділив керівні принципи застосування військової сили. Передусім вона може й має бути застосована для відповіді на будь-яку екзистенційну загрозу, проте повинна бути швидкою та летальною з метою мінімізації шкоди й тиску на тил, тому слід працювати й на підрив ворожих можливостей і на переконливе знищення його волі й бажання воювати. Ізраїль повинен бути готовим завдавати поразки ворогам у війні на декількох фронтах. Необхідною є підтримка готовності у «війні між війнами» – боротьбою з терористичними угрупованнями. Ізраїль не вагатиметься завдавати удару по критичній інфраструктурі країни-супротивника в разі, якщо це суттєво скоротить тривалість конфлікту.
Один у полі – (не)воїн?
Попри те, що Ізраїль є яскравим втіленням бажання покладатися лише на власні сили, об’єктивна реальність доводить: державі критично важливо не потрапити в цілковиту міжнародну ізоляцію, адже без сильного союзника зі спільними інтересами та сприйняттям загроз вона не вистоїть. Потреба в сильному патроні на міжнародному рівні особливо яскраво відчувалася в перші десятиліття існування держави, проте не втрачає актуальності й нині. Спочатку підтримку Ізраїлю надавав СРСР – він першим визнав його незалежність, а також через Чехословаччину організував постачання Хагані, а згодом Армії оборони Ізраїлю озброєння. Далі стратегічним союзником Ізраїлю стають Сполучені Штати Америки. Спочатку США з певною пересторогою ставилися до Ізраїлю, зважаючи на ймовірність вибору його керівництвом соціалістичного курсу розвитку не лише у внутрішньому житті, але й у зовнішньополітичній сфері.
Більше про відносини Ізраїлю й США дізнавайтеся у статті: Близькосхідна політика Джо Байдена: проблема Західної Сахари
Тільки після того, як Ізраїль виступив на підтримку дій США у війні в Кореї 1950-1953 років, у двосторонніх відносинах почало спостерігатися суттєве поліпшення. Революція в Іраку 1958 року та фактичний розпад Багдадського пакту перетворив Ізраїль на чільного партнера США в регіоні. Держава має статус основного союзника США поза НАТО (Major Non-NATO Ally) – вона одержала такий статус ледь чи не першою у 1989 році, що передбачає пріоритетність розвитку відносин США, участь у спільних оборонних ініціативах, заходах контртерористичного характеру, поставку обмежених видів озброєння.
На регіональному рівні Ізраїль прагнув створювати союзи з неарабськими мусульманськими державами, що знаходилися на регіональній периферії, з метою зміни балансу сил на користь Ізраїлю. Зокрема, у цьому напрямку вдалося досягти значних успіхів – на меті Ізраїль мав прорвати єдині ряди арабського антиєврейського фронту – і вдалося сформувати альянс із Іраном (втратив значення й масштаб після Ісламської революції 1979 року) та Туреччиною (погіршення через політику Ердогана та інцидент 2010 року з «Флотилією свободи», зближення Ізраїлю з Грецією та Кіпром), а також Ефіопією та Південним Суданом. На 2018 рік, за даними інституту «Мітвім», 69% ізраїльтян впевнені, що позитивна співпраця з близькосхідними арабськими країнами можлива. Найважливіше співпрацювати з Єгиптом (24%) та Саудівською Аравією (23%). 49% ізраїльтян вважають, що значного прогресу у відносинах з арабськими державами можна досягти й без остаточного розв’язання палестинсько-ізраїльського конфлікту. 33% висловлюють протилежну думку.
Гарнізонна держава
Часті міждержавні конфлікти, постійна екзистенційна загроза були об’єктивними передумовами для перетворення Ізраїлю на гарнізонну державу на кшталт Пруссії Фрідріха ІІ, коли не армія існувала для захисту держави, а держава для забезпечення потреб армії. Усвідомлення того, що арабо-ізраїльський конфлікт як у вимірі боротьби за утворення палестинської арабської держави, так і протистояння з арабськими сусідами вічно тривати не може, а також те, що оборона й пріоритет національних політичних і військових інтересів шкодять гармонійному розвитку держави, спонукало до появи мирних ініціатив. Зокрема, 1977 року було досягнуто компромісу між Ізраїлем та Єгиптом, що наступного року втілився в Кемп-Девідських та березневих угодах 1979 року. 1994 року вдалося домовитися з Йорданією, 2000 – було виведено війська з Південного Лівану.
Цікаво знати: Гра престолів по-йорданськи. Зима близько?
Процес Осло стосовно врегулювання статусу палестинських арабів з ініціативи Іцхака Рабина мав значну суспільну підтримку й результати, проте продовження терористичних актів звело нанівець роботу цієї ініціативи. За свою роль у невдалому за наслідками процесі Іцхак Рабин був вбитий правим екстремістом Ігалем Аміром, а перед тим один із чільних рабинів навіть прокляв його особливим каббалістичним обрядом Пульса де Нура – ортодоксальне єврейське духовенство, для якого сама перспектива утворення на території, священній для юдеїв, Палестинської держави, є неприйнятною, і частина суспільства, що його підтримує, абсолютно не сприймає формулу «земля в обмін на мир».
Прем’єрство Б. Нетаньяху в контексті проблеми не є сприятливим для ведення палестинсько-ізраїльського діалогу – і хоча Організація визволення Палестини офіційно оголосила про відмову від знищення держави Ізраїль, після Другої інтифади будь-які спроби владнати питання завершувались невдало. На 2018 рік, за даними інституту «Мітвім», 50% ізраїльтян бажали початку мирних перемовин з Палестинською автономією щодо мирного врегулювання (проти – 36%), однак лише 32% готові на такий же крок стосовно ХАМАСу.
Чи є в Ізраїлю дипломатія та альтернативні регулятори безпеки?
Багато вчених говорять про дисфункцію ізраїльського МЗС в силу пріоритету силових та оборонних структур для відповіді на основні загрози. За своєю суттю Міністерство закордонних справ формулює, втілює та представляє зовнішню політику уряду Ізраїлю, однак скорочення бюджету та закриття декількох посольств і консульств, вихід зі складу міжнародних організацій та інші фактори показують слабкість цього інституту. Щорічне опитування, що проводить «Мітвім», ізраїльський дослідницький інститут з аналізу зовнішньої політики держави, 2018 року виявив, що респонденти у відповідь на запитання щодо якості управління зовнішніми зносинами держави оцінили її в 5 із 10 балів.
Найбільш важливі питання залишаються під безпосереднім контролем прем’єра. Наприклад, посол Ізраїлю в США безпосередньо звітує саме прем’єру, без координації з МЗС. Інша проблема – відносини з арабськими державами, з котрими не встановлено взаємне дипломатичне представництво через Департамент політики й безпеки Міністерства оборони та Моссад. 2009 року було засновано нове Міністерство стратегії та інформації, головним завданням якого була боротьба з бойкотом, відкликання інвестицій та санкції проти Ізраїлю з боку міжнародних організацій урядового та неурядового характеру. Хоча ці функції мали б належати МЗС. За повернення їх останньому виступає 55% громадян.
Дізнавайтеся більше: Хвиля примирення на Близькому Сході: як далеко вона зайде?
Хасбара – такий особливий термін існує в івриті на позначення «публічної дипломатії» – мала серйозні проблеми з формуванням іміджу Ізраїлю поза репортажами про міжнародно-політичні конфлікти. Ізраїль має разючий потенціал «м’якої сили», проте надає перевагу силі розумній – smart power – через об’єктивні причини. В Ізраїлі на державному рівні розробляються проєкти використання «soft power» у таких сферах, як поширення та популяризація національної кухні, розвиток туризму, встановлення безвізового режиму, підвищення рівня міжнародної бізнесової активності. Особливе значення в політиці держави має зв’язок з єврейською діаспорою, лобі якої в низці держав має вирішальне значення для забезпечення міжнародної коаліції на підтримку Ізраїлю.
Отже, основними рисами стратегічної культури держави Ізраїль є:
* Географічна зумовленість – невеликий масштаб, відсутність природних бар’єрів, обмеженість природних ресурсів, що робить державу вразливою до будь-якої загрози, позбавленою простору для тактичного відступу чи перегрупування, нездатною вести довготривалий конфлікт на виснаження масового характеру;
* Постійна присутність екзистенційної загрози – арабського фактору, що підриває саме існування держави Ізраїль, спонукає її до обрання жорсткої сили як пріоритетного засобу забезпечення безпеки, сприйняття не лише регіонального, але й міжнародного середовища як ворожого, що формується під впливом синдрому обложеної фортеці. Таке міжнародне середовище спонукає до гарантування самодостатності й розрахунку винятково на власні сили в безпеці й обороні.
* Поєднання об’єктивних факторів на кшталт постійної загрози та географічних, демографічних, ресурсних диспаритетів, ворожого середовища спонукає державу застосовувати жорстку силу як основний інструмент безпеки з опорою на маневреність, оперативність, націленість на тактичні та швидкі результати, вирішальну перемогу, уникнення позиційної війни, перенесення бойових дій на територію противника, а коли можливо – раннього попередження та недопущення конфлікту.
* Головна екзистенційна загроза є постійно наявною, з паралельним існуванням численних загроз від державних та недержавних акторів, тобто (а)симетричного характеру, причому особиста безпека громадян, їхнє фізичне існування ототожнюється з фізичним існуванням держави.
* Конфлікт ідентичностей з нульовою сумою з ізраїльського боку є продовженням віктимного наративу, який має тисячолітню історію з кульмінацією у вигляді Голокосту як масштабної історичної травми. Комплекс жертви в тому числі спонукає до агресивного сприйняття середовища, страху перед повторенням прецеденту, деконтекстуалізації феномену як такого, що можуть повторити інші актори.
* Ізраїльська стратегічна культура ґрунтується на символічному й категоріальному апараті єврейсько-юдейського спадку, відштовхуючись від окремих його елементів і водночас акцентуючи на інших; релігійний елемент є конститутивним для ідентичності навіть у секулярної частини суспільства, що радикалізує конфлікт і зумовлює особливе сприйняття загроз, у тому числі соціетальних.
* Попри декларований курс на самодостатність, очевидною є потреба у зовнішній допомозі та союзниках, переважно 1-2 основних; на регіональному рівні альянси виконують роль пертурбатора єдиного мусульманського та арабського фронту.
* Спостерігається диспаритет органів у системі забезпечення національної безпеки з очевидним превалюванням силових і оборонних відомств, незначною є опора на м’яку силу, перевага надається smart power. Винятково важливою є підтримка єврейської діаспори за кордоном.
Отож, у чому ж тріумф та травма Ізраїлю? Тріумф – у реалізації сіоністського проєкту й унікальному досвіді виживання в майже абсолютно ворожому середовищі. Травма – у незмінному наративі Голокосту та постійному існуванні в стані війни, що й зумовлює специфіку стратегічної культури. У її базових елементах та вихідних параметрах чітко прослідковуються очевидні перешкоди адекватному розв’язанню арабо-ізраїльського конфлікту, а беручи до уваги тривалий і тривкий до змін характер цих параметрів, а також сучасну політичну кон’юнктуру, у найближчі роки ми навряд станемо свідками значного прогресу в цьому напрямку.
* * * *
У межах спецпроєкту «Стратегічна культура країн світу» ADASTRA створює «стратегічний профайл» кожної держави задля розширення інструментарію дослідження та тлумачення зовнішньої політики та поглиблення розуміння міжнародно-політичних процесів. Усі статті спецпроєкту ви можете переглянути за посиланням. А також слідкуйте за нашими соцмережами, щоб бути в курсі всіх оновлень.
Авторка – Олена Юрченко, експертка зі стратегічної культури Аналітичного центру ADASTRA