PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


Від мілітаризму до пацифізму: еволюція стратегічної культури Німеччини

Від мілітаризму до пацифізму: еволюція стратегічної культури Німеччини

Вивчення зовнішньополітичної діяльності кожної держави – це не лише оцінка поточного стану дво- та багатосторонніх форматів співпраці. Передусім це відповідь на фундаментальні запитання про спосіб мислення та поведінки країни, інструментарій її зовнішньої політики, сприйняття ключових для національної безпеки категорій – «безпека», «ворог», «середовище», «загроза». Чому певна держава діє на міжнародній арені за одними й тими ж методами протягом тривалого історичного розвитку? Чим визначається її сприйняття міжнародного середовища? Яким чином формується ставлення до інших країн як до ворожих чи дружніх? Масштабний проєкт ADASTRA «Стратегічна культура країн світу» шукає відповіді на всі ці запитання, досліджуючи зовнішню політику держав через призму їхніх стратегічних культур.  

                                                                     * * * *

З XIX століття гравітаційним центром стратегічної культури Німеччини вважався військовий компонент, який підживлювався індустріальним розвитком та стягував усі наявні ресурси. Прусська армія стала запорукою уніфікації німецьких земель, у той час як навколо наративу «могутньої військової держави» відбувалася побудова національної ідентичності. Унаслідок цього військові кола мали значний вплив та соціальний престиж, а мілітаризм став невід’ємною складовою німецької стратегічної культури. Однак після нищівної поразки в Другій світовій війні, психологічного тиску, пов’язаного з нацистськими діями, німецькі еліти й західні окупаційні сили вбачали вихід з критичної ситуації в кардинальному перегляді зовнішньополітичних орієнтирів. Основою німецької ідентичності не міг бути мілітаризм, а лише його повне відкидання з розширенням місця для маневру на міжнародній арені: відтепер Німеччина могла досягнути світового впливу лише у наднаціональному об’єднанні. Так, схильність до пацифізму, політична відповідальність та інтернаціоналізм з орієнтацією на Захід стали основними складовими нового зовнішньополітичного мислення.

"Nie wieder Krieg" 

Перегляд ревізіоністського характеру зовнішньополітичної діяльності Німеччини заклав нові підвалини для політичного дискурсу. Громадськість переконували в тому, що відповідальність за жахливі наслідки Другої світової війни варто покладати саме на передвоєнну риторику, в основі якої лежала застаріла концепція стратегічної культури – покладання на силу, зокрема прискорену мілітаризацію та холодний розрахунок. Більш ніж 6 млн німців загинуло, окупація, стався крах економіки та інфраструктури, населення перебувало на межі голоду, а останнім цвяхом для труни колишнього зовнішньополітичного бачення стали прикрість, сором та почуття вини за вчинки нацистів. Такий психологічний тиск не варто недооцінювати.

Ґрунт для антимілітаристських та антинаціоналістичних настроїв активно культивувався не лише німецькими елітами, а й західними державами, що безпосередньо були залучені в процес окупації. Трибунали, покликані покарати винних за воєннні злочини, розвіювали ефемерну легітимність мілітаризму. Демократичні партії, віддані своїм ідеям та принципам, зобов’язувалися вилучити будь-які натяки на загрозу демократичному ладу з боку мілітаризму. Як наслідок, у німецькій конституції було закріплено заборону будь-яких проявів агресії, зокрема ведення війн, а в 50-х Bundeswehr не мав права проводити операції поза межами юрисдикції НАТО. Нова стратегічна культура була ілюстрована «політичною відповідальністю», котрій вдалося повністю витіснити колишню одержимість силою. Німецький політолог Пітер Каценштейн вказує на зсув у бік інституціоналізму та свідомої відмови від лідерства в Європі чи деінде. Німеччина прагнула компенсувати обмеження свого суверенітету в міжнародних інституціях.

Незважаючи на те, що новий зовнішньополітичний вектор чітко вписувався в стандарти ліберального світового порядку, до якого всі так прагнуть, німецьким елітам було не солодко в період розробки нової  зовнішньополітичної адженди. З початком Холодної війни та сек’юритизації загрози у вигляді Радянського Союзу загострилася потреба в переозброєнні Німеччини та інкорпорації Берліна в західну безпекову архітектуру. У 40-50-х головним завданням для тогочасного канцлера Конрада Аденауера (1949-1963) було повернення ФРН на міжнародну арену через спростування побоювань держав, які постраждали від нацизму, та позбавлення від «окупаційних кайданів». Питання об’єднання країни було відкладено на невизначений час.    

Правоцентристські німецькі лідери сперечалися з лівими щодо антимілітаристського концепту, прищепленого Сполученими Штатами, щодо релевантності політики нейтралітету в післявоєнний час. Праве крило здобуло перемогу не без фінансової допомоги з боку США. Це стало можливим і завдяки тому, що єдиним легітимним приводом здійснити переозброєння Німеччини було дозволити їй увійти до орбіти західної системи безпеки.  

За Конрада Аденауера США та Великій Британії було направлено  меморандум про нові принципи взаємовідносин між ФРН та окупаційними державами. Оскільки мирної угоди ще не було укладено й формально стан війни ще тривав, ФРН пропонувала нові умови відносин: окупаційні війська залишаються, однак їхньою метою повинен стати захист держави ззовні. Цю пропозицію було взято до уваги та навіть зроблено крок на шляху до її економічної реабілітації. З початком війни в Кореї в 1950 році США звернулися до союзників у НАТО з пропозицією розширити повноваження ФРН. Було навіть розроблено план Плевена, за яким державі заборонялося мати власну армію, але було дозволено створити незначні збройні сили, що ввійшли б до складу об’єднаної армії НАТО. План широко обговорювався, однак не був реалізований, тому наступним кроком стало підписання в травні 1952 року Боннського, або «загального», договору, за яким окупаційний статус Німеччини було скасовано. ФРН отримувала повну самостійність у внутрішній та зовнішній політиці, за винятком питань, що стосувалися майбутнього об’єднання та західного Берліна.

У жовтні 1954 року на Паризькій нараді було проголошено створення європейської оборонної спільноти з назвою «Західноєвропейський союз», а також підписано протокол, яким було закріплено приєднання ФРН до НАТО. З набранням чинності Паризьких угод окупаційний період на території держави було скасовано. На хвилі цих подій під час виступу в бундестазі Конрад Аденауер неодноразово вказував на необхідність відкидання пропозицій СРСР стосовно скорочення озброєнь, а також обґрунтовував релевантність відхилення пропозицій фракції СДПН (Соціал-демократична партія Німеччини) щодо відмови від імплементації заходів з ремілітаризації, передбачених паризькими угодами.

Аденауер був переконаний у тому, що демілітаризація країни є таким же недопустимим явищем, як і повторний прихід до влади комуністів чи соціал-демократів, однак це потрібно здійснювати таким чином, щоб не викликати негативного сприйняття з боку сусідів. Він неодноразово заявляв про те, що уряд буде виконувати військові зобов’язання, які випливають з паризьких угод. Саме тоді Німеччині довелось стати на «тонкий лід»; по ньому Берліну вдалося пройти з легкістю, проявивши обережність та розсудливість.  

"Nie wieder Sonderweg"

Окремо варто зазначити про роль інституціоналізму в контексті консолідації німецької ліберальної демократії; участь у низці міжнародних об’єднань – НАТО, ЄС. З одного боку, у поєднанні з обмеженнями у військовій сфері багатостороннє співробітництво стало внеском у символічну важливість прозахідного вектору, який став містком між головними цінностями та необхідністю пристосовуватися до змін. З іншого ж, військові загрози ніхто не скасовував і надмірне пропагування пацифізму знаходило викривлення в контексті співробітництва в межах НАТО, ООН, коли йшлося про військові операції та миротворчі місії.

ЄС став чудовою можливістю для Німеччини проводити обмін суверенітету на структурну силу. У межах союзу Берлін почав активно використовувати те, що ми називаємо «м’якою силою»: розвиток потужної економіки без конструювання дилеми безпеки в сприйнятті сусідів. Так, німецька ідентичність набуває ще однією риси – європейського виміру.

Зведення Берлінського муру закріпило цей «європейський елемент». У 1961 році Аденауер зазначав, що для ФРН надзвичайно важливим є досягнення європейської єдності. Він вважав, що формування надійного західного альянсу зможе закласти підвалини для світлого європейського майбутнього навіть за умови розділеної Німеччини. Аденауер чудово розумів, що возз’єднання з переважно протестантською східною частиною Німеччини не гарантуватиме того рівня впливу та рівноправності, який зможе собі дозволити ФРН у західному альянсі допоки існує «німецька проблема».

Цікавим є те, що Бонн, власне, набирав у Європі впливу одночасно з поглибленням цієї проблеми. Тобто для ФРН підтримання status quo було вигідним, якщо припустити, що досягнення рівноправності з іншими державами на міжнародній арені стояло вище в списку пріоритетів, ніж об’єднання зі Східною Німеччиною.

І аргументів на користь такої гіпотези не бракує. За часів Сталіна та Хрущова були можливості виторгувати умови для потенційного об’єднання німецьких земель, однак Аденауер чудово розумів, що то не був найкращий час для цього (знову ж таки, тому що вихід на міжнародну арену як рівноправного партнера було головним завданням для канцлера), тим паче, що його підтримувало й керівництво США. Пропозиції щодо переговорів на цю тему надходили з Москви в 1952 та 1955 роках. Однак такі спроби зустрічали опір Аденауера, який докладав усіх зусиль для запобігання реального розв'язання німецького питання між Сходом та Заходом.  Доведеться визнати, що ФРН за часів Аденауера вдалося максимізувати свою силу в межах західного блоку, тісно співпрацюючи із союзниками, знехтувавши другорядними політичними амбіціями, які частково перетиналися з національними інтересами в площині територіальних питань на Сході. ФРН вдалося акумулювати чималі ресурси, однак на той час Аденауеру не вдалося конвертувати їх у важелі впливу чи тиску, за допомогою яких можна було б вибудовувати відносини не лише із Заходом, але й з країнами соціалістичного табору. Однак ця стратегія спрацювала пізніше.

Варто віддати належне Аденауеру за ініціативу створення державних інституцій ФРН, що стали запорукою формування та укорінення демократії, а також пропагування нових цінностей, що були важливим аспектом трансформації суспільства після падіння з висоти ілюзій, нав’язаних нацистським режимом. Тут, звісно, зіграв вагому роль і «західний чинник», адже, обравши західний зовнішньополітичний вектор, Берлін розумів, що співпрацю з європейськими демократіями та США важко уявити без усвідомлення концепції демократичного миру Іммануїла Канта (відповідно до якої війни між демократіями відбуваються значно рідше, адже демократичні інституції гарантують вищий рівень довіри між державами). Холодна війна зробила ФРН об’єктом загравання та вседозволеності з боку Заходу та ситуативної вимогливості з боку СРСР. Перед ФРН стояло завдання виторгувати для Німеччини статус рівноправного партнера на міжнародній арені. Аденауер мав успіх у відтягуванні часу для досягнення нових можливостей для німецького народу через акумулювання ресурсів та зміцнення економічного й військового потенціалу. Безумовно, вибір зовнішньополітичного курсу на користь Заходу засвідчив свою коректність та ефективність.

Окремо слід зазначити про крок назустріч примиренню з колишніми ворогами. Апогеєм цієї стратегії стало укладення Єлисейського договору в 1963 році з Францією, з якою близько століття точилося суперництво.  Союз з Шарлем де Голлем став яскравим свідченням того факту, що ФРН остерігалася «зради» з боку американців і робила все задля того, аби заручитися підтримкою потужних європейських акторів. Така політична гра велася під егідою «сповідування демократичних цінностей та поглиблення європейської інтеграції» (демократія виступала чудовим інструментом досягнення цілі – інтеграції). При цьому абсолютно слушно буде погодитися з тим, що такий сценарій був геніальним. Фактично ФРН стала на рейки демократичного розвитку, економічного процвітання та відновлення іміджу надійного партнера на міжнародній арені.

«М’яка» одержимість 

У 60-70-х роках стратегічна культура Німеччини набула чітких рис. Громадська думка схилялася до прозахідного вектору. Водночас «східна політика» Віллі Брандта (1969-1974) хоч і породжувала протиріччя із західним блоком, проілюструвала ефективність застосування невійськових засобів у прагненні задовольнити національні інтереси. Протягом двох декад «східна політика» мала значну популярність, німецьке суспільство сприймало її позитивно. У 70-80-х «східна політика», гармонійно поєднуючись із антимілітаризмом, зберігала свої позиції навіть під час останньої фази загострення Холодної війни. Коли канцлери  Гельмут Шмідт (1974-1982) та Гельмут Коль (1982-1998) зробили спробу розгорнути ядерне озброєння на території ФРН, вони зазнали такої ж реакції, як Аденауер у 1958: несамовитий опір у формі масових демонстрацій та навіть зміна уряду.

У 90-х роках  поміркований антимілітаризм у стратегічній культурі Німеччини остаточно закріпився. Цьому сприяло набуття Берліном ролі лідера в контексті європейської спільноти з підтримкою США. Падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини не стало поворотною точкою в площині німецького стратегічного бачення. Навпаки, цей фактор лише посилював уже вкорінені принципи, за винятком безумовної відданості США.

Об’єднання Німеччини засвідчило екзистенційну присутність прозахідного курсу, започаткованого Аденауером. Перспектива об’єднаної країни вже не була таким болючим питанням для її сусідів. Побоювання стосовно нового мілітаристського розвороту були розвіяні. Антинаціоналізм та антимілітаризм настільки міцно вкоренилися в суспільно-політичних реаліях Німеччини, що навіть спроба Вашингтона втягнути Німеччину у війну в Іраку зазнала краху. Громадськість рішуче виступила проти військових дій. Крім того, відновлення цілісності країни потягнуло за собою поглиблення європейської інтеграції. У 50-х військова міць не виходила за межі союзницьких зобов’язань (НАТО), як і соціально-економічний розвиток (ЄС). Політична інтеграція та відмова від «дойчмарки» (символу ідентичності) на користь «євро» не спантеличували німців, а скоріш навпаки. Розуміння того, що країна відроджує свою потужність, однак в межах міжнародних союзів, мало підтримку в населення.  

1991 року Коль звів участь Німеччини в операції НАТО в Іраку до фінансової допомоги. Спроби Герхарда Шредера (1998-2005) залучити німецьку армію до миротворчих операцій на Балканах та в Афганістані зумовили глибоку кризу в лавах соціал-демократів. Під час своєї виборчої кампанії у 2002 році Шредер уміло зіграв на антиамериканізмі. Намагаючись направляти негативне ставлення громадськості, він не лише пропагував антимілітаризм, але й робив це із застосуванням маніпулятивних заяв стосовно окупаційного періоду. Документальні фільми нагадували про страждання під час війни, зокрема ті, що були спричинені антигітлерівською коаліцією.

За місяць до кампанії в Іраку 80% населення не підтримувало втягнення Німеччини до операції (варто віддати належне політиці антиамериканізму). Вона, а також побудова європейської ідентичності йшли нога в ногу, доповнюючи одна одну. З падінням Берлінського муру «чекпоінт Чарлі» вже не відігравав такої значної ролі, Німеччина могла знехтувати американською парасолькою безпеки. На зміну їй повинен був прийти франко-німецький тандем – справжній «хардкор» Європи.

Отже, основними елементами німецької стратегічної культури є:

·       Поміркований антимілітаризм. Після двох світових війн ХХ століття Німеччина успадкувала почуття вини за розв’язання двох потужних конфліктів, яке компенсувалося відмовою від війни як засобу ведення міжнародної політики та переглядом зовнішньополітичного концепту. Зміцнення німецького антимілітризму перебувало також у системі координат міждержавного співробітництва, адже стирало уявлення про ймовірну загрозу з боку Німеччини.

·       Серед регуляторів безпеки домінує «м’який» підхід: сильна Німеччина могла відбутися лише в межах наднаціональних структур. Багатостороннє співробітництво та відданість інституційним процедурам відкривали шлях до лідерства всередині наднаціонального об’єднання.

·       Когнітивний дисонанс антимілітаризму та багатостороннього співробітництва – співпраця в НАТО та ООН у контексті військових засобів продовження зовнішньої політики обмежується дією першого елементу (Лівія, Чад, Афганістан, Ірак).

·       Політична відповідальність. Досвід двох воєн закріпив чіткий зв’язок не лише між причинами та наслідками, але й між наслідками та ставленням до них. Почуття вини за скоєні злочини здатне розвернути політику амбіційної держави на 180°.

·       Латентний антиамериканізм. Німеччина з недовірою ставиться до дій Сполучених Штатів у європейській площині. Європа продовжує залишатись простором для реалізації німецьких національних інтересів.

·       У цілому Німеччина розглядає міжнародне середовище як сприятливий ґрунт для культивування взаємовигідної співпраці. Економічні, зокрема бізнесові, інтереси не поступаються місцем політичним.

Отож, німецьку стратегічну культуру краще розглядати крізь призму ліберальних цінностей, прихильності до інституціоналізму та політичної відповідальності, водночас не забуваючи  про велич та могутність у поєднанні з імперськими амбіціями до «дня Х» – закінчення Другої світової війни та нищівної поразки Німеччини. Перетікання «жорсткої» сили в «м’яку» проходило успішно та майже безболісно, а досвід останніх декад засвідчує, що цей процес відбувався в просторах діоду. Очікувати повернення Німеччини до адженди реалій ХІХ століття не варто, однак із захопленням спостерігати за своєчасною реакцією на виклики сучасності та здатністю пристосовуватись до динамічного простору однозначно не стане зайвим під час рефлексій стосовно принципів організації та трансформації сучасного світового порядку.

                                                                  * * * *

У межах спецпроєкту «Стратегічна культура країн світу» АDASTRA створює «стратегічний профайл» кожної держави задля розширення інструментарію дослідження та тлумачення зовнішньої політики та поглиблення розуміння міжнародно-політичних процесів. Усі статті спецпроєкту ви можете переглянути  за посиланням. А також слідкуйте за нашими соцмережами, щоб бути в курсі всіх оновлень.

Авторка – Анастасія Возович, експертка зі стратегічної культури Аналітичного центру «ADASTRA»