PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


Біафра: там, де сходить сонце

Біафра: там, де сходить сонце

Трохи більше півстоліття тому на мапі світу постала Федеративна Республіка Нігерія, якій згодом судилося стати лідеркою Західної Африки та однією з найпотужніших економік континенту. Проте щодо її єдності та демократичності можна висловити великі сумніви, варто хоча б згадати Республіку Біафра, державу народності ігбо, яка проіснувала три роки з часу свого проголошення в 1967 році та стала однією з найкривавіших сторінок історії Африки.

Війна за незалежність Біафри у 1967-1970 роках залишається одним з наймасштабніших збройних конфліктів західноафриканського регіону. На його початковому етапі біафрійці успішно відбивали наступ федеральних військ і провадили контрнаступ; однак згодом чисельна й технічна перевага Нігерії, відсутність міжнародної підтримки повстанців, а також економічна блокада змусили бунтівний Схід капітулювати. Про історію самопроголошеної країни та сучасні наслідки її падіння читайте далі.

Атмосфера, яка породжує сецесіонізм

Нігерія є домівкою для близько 250 народностей, з чого можна зробити висновок, що один з прикладів успішних африканських держав не позбавлений такого явища, як трайбалізм, коли приналежність до певного етносу відіграє вирішальну роль у багатьох сферах життя суспільства. Це надзвичайно ускладнює функціонування державних інститутів, особливо в умовах існування штучних кордонів, які встановлювалися колонізаторами без врахування місцевої специфіки, відсутності міцної єдиної національної ідентичності та великої кількості етносів. Річка Нігер умовно ділить федеративну республіку на західну й східну частини. На захід від Нігеру живе переважно народність йоруба (20% населення сучасної країни), на схід – ігбо (також близько 20%). На півночі, на відміну від християнського сходу та заходу, мешкають мусульманські народності хауса, канурі й фулані (їхня сукупна чисельність дорівнює близько 35% населення).

Мапа розселення етносів на території сучасної Нігерії.

Мапа розселення етносів на території сучасної Нігерії.

Важливо згадати, що протягом ХІХ століття землі, які пізніше назвуть Нігерією, поступово завойовувалися британцями, а Берлінська конференція 1885 року остаточно закріпила за останніми виняткове право на володіння ними. Стратегія підкорення колоній туманним Альбіоном «розділяй і володарюй» не стала винятком і тут: відомий нігерійський письменник Чінуа Ачебе охарактеризував цей період як такий, коли англійці різали Африку, «як шоколадний торт», незважаючи на етнічні та культурні особливості місцевого населення.

Задля зменшення витрат Велика Британія використовувала непряме управління через місцевих вождів на півночі: тут правили мусульманські еміри; на південному заході була складна система стримувань і противаг, а на сході, в осередку етносу ігбо, метрополія жадала більш прямого контролю через великі поклади нафти на цій території. За декілька років до отримання незалежності, у 1947 році, була проведена адміністративна реформа, згідно з якою Нігерія тепер складалася з трьох областей: Західної, Східної і Північної. Таким чином, був закріплений принцип регіоналізації, що призвело до подальшого обрання саме федеративного устрою проголошеної республіки. А втім, це не надто зменшило протиріччя між народностями.

Курс на відділення

Британія, виснажена двома світовими війнами, вже не могла боротися з прихильниками незалежності, як раніше, кидаючи їх за грати. 1 жовтня 1960 мирним шляхом була проголошена незалежність Федеративної Республіки Нігерія. І замість довгоочікуваної свободи країна занурилася в безодню корупції, бандитизму на дорогах, махінацій на виборах, сутичок між племенами і навіть підтасувань переписів населення. Ситуацію ускладнювало становище в армії, де більшість солдатів були з півночі. У 1961 році в збройних силах була введена система квот: жителям півночі виділялася половина офіцерських посад, решта ділилася між рештою регіонів. При цьому армія незалежної Нігерії майже відразу стала використовуватися як інструмент придушення незадоволених.

15 січня 1966 року в країні відбулися фатальні події: невелика група армійських офіцерів здійснила спробу захоплення влади. І хоча повністю досягти успіху вдалося лише в північному регіоні, цей заколот і кілька солідних політичних убивств дуже сильно похитнули її стабільність. Через три дні лідер змовників, майор Кадуна Нзеоґву (представник ігбо), здався головнокомандувачу Джонсону Аґії-Іронсі (також ігбо), який зі свого боку проголосив відмову від федерації та перехід до унітарної форми правління, призначивши чотирьох військових губернаторів, серед яких полковник Одумегву Оджукву на сході.

Мусульманська північ запідозрила, що тепер правитимуть ігбо, які мають на меті отримати всю повноту влади через унітарність, і вже влітку Іронсі був схоплений і вбитий. Відтоді лідером країни став підполковник Якубу Ґовон, начальник штабу армії, правління якого ознаменувалося помстою за спробу перевороту: почалися вбивства офіцерів-ігбо, обшуки й погроми ігбо, що проживали на півночі. Близько 7000 людей не пережили цих погромів, ще більше були змушені покинути свої домівки. Одумегву Оджукву, що представляв владу на сході країни, який історично був батьківщиною ігбо, не визнав законність нового уряду і закликав до репатріації ігбо на рідні землі: так на територію майбутньої Біафри прибули сотні тисяч біженців.

Одумегву Оджукву (в центрі), батько незалежності Республіки Біафра, оглядає біафрійські війська, 1968 рік.

Одумегву Оджукву (в центрі), батько незалежності Республіки Біафра, оглядає біафрійські війська, 1968 рік.

Подальше відсторонення східних жителів від влади змусило багатьох серед них побоюватися, що доходи від нафти будуть тепер використовуватися в інтересах районів на півночі й заході, а не їхніх власних. Прагнення й далі зберігати за собою прибутки від нафти в поєднанні з етнічною напруженістю та масовими вбивствами ігбо каталізували сецесіоністські тенденції в регіоні, що були реалізовані створенням держави Біафра (за тогочасною назвою частини Гвінейської затоки)..

Люди землі та сонця

У книзі «Половина жовтого сонця» відомої нігерійської письменниці та представниці народності ігбо Чімаманди Нґозі Адічі можна знайти наступні рядки: «…африканець по-справжньому ідентифікує себе тільки зі своїм плем’ям, відповів господар. – Я — нігерієць, тому що білі створили Нігерію й назвали мене нігерійцем. Я чорний, бо білі поділяють людей на раси, щоби підкреслити свою відмінність від нас. Але перш за все я — ігбо, адже наш народ існував і до того, як прийшли білі». Дійсно, ігбо пізніше за інших познайомилися з європейською релігією та освітою, але адаптуватися до нової культури їм було простіше, ніж жителям консервативної рабовласницької півночі. Поступаючись кількісно, ігбо швидко перевищили інші народності якісно, тобто за рівнем освіти, і почали будувати школи, церкви, ринки, пошти, дороги. Процвітання спровокувало зростання чисельності місцевих жителів, що призвело до дефіциту земель, тому ігбо почали мігрувати з південного сходу північніше.

Ігбо та йоруба вважали північних хауса ледарями, що паразитують на працьовитому півдні. Хауса зі свого боку побоювалися претензій ігбо на гегемонію у всій країні. На час проголошення незалежності Нігерії понад половину керівництва залізниць і портів, понад 70% співробітників МЗС становили саме ігбо. Також представники цієї народності переважали в поліції. До того ж, саме на територіях, населених останніми, знаходилися найбагатші запаси якісної нафти. Тому в разі їхнього відділення більшість доходів від експорту нафти отримали б саме ігбо.

Республіка Біафра на мапі Нігерії

Республіка Біафра на мапі Нігерії

Більше третини прибутку від сучасного нафтовидобутку країні дає саме Дельта Нігеру. Народність ігбо могла б перетворити Біафру в центр економічної, промислової та політичної сили регіону, треба було лише перестати годувати феодальну мусульманську північ, на яку в 1963 році припадало менше 1/5 всіх шкіл у державі, і скинути цей тягар на народність йоруба на південному заході держави. Але не все було так легко…

Герої борються як біафрійці

У січні 1967 року в сусідній Гані між батьком біафрійської незалежності Одумегву Оджукву й тодішнім нігерійським президентом Якубу Ґовоном відбулася зустріч. Однак, незважаючи на всі рукостискання, її результати кожною стороною трактувалися абсолютно протилежно: біафрієць Одумегву вирішив, що тепер регіони вільні робити що захочуть, а нігерієць Якубу бачив вихід у створенні слабкої конфедерації при сильному центральному уряді. 30 березня лідер повстанців Оджукву видав три укази: всі доходи Східної Нігерії повинні йти в регіональне казначейство; системи освіти й судів стають автономними від федерального уряду; відбувається конфіскація всієї федеральної власності. Масові народні виступи за відділення Біафри від Нігерії виказували підтримку народності ігбо курсу свого очільника Одумеґву Оджукву. У відповідь Ґовон 27 травня оголосив надзвичайний стан у всій країні, ще й перерозподіливши її на 12 штатів з розширеними правами місцевого самоврядування, але Оджукву розцінив цей крок як спробу розколоти схід на більш керовані частини і 30 травня оголосив про створення Республіки Біафра, відкрито звинувативши федеральний уряд у вбивстві власних громадян. Війна Нігерії з Біафрою почалася.

Війна за незалежність Біафри, або громадянська війна в Нігерії, у 1967-1970 роках (залежно від дискурсу) стала одним з наймасштабніших збройних конфліктів західноафриканського регіону. На початковому етапі конфлікту біафрійці успішно відбивали наступ федеральних військ і провадили контрнаступ; однак згодом чисельна й технічна перевага Нігерії, відсутність міжнародної підтримки повстанців, а також економічна блокада змусили бунтівний Схід капітулювати.

Допомогу новоутвореній республіці надавали Франція, ПАР, Ізраїль. Однак не вдалося домогтися її визнання Організацією африканської єдності та переконати африканські країни підтримати право на самовизначення ігбо: молоді держави Африки боялися прецеденту порушення територіальної цілісності. Підтримку ж нігерійській владі надавали і СРСР, і Велика Британія. Обидві сторони конфлікту гучно декларували свої успіхи в пропагандистських виступах. Не менш активно звучали звинувачення у використанні іноземних найманців.

Світ мовчав, коли ми помирали

«Радіо Біафра» виявилося практично єдиним джерелом відомостей про фронт. У переважної більшості громадян Біафри не було ніяких способів перевірити інформацію. Це дозволяло заявляти про те, що міста ще тримаються, а федеральні війська відкинуті, без найменших побоювань бути спійманим на брехні. Пропаганді чимало сприяло й те, що геноцид був абсолютно справжнім. Йшлося про масові вбивства федералами сотень ігбо за раз. 25 тисячам жителів Нсукки і 75 тисячам Енуґу при наступі федералів довелося бігти зі своїх міст. Національна гордість і страх за життя породили в біафрійців абсолютно небувалий масштаб лояльності владі. «Радіо Біафри» могло спокійно використовувати як неправдиві твердження про неминуче швидке визнання держави світовим співтовариством, так і правдиві про звірства федеральних військ.

Геноцид і повільне знищення двох мільйонів людей голодною блокадою та хворобами затягнулися до січня 1970 року, але стратегічний перелом настав саме з моменту початку повної блокади з падінням Порт-Харкорта у травні 1968, коли й закінчилася активна фаза протистояння. Біафра перетворилася в змучену хворобами й голодом територію в оточенні 180-тисячної федеральної армії.

Знесилені діти-ігбо, 1970 рік. Щоб отримати перемогу над повстанцями, нігерійський уряд використовував як зброю голод. Блокада унеможливлювала отримання гуманітарної допомоги.

Знесилені діти-ігбо, 1970 рік. Щоб отримати перемогу над повстанцями, нігерійський уряд використовував як зброю голод. Блокада унеможливлювала отримання гуманітарної допомоги.

Це була гуманітарна катастрофа: з необхідних щодня 300 т продовольства гуманітарні організації по повітряному мосту ввозили максимум 80 т, смертність в таборах біженців до кінця 1968 досягла 10 тис. чол. на день. За весь період існування Біафри загинуло щонайменше 2,5 млн чол. Президент Нігерії Ґовон відмовився вести перемовини про мир через ООН. На початку 1970 року 180-тисячна нігерійська армія під командуванням генерала Обасанджо розсіяла або знищила, але не підкорила удвічі меншу армію Біафри. Очільник бунтівної Біафри Оджукву в ніч з 10 на 11 січня втік, передавши повноваження своєму заступнику – полковнику Ефіонґу. 15 січня 1970 останній підписав капітуляцію, що поклало кінець одній з найжорстокіших війн в сучасній історії Африки й існуванню волелюбної Республіки Біафра.

Переможені, але не скорені

По завершенню бойових дій переважна більшість біафрійських чиновників і військових залишилася на своїх посадах або в складі федеративної армії Нігерії. На стабілізацію наслідків пішло багато часу з послідовною федералізацією і поділом країни на все більш дрібні автономні штати, але це не надто допомогло. У 1979 році в штатів відібрали право отримувати доходи від видобутку нафти, а згодом надали невелику частку у вигляді 13%. Тому не дивно, що в регіоні дельти Нігеру діють різні радикальні угрупування, які шляхом збройної боротьби домагаються більш широкої автономії для своїх територій і більшого контролю над місцевими природними ресурсами. Одним з них є Рух за визволення дельти річки Нігер, що своїми методами близький до тероризму – це викрадення іноземців з метою отримання викупу, грабування суден, напади на нафтові споруди. Конфлікт був спровокований ТНК й активізувався в 90-их роках, але не є розв’язаним і дотепер. Ситуація в державі підігрівається й існуванням на північному сході Західноафриканської провінції Ісламської держави, тому Нігерії, як нікому, треба повертатися до концепції панафриканізму – ідеї континентальної єдності, що б згуртувала навколо себе й таке розрізнене між собою населення однієї країни, нівелюючи акцентування на відмінностях, але навряд чи це можливо.

У 2013 році президент Нігерії Джонатан Гудлак заявив, що в Нігерії є три безпекові проблеми, які пов’язані з: Західноафриканською провінцією Ісламської держави (радикальне ісламістське угруповання, що здійснює терористичну діяльність на територіях Нігерії, Нігеру та Камеруну) на півночі; МАССОБ на південному сході та ІПОБ на південному заході. Громадяни колишньої Біафри та їхні нащадки пам’ятають буремні шістдесяті роки, і на її теренах дійсно й донині діють такі організації, як Рух за втілення в життя суверенної держави Біафра (МАССОБ) та Корінні народи Біафри (ІПОБ).

Пробіафрійські протестувальники вимагають проведення референдуму за незалежність Біафри, 2017 рік.

Пробіафрійські протестувальники вимагають проведення референдуму за незалежність Біафри, 2017 рік.

Обидві мають на меті досягти відновлення Біафри мирним шляхом. ІПОБ стверджує, що біафрійців навмисно та цілеспрямовано маргіналізують: відсутністю розподілу ресурсів, недостатніми інвестиціями та несправедливо численною воєнною присутністю у регіоні. Уряд Нігерії доволі жорстко розправлявся з членами ІПОБ, які мирно протестували через арешт і ув'язнення їхнього лідера Ннамді Кану, незважаючи на постанови різних судів про його звільнення. У 2016 році Amnesty International звинуватила нігерійських військових у застосуванні невиправданого насильства, що призвело до загибелі щонайменше 150 мирних пробіафрійських протестувальників.

Війна за незалежність Біафри закінчилася поразкою 50 років тому, але територія досі залишається нескореною. У статті Los Angeles Times можна знайти так слова очевидця й учасника подій тих років:

 «Ми все ще не відчуваємо себе частиною Нігерії. Армія сказала, що в тій війні не було переможців, як і не було переможених. А ви подивіться хоча б на федеральні дороги тут, на сході. Більшість із них погані. Таке враження, що нас все ще щодня карають… Кану говорить, що у світі багато що неможливе. Але якщо Біафра відродиться завтра, вона буде однією з найвеличніших країн світу».

Авторка – Марина Петренко, експертка з конфліктів та революцій Аналітичного центру «ADASTRA»