Проблема двомовності в Камеруні: забутий конфлікт, сепаратизм і нова спроба врегулювання

20 грудня 2019 року уряд Камеруну прийняв закон про надання особливого статусу двом англомовним провінціям на півдні країни. Цей крок має на меті нарешті принести мир у регіон, де понад три роки вирує протистояння між англо- і франкомовним населенням.

Камерун – африканська країна, яку декілька років тому охопив один із найбільш забутих конфліктів усього світу. Основна проблема – двомовність населення країни, яка є спадщиною колоніальних часів. Протягом десятиліть криза протікала приховано, доки у 2016 році в Південному Камеруні не розпочалися масові акції протесту проти примусового введення французької мови в школах і судових установах переважно англомовних провінцій.

Але справжні причини протестів лежать глибше, ніж звичайне невдоволення мовною політикою уряду. Примусова асиміляція, байдужість до вирішення соціально-економічних проблем та загальна втома від більш ніж 30-річного правління Поля Бія – все це стало причиною переростання протестів у рух за відокремлення південних провінцій Камеруну від франкофонної частини країни та проголошення незалежності англофонних регіонів під назвою Амбазонія.

Історія конфлікту: коли назва має значення

Камерун на мапі Африки

У часи правління колоніальних імперій Камерун знаходився під владою Німеччини, що було закріплено в результаті Берлінської конференції 1884 р. Проте значного впливу перша метрополія не мала, адже після Першої світової війни поступилася місцем країнам-переможницям, коли в 1916 р. британські та французькі війська вигнали німців із території Камеруну.

Офіційний розкол Камеруну відбувся через три роки, разом із розподілом інших колоніальних володінь Німеччини. Так, 80% території отримали французи, а 20% – англійці. Відповідно, саме у фарватері цих двох колоніальних імперій – Британської і Французької – і розвивалися відповідні регіони сучасного Камеруну, переймаючи економічну, правову системи, а також культуру і, звісно, мову країни-метрополії. Саме в той період зароджується існуючий нині розподіл території держави на франко- і англофонну. Остання розташовується у межах двох сучасних провінцій – Північно-Західній та Південно-Західній, які часто називають просто Південним Камеруном. Вони складають одну п’яту частину населення. Натомість франкофонна територія займає інші 8 провінцій Камеруну; уряд країни в Яунде також є франкофонним. Відзначимо, що як такого конфлікту інтересів між франко- та англомовними регіонами в колоніальний період не відбувалося, оскільки на той момент вони перебували в однаковому становищі, знаходячись під владою метрополій та зазнаючи рівнозначних втрат і утисків від колоніального правління європейців.

Конфліктного характеру на основі мовного фактору ситуація починає набувати після деколонізації країни. Так, Французький Камерун стає незалежним 1 січня 1960 р. під назвою Республіка Камерун (La Republique du Cameroun). Доля Британського Камеруну вирішується роком пізніше: 11 лютого 1961 р. під егідою ООН було проведено плебісцит, на якому мешканці Південного (Британського) Камеруну (Southern Cameroons) повинні були вирішити, до якої країни вони хочуть приєднатися – до англомовної Федеральної Республіки Нігерії, із якою, окрім мови, спільними були економічні зв’язки, а також загальна система права, чи до франкомовної Республіки Камерун, із якою єднала етноісторична спільність. Вибір було зроблено на користь останньої. Як результат, 1 жовтня 1961 р. на карті світу постала нова держава – Федеральна Республіка Камерун.

Читайте також: Сепаратистські настрої в серці Європи: чи існує загроза існуванню єдиної Бельгії?

Цікаво, що варіант здобуття незалежності англомовними регіонами не було навіть винесено на референдум, оскільки це викликало заперечення британської сторони. Пізніше на цей факт посилалися як на порушення права на самовизначення народу, причому з боку ООН, у статуті якої воно й було закріплене.

Ситуація в Камеруні почала погіршуватися, коли 20 травня 1972 року тодішній президент Камеруну Ахмаду Ахіджо провів суперечливий «плебісцит», унаслідок чого було скасовано узгоджену в 1961 році федеральну форму територіального устрою країни на користь унітарної; ці зміни також були закріплені в новій конституції. Відтоді регіони південного Камеруну втратили свій автономний статус і стали Північно-Західною та Південно-Західною провінціями Об’єднаної Республіки Камерун.

Бунтівні провінції виділені червоним

У 1984 році президент Поль Бія (президент Камеруну з 1982 р.) погіршив становище ще більше, виключивши слово «об'єднана» з офіційної назви країни. Відтоді держава стала відома просто як Республіка Камерун, що було назвою колонізованої Францією частини Камеруну після здобуття незалежності.

Саме скасування федеральної структури країни лежить в основі англофонної проблеми, оскільки це означало остаточне поглинання й асиміляцію англомовних регіонів франкомовними. Англофони зазнали утисків фактично в усіх сферах життя. Уряд франкофонів у Яунде, включаючи президента Поля Бія, розглядав англофонів як громадян другого сорту; з’явилося образливе прізвисько “Anglofools” («англодурні»). Однак справа тут не лише в нав’язуванні французької мови; тим паче, такий розподіл країни на мовні регіони зовсім не означає, що всі люди, які живуть у франковмовних регіонах, вільно володіють французькою мовою, а ті, хто живе в англомовних провінціях, добре знає англійську.

Основна причина невдоволення населення Північно-Західної та Південно-Західної провінцій – низький економічний розвиток цих регіонів. Так, після створення унітарної держави систематично застосовувалася політика повного викорінення політичних, судових, освітніх, економічних, соціальних та культурних інститутів Південного Камеруну. Сьогодні згадані дві провінції є найменш розвиненими регіонами країни, що зумовлено недостатнім фінансуванням із центрального бюджету країни, а також відсутністю ефективної політики розвитку й залучення інвестицій.

Поява нової країни з присмаком гуманітарної катастрофи

Невдоволення всередині країни накопичувалося протягом десятиліть, коли англофонна проблема додавалася до загальної втоми від більш ніж 30-річного правління Поля Бійя. Ескалація конфлікту відбулася у 2016 р., коли уряд країни вирішив запровадити обов’язкове використання французької мови в судах і навчальних закладах. Адвокати й учителі вийшли на акції протесту проти асиміляції англофонних правової та освітньої систем. Із часом мирні акції переросли в повномасштабний рух за відокремлення Південного Камеруну від франкомовної частини Республіки Камерун. Південно-Західна та Північно-Західна провінції Камеруну взяли собі назву Амбазонія.

Унаслідок розгортання конфлікту та посилення радикальних настроїв у суспільстві наприкінці 2017 року було проголошено незалежність Амбазонії, яку, тим не менше, не визнала жодна з держав світу. Однак це не стало на заваді продовженню діяльності сепаратистів. Сьогодні на території Південного Камеруну діють від 7 до 13 різних визвольних рухів, що виступають за розширення автономії Амбазонії або повне проголошення незалежності, серед яких Сили захисту Амбазонії, Рада Сил самооборони Амбазонії, Червоний дракон, Тигри Амбазонії, Війни-привиди ман’ю, Сили Амбаленду, Vipers, Seven Kattars, Сили оборони Південного Камеруну, Британські сили опору Південного Камеруну та інші.

Вам варто знати: Ємен: найгірша гуманітарна катастрофа на Землі

Варто також відзначити, що прямого конфлікту між різними рухами, як це доволі часто буває в умовах подібних конфліктів, не спостерігається. Натомість постійно лунають заклики до об’єднання амбазонських сил самооборони під гаслами «Один за всіх – і всі за одного».

Відповідь уряду Камеруну на кризу була доволі жорсткою. У листопаді 2017 р. президент Бія віддав наказ ввести війська на територію південних провінцій для протистояння амбазонським рухам за незалежність доти, доки вони не будуть повністю знищені. Проте ефективною цю кампанію назвати точно не можна: контроль над сільською місцевістю, де переважно проводять свою діяльність сепаратисти, досі не встановлено, натомість зростає кількість жертв з обох боків та погіршується загальна безпекова й економічна ситуація в південних регіонах і в країні загалом.

Поль Бія – майже 40 років незмінний лідер Камеруну

Військове протистояння між силами уряду та сепаратистами вже стало причиною гуманітарної катастрофи. Так, за три роки конфлікту загинуло понад 3 тис. людей, понад півмільйона втратили свої домівки, а кількість спалених селищ ніхто навіть не рахує. Очікується, що станом на кінець цього року тільки в Нігерії буде зареєстровано близько 50 тис. камерунських біженців; важко сказати, скільки їх насправді в інших країнах, оскільки багато хто не має офіційного статусу. Крім того, увесь час залишаються закритими школи.

Один із лідерів амбазонських сепаратистів разом зі своїми охоронцями на фоні прапору Амбазонії

Гуманітарна допомога, яку надає ООН та інші міжнародні організації, не рятує ситуацію, а криза, що підсилена зростанням кількості вимушених переселенців, продовжує загострюватися. Більше того, жодна з міжнародних організацій чи країн регіону не відреагувала на факти порушення прав людини, передусім із боку урядових військових сил. Як результат, убивства, зґвалтування жінок та численні факти нищення майна цивільного населення продовжують залишатися безкарними. Тому для вирішення гуманітарних проблем необхідно, перш за все, знайти політичне врегулювання конфлікту, що виник у Камеруні.

Амбазонія єдина! Чи дійсно всі хочуть незалежності?

Незважаючи на проголошення незалежної Амбазонії, не всі мешканці регіону прагнуть до відокремлення. Так, вимоги незгідних із нинішнім станом діляться на три основних напрями.

Напрям 1: Розширення автономії Північно-Західної та Південно-Західної провінцій Камеруну. Основними пунктами вимог є дозволити вільне використання англійської мови в усіх навчальних і судових установах, а також проведення децентралізації з метою самостійного прийняття провінціями рішень щодо ряду аспектів соціально-економічного розвитку. Ще однією ключовою вимогою є збільшення частки фінансування з бюджету країни. Деякі активісти також наголошують на необхідності повернення колишньої назви країни – Об’єднана Республіка Камерун, що має підкреслити різницю історичного розвитку англофонних і франкофонних регіонів.

Вам може сподобатися: Вибори в Каталонії: чи призведе перемога націоналістів до нового сплеску сепаратизму?

Напрям 2: Федералізація країни. Такий крок є більш сміливим, ніж прагнення автономії, але менш радикальним, ніж намагання проголосити незалежність. Створення окремих англофонних федеральних одиниць не лише розширить мовні права південних регіонів, але й дозволить мати власний бюджет та обирати місцевих губернаторів, а не знаходитися під управлінням призначених із центру осіб.

Напрям 3: Повне здобуття незалежності. Напевно, найменш вірогідний для реалізації сценарій розвитку конфлікту. Хоча суверенітет Амбазонії і було задекларовано, проте об’єктивних передумов для цього немає. Регіон є значно менш розвиненим з точки зору економічного потенціалу, а також не має власної традиції політичного самоврядування. Крім цього, значні ресурси потрібні для вирішення першочергової проблеми гуманітарної кризи.

Таким чином, вимоги мешканців Південного Камеруну в загальному зводяться до розширення їхніх мовних, соціальних і економічних прав. Питання полягає лише в тому, на які поступки готовий піти уряд Камеруну для врегулювання затяжного конфлікту.

Закон про спеціальний статус: надія на врегулювання кризи чи шлях у нікуди?

Хоча англофонна криза в Камеруні вважається одним із найбільш «забутих» конфліктів ХХІ ст., це не означає повну відсутність ініціатив із її врегулювання.

Важливою в цьому контексті є реакція міжнародної спільноти. Так, Європейський Союз виступив із резолюцією, що заохочує сторони до діалогу. Уповноважена ООН із прав людини Мішель Бачелет відвідала Камерун у травні 2019 року та закликала розслідувати факти порушення прав людини, а також наголосила на необхідності розпочати діалог між сторонами. Конгрес США прийняв резолюцію, у якій прямо закликав повернутися до федерального устрою в Камеруні. Крім того, США та Німеччина відмовилися від військової співпраці з країною на знак протесту проти порушень прав людини урядовими силами. На жаль, ініціатива посередництва, яку очолює швейцарська гуманітарна організація, не дала значних результатів, переважно через скептичне ставлення уряду на чолі з президентом Полем Бія.

Альтернативою міжнародним зусиллям із врегулювання стала урядова ініціатива національного діалогу, висунута на початку жовтня 2019 року. Президент особисто звернувся до народу, наголошуючи на важливості подолання англофонної кризи, яка триває вже три роки. Також він висловив пропозиції уряду, що були сформульовані з метою врегулювання конфлікту, серед яких: прийняття спеціального статусу для двох англофонних областей у рамках децентралізації країни; обрання місцевих губернаторів; створення Комісії зі сприяння білінгвізму та мультикультурності; надання державних послуг (передусім освітніх і правових) англійською мовою тощо. Також Поль Бія наказав зняти звинувачення проти 333 осіб, затриманих у зв'язку з англофонною кризою.

Великого резонансу набув законопроєкт, прийнятий парламентом на спеціальній сесії в п’ятницю, 20 грудня. Закон передбачає надання спеціального статусу англомовним регіонам; у ньому зазначається, що ці провінції «виграють від особливого статусу, заснованого на їхній мовній специфіці та історичній спадщині». Згідно із законом, англомовні провінції зможуть розробляти власну освітню і правову політику.

Вас може зацікавити: Сепаратизм чи передвиборча технологія? Чи дійсно регіони Великої Британії прагнуть незалежності

Закон отримав ряд схвальних відгуків. Так, сенатор Семюель Обам Ассам назвав його «унікальним у світовій практиці», а президент Бія позиціонує закон як результат обговорення в рамках національного діалогу та як компроміс, якого вдалося досягти між сторонами.

Проте не всі радісно сприйняли прийняття цього закону. Так, представники опозиційної партії вже заявили, що такий крок не вирішить англофонну кризу, оскільки більшість мешканців сепаратистських провінцій прагнуть федералізації. Крім того, представники Амбазонії проігнорували національний діалог, тому вважати закон компромісним рішенням, узгодженим усіма сторонами, було б помилкою. У свою чергу, радикально налаштовані мешканці англомовних провінцій сприймають закон як наказ від франкофонної влади та не розуміють, чому Яунде має вирішувати за них їхнє майбутнє.

Варто також наголосити, що урядові ініціативи з вирішення конфлікту не є досконалими. Так, продовжуються арешти сепаратистів, зокрема наприкінці серпня 2019 року було засуджено до пожиттєвого ув’язнення першого президента самопроголошеної Амбазонії Сісіку Аюка Табе та ще дев’ятьох осіб за звинуваченнями в тероризмі й підриві національної безпеки. Крім цього, президент Бія під час відкриття національного діалогу у своїй промові згадав про порушення прав людини, факти зґвалтування і вбивств цивільного населення з боку сил сепаратистів, проте оминув увагою не менш численні злочини з боку урядових сил. Це підриває довіру до уряду та не сприяє налагодженню діалогу між сторонами.

Цікаво знати: Велике китайське гето: як Сі Цзіньпін вирішує «уйгурське питання»?

Сьогодні можна констатувати, що ефективного діалогу між урядом, федералістами й сепаратистами не налагоджено. Складається враження, що франкофонна адміністрація на чолі з президентом не чує англофонів, натомість іде на мінімальні поступки, сподіваючись, що це зможе зупинити сецесіоністські тенденції. Представники Амбазонії, зі свого боку, не мають наміру відступати від радикальних гасел до проголошення незалежності та не беруть участь у переговорах, які мають на меті знайти більш помірковане вирішення кризи; те саме стосується федералістів, які не мають наміру приймати децентралізацію як можливу альтернативу.

Хоча передбачається, що новий закон виведе процес урегулювання кризи з глухого кута, однак про його ефективність можна буде судити тільки з часом; поки що не варто будувати марні надії на швидке встановлення миру.

Замість висновків: рекомендації сторонам для врегулювання конфлікту

На порядку денному в Камеруні основним є питання: що потрібно зробити для мирного вирішення конфлікту?

По-перше, сторони повинні піти на взаємні поступки, передусім зменшити рівень насилля в регіоні. Це дозволить стабілізувати безпекову ситуацію та зменшити кількість жертв. Так, уряд, який досі сподівається на військову перемогу над сепаратистами, повинен відвести своїх солдат; після цього може бути оголошено про припинення вогню та передано заклик до бійців-сепаратистів припинити атаки. Можливою поступкою уряду також може бути звільнення всіх затриманих за політичні злочини, що є однією з вимог сепаратистів до початку переговорів.

По-друге, сепаратисти мають узяти участь у переговорах із урядом та бути при цьому готовими піти на поступки у відповідь, оскільки збереження територіальної цілісності країни є логічним пріоритетом для Камеруну. Також англофони повинні відмовитися від стратегії загальних понеділкових страйків і бойкоту шкільного навчання, що підриває економіку країни.

По-третє, уряд має створити спеціалізовану комісію, яка розгляне варіант повернення до федеративної держави, як того вимагає велика частина англофонів. Це має розглядатися як більш ефективний варіант на противагу децентралізації, яку проводять зараз, проте яку багато хто називає підробкою через відсутність реальних механізмів збільшення самоуправління провінцій чи адекватних фінансових гарантій.

По-четверте, важливою у врегулюванні конфлікту є роль президента Поля Бія. Він повинен зайняти більш нейтральну позицію замість відверто про-франкофонного ставлення, яке виявляється зараз, а також визнати законність вимог англофонів (передусім федералістів) щодо розширення їхніх прав. Крім того, мають бути ініційовані розслідування зловживань із боку силовиків та розроблено механізм відшкодування збитків жертвам конфлікту.

Нарешті, регіональні та міжнародні гравці можуть відіграти роль посередників у мирному врегулюванні. Так, з огляду на нейтральне ставлення, найкраще на цю роль підходять представники ООН, Африканського Союзу та, можливо, католицької церкви (наприклад, від Ватикану). Якщо не вдасться заохотити уряд до діалогу дипломатичними заходами, міжнародна спільнота має розглянути можливість запровадження економічних санкцій. Одним із варіантів також може бути залучення місії ООН для вирішення англофонної кризи.

Авторка – Ірина Запорізька, експертка з країн Африки Аналітичного центру ADASTRA