PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


Малійська криза: чим сьогодні живе одна з найбідніших держав Африки?

Малійська криза: чим сьогодні живе одна з найбідніших держав Африки?

5 червня 2020 року Республіку Малі, що в Західній Африці, сколихнула хвиля опозиційних протестів із вимогами відставки чинного президента країни Ібрагіма Бубакара Кейти. Причиною того, що тисячі невдоволених вийшли на вулиці столиці Бамако, стала неможливість уряду дати ефективну відповідь на комплексну малійську кризу, адже вже вісім років країна намагається впоратися із сепаратизмом, ісламським екстремізмом і присутністю іноземних військ на своїй території.

Сьогодні важко уявити, що сучасне неспокійне Малі колись було однією зі зразкових демократій у регіоні, що веде свою історію від могутньої середньовічної імперії. Однак зараз країна поринула в хаос неефективного державного управління, економічних проблем і політичної нестабільності, знаходячись у стані перманентної загрози власному миру та безпеці.

Що ж стало причинами багатовимірної кризи, у яку поринуло Малі? Перед якими викликами стоїть країна сьогодні? І чи існує можливість врегулювання малійської кризи в короткостроковій перспективі? Про шлях, який пройшла Республіка Малі від величної імперії до однієї з найменш розвинених країн світу, читайте далі.

Історії Малі: від імперії до зразкової африканської демократії

Попри те, що незалежна Республіка Малі була проголошена лише в 1960 р., ця африканська країна, як і велика кількість інших, має багату й давню історію. Золотим віком держави вважається період існування середньовічної Імперії Малі, яка в часи найбільшої могутності розкинулася на тисячі кілометрів – від Атлантичного океану на заході до сучасного Нігеру на сході, охоплюючи територію таких нинішніх держав як Сенегал, Мавританія, Малі, Буркіна-Фасо, Нігер, Гамбія, Гвінея-Бісау, Гвінея та Кот-д’Івуар. Таких розмірів одна з найбільших африканських імперій досягла в часи Манса Муси (манса – титул правителя Імперії Малі), який правив у 1312-1337 рр. та, за твердженням багатьох істориків і дослідників, може вважатися найбагатшою людиною у світовій історії. Правитель, який володів незліченними запасами золота, що дотепер видобувається в Малі, став відомим завдяки паломництву в Мекку. Манса Муса пройшов через Сахару та Єгипет із величезним містом-караваном, що складався з 60 тис. людей, зокрема всього королівського двору, 12 тис. рабів та сотень верблюдів, навантажених золотом, яке Манса щедро роздавав, спричинивши тим самим обвал економіки Каїра.

Імперія Малі (800-1500 рр.) розкинулася на території, що значно перевищувала кордони сучасної однойменної республіки

Імперія Малі (800-1500 рр.) розкинулася на території, що значно перевищувала кордони сучасної однойменної республіки

Хоча Манса Муса відомий насамперед своїм багатством, найбільшим досягненням правителя Імперії Малі можна вважати перетворення міста Томбукту (іноді – Тімбукту) на середньовічний ісламський науковий центр, куди протягом XIII-XVII ст. приїжджали вчені з самої Мекки, поклавши таким чином початок розвитку освіти й науки в регіоні. Окрім того, у наш час у місті можна знайти численні зразки характерної для регіону ісламської архітектури, що включають три найстаріші мечеті Західної Африки, однією з яких є побудована за наказом Манса Муси в 1327 р. мечеть Джингеребер. У 1989 р. пам’ятки центру Томбукту були включені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що, однак, не вберегло їх від загрози руйнування джихадистами в 2012 р.

Після смерті Манса Муси Імперія Малі була розділена між його синами, що не змогли зберегти єдність країни, внаслідок чого розпочався період занепаду колись найбагатшого державного утворення Західної Африки. Через два століття до регіону прийшли французькі колонізатори, які на цих теренах прагнули побудувати нову імперію за власними стандартами й уявленнями про сутність поняття «цивілізований світ». До середини ХІХ ст. присутність французів була мінімальною, що було обумовлено як складними географічними умовами (територія Північного Малі – це пустелі та перехідна зона Сахелю), так і потужним опором місцевих племен, наслідком чого стало неповернення численних дослідницьких експедицій. Тим не менше, як результат кількох військових кампаній, територія сучасного Малі була включена до французьких колоніальних володінь – Французького Судану, який був сформований у 1890 р. як частина Французької Західної Африки разом із Сенегалом, Французькою Гвінеєю, Кот-д’Івуаром, Верхньою Вольтою (нині Буркіна-Фасо), Нігером, Мавританією та Дагомеєю (нині Бенін). Сьогодні назва «Французький Судан» асоціюється, у першу чергу, саме з Республікою Малі, яка була серцем французьких володінь у регіоні. Однак контроль колонізаторів над цими територіями був достатньо умовним, що пов’язано, передусім, із розмитістю кордонів у важкодоступних пустельних районах – проблемою, яка залишається актуальною і сьогодні. Окрім того, активний опір колонізаторам у деяких районах Французького Судану продовжувався до 1930-х рр., коли було придушено останні масові повстання.

Мечеть Джингеребер, яка була побудована в 1327 р. за наказом Манса Муси, сьогодні входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО

Мечеть Джингеребер, яка була побудована в 1327 р. за наказом Манса Муси, сьогодні входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО

Сучасна незалежна Республіка Малі постала на піку руху за деколонізацію континенту – у Рік Африки 1960 р., звільнившись від залежності від Парижа у форматі федерації з Сенегалом. Нестійке політичне утворення, виконавши свою першочергову мету, розпалося вже через кілька місяців, дозволивши країнам стати на шлях самостійного розвитку.

Політична історія Малі після здобуття незалежності не була позбавлена незгод, характерних для всього африканського континенту. Протягом 1968-1991 рр. у країні було встановлено диктаторський режим Муси Траоре, який узурпував владу шляхом військового перевороту, у ході якого було усунуто з посади першого малійського президента Модібо Кейту. Значне погіршення соціально-економічного становища в країні спричинило черговий путч військових на чолі з Амаду Тумані Туре, який, однак, уже через рік передав владу цивільному уряду. Пізніше Туре був обраний президентом на демократичних виборах у 2002 та 2007 рр., що ознаменувало першу мирну передачу влади в Малі від одного уряду до іншого. У державі було проведено низку реформ, насамперед у сфері освіти, зменшено зовнішню заборгованість (щоправда, за рахунок значного скорочення золотовалютних резервів), відновлено надходження іноземної допомоги. Саме під час правління Амаду Тумані Туре було сформовано імідж Малі як прикладу успішного демократичного розвитку, надійного союзника США та Європи в Західній Африці, моделі для наслідування для інших африканських націй.

Переломним моментом для країни став 2012 р., який ознаменував початок нового етапу державного розвитку, сповненого політичної нестабільності та загроз для територіальної цілісності й суверенітету країни.

Блакитні люди пустелі

Малійська криза бере початок із сепаратистського повстання етнічної групи туарегів, яке стало четвертим за час незалежності держави.

Туареги – це народність, що населяє північні райони Малі, такі як Кідал, Ґао та Томбукту, а також частину території інших сучасних держав – Лівії, Алжиру, Нігеру та Буркіна-Фасо. Туареги є етнічно близькими до берберських народів та є автохтонним населенням частини Сахари та Сахелю. Термін «туарег» не є самоназвою відповідної етнічної групи, однак він є усталеним у наукових працях вітчизняних і західних дослідників. Тим не менше, існують розбіжності з приводу того, яке поняття більше відповідає ідентичності туарегів: з одного боку, частина дослідників надає перевагу називати їх амазигами, як і решту берберських племен регіону; з іншого боку, розповсюдженою є думка про доцільність вживання назви Kel Tamasheq, що в перекладі означає «люди, що говорять тамашек».

Хоча етнічна група туарегів не є однорідною, натомість поділяється на декілька конфедерацій племен, ареал їхнього проживання відомий за загальною назвою як регіон Азавад; у політичному контексті цю назву часто співвідносять лише з територією Північного Малі. Азавад називають «Африканським Курдистаном», адже туареги є одним із найбільших народів Африки, що залишається розділеним між декількома країнами без прав автономії в жодній із них.

На карті позначено територію переважного проживання туарегів, широко відому як регіон Азавад

На карті позначено територію переважного проживання туарегів, широко відому як регіон Азавад

Сьогодні чисельність туарегів оцінюють у 3 млн осіб; проте якщо орієнтуватися винятково на офіційні джерела різних країн, то можна отримати цифру приблизно в 1,5 млн. Це пов’язано з прагненням держав, передусім Малі, презентувати туарегів як етнічну меншину з метою зменшення легітимності створення ними власної незалежної держави. Частково такий підхід є виправданим, адже в Малі, де населення переважно сконцентроване на півдні країни, у столиці Бамако та біля основних економічних центрів і родючих земель у долині річки Нігер, кількість туарегів становить близько 1% популяції країни (за іншими даними – до 5%). Натомість у Північному Малі туареги є найчисельнішою етнічною групою, на другому місці – народ сонгай. У регіоні присутні значні групи берберів і фульбе, а також менші за чисельністю бамбара, бозо та догони.

Туареги відрізняються особливо високим рівнем культурної та етнічної самосвідомості, а їхні традиції і звичаї є відмінними від притаманних як африканським народам, так і мусульманському населенню Північної Африки, ставши тим унікальним синтезом давніх місцевих традицій і поміркованого напряму суфізму в ісламі, гармонійне співіснування яких заворожує кожного, хто хоч раз стикався з цим народом. Історично туареги ведуть кочовий спосіб життя, переганяючи худобу під час сезонних міграцій. Окрім того, територією Сахелю проходили важливі торговельні шляхи, тому кочівники займалися караванною торгівлею, підтримуючи сполучення між Близьким Сходом та Середземномор’ям.

У повсякденному житті туарегів зберігається матріархальний суспільний устрій, а жінка має рівні із чоловіком права. Жіноча частина населення часто є більш освіченою, дівчата володіють не тільки тамашек, а й арабською чи французькою мовами, вміють читати та писати. На матерях лежить обов’язок навчати дітей грамоті, а чоловіки займаються військовою освітою синів. Одяг туарегів має забарвлення кольору індиго, а фарба відбивається на шкірі, через що їх назвали «блакитними людьми пустелі». Цікавим є те, що серед туарегів, на противагу іншим мусульманським народам, зберігся звичай, коли чоловіки, а не жінки мають закривати своє обличчя. Сьогодні туареги є справжнім символом свободи, гордості та боротьби. Їх називають les guerriers des sables, lords of the desert. У кінематографі, художній і навіть науковій літературі вони описуються як люди, які не вміли коритися ворожій владі та не бажають цього робити і зараз.

Саме туареги, які відстоюють право на створення власної держави, виступали головною причиною нестабільності в Малі протягом колоніального та постколоніального періоду. У першій половині ХХ ст. туареги піднімали два масштабні повстання проти французького колоніального правління, проте обидва закінчилися невдачею. Коли після Другої світової війни набрали обертів рухи за звільнення від колоніальної залежності країн Африки, туареги також поставили питання про свій вихід із-під контролю метрополії. Вони прагнули проголосити нову державу в межах своїх етнічних земель, куди входили б північ сучасних Малі (провінції Ґао, Кідал і Томбукту, що складає близько половини території країни) та Нігеру, а також південь Алжиру. Упродовж 1957-1958 рр. було надіслано кілька звернень до президента Шарля де Голля з вимогами повернути туарегам країну, яку французи колись захопили та розірвали на частини. І хоча Франція розглядала таку можливість, брак схвалення іншими африканськими державами з часткою етносу у складі населення та недостатньо активні дії самих туарегів не дозволили ініціативі утворення незалежного Азаваду стати успішною – і територія регіону увійшла до новоствореної Республіки Малі та кількох інших держав Західної Африки.

Туареги, які звикли вести кочовий спосіб життя в складних природніх умовах, відомі своєю хоробрістю та любов’ю до свободи

Туареги, які звикли вести кочовий спосіб життя в складних природніх умовах, відомі своєю хоробрістю та любов’ю до свободи

У постколоніальний період туареги не полишали своєї боротьби за здобуття незалежності. За час існування незалежного Малі відбулося чотири туарезьких повстання. Перше з них сколихнуло країну в 1963-1964 рр., коли племінні об’єднання, переважно з адміністративного регіону Кідал, виступили проти обмеження їхньої автономії, проте були швидко та жорстко придушені армією. Друге туарезьке повстання, причинами якого стали значні втрати поголів’я худоби в періоди посух 1968-1974 та 1980-1985 рр., ріст безробіття, втрата робочих місць у Лівії через падіння цін на нафту та бажання помсти після провалу повстання 1963-1964 рр., вибухнуло в 1990 р. на чолі з Народним рухом за звільнення Азаваду. Конфлікт фактично тривав до березня 1996 р., коли йому було покладено кінець актом спалення зброї, яку здали повстанці, у Томбукту; ця церемонія відома як Flamme de la Paix – Полум’я миру. У травні 2006 р. рушійними силами третього повстання, у якому активну участь брав новосформований Демократичний альянс 23 травня за зміни, стали військові туареги, що скаржилися на повільне просування по службі через наявність дискримінації у збройних силах Малі.

Остання, четверта хвиля протистояння між туарегами та центральною владою розпочалася повстанням 2012 р., яке занурило колишню зразкову демократію в хаос сепаратизму, політичної нестабільності та радикального ісламу, вихід із якого малійці шукають досі.

Малійська криза 2012: як демократія поринула в хаос

Четверте за період незалежності Малі туарезьке повстання, що розпочалося в січні 2012 р., мало принципові відмінності від попередніх трьох епізодів боротьби туарегів за реалізацію права на самовизначення. З одного боку, сили повстанців були об’єднані в Національний рух за звільнення Азаваду (Mouvement National de Libération de l'Azawad, далі – MNLA), що дозволило мати більш чітку організаційну структуру та військово-політичну стратегію і програму дій. З іншого боку, за винятком системних проблем соціального, економічного та політичного характеру, передумовою повстання стало повалення режиму Муаммара Каддафі в Лівії, у лавах армії якого служило багато туарегів. Після повернення на північ Малі, військові туареги з бойовим досвідом мали на руках важке озброєння, яке вони захопили в Триполі та Адждабії (місто на півночі Лівії). Усе це сприяло тому, що вже до кінця березня 2012 р. сили MNLA завдати серію драматичних поразок малійській армії та «звільнили» етнічні регіони Кідал, Ґао та Томбукту.

Просування повстанців Північним Малі було швидким не тільки з огляду на досконале знання місцевості, а й на організацію в єдиний рух, військовий досвід та озброєння, здобуте після повалення режиму Каддафі. Успіх повстання 2012 р. був значною мірою зумовлений і політичною нестабільністю, неорганізованістю та поганим оснащенням малійської армії. До того ж, у ніч із 21 на 22 березня 2012 р. в Малі відбувся державний переворот, вчинений військовими нижчих рангів на чолі з капітаном Амаду Саного, внаслідок чого президента Амаду Тумані Туре було усунуто з посади. Цікаво, що даний епізод мав місце за два місяці до чергових президентських виборів, на яких чинний глава держави не висував свою кандидатуру. Встановлення нового уряду на чолі з тимчасовим президентом Діонкундою Траоре не стало ефективною відповіддю на політичну кризу в країні, натомість реальна концентрація влади в руках військових і відсутність єдиної позиції щодо шляхів боротьби з повстанням на півночі стали причиною посилення невизначеності в державі.

З огляду на встановлення контролю над усіма територіями, що належали до регіону проживання туарегів, а також використавши політичну кризу в Малі на свою користь, 6 квітня 2012 р. на офіційному сайті MNLA було опубліковано Декларацію незалежності Азаваду, яка була проголошена того ж дня та підписана в Ґао генеральним секретарем MNLA Білялем аг Ашерифом і в якій усебічно обґрунтовується право народу Азаваду на власну державу.

На карті територію, на якій планувалося утворити Незалежну державу Азавад, відділено червоним пунктиром

На карті територію, на якій планувалося утворити Незалежну державу Азавад, відділено червоним пунктиром

Хоча MNLA і досягнув поставленої на початку повстання мети – проголошення Незалежної держави Азавад, – такі дії зустріли радісними оплесками далеко не всі. До сьогодні жодна держава світу не визнала факт існування туарезької держави. До того ж, перед населенням регіону постали більш нагальні потреби, зокрема необхідність боротьби з наслідками загострення гуманітарної кризи, спричиненої військовими діями та довготривалими посухами, забезпечення людей продуктами харчування, а біженців та внутрішньо переміщених осіб – придатними умовами проживання.

На додаток, невирішеною залишалася й проблема присутності ісламських фундаменталістів у регіоні, численні угруповання яких стали причиною перетворення Сахелю на одну з найбільших зон нестабільності на континенті.

Сахелестан – нова гаряча точка на карті Африки

Уже влітку-восени 2012 р. MNLA почав втрачати свої позиції на користь ісламістських угруповань. Поява джихадистів у регіоні Сахелю обумовлена одразу декількома причинами: з одного боку, місцеве населення, особливо молодь, що розчарувалася в традиційних методах боротьби, звернулося до радикального ісламу як одного з можливих шляхів покращення свого економічного, соціального й політичного становища; з іншого боку, нестабільність після повалення режиму Муаммара Каддафі в Лівійській Арабській Джамагірії та в самому Малі створили необхідні передумови для проникнення екстремістських угруповань у регіон. Окрім цього, малійський конфлікт іноді розглядають як частину або як реакцію на процеси «арабської весни», що охопила північноафриканські країни-сусіди республіки та складовою якої також стало поширення ісламського фундаменталізму.

Як наслідок, у регіоні значно зріс рівень злочинності, зросла кількість страт і нелегальна торгівля, а також почастішали випадки терактів. Під приводом поширення «істинного ісламу» (більшість джихадистських угруповань у регіоні належать до консервативного напрямку салафізму, що не сприймає жодних видозмін чи модернізацій віри) на заміну поміркованому суфізму, ісламісти насаджувати закони шаріату. Від насильницького запровадження нових порядків особливо страждали жінки, які користувалися значною свободою в матріархальному туарезькому суспільстві, проте були змушені підкоритися вимогам джихадистів через загрозу власному життю.

Поява джихадистських угруповань у Сахелі стала головною безпековою проблемою не лише Малі, а й інших країн регіону, яку не вдається вирішити до сьогодні. З огляду на ці процеси, у публіцистичній та науковій літературі поширилося новітнє поняття, що покликане відобразити тенденції до ісламізації та дестабілізації регіону.

«Сахелестан» – це термін, що виник у результаті поєднання назви «Сахель» та другої частини слова «Афганістан»; поряд із ним аналогічним чином з’являється також термін «Африканістан» (англ. Africanistan або Afrighanistan). Введення в обіг поняття Сахелестану покликано наголосити на спільних проблемах двох регіонів, таких як неконтрольованість кордонів та процвітання діяльності екстремістських і терористичних угруповань, що пропагують поширення консервативного ісламу й ісламських цінностей, а також зауважити необхідність неповторення помилок Афганістану. Сахелестан сьогодні охоплює територію Центрального й Північного Малі, Північної та Східної Буркіна-Фасо та Західного Нігеру. Показовим є також те, що восени 2012 р. в одній зі своїх заяв очільник військового перевороту 21 березня 2012 р. в Малі капітан Саного порівнював ситуацію в країні з тією, що була в Афганістані в 1990-х рр., зазначаючи, що врегулювання малійського конфлікту має відбуватися, окрім іншого, в контексті глобальної війни з тероризмом, яку очолюють західні держави, адже «допомогти Малі вигнати Аль-Каїду – це допомогти самим собі, бо [Аль-Каїда] перетворить Томбукту на Кандагар, а Ґао – на Кабул».

«Терористична карта» регіону сьогодні є надзвичайно строкатою, а проведення межі між різними угрупованнями та сферою їхнього впливу є досить складним завданням, адже фактично всі вони є коаліціями менших об’єднань, що в певний час діяли окремо, протистояли одне одному або створювали ситуативні союзи. Серед найбільших груп джихадистів, що діють на території Сахелю сьогодні, можна назвати «Ісламську Державу у Великій Сахарі», «Аль-Каїду в Ісламському Магрибі», «Ансар уль Іслам» та «Джамаату Наср аль-Іслам валь-Муслімін».

Попри неврегульованість проблеми джихадистів у Сахелі, не варто робити хибний висновок про брак уваги світової спільноти до цього регіону. На відміну від Афганістану, першість у втручанні до якого в рамках глобальної війни з тероризмом взяли на себе Сполучені Штати Америки, регіон Сахелю, як і століття до цього, продовжує залишатися зоною відповідальності Франції. З огляду на офіційний запит тимчасового уряду Малі, спираючись на резолюцію Ради Безпеки ООН 2085 та враховуючи загрозу миру й безпеці через поширення ісламського фундаменталізму та тероризму в регіоні, 11 січня 2013 р. Франція розпочала здійснення операції «Сервал», що фактично була збройною інтервенцією в Малі. Невдовзі після проведення французькими силами спільно з африканськими країнами дій зі стабілізації ситуації в контексті поширення джихадистської загрози, повноваження були передані до Міжнародній місії з підтримки Малі (African-led International Support Mission to Mali, AFISMA), яку 1 липня 2013 р. було замінено на Багатопрофільну інтегровану місію ООН зі стабілізації в Малі (UN Multidimensional Integrated Stabilization Mission in Mali, MINUSMA). Фактично місія діяла паралельно з перебуванням французьких сил в країні, які разом покликані були протистояти поширенню терористичної загрози в Сахелі. MINUSMA діє до сьогодні; до неї залучені й українські миротворці. Окрім того, станом на сьогодні основним елементом боротьби з джихадистами є операція «Бархан», яка проводиться Францією спільно з африканськими партнерами в країнах G5 Sahel – Малі, Чад, Буркіна-Фасо, Мавританією та Нігером.

Якщо для Малі та країн Сахелю підтримка Франції у боротьбі з джихадистами є важливою в контексті отримання необхідної матеріально-технічної допомоги, то для Парижа залучення до боротьби з тероризмом у регіоні є передусім справою захисту власного престижу. З одного боку, Франція прагне підтвердити свій статус як значимого актора не лише на африканському континенті, але й на глобальній арені. З іншого ж боку, сьогодні європейські держави мають достатньо конкурентів у боротьбі за сфери впливу в Африці, і йдеться не лише про США чи КНР, але й про такі держави як Індія, Японія, Туреччина, Індонезія та багато інших. Тому французи усвідомлюють – поступившись своїм місцем одного разу, можна втратити важливу підтримку серед африканських держав, що понесе за собою збитки як у політичному, так і в економічному плані.

Протести 2020: повторення минулих помилок чи новий виток конфлікту?

Незважаючи на всі зусилля світової спільноти, ні проведення демократичних президентських виборів у 2013 р. (народне волевиявлення відбулося через рік після запланованого терміну), ні міжнародні миротворчі місії, ані підписання в 2015 р. мирної угоди між офіційним Бамако та збройними формуваннями повстанців за посередництва Алжиру не змогли принести Малі бажані мир та стабільність; сьогодні західноафриканська республіка продовжує перебувати в хаосі, у який поринула вісім років тому.

Улітку цього року до численних малійських проблем додалася ще одна – протести в столиці країни Бамако, основною вимогою учасників яких є відставка чинного президента Ібрагіма Бубакара Кейти, який був обраний на цю посаду в 2013 році та переобраний на другий п’ятирічний термін у 2018 р. Перший масштабний протест відбувся ще 5 червня, а 17 липня міжнародні видання повідомили вже про десятки тисяч невдоволених, що заполонили центральний майдан Бамако, і це не є межею.

Претензії протестувальників до президента Кейти прості як ніколи: на думку тих, хто вийшов на вулиці столиці, очільник країни проводить неефективну політику в контексті подолання багатовимірної малійської кризи, яка розпочалася повстанням 2012 р. в Азаваді та доповнилася розквітом екстремістських угруповань, численними економічними проблемами, зокрема фінансовою кризою, безробіттям і тотальною корупцією в державному апараті, а також можливими маніпуляціями на парламентських виборах у березні 2020 р. Мітингувальники вже здійснили напад на державні установи, закидавши камінням президентський палац; наслідком цього акту насильства та розгону демонстрацій стали повідомлення про смерть як мінімум 11 учасників протесту. Ба більше, на тлі масових заворушень у Бамако з’явилися чутки про те, що генерали можуть скинути президента Кейту. Подібний сценарій уже відбувся у 2012 р., коли військові скинули президента Амаду Тумані Туре, звинувативши його в неможливості дати ефективну відсіч загрозі територіальній цілісності та миру в Малі у зв’язку з туарезьким повстанням на півночі країни.

Цікаво, що цього разу одним із очільників протестів є консервативний релігійний діяч, впливовий імам Махмуд Діко, який у 2009-2019 рр. був головою Вищої ісламської ради Малі, а також виступав на боці президента Ібрагіма Бубакара Кейти. Раніше протести на чолі з Діко вже ставали успішними: у квітні 2019 р. акції незгоди вартували посади тодішньому прем’єр-міністру країни Майгу Сумейлу Бубейє. Проте, здається, ні Кейта, ані Діко поки що не збираються поступатися власними позиціями: доки президент прагне відкупитися дріб’язковими поступками, такими як анулювання ліцензій суддів конституційного суду, опозиція заявляє про готовність продовжити мітинги до повного виконання їхніх вимог, тобто відставки чинного глави країни.

На фото: зліва – чинний президент Малі Ібрагім Бубакар Кейта; справа – лідер протестів Бамако імам Махмуд Діко

На фото: зліва – чинний президент Малі Ібрагім Бубакар Кейта; справа – лідер протестів Бамако імам Махмуд Діко

Звичайно, сьогодні Малі перебуває ще далеко від перетворення на ісламську республіку, про можливість чого заговорили після початку бамакських протестів; не варто говорити про країну і як про failed state, адже фактично весь південь, де сконцентровані основна популяція та економічні центри, перебуває під контролем уряду, а парламентські й президентські вибори проходять у призначені терміни, навіть попри пандемію. Однак і про завершення малійської кризи говорити не доводиться: нестабільність на півночі країни, екстремізм і втрата територіальної цілісності стримують і без того скромний соціально-економічний розвиток однієї з найменш розвинених держав світу. Ускладнюється ситуація також присутністю французьких військових на території Малі: поки одні бояться виведення Парижем своїх сил із території Сахелю, на можливість чого натякає президент Макрон у зв’язку з відсутністю чіткої позиції країн G5 Sahel, інші наполягають на тому, що прийшов час покласти край пануванню французьких колонізаторів в Африці.

Чи знайде колись Малі вихід із кризи, у яку країна занурилася в 2012 році? Питання залишається відкритим. Однак найближчим часом ця західноафриканська республіка, вірогідно, залишатиметься центром нестабільності в регіоні – однією з багатьох подібних точок хаосу й кризи, що розпорошені по всьому африканському континенту.

Авторка – Ірина Запорізька, експертка з країн Африки та Азії Аналітичного центру «ADASTRA»