PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

Близькосхідна політика Джо Байдена: проблема Західної Сахари

Близькосхідна політика Джо Байдена: проблема Західної Сахари

У грудні 2020 року Дональд Трамп прийняв рішення про визнання суверенітету Марокко над Західною Сахарою, що мало стати частиною ізраїльсько-марокканської угоди про встановлення дипломатичних відносин. У своєму акаунті у Twitter Трамп так прокоментував цей крок: «Марокко визнало США в 1777 році. Так, нам годиться визнати їхні права на володіння Західною Сахарою».

Однак, прагнучи поставити вирішальну крапку в конфлікті, що триває понад чотири десятиліття, Трамп лише розпалив вогонь суперечок довкола питання приналежності Західної Сахари, адже Фронт ПОЛІСАРІО, що є виразником інтересів корінного народу сахравітів, до сьогодні продовжує боротьбу за самовизначення.

У цьому контексті питання викликає політика нового глави Білого дому Джозефа Байдена, який опинився перед непростим вибором: визнати право Марокко на Західну Сахару чи втриматися від створення прецеденту з непередбачуваними наслідками.

Чому питання Західної Сахари залишається одним із невирішених конфліктів африканського континенту? Які небезпеки приховує історичне рішення щодо визнання суверенітету Марокко над цією територією? Як вплине можливе відкликання визнання на відносини США з Ізраїлем та арабськими країнами Близького Сходу? І якою ж урешті має бути політика адміністрації Джо Байдена щодо Західної Сахари та ізраїльсько-марокканської угоди? Про це та більше читайте в новому матеріалі.

Західна Сахара: чому не незалежні?

Територія Західної Сахари, що також була відома як Іспанська Сахара, залишалася останнім форпостом Іспанської імперії на континенті та була деколонізована лише 1975 року під тиском Організації Об’єднаних Націй, після чого ця смуга африканського узбережжя перетворилася на майданчик протистояння Мавританії, Марокко та Фронту ПОЛІСАРІО.

Ще в 1960-1970-х рр. на землях Західної Сахари почав своє піднесення сахравітський націоналізм. ООН підтримала прагнення корінного народу до самовизначення, прийнявши низку резолюцій, що закликали до мирної передачі влади відповідно до бажання сахравітів. Останнє мало бути підтверджене внаслідок проведення референдуму, на якому народ мав проголосувати за проголошення незалежності або приєднання до однієї з держав-сусідок – Марокко чи Мавританії. У 1973 році було засновано ПОЛІСАРІОFrente Popular de Liberación de Saguía el Hamra y Río de Oro (ісп. Народний фронт за звільнення Сеґієт-аль-Хамра і Ріо-де-Оро – останні дві є територіями, з яких у 1884 році й було утворено Іспанську Сахару), цілями якого стало об’єднання сахарських племен і боротьба за деколонізацію.

Водночас свої претензії на ці території висловило Марокко, апелюючи до історичних зв’язків з місцевими племенами в доколоніальний період. Наслідком цих заяв став позов до Міжнародного Суду в Гаазі, який хоча й підтвердив у 1975 році, що Західна Сахара не була terra nullius до приходу іспанців, а Марокко було пов’язане з цією місцевістю, проте визнав претензії на суверенітет такими, що не мають достатніх юридичних підстав. Того ж року набули чинності Мадридські угоди, відповідно до яких іспанці залишали регіон, передаючи території під управління Марокко (2/3 земель на півночі) та Мавританії (1/3 земель на півдні).

Карта території Західної Сахари. Червоним пунктиром відділені землі під контролем ПОЛІСАРІО. The Economist

Після цього королівство розпочало політику «мирної анексії» Західної Сахари, в основі якої було переселення сюди марокканців. Як реакція на такі кроки в 1976 році ПОЛІСАРІО проголосив Сахарську Арабську Демократичну Республіку (САДР), було розпочато збройний опір проти «нових колонізаторів». Фронт отримував підтримку у вигляді поставок зброї, надання фінансової допомоги й тренувань на своїй території від Алжиру – ключового суперника Марокко в боротьбі за статус регіонального лідера – що й до сьогодні забезпечує виживання сахравітського націоналізму. У результаті розгортання війни Мавританія в 1979 році відмовилася від претензій на Західну Сахару та вивела свої війська. Конфлікт завершився укладанням угоди про припинення вогню між Марокко та ПОЛІСАРІО в 1991 році та введенням миротворчих сил ООН MINURSO (Місія ООН з референдуму в Західній Сахарі).

Читайте також: Мартіну Лютеру Кінгу не вдалося: рабство в Мавританії у ХХІ ст.

Чому ж ця пустельна й малозаселена територія становить такий вагомий інтерес? По-перше, традиційно увагу привертають запаси фосфоритів і рибні багатства прибережних вод. По-друге, Алжир бажає отримати доступ до портів на атлантичному узбережжі у випадку перемоги сахравітів, що дозволить оминати проходження Гібралтарської протоки і, отже, зменшить залежність від Марокко. Нарешті, увагу привертають перспективні запаси нафти на океанічному шельфі.

Сьогодні Марокко продовжує де-факто контролювати більшість території Західної Сахари, включно з багатими на фосфорити райони, а марокканські поселенці, що витіснили сахравітів далі від узбережжя, становлять до 80% населення. Надії на проведення референдуму про самовизначення, до якого закликає ООН, фактично згасли, однією з причин чого є проблема того, хто ж власне матиме право участі в голосуванні. І хоча міжнародна спільнота, здається, прийняла факт приналежності Західної Сахари до сфери контролю Марокко, анексія все ще не є визнаною з боку ООН, більшості країн світу та, власне, Фронту ПОЛІСАРІО.

Фронт ПОЛІСАРІО очолює боротьбу сахравітів за самовизначення. The Times of Israel

Проте офіційний Рабат усе ж не втрачає надії на правове закріплення свого суверенітету над згаданою територію. Це й надало нового витку замороженому конфлікту та сприяло перетворенню Західної Сахари на розмінну монету в переговорах зі США щодо встановлення дипломатичних відносин між Єрусалимом та Рабатом.

Як США «купували» визнання для Ізраїлю

Ізраїль є традиційним і пріоритетним союзником США на Близькому Сході, співпраця з яким завжди становила одну з основ політики наддержави в регіоні. Водночас офіційний Вашингтон був змушений постійно балансувати між союзницькими відносинами з Єрусалимом та потребою в збереженні ефективного співробітництва з арабськими країнами, що історично виступають проти існування єврейської держави як такої.

Ще в другій половині ХХ ст. США взяли на озброєння політику посередництва між Ізраїлем та іншими близькосхідними країнами. Найбільшим успіхом Білого дому в цьому контексті стало досягнення домовленостей про встановлення дипломатичних відносин між єврейською державою та Єгиптом (1979) і Йорданією (1994). Незважаючи на прагнення розв’язати свої проблеми (безпека Синайського півострова та проблема біженців у відповідних випадках), одним з вирішальних «пряників» для обох країн стало надання підтримки з боку США. Так, у випадку Єгипту Білий дім збільшив обсяги військової допомоги, а сприяння Йорданії мало насамперед економічний характер задля подолання кризи.

Хоча довгий час дві зазначені близькосхідні країни залишалися єдиними, що визнавали Ізраїль, 2020 р. став справжнім проривом у цьому контексті. Минулого року одразу три арабські держави – ОАЕ, Бахрейн та Судан – підписали угоди про встановлення відносин з Ізраїлем. І хоча можна дискутувати з приводу того, чи такий крок став результатом багаторічної роботи дипломатів або ж наслідком ефективної політики з підтримки єврейської держави з боку адміністрації Дональда Трампа, без сумніву, кожна з трьох країн отримала свої бонуси-заохочення від американської сторони. Зокрема, Судан було виключено зі списку держав-спонсорів тероризму, а ОАЕ підписали вигідні контракти на постачання новітнього озброєння, зокрема літаків F-35.

Детальніше про проблему: Хвиля примирення на Близькому Сході: як далеко вона зайде?

За схожим сценарієм мали вибудовуватися й ізраїльсько-марокканські відносини. Як і кожна з перерахованих вище арабських країн, королівство прагнуло компенсувати іміджеві втрати від визнання єврейської держави завдяки іншим дивідендам; з огляду на це, на кін переговорів було вирішено поставити питання про визнання права Марокко на Західну Сахару. Коли 10 грудня 2020 року було оголошено про нормалізацію ізраїльсько-марокканських відносин, офіційний Вашингтон пообіцяв надати всебічне сприяння соціальному розвитку королівства, зокрема на території Західної Сахари. Того ж дня Дональд Трамп повідомив, що США визнає суверенітет Марокко над цією територією. І хоча останнє не стало де-юре частиною угоди, зв’язок між цими подіями все ж простежується достатньо чітко. Невдовзі було здійснено перший прямий авіапереліт між Ізраїлем і Марокко, а також проведено історичний візит помічника держсекретаря США з питань Близького Сходу Девіда Шенкера до міста Дахла в Західній Сахарі в межах підготовки до відкриття там американського консульства.

Усе це значно відрізнялося від лінії, якої дотримувалося американське керівництво протягом багатьох десятиліть, підтримуючи поступ сахравітського народу до самовизначення. Підтвердженням цього стало, зокрема, і схвалення продовження мандату Місії ООН з референдуму в Західній Сахарі в грудні минулого року.

Підписання угод між Ізраїлем та ОАЕ, Бахрейном і Суданом стало одним з яскравих моментів правління Дональда Трампа. Associated Press

Такі події викликали гостру реакцію з боку міжнародної спільноти. Так, Алжир засудив наміри США визнати суверенітет Марокко над Західною Сахарою, обґрунтувавши це міркуваннями національної безпеки; натомість ООН закликала до мирного врегулювання на основі прийнятих резолюцій, тобто фактично продовжила заклики до проведення референдуму. Водночас критичні заяви пролунали й від представників ПОЛІСАРІО, які відчули себе покинутими американцями, а також з Палестини, яка звинуватила американців у зраді справи палестинського народу. Крім того, багато незгодних із цим рішенням Дональда Трампа виявилося й усередині країни.

Однак дипломатична перемога, яку в недалекому минулому святкував колишній очільник Білого дому, виявилася черговою пасткою для нового глави держави. І якщо рішення про повернення до Паризької кліматичної угоди та припинення будівництва стіни з Мексикою далися Байдену достатньо легко, то питання Західної Сахари вимагає більшої уваги нової адміністрації.

Et tu, Maroc ?

Поки що політика 46-го президента США на Близькому Сході є скоріше реактивною, ніж проактивною: як і Трамп, Байден розпочав свою каденцію з перегляду рішень свого попередника. Тим не менш, з приводу питань про визнання суверенітету Марокко над Західною Сахарою у відповідь лунає тільки тиша, яка говорить те, що політика нової адміністрації в цьому аспекті все ще не є визначеною.

З одного боку, така пауза дає можливість краще оцінити всі «за» та «проти» продовження політики Трампа або ж навпаки скасування визнання. З іншого боку, невизначеність може негативно вплинути на відносини США з Марокко, а також на реалізацію ізраїльсько-марокканської угоди. Так, королівство призупинило виконання своєї частини домовленостей – офіційного встановлення відносин з Державою Ізраїль – до отримання чітких сигналів від нової американської адміністрації, що всі пункти угоди залишаються в силі.

Дізнавайтеся більше: Стратегічна культура Ізраїлю: травма і тріумф

Мається на увазі те, що офіційний Рабат зайняв вичікувальну позицію, не бажаючи опинитися в незручному становищі в разі, якщо за офіційним визнанням єврейської держави не настане визнання суверенітету Марокко над територією Західної Сахари. Більше того, цілком можливо, що королівство взагалі не встановить дипломатичні відносини з Ізраїлем допоки офіційний Вашингтон не фіналізує таке визнання та не відкриє там консульство. (До речі, цікаво, що таку ж тактику за кілька тижнів до цього обрав і офіційний Хартум, не бажаючи визнавати Ізраїль до того часу, поки США офіційно не виключать Судан зі списку спонсорів тероризму).

Занепокоєння Марокко посилюється під впливом інших рішень адміністрації Байдена. Зокрема, США призупинили продаж літаків F-35 до ОАЕ, що мало бути частиною угоди, у межах якої офіційне Абу-Дабі встановило дипломатичні відносини з Ізраїлем. Метою цього є не допустити використання американського озброєння в кампанії в Ємені, яка проводиться проти хуситів коаліцією на чолі з Саудівською Аравією. Однак усе це значно псує репутацію США серед їхніх близькосхідних партнерів та створює імідж непостійного й ненадійного союзника, обіцянкам якого не варто довіряти.

Загрози та сценарії розвитку

Фактично адміністрація Байдена опинилася перед вибором: продовжити виконання домовленостей з офіційним Рабатом, яких було досягнуто ще за перебування на посаді Д. Трампа, чи відмовитися від взятих на себе американською стороною зобов’язань.

З огляду на останні події, більш імовірним виглядає саме другий варіант. По-перше, новообраний глава Білого дому є значно менш імпульсивним, аніж його попередник, та надає перевагу перевіреним часом і довгостроковим зовнішньополітичним стратегіям на противагу імпульсивній твіттер-дипломатії Трампа, тому, напевно, зробить вибір на користь підтримки права сахравітів на самовизначення, що США й робили протягом минулих чотирьох десятиліть.

По-друге, одним із завдань адміністрації Байдена буде перезавантаження відносин з країнами Африки, на які негативно вплинули чотири роки «забуття» політики Трампа. У цьому контексті ключовим має бути збереження добрих взаємин з Африканським союзом, одним з 55 членів якого є Західна Сахара, а тому визнання суверенітету Марокко над територією може кинути тінь на відносини Білого дому з цим регіональним об’єднанням. Водночас, незважаючи на резонанс, навряд це рішення вплине на становище сахравітів та статус-кво, що залишається незмінним протягом десятиліть.

Більше за темою: Супермаркет пропаганди: Ізраїль та Палестина

По-третє, незважаючи на збереження важливості підтримки особливих відносин з Ізраїлем, нова адміністрація прагне ширше дивитися на партнерство на Близькому Сході. Так, США підтвердили свою відданість принципу «двох держав» та заявили про підтримку відновлення відносин з палестинцями, які теж постраждали за часів Трампа. Тому адміністрація буде утримуватися від подальших різких дій, які хоч і зміцнюватимуть партнерство з Ізраїлем, проте можуть зашкодити вирішенню палестинського питання. Враховуючи, що визнання анексії Західної Сахари можна розглядати як складову ізраїльсько-марокканської угоди, його можна віднести до широкої групи рішень, які протирічать інтересам палестинців.

Незважаючи на підкреслення важливості партнерства з Ізраїлем, адміністрація Байдена перегляне пріоритети політики США на Близькому Сході. Daily Sabah

Утім, що буде, якщо адміністрація Байдена, незважаючи на всі прогнози, прийме рішення визнати Західну Сахару територією Марокко? Очевидно, що буде створено прецедент, який, можливо, дозволить у майбутньому іншим державам посилатися на нього з метою легітимізації аналогічної анексії територій.

Однак, у більш короткотривалій перспективі, найбільші загрози такий крок може нести з безпекової точки зору. У Західній Сахарі вже посилилася напруга через напад сил Фронту ПОЛІСАРІО на марокканські війська в районі буферної зони Гергерат, де в листопаді Марокко провело військову операцію проти сахравітських бойовиків, які блокували транзитний шлях до сусідньої Мавританії; тобто обидві сторони порушили угоду про припинення вогню, що діяла ще з 1991 року. У випадку продовження боротьби Фронту за підтримки Алжиру це може спровокувати перетікання конфлікту в гарячу фазу, що посилить нестабільність у вже неспокійному регіоні.

Цікаво знати: Лівійська криза: хто стоїть за військовою потугою генерала Хафтара?

Водночас офіційному Рабату, ймовірно, не варто розраховувати на те, що інші країни повторять кроки однієї, нехай і потужної, світової держави. Певні паралелі тут можна провести з рішенням Дональда Трампа про перенесення посольства до Єрусалима як столиці Ізраїлю, що викликало з боку світової спільноти більше критики, ніж бажання до наслідування. ООН та країни ЄС не будуть змінювати свою позицію щодо Західної Сахари, тому питання суверенітету над територією й надалі залишатиметься невизначеним у багатьох аспектах.

Висновки

Обидва шляхи розв’язання ситуації несуть низку загроз для адміністрації Джо Байдена. У випадку скасування рішення про визнання суверенітету Марокко, можуть постраждати відносини з арабськими країнами Близького Сходу, насамперед з північноафриканським королівством, у яких недовіра до обіцянок американської сторони стане новою реальністю, що є недопустимим з огляду на важливість регіону для наддержави. З іншого боку, продовження політики попередньої адміністрації може негативно вплинути на відносини з Африканським союзом, ООН, а також перекреслити десятиліття боротьби сахравітів за незалежність.

У будь-якому разі конфлікт у Західній Сахарі має всі шанси на те, щоб залишитися в патовому стані ще на декілька десятиліть. Натомість для адміністрації Байдена пріоритетним завданням наразі є повернення до посттрампівського уявлення «нормальності», що дозволить США й надалі виступати проповідником демократичних цінностей за збереження балансу сил у відносинах з усіма партнерами.

Авторка – Ірина Запорізька, експертка з країн Африки Аналітичного центру ADASTRA