Мартіну Лютеру Кінгу не вдалося: рабство в Мавританії у ХХІ ст.

Раб – 1) людина, поневолена й перетворена на власність іншої людини; 2) той, хто повністю підпорядкований панівному впливу. 

Так, торгівля людьми або рабство в тій чи іншій формі існують у всіх державах. Проте у випадку Ісламської Республіки Мавританії мова йде про фактичне кріпацтво таких масштабів, яким у 2020 р. немає рівних у жодній країні світу.

У цій статті ви дізнаєтеся про витоки мавританського рабства, поточний специфічний поділ суспільства за етно-расовою ознакою, причини невдачі заборони рабовласництва в державі, а також про політичні успіхи, досягнуті аболіціоністським рухом Мавританії протягом останніх років.

Як не дивно, європейські колонізатори були не першими, хто принесли ідеї рабовласництва на територію, що нині належить Мавританії – переважно арабомовній ісламській країні на перетині Північної та Західної Африки в регіоні Сахелю. Так, у період з XIV по XVIІ ст. арабські племена активізували просування на південь із контрольованих ними північноафриканських земель Магрибу, встановлюючи свою владу й частково асимілюючи (у формі насадження мови та релігії) тодішніх жителів Мавританії – амазигів (берберів) та групи чорношкірих племен.

Власне, амазиги теж не були корінним населенням цих територій: свого часу під тиском попередніх арабських завоювань Північної Африки у VII-VIII ст. вони мігрували на південь і, відповідно, стали першими поневолювачами чорношкірих мавританців.  На той час їхнє просування обмежилося північною частиною сучасної Мавританії та було зупинене зіткненням з тодішніми потужними африканськими державами, зокрема Ганою (важливо не плутати: на відміну від сучасної Республіки Гана, середньовічна Імперія Гана знаходилася на території нинішніх Малі та Мавританії).

Вам варто знати: Малійська криза: чим сьогодні живе одна з найбідніших держав Африки?

Зрештою, контакти з європейцями (насамперед французами), які особливо активізувалися в районі мавританської частини узбережжя Атлантичного океану в ХІХ ст., а також заохочення ними работоргівлі сприяли остаточному формуванню в Мавританії специфічного суспільного устрою, який залишається визначальним досі – до 2020 року. Його найхарактернішою особливістю є те, що належність до певної раси або народу визначає належність до вищих або нижчих прошарків мавританського суспільства.

Панівна верхівка – білі маври (арабського та амазигського (берберського) походження) – складає 30 % населення й у місцевому дискурсі називається «бейдан» (з араб. – «білий»), саме вона є основним рабовласником. Друга група – чорні маври: переважно арабомовні (особливий діалект арабської мови хассанія) колишні або нинішні раби чи нащадки рабів (у регіоні їх називають «харатинами»), переважно представники негроїдної раси або рідше – змішаної (мулати). Ця група складає близько 40% мавританців. Третя група за положенням у суспільстві знаходиться поміж першими двома, нараховуючи близько 30% населення країни. До її складу належать представники неарабомовних чорношкірих народностей: фулані, волоф, тукулер, сонінке тощо, яким більше пощастило уникнути поневолення з боку амазигів, арабів та європейців у минулому. Це робить їх більш незалежними від бейдан нині.

Невже за весь цей час не було зроблено жодних кроків з протидії рабству?

У 1905 р., коли територія Мавританії перебувала під протекторатом у складі Французької Західної Африки, Париж декларував наміри посприяти відходу від рабовласництва. Однак практичних дій не відбулося, тож навіть після здобуття незалежності в 1960 р. й до початку 80-х рр. ХХ ст. Мавританія залишилася єдиною державою  у світі, яка до того часу офіційно не заборонила рабство. (Фактично за винятком США: 13-та поправка до Конституції набула чинності в 1865 р., проте окремі штати ратифікували її не відразу. Зокрема, у Міссісіпі процес ратифікації затягнувся до 1995 р., а остаточно заборона рабства відбулася у 2013 р.) У 1981 р. президентським указом у Мавританії це явище офіційно було скасоване, однак водночас не було ухвалено законів, що передбачали б кримінальну відповідальність за таку діяльність. Як наслідок, можна було продовжувати утримувати рабів, не боячись покарання.

Лише у 2007 р. парламент Мавританії одноголосно підтримав закон, за яким рабовласництво визнається злочином і карається ув’язненням до 10 років, а висловлення відкритої підтримки ідеям рабовласництва – до 2 років. Попри активну діяльність місцевих правозахисних організацій, їхні вимоги щодо збільшення терміну ув’язнення – до 30 років – та виплат відшкодувань колишнім жертвам, що могло б по-справжньому допомогти їм почати нове життя після звільнення, тоді не були взяті до уваги. Проте у 2015 р. міру покарання все ж збільшили до 20 років ув’язнення.

Читайте також: Гуманітарна катастрофа в Тихому океані: як Австралія перетворила Науру (і не тільки) на «острів проклятих»

Під питанням залишається нинішня кількість рабів. Після ухвалення законів 2007 та 2015 років офіційно влада проголосила, що явище рабовласництва в Ісламській Республіці є повністю подоланим. Міністр сільського розвитку Брахім ульд М'Барек ульд Мед Ель Моктар відзначає: «Напевно, колишні стосунки й досі існують – рабські відносини та родинні зв’язки з давніх часів та від попередніх поколінь. Наприклад, нащадки рабів бажають продовжувати відносини з нащадками своїх старих господарів із сімейних причин або через відчуття спорідненості, а можливо, й через економічні інтереси. Але рабство як таке повністю завершилося». Попри вищезазначене, влада допускає, що в країні залишається до 40 тис. рабів (навіть така «невелика» кількість – це 1% від 4-мільйонного населення Мавританії). Водночас, за даними правозахисних організацій, зокрема ООН, суттєвої дискримінації зазнають всі чорні маври (харатини), а у безпосередньо рабських умовах працюють до 20% мавританців.

При цьому складність підрахунків полягає в тому, що де-юре рабовласництво під забороною, тож формально рабами людей не називають, проте на практиці відносини власник-раб залишилися. У такому разі йдеться про рабство де-факто: значна частина мавританців не можуть мати власного майна, не мають прізвища (закріплені за прізвищем «роботодавця») і навіть не володіють батьківськими правами щодо своїх дітей. Рабство є матрилінійним, тобто передається за материнською лінією (особа працює на господаря, якому служили його мама, бабуся й так далі). Окрім випадків безпосереднього рабства, коли людина працює «за їжу», слід враховувати існування його легших форм (більш завуальованого  рабства): позбавлення особистих документів працівників, заборона змінювати місце роботи, примусовий шлюб.

Дізнавайтеся більше: Girls’ power за канонами Африки: проблема порушення прав жінок в африканських країнах 

Виникає логічне запитання: яким чином рабство досі збереглося? Наведені нижче причини не лише пояснюють поточну ситуацію, а й фактично підтверджують, що відповідний поділ суспільства зберігатиметься в осяжному майбутньому: наявна нерівність сприяє породженню ще більшої нерівності.

Різниця в рівні освіченості. Більшість «рабів» перебувають в ізоляції через елементарну неграмотність: за даними ЦРУ, серед людей, старших за 15 років, грамотними (тобто особами, які вміють читати та писати) є всього 53,5 %  (2017 р.). Розгляд даного показника в статевому розрізі засвідчує, що серед жінок ситуація ще критичніша: грамотними є 63,7% чоловіків та 43,4% жінок Мавританії. Характерною особливістю є те, що більшість представників бейдан є грамотними, а харатинів – ні.

Різниця в рівні добробуту. Станом на 2015 р. лише близько 58% мавританців мали водопровід у домашньому помешканні або безперебійний доступ до питної води, проте складність ситуації з погляду нерівності в суспільстві полягає знову-таки в тому, що саме харатини найбільш обділені доступом до таких повсякденних «дрібниць». Подібна тенденція спостерігається також у можливості використання каналізації: доступ до неї мають 57,5% міських жителів та лише 13,8% жителів мавританських сіл.

Заборона на володіння майном для рабів у минулому виливається в те, що звільнені люди все одно не мають жодних заощаджень, тому перспектива «їжі й одягу» від «власника» вже не здається такою поганою.

Світогляд. Зокрема як наслідок попередніх чинників, значна частина мавританців просто не знає про можливість існування іншого устрою, ніж того, що заснований на чіткій підпорядкованості «раба» «володарю». Відповідно, люди щиро переконані, що рабство – це природній, традиційний стан мавританського суспільства («скрепы»), який не потрібно порушувати. Таким чином, схема «перший крок до звільнення – це усвідомлення власного поневолення» поки ще не дієва.

У цьому ж контексті не можна оминути той факт, що окремі «розбійники»-шкідники тлумачать іслам (основну релігію країни; держава має назву Ісламська Республіка Мавританія, а офіційно вважається, що всі громадяни є мусульманами, проте, звісно, такі дані викликають обґрунтовані сумніви) у такий спосіб, що нібито раб з народження може потрапити до раю, лише якщо сумлінно належить своєму господареві. У поєднанні з низьким рівнем грамотності населення таке пояснення може виглядати цілком правдоподібним.

Також читайте: Коли західне – це харам!

Територіальні особливості. Відносно невисока чисельність населення (4 млн осіб) накладається на площу країни в понад 1 млн км2, більша частина якої – ще й суха та цілорічно спекотна пустеля. В умовах несприятливого клімату й надзвичайно великої та негусто заселеної території державним службовцям вже винятково фізично складно забезпечувати верховенство закону. По-друге, з тих же причин харатинам складно тікати від рабських умов (якщо й вдасться залишити безпосереднє місце «працевлаштування», навколо – десятки кілометрів пустельної території, тікати практично немає куди).

Законодавство. Згідно з мавританським законодавством на всіх роботодавців (а отже,  імовірних рабовласників) розповсюджується презумпція невинуватості. До того ж, щоб висунути звинувачення в рабовласництві, безпосередньо сама жертва повинна подати письмову скаргу, що ускладнено щонайменше двома перешкодами: 1) частина жертв не можуть зробити цього через те, що вони, власне, раби (рабовласник не відпустить їх з місця «роботи», а правоохоронні органи можуть відмовитися приймати заяву); 2) заяву могли б подати правозахисні організації, але, як вже згадувалося, її потрібно подавати особисто. Навіть якщо певна організація допоможе колишньому рабу дістатися до відділку поліції, то є ризик, що така людина банально не зможе написати заяву через низький рівень грамотності (невміння читати та писати).

Фактично навіть після ухвалення закону 2007 р. і його посилення у 2015 р. рабовласники майже не несли відповідальності. Утім, не варто вважати, що всі харатини погоджуються з чинним станом речей. Так, попри тиск з боку влади, у Мавританії існує декілька правозахисних організацій аболіціоністського спрямування. Зокрема, однією з найвпливовіших серед них є Ініціатива за відродження аболіціоністського руху (Initiative for the Resurgence of the Abolitionist Movement), яку очолює Бірам ульд Дах ульд Абейд – харатин за походженням, батькам якого пощастило звільнитися.

Інші матеріали про Африку: Смерть президента та повернення Еболи. Огляд головних подій літа на африканському континенті

У 2008 р. Бірам Дах Абейд започаткував цю ініціативу як «організацію народної боротьби», однією з засад якої є ведення просвітницької кампанії (включно з метою усунення звичаєвого та релігійного виправдання рабства).

Організація проводить сидячі страйки перед урядовими будівлями, голодування, марші, що робить харатинів «видимими» та змушує владу докладати принаймні якихось зусиль у контексті усунення проблеми. Таким чином, у 2018 р. двох рабовласників засудили до 20 й 10 років ув’язнення. І хоча більшість арештованих рабовласників отримували символічні вироки, а самих лідерів аболіціоністського руху неодноразово затримувала поліція (зокрема, ув’язнення Бірама Абейда у 2018 р. викликало чергову хвилю протестів), ефект полягав у тому, що інші рабовласники були вимушені переглядати умови утримання своїх працівників.

Політичний успіх ініціативи засвідчили й результати участі Бірама Абейди у виборах президента Мавританії. Уперше він висувався на посаду в 2014 р. і набрав 8,5% голосів, посівши друге місце й поступившись тодішньому чинному президенту Мухаммаду ульд Абдель-Азізу. Удруге – під час президентських виборів влітку 2019 р., на яких Абейд хоч і знову поступився (цього разу ставленику експрезидента – Мухаммаду ульд аш-Шейху аль-Газуані), проте суттєво наростив рівень підтримки, набравши 18,58% голосів виборців.

Цікаво знати: Демократія по-угандійськи: чи зможе «президент гето» Бобі Вайн замінити «вічного» Мусевені?

Попри століття вироблення традиції рабовласництва, попри низький рівень освіченості мавританців загалом і харатинів зокрема, попри бідність колишніх юридичних і нинішніх фактичних рабів, попри специфічний світогляд, який підштовхує до збереження рабовласництва – тобто попри сукупність безлічі взаємопов’язаних причин – харатини поступово починають демонструвати схильність до самоорганізації та відстоювання власних прав. Яскравим прикладом цього є криміналізація рабовласництва у 2007 р., випадки реального ув’язнення рабовласників після посилення їхньої відповідальності за законом 2015 р. та відносно успішна участь правозахисника Бірама Абейди в президентських виборах. Отже, є підстави вважати, що «наївні» мрії мавританського аболіціонізму все ж мають дійсний шанс на успіх.

Автор – Олексій Мезенцев, експерт-сходознавець Аналітичного центру ADASTRA