Сепаратистські настрої в серці Європи: чи існує загроза існуванню єдиної Бельгії?

Останнім часом ми все частіше стаємо свідками підйому радикально налаштованих правих популістських рухів. Більшість із них оперують неточними даними, спотворюють історичні факти або відверто пропагують сепаратистські настрої в суспільстві. На хвилі каталонської конституційної кризи 2017 року та затяжного виходу Великобританії зі складу ЄС праві популісти почали активно просочуватися до національних парламентів європейських країн. Логічним підсумком цього став стрімкий злет кількості радикальних політичних сил на нещодавніх виборах до Європарламенту. Не винятком стала й Бельгія – традиційно багатоетнічна країна, де історично переплітаються фламандська, французька та німецька культури. Які настрої домінують у Королівстві сьогодні та чи можливий розвиток «каталонського сценарію» в Брюсселі?   

Зараз у контексті політичної цілісності Європи, мало кому на думку спадає політична роз’єднаність Бельгії. Між іншим, можливий поділ Королівства може стати ударом для мультикультурної моделі Європейського Союзу, де представники різних етносів співпрацюють на благо всіх членів ЄС. Через своє географічне розташування Бельгія залишається країною-столицею більшості європейських інституцій, а також місцем перебування штаб-квартири військово-політичного альянсу НАТО. Геополітична та економічна вагомість Брюсселя зумовлює гостроту питання збереження єдиної Бельгії на теренах Західної Європи.

Коли було посіяно зерно розбрату?

З історії міжнародних відносин і світової політики пригадуємо, що Королівство Бельгія було створено в 1830 році, коли внаслідок національної революції його провінції вийшли зі складу Нідерландів. Відтоді посилився антагонізм між носіями французької та голландської мов. Віденська пентархія європейського концерту не мала одностайної думки щодо повстання на території південних Нідерландів. Однак, згодом більшість великих держав погодилася з доцільністю існування незалежної Бельгії як буферної держави між Францією та Нідерландами, що складалася з провінцій як франкомовного, так і фламандського населення. У 1839 році територія Королівства розширилася шляхом включення до складу земель Великого герцогства Люксембург, а також провінції Лімбург із Нідерландів. З моменту здобуття незалежності соціально-економічний дисбаланс спричиняв постійні конфлікти між двома найбільшими громадами. Сепаратизм у Бельгії головним чином обумовлений небажанням економічно процвітаючої північної Фландрії субсидувати південну Валлонію – ситуація, аналогію до якої можна простежити в Італії.

Сьогодні в країні окремо репрезентовані три головні громади – фламандська, франкомовна та німецькомовна. Через відсутність консенсусу в лінгвістичних питаннях у країні немає єдиних офіційних статистичних даних щодо використання трьох державних мов або ж їхніх діалектів. Загалом, під час підрахунку кількості представників тієї чи іншої мовної групи до уваги беруться такі критерії: мова, якою спілкуються батьки в родині; мова, котрою дитина отримує освіту тощо. За різними даними вважається, що близько 59% населення Бельгії розмовляє нідерландською (розмовною фламандською), у той час як французькою розмовляє приблизно 40% резидентів. 

Вас може зацікавити: Вибори в Каталонії: чи призведе перемога націоналістів до нового сплеску сепаратизму?

Відтак, фламандці, що проживають на півночі Королівства, у побуті послуговуються нідерландською мовою чи її діалектами та мають історичну тенденцію тягнутися в бік Нідерландів. Франкомовне населення найбільше представлене на півдні країни. Валлонці спілкуються як французькою, так і валлонською мовами. Так само як і нідерландська, французька має статус офіційної державної мови. Відповідно, найменша за кількістю німецькомовна громада мешкає на сході країни, у безпосередній близькості до кордонів Німеччини. Німецька мова, до речі, також є державною, що закріплено на законодавчому рівні. Брюссель, як відомо, зберігає за собою статус двомовної столиці: у місті говорять і нідерландською, і французькою мовами.

Федералізація чи роздробленість?

Друга половина минулого століття відзначилася низкою заходів, вжитих у Королівстві для посилення регіональної автономії. Відтак, у 1960-х рр. було створено окремі регіони на основі мовних розбіжностей у країні. Розмежування на мовні регіони було включено до Конституції Бельгії в 1970 році. Під час процедури встановлення умовних кордонів максимально враховувалися межі так званих Sprachräume (нім. мовних областей), однак цей територіальний розподіл не міг бути абсолютно ідентичним, тож до сьогодні залишається джерелом напруженості між бельгійськими громадами. Завдяки конституційним реформам, у 1970-х і 1980-х роках регіоналізація унітарної держави призвела до утворення трирівневої федерації. Зокрема, було сформовано федеральні, регіональні і громадські уряди – компроміс, спрямований на мінімізацію мовної, культурної, соціальної та економічної напруженості. Зрештою, у 1992 році в Бельгії було введено федеративний лад. 

Сьогодні за адміністративним поділом Королівство поділяється на три автономних регіони, два з яких, фламандський на півночі та валлонський на півдні країни, додатково поділені на ще менші провінції. Брюссельський столичний регіон залишається нарівні з двома попередніми провінціями суб’єктом федерації, однак не є ані окремою провінцією, ані частиною провінції. Попри це, представники деяких національних меншин стверджують, що їхні права в місцевих органах влади значно обмежені. Крім того, лінгвістичний поділ країни спричиняє необхідність подвійної партійної системи, що також значно ускладнює процес формування коаліції на національному рівні. 

У Фландрії є кілька великих партій, які відкрито закликають до поділу держави. Чергове піднесення екстремістських політичних сил на початку 2000-х рр. спричинило кризу створення коаліційного уряду після виборів 2007 року. До федеральних виборів 2010 року найбільшою була крайня права партія «Фламандський інтерес». З 2010 року найбільшою фламандською націоналістичною партією в Бельгії є більш поміркований «Новий фламандський альянс» (N-VA). На чолі з Бартом де Вевером, N-VA не виступає відкрито за поділ Бельгії, однак пропонує конфедералістське рішення, де центр влади перейде до регіональних урядів, тоді як лише деякі питання, що стосуються збройних сил, зовнішньополітичної діяльності держави будуть прийматися на наднаціональному рівні. 

Також читайте: Сепаратизм чи передвиборча технологія? Чи дійсно регіони Великої Британії прагнуть незалежності

Зокрема, на парламентських виборах 2014 року представники націоналістичної партії «Новий фламандський альянс» здобули абсолютну більшість мандатів. Члени партії відомі сповідуванням ідей фламандського націоналізму аж до відділення Фландрії від Бельгії, підтримкою євроінтеграції та політикою захисту нацменшин. На нещодавніх виборах до Європарламенту більшість електорату країни також віддало перевагу консервативній правій політичній силі. У Валлонії та Брюсселі відкритою сепаратистською силою є лише політичне об’єднання «Валлонія-Франція» (RWF). Під керівництвом Лорані Броньє, партія висувала ідею входження Валлонії, Брюсселя та шести фламандських муніципалітетів до складу Франції, однак через незначну підтримку серед населення як на національному, так і на регіональному рівні, партійній силі так і не вдалося реалізувати свої наміри.

Звичайно, на політичній арені Бельгії нянвні представники невеликих консервативних сил, які сповідують ідеологію політичного унітаризму та монархізму. Такою, наприклад, є партія «Бельгійський Союз», більш упізнавана місцевими за акронімом «BUB». Лідер партії Ганс Ван Де Каутер зазначає, що їхнє об’єднання є центристською партією єдиної Бельгії. Представники політсили висувають вимоги щодо скасування федеральної системи в Бельгії та відновлення унітарної держави на основі дев’яти провінцій. Крім цього, члени партії неодноразово наголошували на необхідності чинити опір сепаратистським рухам у Бельгії та протистояти популістським закликам поділу Королівства.        

Перспективи розвитку ситуації в майбутньому

Наразі кожний із лідерів радикальних політичних партій намагається перетягнути ковдру влади на свій бік. Унітаристи стверджують, що монархія, сильні національні інститути та геополітичне значення Бельгії для ЄС є тими факторами, що об’єднують представників різних громад. Водночас, сепаратистські політичні сили переконані, що ці чинники, у поєднанні зі значним державним боргом, слугують лише каталізаторами для неминучого поділу країни. Однак за даними різних соціологічних опитувань, сьогодні підтримка єдиної держави залишається актуальною серед більшості бельгійського населення.

З огляду на чинні політичні настрої в країні, можна спрогнозувати декілька ймовірних сценаріїв розвитку ситуації:

1)   Розпад Королівства. За таких обставин франкомовні валлонці, швидше за все, залишаться під егідою Франції. Фландрія або порушить питання про визнання її як незалежного суб’єкта на міжнародно-політичній арені, або увійде до складу Королівства Нідерландів. Що стосується німецькомовної громади, то з огляду на свою незначну кількість та компактне проживання на бельгійсько-німецькому кордоні, німецьке населення буде виступати за возз’єднання з історичною батьківщиною – ФРН. Крім того, на хвилі каталонської кризи, референдуму в Шотландії та виходу Сполученого Королівства з ЄС, розпад Бельгії може спричинити «ланцюгову реакцію» в інших регіонах Європи з подібною ситуацією.   

2)   Замороження конфлікту. Цей сценарій найбільше характеризує ситуацію на даному етапі, оскільки внутрішні чвари між різними громадами здебільшого залишаються проблемними питаннями на локальному та регіональному рівнях. Імовірніше за все, представники різних політичних сил будуть продовжувати сіяти ворожнечу між франкофонами та фламандцями, намагаючись здобути симпатію свого електорату на чергових виборах до Федерального парламенту Бельгії. На жаль, через значну стурбованість проблемами нелегальної імміграції біженців до Європи та можливого варіанту «жорсткого» Брекзиту, ескалація націоналістичних рухів у столиці ЄС залишається поза увагою європейських чиновників. 

3)   Компроміс у формі конфедерації. Сьогодні федеральні одиниці Бельгії користуються значним рівнем самостійності. Це дає змогу зробити припущення, що в найближчому майбутньому рух за розширення автономних прав мовних громад може лише посилитися і врешті-решт досягне свого логічного завершення у вигляді створення Конфедерації. За такої моделі розвитку подій, питання внутрішньої політики залишаться у віданні де-факто незалежних Фландрії та Валлонії, а прийняття спільних рішень стосуватиметься лише найважливіших зовнішньополітичних питань на міжнародній арені, а також збройних сил держави.     

4)   Зміна статусу Брюсселя. Територіальна приналежність та автономний статус європейської столиці довгий час залишаються яблуком розбрату для представників найвпливовіших громад. Двомовне місто може увійти в союз або з північною Фландрією або з південною Валлонією. Подекуди точаться дискусії щодо перетворення Брюсселя на місто-державу, яке буде повністю підпорядковане Європейському Союзу – ідея, уперше запропонована Чарльзом Піке – міністром-президентом Брюссельського столичного регіону. У випадку приєднання до географічно ближчої та економічно потужнішої Фландрії, громадянські, економічні та соціокультурні мовні права французького населення мають бути повністю збережені. На випадок союзу з південною Валлонією (популярна назва в ЗМІ Wallobrux), розглядається перспектива поєднання обох регіонів штучним коридором, оскільки федеральні одиниці географічно не межують одна з одною. Іноді окремим варіантом розглядають створення кондомініуму фламандських і франкомовних громад Брюсселя, де представники обох сторін будуть спільно керувати Брюсселем і разом ухвалювати рішення стосовно національних і міжнародних питань.

5)   Пошук альтернативних об’єднавчих чинників. Попри будь-які обставини, спробуємо залишитися оптимістами й розраховувати на позитивне вирішення внутрішніх негараздів на користь збереження цілісної Бельгії із чинним політичним устроєм. Серед можливих варіантів зменшення антагонізму та сепаратистських рухів, на думку спадає необхідність проведення реформ, з метою підвищення національної ідентичності та свідомості населення. Доцільним є створення єдиних координаційних надрегіональних рухів, які б могли нести в маси ідеї єдності та братерства всіх бельгійських громад та нацменшин. Політика ненасильницького об’єднання навколо наднаціональної ідеї може бути запроваджена молодіжними організаціями, ЗМІ, профспілками чи громадськими неурядовими організаціями.       

Як зазначав двічі британський прем’єр-міністр Уїнстон Черчіль, «будь-яка криза – це нові можливості». Сподіваємося, що в часи політичної турбулентності Бельгія скористається можливістю вирішити справи давно минулих днів і об’єднати населення навколо єдиної наднаціональної ідеї.  

Автор – Катерина Браіловська, Аналітичний центр ADASTRA